У Рясній-Руській отець Олексій Зарицький, попри заборону уряду, продовжував катехизацію дітей.
"Чекали того дня, коли перед школою дорогою пройде з поглядом на вікна - то означало, що сьогодні [буде] релігія. Діти один одному передавали про це і після уроків - бігом до отця на приборство. Він посадить нас - кого на ліжко, кого на лавку [...]. Отець якось так умів завжди побудувати, що то було з жартами, з цікавими розповідями, смішними. І це дітей дуже вабило"(Зі спогадів Костянтина Козинського).
Він глибоко переживав трагедії українських родин, вивезених на Сибір.
"На Різдво після Святої вечері люди збиралися до церкви. В село вривається тая зграя з тими штиками, з автоматами, і тоді забрали багато родин в Сибір. Отець, безперечно, переносив це дуже болісно. Він був такий стривожений. Він любив радитися зі старшими людьми. Він висказував свої думки. По всьому видно було, що його чекає та Хресна дорога [...]. Якось мій батько каже йому: "Отче, так для самозбереження, поставте підпис і оставайтеся тим, яким Ви є. Ви потрібні людям. І батько мій за те поплатився. Отець відповів йому різко: "Ну, пане Козинський, від вас я того не чекав!" (Зі спогадів Костянтина Козинського).
Отець Олексій жив у передчутті неминучого. Його останньою настановою, яку пам'ятають парафіяни, була: "Не зрадьте віри батьків!"
Якось дорогою додому отця перестріли агенти держбезпеки, сказали, що його заарештовано, проте у відповідь почули: "Якщо потрібне моє тіло, то стріляйте тут мене, а якщо душа - то її я не віддам". Відтак арешт... Золочівський замок, переобладнаний на в'язницю, де він перебував до рішення суду. Отець повсякчас намагався розвіяти печаль та страх, заохочував в'язнів до молитви.
"Люди мали вервички з хліба. Щодня відправляли вечірню, деколи молебен, рано, в обід і ввечері молилися. Отець Олексій завжди ділився їжею зі всіма. Розказував історію нашої церкви, про православіє і католицизм. Підтримував всіх на дусі, бо люди думали, що це вже кінець. Отець Олексій був завжди спокійний, мав дар впливати на людей" (Зі спогадів Володимира Злунка).
Згодом отця перевели до львівської в'язниці, де він перетерпів нелюдські знущання та голод...
29 травня 1948 року за політичною статтею (як голову "Просвіти") отця Олексія засуджено до восьми років у виправно-трудових таборах.
Табори в Мордовській АРСР, Кемеровській та Омській області. Муляр, штукатур, вантажник цегли... На рівні з усіма терпеливо виконував усю каторжну роботу, а долоні його були стертими до крові. Проте отець усіх заохочував до молитви, аби Господь допоміг нести гідно цей тягар хреста.
"Отець був відданий вірі, спокійний, без спалахів і емоцій. Розмови з отцем Зарицьким були про майбутнє, як себе поводити, як бути добрим християнином" (Зі спогадів Івана Поповича).
31 грудня 1954 року термін ув'язнення отця Зарицького закінчився. Була субота, але отець не міг залишити вірних без недільної Служби Божої, тому залишився до понеділка...
11 січня 1955 року отець Олексій прибув на заслання в Караганду. Йому було заборонено повертатися до України. У квітні 1956 року цю заборону було знято, але отець вирішив залишитися, щоб продовжувати своє душпастирське служіння. Працюючи сторожем на будівельному майданчику, служив Божественні Літургії по приватних будинках, на шахтах. Згодом під церкву облаштували одну з кімнаток у бараку. На богослуження в неділю і свята приходило близько 60-70 осіб.
"Він радів, що він з людьми... Що люди вірять у нього. Що віру Христову не забувають. А ми не могли забути, бо ми за то страждали. І там ми хотіли того, як нас батьки колись навчали, і ми тої віри хотілись-мо всюди. І ми ся не бояли" (Зі спогадів Ганни Лилик).
Отець Олексій служив не лише вірним східного обряду. Щодня на катехизацію до нього приходили діти різних національностей - поляки, німці, латвійці. Аби духовно послужити їм, Отець відправляв для них у латинському обряді.
Серед людей, засланих у ці степи, були й римо-католицькі священики. Вони не раз зустрічалися для духовних бесід.
"Ми з отцем Олексієм познайомились в 1955 році в Караганді, де вже наступного року він відкрив церкву для українців. Отець знав і латинську месу, і служив для українців церковнослов'янською мовою, а для німців і поляків - латинською. Він був дуже старанним і трудолюбивим священиком. Окрім дуже інтенсивної роботи в Караганді, він ще здійснював місійні поїздки у прилеглі місцевості" (Зі спогадів отця Владислава Буковінського).
Найчастіше богослуження в прилеглих місцевостях задля безпеки відбувалися вночі. Кожен приїзд отця Олексія був великим святом для вірних.
Навесні 1957 року отець Зарицький відвідав Україну. Зустрівся з єпископом Василем Величковським і одержав доручення розшукати митрополита Йосифа Сліпого.
Життя в його Україні - тепер радянській - краяло серце: греко-католицькі храми, які побудували діди, прадіди, належать іншій Церкві, як і багато його колишніх парафіян... Був вражений і пригнічений після зустрічі з близьким другом-семінаристом Антоном Поточняком, який став одним з ініціаторів сектанського руху "покутників", що активізувався в умовах підпілля Церкви.
Упродовж літа 1957 року отець Зарицький жив у батьків сестри Констанції (Оксани) Сенюк, ЧСВВ у Рясній-Польській. Його несподівана поява, богослуження, таїнства, які він звершував, були колосальною підтримкою та розрадою для багатьох священиків, монахинь, зокрема Згромаджень Св. Йосифа та Cв. Вінкентія. Вони додають радості та надії підпільній Церкві.
Відвідав отець Олексій і свого батька. Гроші, які той дав синові, щоб він купив собі новий одяг, роздав тим, хто в потребі, і повернувся до батькової оселі без обновок. Бідним гроші потрібні більше, а одяг...
Листи отця Олексія сповнені теплотою віри та любові. Вони - живі. Вони - про найважливіше. Вони - від серця...
"Спеціальну радість відчуваю по одержанні Ваших листів, написаних до мене. З них я пізнав стан Вашої душі, і це мені справило радість, бо моральний стан людини треба цінити, як всі скарби світа. З ваших листів я довідався про те, що Ви живете в згоді і в супружій любові. Нема кращого життя, як в добрій родині, де одно другого розуміє, співчуває, помагає. Нема кращої приязні, як між добрим мужем і женою. Та лиш ті знаходять щастя в супружестві, які розуміють це життя в світлі Євангелія. Життя - це обов'язок! Жити - значить прославляти в молитвах Творця, жити, значить добре творити, для другого бути покірним, терпеливим, прощати, контролювати кожне своє слово і думку, чи вони виходять на добро. І якраз родина є місцем, де можна здобувати ці чесноти, ними прикрасити свою душу і знайти щастя вже на цьому світі. Життя супруже - то життя безперервних уступок, жертв і помочі одне для другого в ім'я Бога і добра. Нехай у Вас все так буде! Шукайте Бога, а жива буде душа Ваша - вчить Ісус Спаситель. І Ви так творіть. Моліться много разом голосно, сповідайтеся кілька разів у році, цініть Службу Божу і будете мати Бога в душі, бо хто Його має, він всьо має. А хто немає Бога в душі, хоч би цілий світ мав, він нічого не має. Ця могутня думка, яка мені до тепер світила, і я щасливий, що її вважаю за найвзнеслішу думку життя" (Із листа отця Олексія).
Отець і надалі залишався під пильним наглядом міліції, а тому 21 вересня 1957 року він повернувся до Караганди. Його словами прощання стали: "До зустрічі в небі!"
Греко-Католицька Традиція 11 ,листопад 2014 р.Б. / http://www.saintjosaphat.org
