Місіонерська діяльність отця Зарицького поширюється на терени Самари, Уралу, Оренбурга, Казахстану. У Красноярському краї отець Олексій зустрівся з митрополитом Йосифом Сліпим. Відомо, що цих зустрічей було кілька. Митрополит призначив отця адміністратором Казахстану з осідком у Караганді.
Від того часу за отцем Олексієм стали стежити ще пильніше...
"Він добрався до митрополита Сліпого, якого вимушено помістили у старечий будинок у Красноярському краю в Сибірі. Отець Олексій бачився з ним [...] у лісі. На зворотній дорозі його схопили і впродовж декількох днів допитували в КГБ Красноярська. Правда, його випустили на свободу, і він повернувся в Караганду, та з цього часу земля під його ногами почала горіти..."(Зі спогадів отця Владислава Буковінського).
Згущуються чорні хмари... Отець дізнався, що його богослуження відвідує особа, яка все детально переповідає органам. У 1960 році отця Олексія позбавили прописки, місця офіційної реєстрації за місцем проживання, що загрожувало арештом.
"В Радянському Союзі людина без прописки підпадала під кримінальну статтю. Від цього моменту о. Олексій мав три можливості: влаштуватися офіційно на роботу і припинити свої безперервні мандри, скористатися із дружніх пропозицій його друзів і влаштуватися на роботу фіктивно з тим, що за нього працюватимуть інші, або, незважаючи на небезпеку ще одного ув'язнення, продовжувати своє служіння, не зважаючи ні на що. Особа, яка мені розповідала про блаженного о. Олексія, з певним жалем говорила про те, що він не скористав із того варіанту, який у моєму списку є другим. Адже, маючи фіктивну працю, він міг би продовжувати своє служіння майже без обмежень. За нього би працювали інші, але йому слід було б лише час до часу відзначати себе у робочому табелі. Блаженний Олекса вибирає третій варіант.
Якби він поступив у перший чи другий спосіб, можливо жив би ще до сьогодні, ремствують деякі його парафіяни: зміг би ще служити для сотень і тисяч вірних у Росії, Казахстані і в Україні, навернув би сотки людей до Церкви...
Так або ні. Він просто не захотів перекласти свого хреста на плечі інших..." (Петро Дідула, автор документального фільму про о. Олексія Зарицького "Мандрівник задля Христа").
Однак отець вирішив стати добровільним "Христовим скитальцем". Йому потрібно багато вільного часу, аби належно виконувати свою місійну працю, адже місце праці священика - Божий виноградник:
"Найдорожчий тату, Вашого листа я одержав. Сердечно дякую. Ви, тату, пишете, що тепер треба чесно працювати. Це правда. Я на працю дивлюся як на обов'язок, який вложив Творець-Бог на совість кожного чоловіка. Моя праця - це служити в Божому винограднику..."(Із листа отця Олексія).
Отець Олексій мав бути дуже обережним. Якось у Челябінську просили зголоситися тих, хто може повідомити місцеперебування "злочинця", якого зображено на фотографії... Кілька разів отця затримувала міліція, однак, на щастя, обходилося лише попередженням. Сучасники отця згадували, що якось, коли отець був під вартою, йому в молитві з'явилася Пресвята Богородиця. Він просив її про звільнення - і наступного дня уже поспішав служити своїм вірним.
Отець Зарицький здолав тисячі кілометрів Сибіру та Казахстану, опікуючись вірними. Служив віддано й безкорисливо. Він міг цілу добу не їсти і не спати, аби не втратити часу...
У квітні 1962 року приїхав до Караганди... Отець Олексій завжди був худий і досить високий, а тоді змарнів до решти. Тільки блистіли йому очі. Справді виглядав він на ісповідника віри і кандидата на мученика... В розмові зі мною отець Олексій признав, що ситуація в Караганді є для нього небезпечна, однак казав, що йому дуже жалко українців, залишених у Караганді, греко-католиків, котрі є дуже занедбані, а горнуться до нього. Казав, що постарається якнайскорше закінчити свою душпастирську працю серед українців, а потім впрост із Караганди поїде до Таджикистану. Бог зарядив інакше" (Зі спогадів отця Владислава Буковінського).
9 травня 1962 року в Караганді отця заарештували - біля тієї шахти, де колись діяла українська церква, у якій він служив. Винесено вирок: два роки позбавлення волі - за "дармоїдство", а насправді за активну душпастирську діяльність. У таборі отець Олексій працював кравцем. І хоча робота не була важкою, здоров'я цього великого мандрівника-апостола все більше погіршувалося (гастрит, гіпертонія). Загостренню цих хвороб сприяло й харчування. На одну особу в таборі витрачали тільки 10 г борошна, 12 г круп, 1 г цибулі, 150-200 гхліба і в необмеженій кількості... сіль. Щодня в таборі помирало 40-50 осіб. Узимку тіла померлих скидали в рови, навіть не закопуючи.
Врешті, отець Олексій потрапив до в'язничної лікарні у поселенні Долінка.
"Він був дуже худий. Жінки плакали. Він каже: "Не плачте. Мати Божа приходила до мене і сказала, що невдовзі Вона мене забере" (Зі спогадів сестри Серафими Шмідляйн).
Помер отець Олексій Зарицький 30 жовтня 1963 року. Очевидці згадували, що коли в сутінках тіло покійного отця Олексія на возі везли на кладовище, "похоронну ходу" супроводжувала жінка в незвичному білому вбранні. Коли ж прибули до могили, жінка в білому зникла.."
З часом, коли кладовище в Долінці мали знести, українці перепоховали останки отця на кладовищі поселення Тіхоновка, де нині стоїть римо-католицький храм на прославу блаженного Олексія Зарицького. Коли Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, тлінні останки отця Олексія перевезли в Україну, у Рясну-Руську, й поховали на подвір'ї храму, в якому він служив до арешту.
"Життя - то велика задача. Воно буває часом химерне. Йде вгору, відтак вниз, відтак знову підноситься. Є одначе засада: ніколи не перениматися життєвими успіхами і не падати на дусі в невдачах. Сильна віра в Бога повинна бути світлом, що просвічує дорогу життя, а найвищою мудрістю - страх перед образою Бога. Хто живе в тих правдах, ніколи не схибить і в найтяжчих хвилинах життя має мир на душі, якого не може дати світ. Нехай мир Божий панує у Ваших серцях, і ласка Божа нехай хоронить Вас перед всяким лихом" (З листа отця Олексія).
17 жовтня 1912 року - народився в селі Більче Мединицького повіту на Львівщині.
1922-1931 роки - навчався у Стрийській гімназії.
1931-1934 роки - здобував освіту у Львівській Богословській Академії.
28-29 квітня 1935 року - під- дияконські та дияконські свячення.
7 червня 1936 року - одержав священичі свячення з рук Митрополита Андрея Шептицького
1936-1937 роки - душпастирське служіння у селах Стинова Нижня та Стинова Вижня на Стрийщині.
1937-1946 роки - парох села Струтин на Золочівщині.
1946-1947 роки - парох села Рясна-Руська на Львівщині.
1947-1948 роки - арешт та перебування у в'язницях Золочева та Львова.
29 травня 1948 року - засуджений до восьми років ув'язнення у виправно-трудових таборах.
31 грудня 1954 року - звільнений з табору без права повернення в Україну.
11 січня 1955 року - прибув на заслання в Караганду.
10 квітня 1956 року - знято заборону повертатися в Україну, але отець вирішив залишитися у Караганді, щоб продовжувати своє душпастирське служіння.
26 жовтня 1957 року - реабілі- тований за відсутністю складу злочину.
Весна-літо 1957 року - відвідав Україну.
1958 року - зустрічі в Красноярському краї з митрополитом Йосифом Сліпим, який призначив отця Олексія адміністратором Казахстану.
9 травня 1962 року - заареш- тований та засуджений за "дармо- їдство".
30 жовтня 1963 року - помер у в'язничній лікарні поселення До- лінка Карагандинської області.
Свідчення
"Я, Бріль Галина Йосафата, 1932 р. н., повідомляю, що за посередництвом молитов Блаженного священномученика Олексія Зарицького одержала ласку оздоровлення.
Внаслідок тяжкого перелому руки (хірургічної шийки плечової кістки) після зняття гіпсу утворилася велика гематома (крововилив), яка вже декілька днів почала видавати неприємний запах розкладу. Рука опухла, було відчуття сильного стиснення руки в кисті. Пальці опухли, посиніли, не згинались. Ранком я мала їхати до лікаря.
Пробудившись, відчула раптове полегшення: пухлина зменшилась, сильне затиснення руки в кисті минулося, я вільно могла рухати пальцями й рукою, посиніння зникло. Я дуже була здивована таким раптовим полегшенням і до лікаря не поїхала. Що сталося? Пригадала собі сон, як якийсь мужчина зосереджено з лагідним ясним поглядом довго дивився на мене. Я не розуміла, чого він від мене хоче. І так ми дивились один на одного, нічого не говорячи. Раптом він зник. Коли я ранком встала, на столі побачила образок із мощами Блаженного священномученика о. Зарицького, якого вчора подарувала мені с. Онуфрія.
З подивом і вдячністю я впізнала, що це був о. Зарицький, який, мабуть, мене оздоровив. Це таке моє переконання і відчуття" (Зі слів сестри Йосафати, ЧСВВ 19 лютого 2002 року).
Греко-Католицька Традиція 11 ,листопад 2014 р.Б. / http://www.saintjosaphat.org
