Саме в тім часі, коли Керулярій відлучився від католицької Церкви, умер на Україні митрополит Теопемпт, грек, присланий на Україну з Царгорода. Князь Ярослав Мудрий довідавшися, що грецька Церква відлучилася від Римської, не посилав уже послів до Царгорода з просьбою нового митрополита, як се діялося по смерти кожного митрополита, але сейчас скликав українських єпископів і поручив їм вибрати митрополита з поміж себе. Зібрані єпископи вибрали митрополитом побожного священика Ілярія, Українця. Сей власне Ілярій враз із Ярославом Мудрим приймав із величавістю папських послів, непринятих через гордого Керулярія, коли сі вертали через Україну до Риму. Жаль лише, що українські єпископи не держалися дальше припоручення Ярослава Мудрого, бо доси Україна не знала би схизми. По смерти Ілярія вже самі не вибрали нового митрополита, але по давному звичаю удалися до Царгорода й приняли звідти присланого митрополита. Щоправда з початку патріярхи, знаючи, що Україна не прийме грецької схизми, присилали через якийсь час митрополитів католиків, але поволи через численні зносини вже то торговельні вже то політичні, Україна освоїлася зі схизмою так, що вже в р. 1104 бачимо на митрополичім престолі першого схизматика, грека Никифора. Маючи митрополитів схиматиків, небавком ціла зістала втягнена в схизму. Україна однак не була привязана до схизми; кілька разів зривала царгородські окови, кількох католицьких митрополитів засідало на українськім митрополичім престолі а навіть виплекала в тім часі Святих, яких приняла й признала Святими ціла католицька Церква.

Почавши від дванадцятого віку почасти а від тринадцятого цілого, тривала Україна в схизмі, аж доки Ізидор Болгарин не зістав іменований митрополитом України. Греки в тім часі, побоюючися Турків, задумали приступити до єдности з Римською Церквою, бо надіялися помочи против Тутків у Папи й західних володарів. Папа Євгеній IV, на просьбу грецького цісаря Івана Палеолога й царгородського патріярха, скликав собор до Феррари, щоби тут привернути церковну єдність. На собор прибув також Ізидор із Москви, а будучи визначеним зі сторони Греків і Українців до всіх нарад і розправ, старався всіми силами про привернення єдности й злуку розірваних Церков. Його заходи не були даремними. В р. 1459 в Фльоренції, куди перенісся собор із Феррари, всі присутні Греки й Українці приступили до єдности. Папа Евгеній іменував Ізидора своїм послом для України, Польщі й Литви. Ізидор не забавляючися довго в Римі, вернув через Буду на Україну й усюди проголошував злуку Церков. Українці радо приймали сю вість, бо вже дуже накучилось їм ярмо, яке вложили на них грецькі патріярхи. Здавалося, що по довгій колотнечі, наступить вкінци спокій; але діявол не заспав свого діла розєднання. Незадовго за намовою єпископа Марка з Ефезу невірні Греки відреклися зєдинення а в нагороду за своє відступство сповнилося се, що сказав один з них: "Волію тюрбан як кардинальський капелюх". Турки заволоділи грецькою державою а гордий патріярх, що не хотів в своїй буті слухати Христового Намісника, в поросі валявся перед невірним побідником турецьким султаном і просив пощади. Від того часу грецька Церква враз із своїми патріярхами не може видертися з під ласкавої опіки султанів а таки волить радше підлягати невірним як правному намісникови Христа Спасителя.

Не так як на Україні приняли Ізидора в Москві. Великий князь Василій не хотів чути про зєдинення. Він бачив надто добре, що через зєдинення виривається йому з рук власть над митрополитом і Церквою. Московські князі, беручи собі примір з грецьких цісарів, заєдно стреміли до того, щоби митрополит враз із Церквою були їм послушні. Коли Ізидор прибув до Москви й у церкві в присутності владик та духовенства приказав проголосити акт Фльорентійської унії, Василій назвавши його прилюдно зрадником, казав замкнути його до тюрми. Ізидорові вдалося втекти до Києва, та не почуваючися тут безпечним, удався до Риму, де, в нагороду заслуг положених коло сполучення Церков, зістав іменований кардиналом католицької Церкви. Ще якийсь час були на Україні митрополитами католики, іменовані будьто Папою будьто царгородськими патріярхами зістаючими в єдности; однак пізнійше через вплив московського царя Василія ІІІ, на польського короля Александра, вибрано митрополитом цілої України загорілого схизматика Йону, сповідника Єлени, жени польського короля. Маючи сильну поміч у московськім царі, зумів Йона знищити зненавиджену єдність а привернути схизму. Зникли перші проби зєдинення а нещасну Україну наново обняла пітьма схизми. Сповнилося на Україні слово Божественного Спасителя: "Бувають останні гірші від перших". (Мат. 12. 45).

Візантійська мертвота й мерзість запустіння заволоділи Україною. Царгородські патріярхи не дбали про українську Церкву та її добро, вони дбали лише про те, щоби під ріжними позорами здирати з неї драчки. Вони мусіли складати великі суми грошей за патріярший престіл турецьким султанам і їх великим візирам; звідси походило те, що митрополитами ставали ті, що добре оплачувалися патріярхам; владиками ті, що платили солено митрополитам; священиками ті, що оплачувалися владикам а сі гроші здирали від вірних. Святокупство, є необходима прикмета схизми від її завязку аж по наші часи. Зі святокупством іде друга язва а саме що на всі церковні уряди вдиралися люде не віддані Божій справі, горді, неуки, дбаючі про те, щоби церковними добрами збагатити себе й свої родини, люди часто злих обичаїв та вигідного, безжурного життя. Тим то владики майже не мали поваги, а й ту що мали, підкопували патріярхи ріжними способами. Щоби зменшити вплив владик і здержати всяку їх самостійність, патріярхи закладали по цілій Укрїні братства ставропігійні. Ті братства не лише що не підлягали владикам, але ще мали надзір над владиками. Їм було вільно печатати книжки, удержувати й усувати священиків а в своїх потребах удаватися прямо до Царгорода. Мається розуміти, що ті братства вміли використати свою незалежність зі шкодою української Церкви. Маючи так обширні привілеї, ніщо дивного, що держалися кріпко патріярхів і ставали розсадниками ідей патріярхів, себто схизми.

Щож маємо сказати про священство? Схизма жила тьмою. Громада вибирала собі першого-ліпшого, платила гроші владиці, а сей висвячував нераз і таких, що не вміли читати ні писати, або знову священство переходило з батька на сина; батько вчив напамять молитов і богослужения свого сина, приучував перших правд віри, збирав гроші, щоби заплатити владиці за висвячення й уже був готовий священик. Про священичі школи не думало ні польське правителство ні українські єпископи. Одним і другим ходило про те, щоби священство держати в незнанню й пониженню.

Сумна була його доля. Священик на селі був невільником шляхтича, слугою владики, зарібником для своєї родини; був він у гіршім стані, як найбідніший хлоп у парохії. Не в ліпшому стані жило духовенство чорне або монаше. Мусіло воно зносити немалий гніт від своїх патронів; але найгіршою річчу було се, що в часі схизми затратився був по монастирях дух правдивого аскетизму й побожности, який процвітав за часів святого Василія або Мнтонія й Теодозія Печерських. Монаші правила й приміри святих пішли в забуття. Правда, що зверхні покутні вчинки часами заховувалися, але під тими вчинками крилися часто духова темнота й свобідне життя. Одним словом - запанував тоді на цілій Україні великий занепад духовного а також наукового життя.

А що ж говорити про бідний український нарід, що мав таких пастирів. Духовних наук той нарід не чув, бо не було їх кому говорити; духовних книжок не читав, бо не вмів читати та й книжок не було. Переймав лише деякі молитви по батьках, стисло постив та почитав образи. Се було його ціле релігійне образування. Коли ще зістав христіянським, то мав се завдячити лише дідам і прадідам, що виховалися за часів зєдинення. Забобони, ворожбицтво, чарівництво, се нещасна спадщина, яка ще досі остала на Україні з тих часів. Таку освіту приносить злощасна схизма кожній народності, яка прилучиться до неї.

Життя Святого Священномученика Йосафата