На цей час Греко-Уніатська Церква складалася з 1500 парафій, об’єднаних у 4 єпархії (Литовська, Луцька, Брестська, Полоцька). Усього в ній нараховувалося близько півтора мільйона вірних, зосереджених переважно на заході Білорусі та північному заході України. На Київщині та Поділлі їх кількість вже була незначною.

Існування Греко-Уніатської Церкви заважало царському уряду завершити остаточне злиття Правобережної України з Російською імперією, необхідними умовами якого поставали ліквідація всякого натяку на самостійність і незалежність Церкви, уніфікація церковного життя, остаточна інкорпорація Церкви в державний апарат, радикальна русифікація краю. Царський уряд і підпорядкований йому Синод виявили повну солідарність у твердих намірах суттєво послабити вплив Апостольської Столиці на духовне життя населення, мінімізувати польські впливи на Правобережжі, а отже – потенційну підтримку духовенством, підлеглим Риму, польського національно-визвольного руху.

Один із важливих кроків у цьому напрямі уряд здійснив 9 жовтня 1827 р., коли з’явився указ, яким вимагалося «оберігати чистоту древніх обрядів Богослужіння, не допускати в уніатське чернецтво Латинян, вимагати від тих, хто поступає в чернецтво уніатів, знання Слов’янської мови та чистоти грецького Богослужіння...».

Своєрідною «душею возз’єднання», а за його власним визначенням, – «знаряддям» – став уніатський священик Йосиф Семашко.

Йосип Семашко (1798 - 1868) був сином уніатського священика з Київщини. Освіту він здобув у Немирівській гімназії та римо-католицькій головній семінарії при Віленському університеті. Після закінчення навчання й отримання звання магістра богослов’я був призначений кафедральним проповідником у Луцьку, членом консисторії та професором богослов’я єпархіальної духовної семінарії. 1821 р. він був висвячений на ієрея (без одруження), а 1822 р. отримав протопресвітерство і був призначений у Санкт-Петербург асесором (засідателем) Греко-уніатського департаменту Римо-католицької колегії від Луцької єпархії. Так він став одним із керівників Греко-Уніатської Церкви.

Обіймаючи з 1822 р. посаду асесора (засідателя) Греко-уніатського департаменту Римо-католицької колегії в Петербурзі, він у листопаді 1827 р. мав спілкування з директором департаменту Головного управління іноземних сповідань Г. Карташевським. Під його впливом Й. Семашко 1827 р. написав і подав керівництву, як це трактувалося церковними істориками XIX ст., «доповідну записку про злиденне становище Уніатської церкви, яка поглинається латинством, та план звільнення уніатів від латинського гніту для їх возз’єднання із православ’ям». Вона мала назву «О бедственном состоянии Униатской Церкви и о средствах вывести из отчуждения от России полтора миллиона Русского народа». На стіл імператора цей документ ліг з іншою назвою – «Соображения главного руководящего духовними делами иноземных исповеданий». Прочитавши її, Микола І написав міністрові народної освіти О. Шишкову: «Я з особливим задоволенням читав записку, надану мені вами. Поділяючи сповна цей спосіб думок, я радію, що випадково знайшов в уніатській Церкві людину, котра спроможна допомогти нам у справі, якою я постійно займаюся і за допомогою Божою доведу до здійснення. Ви можете йому оголосити, що я вельми задоволений тим, що його взнав».

Одним із наслідків цього став указ уряду від 22 квітня 1828 р., де містилися наступні розпорядження: створення для управління Уніатською Церквою особливої Греко-уніатської колегії; реорганізація чотирьох уніатських єпархій у дві - Литовську та Білоруську; підпорядкування всіх василіанських монастирів єпархіальним архієреям і духовним консисторіям; відкриття в кожній єпархії по семінарії для підготовки уніатського духовенства.

Відтак роздуми та пропозиції Й. Семашка, з таким ентузіазмом схвалені царем, мали реалізовуватися «в суворій послідовності», а саме: Греко-уніатський департамент рекомендувалося виокремити з Римо-католицької колегії в окрему Греко-уніатську колегію; вжити заходів для того, щоб майбутні уніатські священики не навчалися в латинських духовних семінаріях (що раніше практикувалося повсюдно), і для цього організувати нову уніатську семінарію в Жировицях за зразком православних; почати «повернення від монастирів відданого латинству уніатського василіанського ордену більш відданому Росії і ворожому латинству білому (парафіяльному – Авт.) духовенству», тих маєтків, які колись були пожертвувані церквам, але з часом за різних обставин перейшли до василіан.

Отже, головний удар, згідно з пропозиціями Й. Семашка, мав бути завданий по василіанах. Він вважав, що в разі «перетворення» цього «знаряддя папської влади» в «істинно уніатське чернецтво» «півтора мільйона Росіян по крові і мові своїй відокремлені будуть назавжди від старших своїх братів».

Наступним заходом з нейтралізації впливу василіан в Греко-Уніатській Церкві та знищення самого ордену в наступному мала бути ліквідація чернечої управи – Капітули Руської провінції – і передання всіх монастирів та підпорядкування їхніх ченців юрисдикції єпископів.

Таким чином усі монастирі мали бути «провітрені від латинського василіанського духу». Виховання молодих василіан мала контролювати Греко-уніатська колегія в Петербурзі.

Цей, так би мовити, «внутрішній» план радикальної трансформації василіанського монастирсько-чернечого комплексу доповнював спрямованість царських указів. Першим із них від 9 жовтня 1827 р. василіанам було заборонено приймати до ордену кандидатів («новиків») латинського обряду, а другим, від 17 жовтня 1828 р., було ліквідовано інститут протоігуменів василіанських монастирів. Функції управління ними взяли на себе єпархіальні консисторії та Греко-уніатська колегія в Петербурзі.

Відтак десятки василіанських монастирів були закриті не безпосередньо світською владою, а колегією Греко-Уніатської Церкви. Саме в цьому полягала урядова політика – ліквідовувати свої монастирі повинні були самі уніати. Митрополит Й. Булгак був змушений мовчати, а протоігумен Й. Жарський, який намагався реорганізувати управління василіанськими монастирями, щоб продовжити якщо не їх повноцінне функціонування, то хоча б підтримувати більш-менш задовільний стан, зрештою припинив боротьбу й за це.

1829 р. Й. Семашко був висвячений у Петербурзі на єпископа Мстиславського, вікарія Полоцької архієпископії, і значно активізував свою діяльність, спрямовану на радикальне зближення Греко-Уніатської Церкви з Російською Православною.

Нових якісних характеристик воно набуло після польського повстання 1830-1831 рр., яке подекуди було підтримане латинськими ксьондзами й василіанами. Це дало підставу звинуватити василіанський орден у тому, що він підтримує «...латинський фанатизм і ненависть до всього російського й православного». Майже половина василіанських монастирів «за участь у повстанні» була поступово закрита чи передана православним. Так було завдано сильного удару по василіанському чину як головній опорі латинства в унії.

Польське повстання стало приводом для того, щоб за допомогою царського війська передати Почаївський монастир разом з його друкарнею Російській Православній Церкві. Подібним чином було скасовано василіанський монастир і в Овручі. Водночас були закриті всі василіанські школи в Київській, Вінницькій та Подільській губерніях. 1834 р. було закрито ще 14 василіанських монастирів, зокрема в Дубні, Гощі та Луцьку. Усього впродовж 5 років перестало функціонувати понад 60 василіанських чернечих осередків. Багато з 500 ченців-василіан опинилися у в’язницях – монастирських або державних. Чимало з них перейшли до Римо-Католицької Церкви або перебралися до Галичини, де умови для них були кращими. Більшість же ченців-василіан змушена була шукати притулок поза монастирями, зокрема в рідних та знайомих.

Після 1839 р. для так званих «упорствующих базилиан» у деяких православних монастирях було відкрито в’язниці, а найстійкіших висилали до монастиря в Курську. По всіх куточках Російської імперії розкидали та ув’язнили понад 100 «упорствующих» і «твердих» василіанських ченців. 12 ченців з Почаївського монастиря 1831 р., як «державні зрадники», утримувалися в Київській військовій в’язниці-фортеці.

Нищівний удар по ордену василіан дав можливість розпочати наступний етап ліквідації уніатства – скасування самої Церкви. Відповідно до «суворої послідовності» ухвалених царем рекомендацій Й. Семашка, здійснювалися заходи щодо «відокремлення унії від римського католицизму», зокрема римо-католики виселялися з уцілілих василіанських монастирів; уніатам заборонялося проживати при римо-католицьких костьолах, а уніатським священикам – служити там вікаріями; на архієрейські кафедри православних західних єпархій в Україні та Білорусі були призначені «видатні за своїми архіпастирськими здібностями з російських єпархій священнослужителі»; у південно-західні єпархії викликалися з Росії «семінаристи суто російського виховання», а «піддатливі для перевиховання в російському православному дусі вихованці західних семінарій направлялися для здобуття вищої богословської освіти в академії Петербурга і Москви».

Припинила існування Луцька уніатська єпархія, а за нею Брестська. Після цього залишилося дві уніатські єпархії – Литовська та Полоцька. 1833 р. була відновлена православна Білоруська єпархія.

Отже, під прикриттям «боротьби з латинством і полонізмом» в уніатстві динамічно витравлялися вияви національної самобутності в діяльності духовенства і чернецтва в Україні, уніфікувалася Церква в її західному регіоні з Російською Православною, і, таким чином, усе більше русифікувалася. Православне видання XIX ст. із цього приводу підкреслювало: «Цивільне керівництво, обізнане з височайшою волею, всіляко сприяло справі возз’єднання».

«Ревносний Полоцький єпископ» Смарагд Крижанівський почав у своїй єпархії «часткове возз’єднання» окремих греко-уніатських парафій та осіб із православ’ям. Проти цього рішуче виступив Й. Семашко, обґрунтовуючи свою позицію тим, що коли «окремо завчасно будуть возз’єднані найбільш схильні до православ’я частково, тоді загальна справа возз’єднання виявиться позбавленою найнадійнішого елементу, а хиткі та боязкі, коли настане час загального возз’єднання, не бачачи перед собою масового прикладу, стануть упиратися («упорствовать» – цей термін був ключовим щодо певної частини уніатів і часто повторювався. – Авт.) або, у будь-якому випадку, не матимуть рішучості зробити перший крок». Цар погодився з таким аргументом.

Вираз «упорствующие» (опірні) з’явився ще до офіційного «возз’єднання». Чи не першим його використав митрополит Московський Філарет (Дроздов) у грудні 1838 р., передбачивши, що ця справа буде «очевидно не вільною від труднощів і перешкод».

1833 р. Й. Семашко став правлячим єпископом Литовським і Брестським й значно активізував реалізацію програми фактичного скасування Греко-Уніатської Церкви.

Значний вплив на реалії, пов’язані з підготовкою до скасування цієї Церкви, мала діяльність графа С. Уварова (1786-1855), котрий упродовж 1833-1849 рр. очолював Міністерство народної освіти. Саме він став ідейним натхненником і творцем офіційної ідеологічної концепції миколаївської Росії, яка знайшла свої вияви й у релігійно-церковній сфері країни.

У своїй «всепідданішій доповіді» від 19 листопада 1833 р. С. Уваров виклав концептуальне бачення головних засад підвідомчої йому царини. У його основі лежала теза про необхідність утвердження в молодому поколінні росіян нерозривного зв’язку національної самосвідомості з православною вірою і почуттям вірнопідданницького обов’язку перед царем-самодержцем. Відтак, як випливало з цієї доповіді, до «власних начал Росії», без яких вона «не може благоденствувати, посилюватися, жити», С. Уваров відніс православну віру, самодержавство і народність. На його переконання, саме «в поєднавчому дусі з цими началами повинне здійснюватися в Росії і народне виховання». Так з’явилася знаменита уварівська формула: «Православ’я, Самодержавство, Народність», що стала не лише гаслом його родинного герба та міністерської діяльності, але й лейтмотивом духовно-культурної сфери внутрішньої політики російського царату часу правління Миколи І.

Те, що саме православ’я посіло в ній першу позицію, було не випадковим. Адже, як твердив її творець, «без любові до Віри предків, народ, як і окрема людина, повинні загинути; послабити в них Віру — те ж саме, що позбавити їх крові та вирвати серце». Керівник Міністерства народної освіти був упевнений, що «людина, віддана Государю і Вітчизні, стільки ж мало погодиться на втрату одного з догматів нашої Церкви, скільки ж і на викрадення одного перла з вінця Мономаха».

Самодержавство – наступна складова уварівської формули благоденства Росії – розглядалася її автором як головна умова подальшого політичного процвітання держави. На його думку, саме самодержавство було наріжним каменем «Російського Колоса», а тому «рука, що доторкнулася до підніжжя, потрясає весь склад Державний». Звідси й випливала необхідність захищати це «підніжжя», «утримати поривання умів у межах порядку й тиші та відкинути все, що могло б порушити загальний устій».

Остання складова тріади – народність – С. Уваровим трактувалася наступним чином: «Щоб Трон і Церква (Православна. - Авт.) залишалися в їхній могутності, слід підтримувати й почуття народності (російської. - Авт.), що їх пов’язує». Народність тут розумілася як необхідність дотримуватися власних традицій, а також обережне ставлення до іноземних впливів, зокрема європейських ідей, без яких, як писав С. Уваров, «ми не можемо вже обійтися, але які без умілого приборкання їх загрожують нам неминучою загибеллю».

Важливою сферою застосування та широкого впровадження уварівської формули «Православ’я, Самодержавство, Народність» у країні стала її релігійно-церковна царина. Виразна тенденція до утвердження контролю за нею, зокрема посилення адміністративних заходів щодо зміцнення церковної дисципліни, простежується в низці указів Синоду за 1833 р. Так, в одному з них від 10 лютого йшлося про вимогу до єпархіального керівництва «здійснювати неослабну опіку, щоб ніхто з Християн не ухилявся від сповіді і Св. Причастя». В іншому указі Синоду від 31 липня 1833 р. від єпархіальних архієреїв вимагалося, «щоб вони посилили пильність народу за поведінкою та моральністю ввіреного їм Духовенства».

З 1834 р. почався наступний етап ліквідації уніатства – поступове «відновлення по Греко-Уніатських церквах обрядів Богослужіння і постанов Греко-Східної Церкви у всій їх чистоті»: замість уніатських «впроваджувалися богослужбові книги московського друку»; поновлювалися іконостаси; вводилися «церковне начиння й одяг православно-російського зразка», щоб «витиснути латинські традиції і форми»; декому з найбільш підготовлених православних священиків було дозволено служити в уніатських церквах; церковну документацію суворо наказувалося вести тільки російською мовою. «Усе це, – підкреслювали російські історики церковного життя XIX ст., – поступово, а тому для поточного життя майже непомітно, віддаляло унію від латинства та польськості й наближало до православ’я і Росії».

Надія СТОКОЛОС,

Руслана ШЕРЕТЮК.

www.novazorya.if.ua

* - цікава іронія історії? Один до одного, крок за кроком наше сучасне духовенство, починаючи від кланів Гузара, відтворюють у реальності той же сценарій долі нашої Уніатської Церкви з тією ж метою, тими ж засобами і методами. І всі ці зусилля, час і зречення - все задля "вселенського" православія, задля наближення, підтримки і возз'єднання із "Руським третім Римом".. Назад до Московії, до міфічної "Київської церкви", до православного (східного) обряду і.. вперед, до всеслов'янського Проекту "патріархат" (срср), подалі від Католицької Церкви..