Інтерв’ю з Владикою-номінантом Венедиктом (Алексійчуком)Отче,
розкажіть, будь ласка, чи було рішення Синоду Єпископів УГКЦ про
обрання вас єпископом несподіванкою і які почуття вирували у вашому
серці та ваших думках? Якщо говорити, що це було
для мене великою несподіванкою, то, звичайно, це не так, бо завжди
стараюсь у своєму житті приймати все, що стається, як із рук Божих: чи
якщо йдеться про якісь, з людської точки зору, приємні новини чи не
зовсім приємні. Стосовно тої чи іншої події у нас завжди з’являються
якісь емоційні реакції, і ми повинні знати й розуміти свої почуття,
навчатися у мирі приймати все, що Бог нам посилає. Почувши про це
рішення Синоду, я намагався з вірою прийняти те, що Господь хоче бачити
мене на цьому місці в цей етап мого життя.
Пригадую, як я був
настоятелем невеличкого монастиря і не дуже тоді цього бажав, бо, як
відомо, з цим пов’язано багато клопотів і що це передбачає велику
відповідальність. Я тоді казав своєму духовному отцю, що хотів би бути
звичайним ієромонахом, молитися і служити. А він мені на те: «Бог хоче
бачити тебе тепер настоятелем і хоче тебе на цьому місці освячувати і
спасати». Я тоді подумав: «Боже, якщо Ти хочеш спасати мене на місці
настоятеля – нехай так буде!» Тому, коли я дізнався про це проголошення,
то, хоча, не почувався і не почуваюся гідним цього служіння (а хто міг
би почуватися гідним?!), однак прийняв це рішення Церкви. Якщо Бог хоче
спасати мене в такому сані і на такому місці, то Він краще бачить, що
саме це місце є місцем мого освячення і спасіння. Довіривши все
Господеві, в якого і «волосина з голови не впаде», коли на це не буде
Його волі, я цю звістку старався сприйняти доволі спокійно. Бо ж у
монашестві є золоте правило: «У цьому житті не дуже чогось прагни і не
дуже від чогось тікай».
Отче, яким було середовище у якому ви виховувалися? Я
родом із Рівненщини, де народився, виріс, завершив навчання у школі та
медичному училищі і перебував до свої свідомих двадцяти років. Моя мама
була вчителькою, а батько працював будівельником. Маю молодших брата і
сестру, які вже тепер одружені та виховують дітей. Після служби у
війську я переїхав до Галичини, де активніше включився в життя Церкви і
почав провадити глибше духовне життя. Моя родина була віруючою, тому
основу для мого християнського життя дала мені саме вона. Від своїх
батьків я дістав правильне розуміння загальнолюдських і християнських
цінностей. Не можу також пригадати собі навіть миті свого життя, коли я
почувався б нелюбленим з боку батьків. Тому маю надзвичайно глибокі
почуття вдячності до них, хоча їх уже немає в живих: батько трагічно
загинув, а мати відійшла до Господа внаслідок тяжкої хвороби.
Чи став вам у пригоді фах фельдшера, який ви здобули перед навчанням у семінарії? Насамперед
хотів би сказати, що я любив свою роботу фельдшера. Спершу працював на
швидкій допомозі, їздив на виклики. А вже будучи ігуменом, міг
піклувався про здоров’я братів, бо був першим, до кого вони приходили за
порадою, і не один раз ставив діагноз їм і лікував їх. Свої знання і
освіту використовував як знаряддя для служіння братії. Мені дорога і
цікава будь-яка людина (приємно мати справу з різними людьми): завжди,
як міг, я старався послужити ближнім. Тому й вивчав свого часу медицину,
а пізніше відчув покликання стати священиком. Бажання допомогти людині,
турбуватися про неї було в мене завжди, але в різні періоди мого життя
воно виявлялося по-різному.
У який момент свого життя ви відчули покликання до священства? Часто
люди можуть поділитися тим, що вплинуло на їхнє покликання: якийсь
священик, якась проповідь, прочитана книжка чи реколекції. В мене такого
не було. У моєму житті ніколи не було якихось особливих знаків Божих,
Господь не промовляв до мене в незвичайний спосіб. Я завжди старався
побачити Бога, який діяв у будь-яких обставинах мого життя. Тому коли
говорити про покликання, то воно в мене дозрівало поволі. Думаю, що мене
привів до священства, а опісля до монашества пошук ідеалів. Я був
ідеалістом і дотепер ним є. Бажання жити життям ідеальним, християнською
мовою – досконалим, привело мене до монашества. А монашество було і є
для мене найкращим способом для життя у Христі.
Чому саме ви обрали монастир Студійського уставу? У
світі кажуть, що коли дві особи протилежної статі познайомилися і
закохалися, то вони почуваються на сьомому небі від щастя. Думаю, що
коли людина відчує своє покликання, що Бог її кличе, має бути від щастя
на сімнадцятому небі. Так було і зі мною, я поступово відкрив для себе,
що Студійське монашество – це те місце, де Господь мене кличе, де я можу
жити своїми ідеалами, шукати, пізнавати Бога, – місце, де я можу
освячуватися і спасатися. Що більше я живу монашим життям, то більше я
закохуюся в нього.
Розкажіть, будь-ласка, про ваш досвід душпастирювання на теренах Білорусі? Якось
склалося так, що я більше душпастирював поза Україною, ніж у ній самій:
у Білорусії, в Полоцьку, де ми заснували свій монастир і де я служив у
парафії, а також у Вітебську, Гомелі та Бресті і в Канаді. Поза життям у
монашій спільноті, якщо так можна висловитися, я провадив місіонерську
діяльність, моє життя тоді було багате на безпосередні контакти з
людьми, на починання і розвиток нових парафій. Із власного досвіду і
внутрішнього переконання можу сказати, що кожна людина шукає Бога. Ми
можемо окреслити ту чи іншу особу як віруючу чи невіруючу, але як каже
Тертуліан, «кожна душа за своєю природою є християнка» і тому прагне
Христа. Я переконався у тому ще в Білорусії. Наше завдання як Церкви, а
мене як душпастиря – допомогти кожній людині пізнати Бога, відкрити Його
для себе та зустрітися з Ним. З одного боку, людська душа прагне Бога,
шукає Його, а з іншого – я як «фахівець у Божій сфері» мав би Його
«дати». Тоді я побачив, що свідомо чи несвідомо всі люди мають спрагу за
Богом, і переконався, що коли допомогти людям Його пізнати, то вони
Його приймають.
Що найбільше вам запам’яталося із ігуменського служіння? У
мене не було особливих моментів, бо кожна мить мого ігуменського життя
була мені дорога і я вбачав у ній нагоду для служіння. Я завжди мав
добрі і приємні стосунки з братією, завжди почувався затишно у своїй
монашій спільноті і дедаді більше цінував своє монаше життя, так би
мовити, добирався на те «сімнадцяте небо». Після закінчення свого
ігуменського служіння хотів трохи пожити в монастирі, не маючи якихсь
особливих обов’язків (бо ігумен має вирішувати багато адміністративних
та інших відповідальних питань), завжди хотів більше часу присвятити
поглибленню свого духовного життя і служіння братії та іншим людям, як
вже згадував на початку розмови. Але сталося інакше…
Ви
покидаєте монастир і розпочинаєте нове подвижництво. Чи є у вашому
серці певний смуток, адже в одному з інтерв’ю ви говорили про те, що
монах – це Марія, яка сидить біля стіп Христа і слухає Його. Тепер,
мабуть, вам доведеться бути схожим на Марту? Я
може і покидаю монаші стіни, але не покидаю монашества: будучи монахом,
виконуватиму єпископське служіння. Коли говорити про євангельських Марту
і Марію, то переконаний, що пізніше Марія більше могла бігати й
клопотатися, ніж Марта, однак на початку вона сиділа біля ніг Христа,
щоб вслухатися, що саме Господь від неї хотів. Так і тепер у моєму
єпископському служінні я мав би ще більше сидіти біля ніг Христа, щоб
вслухатися, що саме Бог хоче від мене, як я маю діяти і чинити. Все це
ще більше спонукає мене до налагодження тісніших стосунків із Господом,
до глибшого життя у Бозі, щоб у Ньому пізнавати, як маю служити Йому,
Церкві та людям.
Хто зі святих у вашому духовному житті є взірцем для наслідування? Крім
мого покровителя, св. Бенедикта, який, закономірно, слугує мені взірцем
для наслідування, дуже близькі моєму серцю є наші українські святі,
страстотерпці Борис і Гліб, котрі цілковито довіряли Богові. Вони були
впевнені, що «жодна волосинка не впаде з їхньої голови, якщо на те не
буде Божої волі». Тому вони для мене є взірцем уповання і покладання на
Бога, взірцем свідомості того, що нашу надію в цьому житті не можна
покладати ні на людей, ні на знайомства, ні на структури, а лише – на
Христа.
Згідно з рішенням Синоду Єпископів УГКЦ та
потвердженням Святішого Отця ви обрані Єпископом-помічником Львівської
архиєпархії. Якими будуть ваші перші кроки як Єпископа-помічника? У
мене буде свій Єпарх, Високопреосвященніший Владика Ігор, і коли я
матиму якісь ідеї чи пропозиції, чи вже їх маю, то все це представлятиму
йому. Думаю, що «включуся» в життя архиєпархії. Не вважаю, що потрібно
робити якісь великі зміни, особливо зовнішні. Зовнішні зміни багато не
дають, а ось коли людина внутрішньо перемінюється!… Якщо говорити про
плани, то моїм бажанням є праця з людьми: священиками та вірними
архиєпархії. Тому великим пріоритетом свого служіння я бачу людину, яка
має стати добрим і ревним свідком Ісуса Христа.
Відомо про вашу любов до східної традиції: як ви плекатимете її у єпископському служінні? Для
мене східна традиція є важливою не тому, що зумовлює певний спосіб
відправляння богослужіння, а тому, що вона дає мені переживати досвід
Бога. Традиція мені дорога, бо є джерелом мого духовного життя. Так як
дорога мені моя українська мова, бо дає мені нагоду спілкуватися з
близькими мені людьми, так як потрібний мені кисень, яким я дихаю, так і
східна традиція для мене є важливою і необхідною, бо завдяки їй можу
жити духовно – це спосіб моїх стосунків із Богом. І тому, коли говорити
про те, чи берегтиму і відновлюватиму традицію, то, звичайно, що так. Я
буду оберігати і плекати те, що будує мої стосунки з Богом.
На
одній із конференцій ви мали доповідь про зцілення від заподіяних ран.
Яку рану ви бачите в суспільстві, що потребує зцілення? Найбільшою
раною, на мій погляд, є те, що люди не почуються любленими Богом і не
усвідомлюють тієї величезної любові, яку до них має Господь. Це
відбувається з різних причин. Найбільш поширеною є та, що часто в
сучасному світі батьки не обдаровують своїх дітей любов'ю. Якщо людина
не пережила того, що її любили, то вона ніколи не стане здатною любити
інших. Погляньте на сучасний світ: яке ставлення дітей до батьків і
навпаки, які стосунки серед політиків, скільки розлучень! Бачимо брак
переживання досвіду Божої любові і, внаслідок того, брак життя нею. І
хоч це прикро казати, але досить часто ми, християни, не є виразними
знаками присутності тієї Божої любові. Саме тому гаслом свого
єпископського служіння я взяв слова з Іванового послання, які також є і в
Божественній Літургії перед символом віри: «Любі, любімо один одного,
бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога» (
І Ів. 4, 7). Я хотів би, щоб ми дедалі більше пізнавали ту Божу любов, з
якої створена людина, – незбагненну любов Ісуса Христа, який віддав
життя не за нас, праведних, а за грішних. Погляньмо, скільки у нас,
християн, є неприязні до інших осіб, осудження, а то і ворожнечі.
Водночас погляньмо на Христа: Він возлюбив нас, ще як грішників! Я
думаю, що ця рана є в усіх нас тільки тому, що ми не свідомі Божої
любові, а очікуємо і шукаємо її деінде, шукаємо і не знаходимо, бо
ніхто, крім Бога, її дати нам не спроможний. Думаю, що Церква ще себе
вповні не показала як виразник Божественної любові до всього людства і
до кожної людини зокрема.
Що буде зображено на вашому гербі? На
гербі буде зображено три мої батьківщини: перша – це моя Батьківщина,
Україна, її символом є Оранта з Софії Київської; друга – моя мала
батьківщина, Рівненщина, в гербі якої є рівнораменний хрест; а третя –
моя духовна батьківщина Свято-Успенська Унівська лавра.
Знаємо,
що Унів став місцем об’єднання людей різних конфесій. Чи плануєте ви
цей миротворчий дух Унева реалізувати у Львівській архиєпархії? У
моєму житті Бог давав мені можливість зустрічатися з різними особами.
Маю друзів і знайомих серед вірних Греко-Католицької Церкви в різних
державах, певний досвід співпраці з Римо-Католицькою Церквою (свого часу
спілкувався як з ліберальними, так і з консервативними її
представниками) і є багато приятелів з різних монаших спільнот серед
римо-католиків. Також маю приятелів у різних Православних Церквах і
знайомих серед протестантів. Мені було завжди важко зрозуміти, чому люди
з одного боку прагнуть Бога і бажають жити християнським життям,
читають те саме Євангеліє, а з іншого – так негативно налаштовані одні
до одних. Однак тепер дедалі більше переконуюся, що часто ми живемо
своїми стереотипами та упередженнями. У певну мить свого життя я пережив
велику радість, що належу до Української Греко-Католицької Церкви, яка є
реальним знаком і символом єдності. Дивлячись на нас, греко-католиків,
можемо побачити відкритість, стремління і спрагу за єдністю, яких немає
ні в кого іншого. Однак думаю, що ми, як греко-католики, ще не вповні
усвідомили цю свою специфічну місію, яку на нас поклав Господь, –
свідчити про те, що Церква може і має бути єдиною.
Якою буде основна думка вашого першого звернення до людей? Возлюбімо один одного!!!
ДовідкаІєромонах
Венедикт (у світі Валерій Алексійчук) Студійського уставу, приналежний
до Святоуспенської Унівської лаври, згідно з вибором Синоду Єпископів
УГКЦ є призначений єпископом-помічником Львівської архиєпархії. Цей
вибір потвердив Святіший Отець Бенедикт XVI, призначуючи новому Владиці
титулярний престол Джерманічана.
Єпископська хіротонія
ієромонаха Венедикта (Алексійчука) відбудеться 5 вересня 2010 року, об
11:00, в Архикатедральному Соборі Святого Юра (м. Львів, пл. св. Юра,
5).
о. Павло Дроздякhttp://www.livingrosary.org.ua/