Перший запис спогадів допоміг зрозуміти настоятелям Лусії, що вона багато речей приховує у таємниці і може відкрити їх тільки із послуху. У квітні 1937 року отець Фонсека писав єпископу: "Перший спогад заставляє припустити, що є ще багато цікавих деталей (висловів, повідомлень, доброчесних вчинків дітей із послуху Матері Божій), котрі нам невідомі. Чи можна, якщо це не пов'язано з труднощами, запропонувати сестрі Лусії щиросердечно і з простотою Євангелії задля слави Матері Божої викласти найменші деталі, які вона ще пам'ятає? Це моя думка. Якщо вона слушна, то тільки Ви, Владико, зможете вирішити цю справу..."
Дійсно, єпископ Жозе, за згодою настоятельки монастиря святої Доротеї матері Марії до Кармо Корте Реал, звелів Лусії зробити це. Вона відповіла єпископу 7 листопада 1937року: "Ось я тут, з олівцем у руках, готова підкоритися волі Бога". Цей запис розпочатий 7 листопада і, як нам відомо, завершений 27 листопада. Лише 14 днів, щоб завершити такий довгий рукопис, до того ж у перервах між виконанням домашньої роботи, яка не давала їй спокою. Як уже згадувалося, мова йде про 38 аркушів, списаних з обох боків дрібним почерком і майже без виправлень. У цьому доказ світлого розуму сестри Лусії, її внутрішньої свободи і рівноваги душі.
Тематика цих спогадів була вкрай дивовижна: об'явлення Ангела, незвичайні ласки під час її Першого Причастя, одкровення Непорочного Серця Марії у червні 1917 року і багато інших деталей, які досі були невідомі.
Наміри сестри Лусії, викладені у цьому документі, були сформульовані таким чином: "Історія Фатіми, якою вона є. "Мова тут іде не про певні біографічні дані, яку попередньому спогаді, де одкровення Пресвятої Діви Марії залишаються у таємниці, а про них самих, де вони стоять на першому місці.
Щоби передати настрій, з яким Лусія пише, ми наводимо її ж слова: "У мене більше не буде радості самій насолоджуватися таємницями Твоєї любові, зате у майбутньому оспівувати велич Твого милосердя зможуть зі мною багато інших людей... "Ось я, слугиня Господня, нехай Він розпоряджається нею, як Йому завгодно".

Передмова
Ісус. Марія. Йосиф. Воля Божа, ти - мій рай!1 Вельмишановний Владико!
Ось я тут, з олівцем у руці, щоб виконати волю мого Господа. Оскільки у мене немає іншої мети, то я почну девізом своєї святої засновниці, який дістався мені в спадок від неї і який я буду повторювати багато разів у майбутньому при написанні цього рукопису: воля Божа, ти - мій рай.
Дозвольте мені, Владико, проникнутися сенсом цього поняття, щоб воно стало провідною зіркою у хвилини, коли власний опір і любов до моїх таємниць примусять мене щось приховати.
Мені дуже хотілося б знати, навіщо потрібен цей рукопис, адже я не володію навіть граматикою2. Утім, я не питаю ні про що. Знаю, що справжній послух не питає про причини. Мені достатньо Ваших слів, Владико, про те, що це робиться на честь нашої Пресвятої Діви Марії. Впевнена у тому, що це саме так, благаю про благословення і заступництво її Непорочного Серця. Я покірно схиляюся перед Нею і використовую її святі слова, щоб звернутися до Бога:
- Поглянь, Боже, на найнікчемнішу із Твоїх рабинь, котра з послуху до Тебе знімає покрови своєї таємниці і відкриває таємницю Фатіми такою, якою вона є. У мене більше не буде радості самій насолоджуватися таємницями Твоєї любові, проте у майбутньому оспівувати велич Твого милосердя зможуть зі мною багато інших людей!

1. Дитинство Лусії
Вельмишановний Владико!
"Господь зглянувся на покору рабині своєї3. Ось бо віднині блаженною зватимуть мене всі роди".
Здається, Владико, що Господь дарував мені ласку з наймолодших років, як тільки я почала усвідомлювати собі власне "я". Пригадую, що вже на руках матері я усвідомлювала усі свої вчинки. Вона гойдала мене і співала колискових пісень. А оскільки я була наймолодшою серед п'яти дівчаток й одного хлопчика4, котрих Господь подарував моїм батькам, то пригадую, що вони часто сперечалися між собою, тому що кожен з них хотів поносити мене на руках і погратися зі мною. У таких випадках мама відбирала мене у старших дітей, щоб не було переможця. Якщо вона була надто зайнята, то глядів мене батько, котрий обсипав свою наймолодшу доньку ласками і усілякими ніжними словами.
Перше, чого я навчилася, була молитва "Радуйся, Маріє". Моя мама мала звичку тримати мене на руках і водночас вчити молитов мою сестру Кароліну, котра була на п'ять років старша від мене. Дві інші сестри були уже дорослими. Мати хотіла, щоб вони скрізь брали мене із собою, тому я, як папужка, усе за ними повторювала.
У селі вважали, що вони були ватажками серед молоді. Не було ні одного свята, ні одного танцю, в якому б вони не брали участі. Чи це був карнавал, чи свято Йоана Хрестителя, чи Різдво Христове - усі танцювали. Окрім того, був збір урожаю винограду. Під час збору оливок танцювали майже щодня. У великі свята, такі, як свято Пресвятого Серця Ісуса, свято вервиці, день святого Антонія і т. ін. по вечорах завжди розігрувався солодкий пиріг, а також влаштовувалися танці. Крім того, нас постійно запрошували на всі весілля, які відбувалися у сусідніх селищах, тому що моя мама була там за кухарку, коли перестали запрошувати ЇЇ як свідка. На весіллі танці починалися після святкового обіду і завершувалися на світанку наступного дня. Мої сестри старалися одягнути мене не гірше від них, адже я повинна була бути з ними. Одна з моїх сестер працювала кравчинею, тому у мене була найелегантніша сукня з усіх дівчат нашого села: спідничка у складочку, лакований пасок, на шиї хустинка, кінчики якої спадали ззаду, капелюшок із золотими намистинками і різнобарвними пір'їнками. Можна було подумати, що вони одягнули ляльку, а не дитину.
2. Народні розваги
Коли інші танцювали, мене садили на скриню або якесь високе місце, щоб ті, хто танцював, не затоптав мене. Там я повинна була співати різноманітних пісень під звуки гітари або акордеону. Цьому навчили мене сестри, так само як і танцювати вальс на випадок, коли не вистачало партнера. Я робила це досить вміло, а тому привертала до себе увагу присутніх і завойовувала їхню симпатію. Мене обдаровували подарунками ті люди, котрі хотіли зробити приємне моїм сестрам.
По вечорах у неділю молодь збиралася на нашому подвір'ї: влітку - в тіні трьох оливкових дерев, а взимку - у клуні, яка знаходилася там, де зараз стоїть будинок моєї сестри Марії, щоб провести час за іграми і розвагами з моїми сестрами. У період Великодніх днів тут розігрували мигдаль, причому найчастіше вигравала я, оскільки дехто спеціально так влаштовував, щоб завоювати прихильність. Моя мати сиділа в цей час на порозі кухні, що виходила у двір. Звідтіля вона могла спостерігати за тим, що відбувалося, інколи вона читала там або розмовляла з однією з моїх тіток чи із сусідками, які приходили до нас. Мама завжди була досить серйозною особою. Усі знали, що її слова були схожі на біблійні висловлювання, а також те, що їй у всьому треба було відразу підкорятися. Не було такого разу, щоб у її присутності хтось насмілився сказати якесь нешанобливе або необдумане слово. Люди часто говорили, що моя мати коштує більше, ніж усі її дочки узяті. Пригадую, що моя мати говорила:
- Я не знаю, що цікавого люди знаходять в обговоренні чужих справ. Для мене немає нічого, що можна було б зрівняти зі спокійним читанням вдома. Книжки приносять так багато красивого! А життєписи святих - наскільки вони прекрасні!
Гадаю, я уже розповідала, Вам, Владико, як минав мій день серед дітей нашого села, матері яких повинні були працювати на полі і тому просили мою матір залишити їх зі мною. Гадаю також, Владико, що у нотатках про свою двоюрідну сестру розповіла Вам про те, якими були мої ігри і розваги, а тому не буду на цьому затримуватися.
Якщо сказати правду, то світ почав до мене усміхатися, і любов до танців швидко укорінилася у моєму бідному серці. Нині усвідомлюю, що саме це призвело б до поразки перед дияволом, якби наш Господь не вилив на мене свого особливого милосердя.
Якщо не помиляюся, то я уже розповідала Вам, Владико, про те що моя мати вчила своїх дітей улітку під час обідньої перерви Катехізису. Взимку наш урок минав після вечері біля грубки, поки ми смажили каштани і солодкі жолуді.
3. Перше Причастя Лусії
Наближався день, коли наш настоятель вирішив вибрати дітей для першого урочистого Причастя. Моя мати вважала, що якщо її донька добре знає Катехізис і їй уже виповнилося шість років, то вона може піти до Першого Причастя. З цим наміром вона послала мене з моєю сестрою Кароліною на урок Катехізису, який наш настоятель давав як підготовку до цього дня. Отож я пішла, сяючи від радості і сподіваючись незабаром прийняти вперше до свого серця Господа Ісуса. Настоятель проводив урок сидячи на стільці, який стояв на підвищенні. Він підкликав мене до себе і, якщо хтось із дітей не відповідав на його питання, наказував відповідати мені, щоби присоромити невдаху.
Напередодні великого дня настоятель звелів усім дітям прийти вранці до церкви. Саме тоді він хотів сказати остаточно, хто зможе піти до Причастя. Як же я засмутилася, коли настоятель підкликав мене до себе, погладив по голівці і сказав, що я повинна зачекати, поки мені виповниться сім років! Я заплакала, поклавши голову на його коліна, ніби це була моя мати.
Цю картину застав священик, котрий зайшов до церкви (настоятель попросив цього священика приїхати, щоб допомогти сповідати людей).5 Священик запитав, чому я плачу. Дізнавшись у чому річ, він узяв мене із собою до ризниці і перевірив там мої знання з Катехізису і таїнства Євхаристії. Потім він підвів мене за руку до нашого отця-настоятеля і сказав:
- Отче Пена, Ви можете дозволити їй причаститися. Вона розуміє краще ніж багато інших людей.
- Але ж їй тільки шість років! - заперечив наш добрий отець.
- Це нічого. Якщо ви хочете, то я візьму відповідальність на себе.
- Ну добре, - погодився настоятель, - підійди і скажи своїй матері, що завтра ти приймеш Святе Причастя.
Неможливо було описати моєї радості. Від щастя я заплескала в долоні, а потім пробігла усю дорогу стрибаючи, щоби принести цю добру звістку матері. Вона відразу ж почала готувати мене до сповіді, яка мала відбутися після обіду. Коли ми підійшли до церкви, я сказала матері, що хочу сповідатися у приїжджого священика. Він сповідав у ризниці, сидячи на стільці. Мати стояла навколішках біля вівтаря разом з іншими жінками, котрі чекали черги своїх дітей. Там, перед Дарохранительницею, вона давала мені останнє своє напоумлення.
4. Божа Мати усміхається до Лусії
Коли прийшла моя черга, я стала на коліна перед Богом, котрого представляв тут Його служитель, і попросила про прощення моїх гріхів.
Коли я закінчила, то побачила, що всі оточуючі ховають усмішку.
Моя мати підкликала мене і сказала:
- Доню, хіба ти не знаєш, що під час сповіді треба говорити стиха, що це - таємниця? Усі тебе чули, тільки аж наприкінці не зрозуміли, що ти сказала.
По дорозі додому мати намагалася усілякими способами з'ясувати те, що вона називала таємницею моєї сповіді, але я у відповідь тільки мовчала. Тільки тепер можу відкрити таємницю своєї Першої Сповіді. Священик, вислухавши мою сповідь, сказав до мене:
- Дочко моя, твоя душа є храмом Святого Духа. Утримуй його в чистоті, щоб Господь міг продовжити свої божественні діла, діючи в ній.
При цих словах я прониклася повагою до свого духовного життя і запитала сповідника, що мені тепер робити.
- Стань навколішки біля підніжжя нашої Матері Божої і від усієї душі попроси, щоб Вона взяла твоє серце під свій покров, а також щоб підготувала його завтра вранці достойно прийняти її коханого Сина. Нехай Вона збереже твоє серце для Нього одного.
У нашій церкві було багато статуй Божої Матері, та оскільки мої сестри прикрашали вівтар Матері Божої Святої Вервиці6, то я звикла молитися саме тут. Цього разу я також прийшла до Матері Божої Святої Вервиці попросити її з усім жаром, на який тільки була здатна, щоб Вона зберегла моє серце для Бога. Після того, як я безліч разів повторила своє покірне прохання, я подивилася на статую, і мені здалося, що Вона усміхнулася до мене, ніби сказавши самим лише одним поглядом, що схвалює мене. Я була настільки щаслива, що не могла від радості промовити ані слова.
5. Очікування напередодні свята
Сестри увесь вечір готували мені білу сукню з віночком. Від хвилювання я майже не спала. Час ніби зупинився, тому я безперестанку вставала і запитувала сестер, чи не наступив уже день, чи не хочуть вони приміряти на мене сукню або віночок і т. ін.
І ось настав очікуваний день - такий щасливий день! Та як же повільно тягнувся час до девятої години! Я була уже одягнута в білу сукню, коли моя сестра Марія завела мене на кухню, щоб я попросила пробачення у батьків, поцілувала їм руки й отримала їх благословення. Після закінчення цієї церемонії мама дала мені останні вказівки. Вона сказала мені, про що я повинна просити нашого Господа, коли Він буде у моєму серці, і попрощалася зі мною словами:
- Передусім попроси нашого Господа, щоб Він з тебе зробив святу.
Ці слова, які так запали мені у серце, були першими, які я вимовила нашому Господу, коли прийняла Його. І до сьогодні мені здається, що я чую голос моєї матері, котра повторює їх.
Нарешті я пішла до церкви з моїми сестрами. Задля того, щоб я не забруднилася по дорозі, брат ніс мене на руках. Прийшовши до церкви, я побігла до вівтарика Пресвятої Діви Марії відновити своє прохання. Там я залишилася, чекаючи на усмішку Матері Божої, як це було напередодні, доки за мною не прийшли сестри і не відвели на місце, де повинна була сидіти.
Дітей було багато. Вони стояли в чотири ряди від входу до церкви й аж до перил для прийняття Причастя: два ряди хлопчиків, два ряди дівчаток. Оскільки я була найменшою, то мені дозволили залишитися біля ангелів на сходинках, що були біля перил.
6. Надзвичайний день
Почалася Служба Божа, і коли наблизилася хвилина прийняття Господа, моє серце забилося лунко у грудях в очікуванні Бога, котрий повинен був зійти з Неба, щоб поєднатися з моєю бідною душею. Настоятель зійшов з вівтаря, щоб роздати людям Хліб ангелів. Я мала щастя бути першою. Коли він сходив до нас, мені здалося, серце розривається у грудях. Отримавши з рук священика Гостію, я ураз відчула спокій і непохитний мир. Я була настільки проникнутою надприродною атмосферою, що відчула присутність Господа і змогла сприйняти Його усіма фібрами душі.
Цієї миті я звернулася до Нього зі своїм проханням:
- Господи, учини мене святою, збережи моє серце чистим для Тебе назавжди!
І враз я відчула, ніби у глибині мого серця, Господь мені сказав так ясно: "Благодать, яку Я дарував тобі сьогодні, перебуватиме у твоїй душі і принесе плоди для вічного життя".
Я почувала себе глибоко зануреною в Богові.
Богослужіння завершилося тільки близько першої години дня, оскільки приїжджі священики запізнилися, а тому проповідь та відновлення обітниці хрещення затягнулися. Моя мати, хвилюючись, зайшла за мною, оскільки боялася, що я упаду від слабкості. Проте я почувала себе настільки ситою завдяки хлібові ангелів, що не могла нічого їсти. Від цієї хвилини я втратила будь-який інтерес до світських речей, якими я уже почала була захоплюватися. Відтепер я почувала себе спокійною лише в усамітнених місцях, де могла на самоті згадувати радощі свого Першого Причастя.
7. Родина Лусії
Моє усамітнення було нечастим, адже я повинна була доглядати дітей, яких нам залишали сусіди, як я вже розповідала вам, Владико. Моя мати працювала також то тут, то там, доглядаючи хворих. Якщо йшлося про легку застуду, то приходили радитися до неї. Якщо ж хворий не міг підвестися, її кликали до нього додому. Тоді вона проводила дні, а інколи й ночі, у домі хворого. Якщо ж хвороба довго не минала і цього вимагав стан хворого, мати посилала своїх доньок посидіти кілька ночей біля нього, щоб його рідні могли перепочити. Якщо ж хворий мав дітей, котрі могли непокоїти його, вона забирала їх до себе додому, де я дивилася за ними. Я старалася розважити їх тим, що вчила їх крутити штир для котушки, заставляти рухатися шпульку, намотувати нитку на вал, щоб човник міг вільно ходити по рамі.
У нашому домі було багато такої роботи, оскільки у нас, як звичайно, працювали чужі дівчата, котрі хотіли навчитися ткати і шити. Ці дівчата виявляли особливу симпатію до нашої родини і часто говорили, що ті дні, які проводили у нас, були найщасливішими в їхньому житті.
Оскільки мої сестри змушені були увесь день працювати на полі, то ткали і шили тільки по вечорах. Це було після вечері і подячної молитви, яку відмовляв мій батько. Кожен з нас виконував якусь роботу. Марія сідала за ткацький станок, батько накручував шпульки, Тереза і Глорія шили, мама пряла, Кароліна і я прибирали на кухні, а потім ми витягували намітку, пришивали ґудзики, брат грав на гармошці, щоб прогнати сон, а ми співали. Часом приходили сусіди для компанії, вони зізнавалися, що завжди почували себе у нашому домі затишно і невимушено, хоча ми не давали їм спати. Сусіди не гнівалися на нас, попри те, що ми влаштовували часами галас. Досить часто я чула, як жінки говорили моїй матері:
- Яка ж ти щаслива! Бог дав тобі таких чудових дітей!
Приходив час і ми лузали кукурудзу при місячному сяйві. Мене садили на купу з кукурудзою і, коли попадався червоний качан, я повинна була обняти кожного з присутніх.
8. Роздуми авторки
Я не знаю, чи було насправді те, що я оце розповідала про своє Перше Причастя, чи це була лише дитяча уява. Знаю тільки, що до сьогодні це має великий вплив на поєднання моєї душі з Богом.
Крім того, я не знаю, для чого розповідаю Вам про всі ці подробиці з нашого родинного життя, але Бог так діє у мені. Він знає причину, навіщо все це. Може, задля того, щоб показати Вам, наскільки я повинна була страждати, чого Господь вимагав від мене після того, як мене так розпестили. Оскільки ж Ви, Владико, звеліли описати усі мої страждання, яких бажав від мене Господь, а також благодаті, які дарував мені завдяки Своєму милосердю, гадаю, що буде краще, якщо я опишу все, як було7. Проте, я спокійна, адже знаю, що Ви спалите усе, що не буде задля слави Господа і Діви Марії.
 

1. Невиразні видіння у 1915 році
Мені виповнилося сім років. Мати вирішила, що прийшов час пасти овець. Мій батько і сестри були іншої думки. Вони хотіли зробити для мене вийняток, оскільки дуже любили мене, однак мама на це не погоджувалася.
- Вона така сама, як усі, - говорила вона, - а Кароліні уже дванадцять, вона може працювати в полі або вчитися ткати чи шити.
Таким чином, мені довірили догляд за нашою отарою8. Звістка про те, що я починаю своє пастуше життя поширилась в одну мить серед пастухів, тому усі приходили з пропозицією бути моїми супутниками. Я домовилася з ними, що підемо разом в гори. Наступного дня гори заполонили пастухи та отари. Усе було ніби вкрите хмарами, але серед усього цього галасу я почувала себе досить незатишно, тому обрала собі в напарники лише трьох пастушків, відокремившись від інших, нічого не сказавши їм.
Моїми товаришками стали Тереза Матіас, її сестра Марія-Роза та Марія Жустіно9. Наступного дня ми пішли з нашими отарами на гору Кабесо, вірніше до північного схилу цієї гори. З південного боку знаходився Валіньос, про який Ви, напевне, знаєте з назви. На сході цієї гори була та скеля, про яку я розповідала в нотатках про Жасінту.
Ми піднялися з нашими отарами майже на вершину. Внизу виднілася велика діброва, яка простяглася аж до долини. Тут росли оливи, дуби, кедри і т. ін. дерева. Близько полудня ми з'їли свій хліб, який узяли із собою, потім я запропонувала подружкам помолитися зі мною на вервиці, на що вони охоче погодилися. Як тільки ми почали молитися, то побачили перед собою вище дерев ніби у повітрі постать, схожу на статую зі снігу, яка ставала прозорою, коли її пронизувало проміння сонця.
- Що це таке? - перелякано запитали мої супутниці.
- Я не знаю.
Ми продовжували молитися, не відводячи очей від постаті, котра зникла, як тільки ми завершили молитву. Як звичайно, я нікому про це не сказала. Проте подружки, повернувшись додому, розповіли про все своїм рідним. Чутка про незвичайне явище поширилась у мить, отож коли я повернулася одного дня додому, мама запитала:
- Кажуть, що ти там щось (не знаю що!) бачила. Що ти бачила?
- Я не знаю.
Я не могла пояснити цього явища, тому додала:
- Це було схоже на істоту, загорнуту у простирадло. Оскільки я хотіла сказати, що не змогла побачити обличчя, то сказала:
- Я не знаю, чи у нього були руки і ноги.
Моя мати перервала розмову презирливим жестом:
- Дитячі дурниці!10

2. Об'явлення Ангела у 1916 році
Пізніше ми знову пішли з нашими отарами на те місце і все повторилося так само.
Мої подружки знову розповіли про все, що сталося. За деякий час було ще одне з'явлення невідомої істоти. Мати втретє почула у селі про цю незвичайну подію, хоча вдома я не сказала ні слова. Якось вона досить сердито підкликала мене і запитала:
- Ну подивимося, що це таке було, що ви там бачили!
- Я не знаю, мамо. Не знаю, що це таке!
Дехто почав знущатися. Оскільки я після свого Першого Причастя деякий час ходила сама не своя, думаючи про нього, то мої сестри запитали мене з деяким презирством:
- Ти що, бачиш когось загорнутого у простирадло?
Я важко переносила подібні знущання, тому що досі до мене ставилися з любов`ю. Утім, це було не все! Я не знала того, що готував мені Господь у майбутньому.
На той час Франциск і Жасінта умовили батьків дозволити їм пасти отари, як я Вам уже розповідала. Я розлучилася зі своїми попередніми супутницями, змінивши їх на двоюрідних брата і сестру Франциска і Жасінту. Ми домовились пасти наші отари на ділянках наших батьків, щоб не стикатися на схилі гори з іншими пастухами.
Одного чудового дня ми вирушили разом з нашими вівцями на ділянку моїх батьків, що знаходилась біля підніжжя згаданої вище гори на сході. Під обід почав мрячити дощ. Ми піднімалися на вершину гори разом з вівцями в пошуках скелі, де могли б сховатися від негоди. Це було вперше, коли ми прийшли до благословенної печери. Вона була розташована у центрі оливкової діброви, що належала моєму хрещеному батькові Анастасіо. Звідтіля можна було побачити село, де я народилася, дім моїх батьків і селища Каза-Веля та Ейра-да-Педра. Оливкова діброва, яка тягнулася до кордонів цих маленьких селищ, належала різним власникам. Там ми провели увесь день, хоча дощ уже минув і світило привітне сонце. Ми пообідали, відмовили вервицю, і я навіть не можу пригадати, чи це був один із тих випадків, коли ми, як я Вам уже розповідала, тільки перебирали намистинки, промовляючи слова "Радуйся Маріє" та "Отче наш", щоб як найшвидше перейти до гри. Після молитви ми гралися у камінці.
Так минуло достатньо часу, як раптом, попри тихий день, здійнявся сильний вітер, що розгойдував дерева. Ми подивилися вгору і побачили що та постать, про яку я уже розповідала11, рухається у нашому напрямку над оливковою дібровою. Жасінта і Франциск ніколи її ще не бачили, і я їм про це не розповідала. Коли постать наблизилася до нас, ми змогли побачити її обличчя: це був юнак 14 - 15 років біліший від снігу. На сонці він здавався прозорим немовби кришталь. Він був неймовірно гарний. Коли юнак зупинився перед нами, то сказав:
- Не бійтеся! Я - Ангел миру, моліться зі мною!
Він став навколішки на землю, схилив голову і сказав нам тричі повторити слова: "Боже мій! Я вірую, прославляю, покладаюся, люблю Тебе! Прошу простити тим, котрі не вірять, не прославляють, не покладаються, не люблять Тебе!"
Після цього, піднявшись, він додав:
- Моліться так. Серця Ісуса і Діви Марії уважно вислуховують голос ваших проханнь.
Слова Ангела настільки глибоко врізались у нашу пам'ять, що ми їх ніколи більше не забували. Від цієї хвилини ми проводили багато часу, повторюючи ці слова, і настільки низько схилялися, що інколи просто падали від втоми. Я відразу порадила друзям тримати усе в таємниці, і, слава Богу, мене послухали цього разу.
Набагато пізніше12, одного літнього дня, ми відпочивали після обіду вдома, граючись біля криниці, яка була у нашому дворі і яку ми називали Арнейро (у спогадах про Жасінту я уже розповідала Вам про цю криницю). Раптом ми побачили перед собою ту саму постать, як мені здалося - Ангела. Він сказав:
- Що ви робите? Моліться, багато моліться! Серця Ісуса і Діви Марії призначили для вас справи милосердя. Безперервно приносьте Всевишньому молитви і жертви.
- Як нам приносити жертви? - запитала я.
- Перетворіть усе, що можете, в жертву, щоб відшкодувати гріхи, які ображають Його, а також заради навернення грішників. Завоюйте тим самим мир для вашої Батьківщини. Я - Ангел - охоронець Португалії. Та спочатку прийміть страждання і в послуху знесіть терпіння, що вам пошле Господь.
Якось ми з нашими отарами пішли на ділянку моїх батьків, яка була розташована на узгір'ї уже згаданої гори, трохи вище Валіньосу. Це була оливкова діброва, яку ми назвали Преґейра. Поївши, ми вирішили піти до печері, що знаходилась з протилежного боку гори. Для цього нам треба було обійти гору і лізти по скелях на вершині Преґейри. Вівці заледве змогли перетнути їх. Коли ми нарешті дісталися місця, то, ставши навколішки і схиливши голови до землі, почали повторювати молитву Ангела: " Боже мій! Вірую, прославляю, покладаюсь, люблю Тебе..."
Не знаю, скільки разів ми повторили цю молитву, поки побачили над собою незрозуміле світло. Ми підвелися, щоб подивитися у чому річ, і побачили Ангела. У лівій руці він тримав Чашу. Над нею витала Гостія, з якої падали краплі Крові просто до Чаші" Боже мій! Вірую в Тебе, прославляю Тебе, покладаюся на Тебе, люблю тебе! Прошу пробачити тим котрі не вірять в тебе, не прославляють Тебе, не покладаються на Тебе, не люблять Тебе!"13. Ангел залишив чашу витати у повітрі, а сам став поруч з нами навколішки і дав тричі повторити: "Пресвята Трійця, Отець, Син і Дух Святий, {прославляю) і жертвую тобі найдорожче Тіло і Кров, Душу і Божество Господа нашого Ісуса Христа, котрий присутній на всіх вівтарях світу, заради відшкодування усіх кривд, святотатств і байдужості, які зневажають Його. Заради незліченних заслуг Його Пресвятого Серця і за заступництвом Непорочного Серця Марії благаю Тебе про навернення бідних грішників".
Після цього він піднявся, узяв Чашу і Гостію, подав мені її, а Кров у Чаші розділив між Жасінтою і Франциском14 зі словами:
- Прийміть Тіло і пийте Кров Ісуса Христа, котрого так гірко ображають невдячні люди. Спокутуйте їхні гріхи, втішаючи вашого Бога.
Потім він знову став навколішки, ще раз повторив з нами молитву "Свята Трійця" і зник. Ми ж так само стояти, повторюючи молитву Ангела. А коли підвелися на ноги, то побачили, що настав вечір і треба було йти додому.
3. Проблеми у сім'ї
Тут я, Владико, підійшла до кінця трьохрічного періоду мого життя у ролі пастушки - з семи до десяти років. Протягом цих трьох років наш дім і, насмілююся сказати, ціла наша парафія повністю змінилися. Отець Пена більше не був нашим настоятелем - його змінив отець Бойсіня15. Цей надзвичайно старанний священик почав відразу ж, як тільки дізнався про наші звичаї, читати недільні проповіді про зло танців, які ми влаштовували. Він користувався будь-якою можливістю, щоб офіційно чи приватно боротися проти цього поганого звичаю. Як тільки моя мати почула це, то відразу заборонила моїм сестрам брати участь у подібних розвагах. А оскільки за прикладом моїх сестер йшли інші, то їх відсутність на балах призвела до поступового зникнення цього звичаю. Те саме сталося із дітьми, які влаштовували свої танці окремо, про що я Вам розповідала в нотатках про двоюрідну сестру. Якось моїй мамі сказали:
- Раніше танці не вважалися гріхом - тепер це гріх. Це тому, що приїхав новий священик? Як нам бути?
- Не знаю, - відповіла моя мати. - Настоятель не хоче, щоб люди танцювали, а тому мої доньки більше не будуть ходити на танці. У крайньому разі я дозволю їм трохи потанцювати у сімейному колі, бо у родині це не так погано, як стверджує отець.
На той час дві моїх старших сестри, одружившись, покинули батьківський дім. Батько потрапив до поганого товариства і під його впливом став на шлях згубних пристрастей. Ми втратили при цьому кілька ділянок землі16. Помітивши, що наш статок майже вичерпався, мама вирішила, що обидві моїх сестри, Ґлорія і Кароліна, повинні іти працювати домогосподарками.
Вдома залишився мій брат, котрий працював у полі, моя мати, яка вела господарство, і я, щоб доглядати овець. Мати увесь час журилася. Коли ми утрьох сиділи біля плити і чекали на вечерю батька, то мама, дивлячись на порожні місця інших дочок, із сумом говорила:
- Боже мій, куди зникла радість цього дому?
Потім вона схиляла голову на маленький столик і гірко плакала. Ми з братом також плакали. Це була найбільш сумна сцена, яку я пережила. Моє серце майже розривалось від туги за моїми сестрами і болю через мамине страждання.
Попри те, що я була ще дитиною, я цілковито усвідомлювала становище, в якому ми опинилися. У такі хвилини я згадувала слова Ангела: "Прийміть передусім страждання і в послуху зносьте усе, що вам пошле Господь". Я почала усамітнюватися, щоб не примножувати страждання матері через свій смуток.
Цим усамітненим місцем, як звичайно, була наша криниця. Там я ставала навколішки і, схилившись над криницею, змішувала сльози з водою, жертвуючи свої страждання Богу.
Інколи Франциск і Жасінта заставали мене сумною. Коли я не могла стримати у собі ридань, вони страждали і плакали разом зі мною. Потім Жасінта голосно відмовляла нашу жертовну молитву:
- Боже мій, жертвуємо Тобі усі ці страждання заради відшкодування гріхів і навернення грішників.
Послідовність слів у жертовній молитві не завжди була однаковою, проте значення її залишалося те саме.
Непомірний смуток поступово почав руйнувати здоров'я мами. Оскільки вона не могла більше працювати, то просила приходити Ґлорію, щоб та піклувалася про неї і вела господарство. Мама консультувалася у всіх лікарів, які були у нас, приймала силу-силенну ліків, однак покращення не наступало. Наш добрий отець запропонував відвезти маму до Лейрії на своєму возі, запряженому ішаками, щоб там її оглянули інші лікарі. Мати поїхала туди разом із Терезою, але повернулася звідтіля напівживою від утоми через довгу подорож і численні лікарські обстеження, які не дали жодного результату. Врешті-решт вона проконсультувалася в одного хірурга, який приймав хворих в Сао-Мамеде, і той повідомив, що у неї порок серця, зміщення одного із хребців та опущення нирки. Мати прийняла спеціальний курс лікування, який складався з опромінення і деяких ліків, що частково принесли мамі полегшення.
Такими був стан наших справ у травні 1917 року. На цей час мій брат став призовником, а оскільки він мав міцне здоров'я, то чекали, що його заберуть до війська. До того ж йшла війна - про отримання звільнення від військового обовуязку не було мови.
Мама почала непокоїтися, хто ж оброблятиме тепер землю, тому попросила повернутися додому і Кароліну. Щоправда, незадовго до цього хрещений батько мого брата пообіцяв звільнити свого хрещеника від військової служби, він скористався своїми зв'язками з військовим лікарем і Господь дарував моїй матері хоч таке полегшення.
4. Об'явлення Божої Матері
Я не буду затримуватися на описі об'явлення 13 травня -Вам воно відоме. Додаткове описування цього з'явлення було б марнуванням часу. Вам, Владико, також відома реакція моєї матері після з'явлення і те, як вона намагалася примусити зізнатися мене у брехні. Слова, які Пресвята Діва Марія сказала нам того дня і які ми не хотіли нікому переказувати, були такими (після того, як Вона пообіцяла, що ми потрапимо до Неба):
- Чи хочете ви принести в жертву Господу усі страждання, які Він пошле вам, заради відшкодування гріхів, які Його ображають, а також заради навернення грішників?
- Так, ми хочемо цього, - була наша відповідь.
- Ви будете багато страждати, але Господь підтримає вас своєю благодаттю.
13 червня у нашій громаді святкували День святого Антонія. Існував звичай на світанку цього дня випускати отари, а о дев'ятій уже закривати її, щоб іти на урочисте Богослужіння. Мої рідні, котрі знали, наскільки я люблю це свято, сказали:
- Цікаво, ти підеш на свято чи в Кова-да-Ірію на зустріч зі своєю Панею?
Того дня зі мною ніхто не розмовляв так, як це роблять люди, котрі думають: "Побачимо, що вона робитиме".
Вранці я випустила свою отару з наміром о дев'ятій повернути її до загону, щоб устигнути на десяту на Службу Божу, а потім до Кова-да-Ірії. Утім, опісля, як зійшло сонце, мене покликав брат. Він хотів повернути мене додому, бо, мовляв, мене чекають люди, котрі хочуть зустрітися зі мною. Таким чином, він залишився з вівцями, а я пішла подивитися, чого від мене хочуть приїжджі. Виявилося, що прийшло кілька жінок і чоловіків з Мінде поблизу Томар, Карраскос, Болейрос та ін.17 Вони хотіли супроводжувати мене до Кова-да-Ірії. Я відповіла, що треба трохи зачекати і запропонувала їм піти зі мною на Службу Божу о восьмій годині. Потім я повернулася додому. Ці добрі люди чекали на мене у нашому дворі під оливковими деревами.
Моя мати і сестри продовжували ставитися до мене з презирством, що завдавало мені нестерпного болю, не менше, ніж інші образи. Близько 11-ї години я залишила свій дім і зайшла до будинку дядька, де Франциск і Жасінта уже чекали на мене, звідтіля ми вирушили до Кова-да-Ірії в очікуванні бажаної зустрічі. Приїжджі люди йшли за нами і задавали безліч питань. Цього дня я дуже сумувала. Перед очима стояла моя знервована мама, котра хотіла за будь-яку ціну викрити брехню, як вона говорила. Мені дуже хотілося їй догодити, але я не знала іншого засобу, як тільки сказати неправду. Нам з дитинства прищеплювали ненависть до брехні: той хто обманював, був суворо покараний.
- Досі я добивалася, - сказала вона, - щоб мої діти говорили правду. І тепер я мушу терпіти це від своєї наймолодшої доньки?! Якби мова йшла хоча б про якусь дрібницю... Але така брехня, яка заманює сюди стільки обманутих людей!
Після цього вона повернулася до мене і сказала:
- Чого б це не коштувало: або ти скажеш цим людям правду і визнаєш, що збрехала, або я зачиню тебе у кімнаті, де ти навіть сонця не побачиш! Мені не вистачало тільки цього, щоб до моїх клопотів додався ще такий!
Мої сестри стали на бік матері, тому довкола мене запанувала атмосфера приниження і презирства. Я згадувала минуле і запитувала себе: де дівалася та любов, якою ще недавно обдаровувала мене родина? Моїм єдиним порятунком були сльози, які я проливала перед Господом, жертвуючи Йому їх. Того дня Пресвята Діва Марія сказала мені, наче вгадуючи, що відбувається у моєму серці (окрім того, що я уже розповіла):
- Ти багато страждаєш? Будь мужньою! Я ніколи не залишу тебе. Моє Непорочне Серце буде твоїм захистом і шляхом, який приведе тебе до Бога.
Коли Жасінта побачила, що я плачу, вона утішила мене словами:
- Не плач! Це ті жертви, про які говорив Ангел, що Господь пошле їх нам, тому ти страждаєш заради відшкодування гріхів і заради навернення грішників.
5. Сумніви Лусії 18
У цей час настоятель дізнався про те, що сталося, і велів сказати моїй матері, щоб вона привела мене до нього. Мама полегшено зітхнула, оскільки гадала, що священик візьме на себе відповідальність за усі події. Тому вона сказала: "Завтра вранці ми підемо на Месу. Потім ти підеш у дім священика -нехай він примусить тебе сказати правду, чого б це не коштувало. Нехай він покарає тебе, нехай робить з тобою, що хоче, тільки б заставив тебе зізнатися у брехні! Лише тоді я матиму спокій".
Сестри у всьому підтримували матір, тому винаходили будь-які способи, щоб залякати мене перед допитом священика. Я розповіла про все Жасінті з Франциском, на що вони сказали:
- Ми теж підемо! Священик передав таке саме прохання і нашій мамі, але вона не сказала нам про це. Потерпи! Адже коли нас б'ють - ми страждаємо з любові до Господа і заради навернення грішників.
Отож наступного дня я пішла з мамою. По дорозі вона не промовила до мене ані слова. Зізнаюся, я тремтіла від страху перед тим, що мало статися. Підчас Служби Божої я принесла свої страждання в жертву Богові, потім слідом за матір'ю перетнула церковну площу і піднялася по сходах на веранду будинку священика. Коли ми стали підніматися по сходах, мати повернулася до мене і сказала:
- Не дратуй мене більше! Скажи священику, що ти збрехала, щоб він у неділю міг оголосити, що це була неправда, і на цьому усе припиниться. Як можна: люди біжать у Кова-да-Ірію, щоб молитися там біля дуба!
Замовкнувши, мати постукала в двері. Вийшла сестра настоятеля і попросила нас зачекати. Нарешті з'явився настоятель, він відвів нас до свого робочого кабінету, дав знак мамі сісти на лавку, а мене підкликав до письмового столу.
Я була вражена, коли побачила, з яким спокоєм і доброзичливістю священик розпитував мене, і з хвилюванням чекала, що буде далі. Допит був досить ретельний і, мушу сказати, неприємний. Проміж іншим отець попередив:
- Я не думаю, що це небесне об'явлення. Коли відбувається щось подібне, Господь посилає душі, з якими Він спілкується, до їхнього духовного наставника або священика, щоб усе переказати їм. Ця ж намагається приховати усе, що можна. Це може бути диявольським обманом. Утім, майбутнє покаже, як ми повинні до цього ставитися.
6. Жасінта і Франциск підтримують мужність Лусії
Тільки Господь знає, якого болю завдали мені ці слова, бо тільки Він знає, що відбувається у моїй душі. Я почала сумніватися, чи не були ці видіння від диявола, який хотів мене звести. Коли я почула, що диявол сіє розбрат і безладдя, то мені спало на думку, що у нашому домі дійсно зник спокій і мир з того часу, як я все це побачила. Як я тоді страждала!
Я поділилася з Франциском і Жасінтою своїми сумнівами, але Жасінта відповіла:
- Звичайно це не диявол! Ні! Кажуть, що диявол потворний і знаходиться під землею, в пеклі. А ця Пані була така гарна, і ми бачили, як Вона піднімалася на небо!
У такий спосіб Господь хотів хоч трохи пом'якшити мої сумніви. Але протягом цього місяця я втратила будь-яке бажання до жертв і умертвінь, і почала думати, чи не сказати мені врешті-решт, що я збрехала, щоб покласти усьому край. Жасінта і Франциск сказали:
- Не роби цього! Хіба ти не знаєш, що ти скажеш неправду, а брехня - гріх!
У цьому стані я побачила сон, який тільки збільшив темряву у моїй душі. Я побачила диявола, який сміявся з того, що обманув мене. Він намагався затягнути мене в пекло. Опинившись у нього в кігтях, я почала так кричати і кликати Пресвяту Діву, що аж прокинулася моя мати. Вона злякано запитала, що зі мною. Я уже не пам'ятаю, що відповіла їй тоді. Пам'ятаю лише те, що тієї ночі я більше не могла заснути, настільки мене паралізував страх. Цей сон лишив по собі страх і неспокій. Єдине, що полегшувало мій стан - це виплакатися де-небудь у закутку. Навіть товариство моїх двоюрідних брата і сестри стало неприємним, і я почала їх уникати. Бідні діти! Інколи вони шукали мене і кликали, а я була поруч і не відгукувалася, сидячи у своєму кутку, де мене не могли знайти.
Наближалося 13 липня, а я ще не знала, чи піду у Кова-да-Ірію. Я думала: "Якщо це диявол, то навіщо мені іти дивитися на нього! Якщо мене запитають, чому я не пішла, то скажу, що боюся, чи це не диявол, що нам з'являється, а тому не йду. Жасінта і Франциск можуть робити усе, що захочуть. Я ж ніколи більше не піду до Кова-да-Ірії".
Я прийняла серйозне рішення з твердим бажанням втілити його у життя.
Вже після полудня 12 липня почали сходитися люди, щоб узяти участь у подіях наступного дня. Я покликала Жасінту з Франциском і повідомила їм про своє рішення. Вони відповіли:
- А ми підемо! Пані веліла нам прийти, і ми підемо! Жасінта запропонувала мені поговорити з Пресвятою
Дівою самій, але вона була настільки засмучена моєю відмовою, що заплакала. Я запитала Жасінту, чому вона плаче.
- Тому що ти не підеш з нами!
- Так, я не піду! Якщо Пані запитає, чому я не прийшла, скажи, що я боюсь, чи це не диявол.
Я покинула їх і заховалася, аби не розмовляти з людьми, котрі прийшли із запитаннями до мене. Моя мати думала, що я граюся із сусідськими дітьми, а насправді я ховалася за кущами на ділянці сусідів біля Арнейро, дещо на сході від нашої криниці. Коли я повернулася увечері додому, мама стала лаятись:
- Ось таких і називають маленькими святими з червивого дерева! Увесь час, коли вона не пасе отари, розважається, та так, що ніхто не може її знайти!
До зустрічі з Пресвятою Дівою Марією залишалися лічені години. Раптом я відчула, що мною опановує невідома сила, якій я не в стані опиратися. Тому я вирушила в дорогу, а по дорозі зайшла до дому Жасінти, щоб зуясувати, чи вона ще є. Вони з Франциском були удома, стояли навколішках перед ліжком у своїй кімнаті і плакали.
- Ви що, не йдете?
- У нас не вистачає сміливості іти туди без тебе. Пішли разом!
-Я іду.
І ми весело вирушили в дорогу. По дорозі нам зустрічалось багато людей, тому потрапити до Кова-да-Ірії було нелегко. Цього дня Пресвята Діва відкрила нам таємницю. Наприкінці, щоб підтримати мене, Вона сказала:
- Жертвуйте собою заради грішників і часто повторюйте, особливо коли щось приносите в жертву: "О Ісусе, я роблю це з любов'ю до Тебе заради навернення грішників і заради відшкодування гріхів проти Непорочного Серця Діви Марії!"
7. Сумніви матері Лусії
Слава Богу, під час цього з'явлення розсіялася темрява у моїй душі і я знову віднайшла мир.
Мати непокоїлася усе більше, дивлячись на велику кількість людей, котрі сходилися з усіх околиць.
- Бідні люди, - говорила вона, - приходять сюди, обмануті вашою брехнею, я просто не знаю, як відкрити їм очі на правду!
Одного разу бідняк, котрий верескливо знущався над нами, лаяв нас і навіть бив, запитав мою матір:
- Тітко Маріє-Розо, а що ж ти скажеш про видіння своєї доньки?
- Я просто не знаю, - відповіла вона, - думаю, що вона брехуха, котра півсвіту водить за ніс.
- Не говоріть про це дуже голосно, а то вас ще уб'ють! Як видно, є люди, що цікавляться усім цим.
- Ах, мені все одно! Якби вони тільки вони могли заставити її сказати правду! Я буду завжди говорити правду, навіть якщо буду йти проти власних дітей, проти будь-кого іншого і навіть проти самої себе.
- І дійсно це було так. Моя мати говорила правду, навіть коли це шкодило їй самій. Ми, її діти, повинні дякувати мамі за цей добрий приклад.
Якось вона знову спробувала заставити мене зізнатися у брехні, як вона стверджувала. Наступного дня мама вирішила знову відвести мене до настоятеля. Там я повинна була сказати правду, попросити пробачення і виконати покуту, яку дасть мені священик. Мама була цього разу надто суворою, тому я не знала, що мені робити. По дорозі ми зайшли до дому Жасінти і я розповіла їй про все. Потім пішла за своєю матірую.
Я уже розповідала Вам, Владико, у спогадах про Жасінту усе, що вони з братом пережили під час цього випробування, яке нам послав Господь, і як вони молилися біля криниці, чекаючи на мене.
По дорозі мати вичитувала мені. На всі звинувачення я відповідала тремтячи:
- Мамо, як я можу сказати, що нічого не бачила, якщо я бачила?
Моя мати промовчала і, коли ми підійшли до дому священика, сказала мені:
- Тепер послухай мене добре! Я тільки хочу, щоб ти сказала правду: якщо ти бачила, то скажи, що бачила, а якщо ні - зізнайся, що ти збрехала!
Ми піднялися сходами. Отець зустрів нас у своєму кабінеті досить доброзичливо. Він розпитував мене суворо, але як батько. При цьому застосовував певні прийоми, щоб подивитися, чи я не буду сама собі перечити і чи не сплутаю одне з одним. Врешті-решт він попрощався з нами, потиснувши плечима, ніби хотів сказати: "Я не знаю, що сказати і що з цим робити".
8. Погрози старости
За кілька днів влада повідомила моєму дядькові і батькові, що вони повинні у призначений час з'явитися до управління з нами, тобто з Жасінтою, Франциском і мною. Управління знаходилося у Віла-Нова-де-Оурень. Щоб дістатися туди, треба було пройти три милі пішки, досить велику відстань, як для нашого віку. На той час єдиним засобом пересування були власні ноги та віслюки. Дядько погодився піти туди, але без дітей.
- Вони не витримають такої довгої дороги, - сказав він, - а на віслюку діти не втримаються, оскільки вони не звикли їздити на ньому. До того ж, я не зобов'язаний віддавати на суд двох малюків.
Мої ж батьки думали інакше:
- А наша нехай іде! Нехай сама відповідає! Я в цьому нічого не розумію. І якщо вона обманює, то нехай її за це покарають!
Наступного дня19 рано-вранці мене посадили на віслюка, з якого я тричі падала. Мене супроводжував батько з дядьком. Здається, я уже розповідала Вам, Владико про те, як того дня страждали Жасінта з Франциском, тому що думали, що мене там уб'ють. Найбільше я страждала через байдужість моїх рідних, тим більше, що я бачила, з якою любов'ю дядько з тіткою ставиться до своїх дітей. Пригадую, під час подорожі я думала: "Як же відрізняються мої батьки від батьків моїх друзів! Щоб
захистити власних дітей, вони наражають на небезпеку себе, тоді як мої віддають мене цілком байдуже і дозволяють робити зі мною усе, що завгодно!" "Потерпи, говорила я собі у глибині серця, у такий спосіб тобі дане щастя страждати з любові до Господа і заради навернення грішників". Це була моя розрада у найтяжчі хвилини.
Староста розпитував мене у присутності мого батька, дядька та інших чоловіків, котрих я не знала. Він хотів заставити мене відкрити таємницю і пообіцяти більше не ходити в Кова-да-Ірію. Задля цього він не шкодував обіцянок, а потім і погроз. Коли ж він побачив, що не може нічого добитися, відпустив мене, сказавши, що все одно дізнається про все, навіть якщо це буде коштувати мені життя. Потім староста картав мого дядька за те, що той не виконав його наказу і, врешті-решт, відпустив нас додому.
9. Розбрат у сім'ї Лусії
У нашій родині була ще одна біда, вину за яку також звалювали на мене. Кова-да-Ірія належала моїм батькам, внизу в долині була невеличка ділянка родючої землі, де вирощували кукурудзу, різні овочі і т. ін. На схилі росли оливи і дуби. Оскільки туди стали приходити люди, ми не могли більше нічого там вирощувати, бо вони усе витоптували. Багато людей приїжджало на конях, які усе пощади. Мати скаржилася: "Коли захочеш їсти - іди до своєї Пані і проси її нагодувати тебе!" А сестри додавали: "їж те, що залишилося у Кова-да-Ірії!"
Це завдавало мені такого нестерпного болю, що я не наважувалася узяти хоча б шматочок хліба. Щоб примусити мене сказати правду, як висловлювалася вона, мати часто била мене поліном або різкою з віника. Однак я залишалася її донькою: мама потім хотіла відновити мої сили, які слабнули, їй було шкода бачити мене, схудлу і бліду. Вона боялася, що я захворію. Бідна мама! Лише тепер я розумію становище, в якому вона знаходилася, і мені стає так шкода її! Вона була права у тому, що я надто нікчемна, щоб удостоїтись такої благодаті. Саме тому вважала мене брехухою. З ласки нашого Господа я ніколи не протестувала проти подібного ставлення мами. Ангел повідомив мені, що Господь пошле мені страждання, тому я вбачала у цьому волю Божу. Любов, повага і страх, який я почувала до неї, ріс з кожним днем, немовби вона щоденно обдаровувала мене любов'ю. Нині я вдячна мамі за те, що вона була суворою зі мною.
10. Перший духовний отець Лусії
Гадаю, що того місяця20, щоб розпитувати мене, вперше приїхав отець Формігао. Питання, які він ставив мені, були серйозними і детальними. Я полюбила його, тому що він говорив дуже детально про те, як бути доброчесною, відкрив мені дещо, як цього досягти. Отець Формігао показав мені образок св. Агнеси, розповів про її страждання і заохочував її наслідувати. Цей священик приїжджав щомісяця зі своїми питаннями. Наприкінці він обов'язково давав мені добру пораду, що було для мене особливим духовним благодіянням. Якось він сказав:
- Дитино моя, ти напевно дуже любиш Спасителя, адже Він послав тобі так багато благодатей і дарував тобі стільки доброго!
Ці слова так глибоко запали мені у душу, що від того часу я маю звичку знову і знову повторювати Богу:
- Господи, я люблю Тебе в подяку за всі ті благодаті, якими Ти мене обдарував!
Я поділилася з Жасінтою і Франциском цією коротенькою молитвою, яку я полюбила особливим чином. Жасінті так припала до душі ця молитва, що навіть під час найцікавішої гри вона запитувала:
- А ви не забули сказати нашому Господу, що любите Його заради милостей, які Він вам дарував?
11. Ув'язнення в Оуремі
А тим часом наближався ранок 13 липня. Уже напередодні, ввечері, зійшлось багато людей з різних місцевостей. Усі хотіли бачити нас, розпитати і передати свої прохання Божій Матері. Ми були в руках натовпу, як мяч у руках дітей. Кожен тягнув нас до себе, питав про щось, хоча ми не мали часу, щоб їм відповісти.
Попри увесь цей тиск, моєму батькові наказали привести мене до будинку тітки, де на нас чекав староста, що батько і зробив.
Коли я прийшла туди, у кімнаті, де був староста, уже сиділа Жасінта з Франциском. Він почав розпитувати нас і зробив ще одну спробу випитати таємницю і добитися обіцянки, щоб ми не ходили більше до Кова-да-Ірії. Оскільки старості це не вдалося, то він звелів моєму батькові і дядькові відвести нас до настоятеля.
Про те, що було у в'язниці, описувати не буду, тому що Ви про все уже знаєте.
Найбільш болісно ми переживали нерозуміння рідних, як я уже розповідала Вам, Владико. Коли я повернулася з цієї поїздки, вірніше після арешту (не знаю, як це краще сказати) було вже, по-моєму, 15 серпня21. Мені дозволили на радощах з приводу повернення вивести овець на пасовисько. Тітка ж з дядьком хотіли побути з дітьми удома, тому замість них пасти овець пішов інший син, Йоан. Оскільки було уже пізно, ми залишилися поблизу нашого села у Валіньосі.
Про те, що було далі, Ви також уже знаєте, тому я пропускаю це. Пресвята Діва знову надихнула мене умертвляти плоть і сказала наприкінці:
Моліться, більше моліться і жертвуйте заради грішників. До пекла так багато душ потрапляє через те, що ніхто за них не молиться і не приносить жертв.
12. Умертвіння і страждання
Одного разу, коли я гнала отару дорогою, я знайшла кусок шнурка від воза. Я підняла цей шнурок і, граючись ним, обкрутила його навколо руки. Тут я помітила, він що він завдає мені болю. Тоді я сказала своїм маленьким друзям:
- Дивіться, це спричиняє біль! Ми можемо перев'язати себе цим шнурком і принести це Богові в жертву.
Бідні діти відразу ж погодилися на це, і ми розділили шнурок на три частини. Замість ножа у нас був камінь, об який ми били вістрям іншого каменя. Можливо, тому, що шнурок був надто грубий або ж тому, що ми надто міцно його затягували на собі, він спричиняв часом нестерпний біль. У Жасінти інколи навіть виступали сльози, одначе коли я радила їй зняти шнурок, вона відповідала:
- Ні в якому разі! Я хочу принести це в жертву Господу заради відшкодування гріхів і навернення грішників.
Якось ми збирали біля кам'яної огорожі траву, яка пищить, коли її стискуєш у руці. Жасінта, не помітивши цього, схопила разом з нею кропиву, яка її вжалила. Відчувши біль, вона ще сильніше стиснула її в руках і сказала:
Дивіться, є ще дещо для самокатувань!
Від цього часу ми стали бити себе кропивою по ногах, щоб принести Богу ще одну жертву. Якщо я не помиляюсь, то саме протягом цього місяця ми почали віддавати свій обід бідним дітям, як я уже розповідала Вам, Владико, у нотатках про Жасінту. Тоді ж заспокоїлась трохи і моя мати. Вона усе частіше говорила: "Якби хоч одна людина що-небудь бачила, то я, напевне б, також повірила в усе це".
Цього місяця уже кілька людей розповіло мені про те, що і вони дещо бачили. Дехто з них уявляв, що бачив Божу Матір, інші - якісь знаки на сонці і т. ін. Тоді моя мати сказала:
- Раніше мені здавалося, що я могла би повірити, якби інші щось побачили, а проте і зараз не можу це зробити!
З часом мене став захищати батько, і, якщо хтось починав мене лаяти, він заставляв його замовкнути, кажучи:
- Ми, звичайно, не знаємо, чи це правда, але так само не можемо сказати, що це брехня.
На той час моєму дядькові набрид неспокій, викликаний візитами приїжджих людей, які без кінця хотіли нас бачити і говорити з нами, тому він послав пасти отару Иоана, а Жасінту з Франциском залишив удома. Згодом він взагалі продав овець. Я ж пасла свою отару тепер сама, оскільки не хотіла інших товаришів. Я розповідала Вам, Владико, що Жасінта зі своїм братом були зі мною, якщо випас знаходився недалеко, а якщо він був далеко, то вони чекали мене на дорозі.
Можу справді сказати, що ті дні, коли я могла сама сходити на вершину гори або спускатися у глибину долини, насолоджуючись красою небес і дякуючи Богу за ласки до мене, були для мене щасливою порою. Якщо ж голос однієї з моїх сестер порушував мою самотність, закликаючи додому, де на мене чекали люди, мною оволодівав внутрішній опір. Утішало тільки те, що я можу принести це в жертву Богові.
Якось до нас прийшло кілька чоловіків, щоби поговорити з нами. Після дуже неприємного допиту вони попрощалися зі мною такими словами:
- Ви повинні відкрити таємницю. Якщо ви на це не погодитеся, то староста зможе навіть убити вас.
Жасінта засяяла від радості у відповідь на слова незнайомця: "Це прекрасно! Я так люблю Спасителя і Божу Матінку! Це означає, що ми зможемо їх скоро побачити".
Пройшла чутка, що староста має намір убити нас. Моя тітка, котра була одружена в Казайс, приїхала, щоб забрати нас.
- Я з іншого округу, тому вас там не будуть шукати. Однак ми не захотіли покидати своїх домівок.
- Якщо нас уб'ють, - говорили ми, - то нам однаково, адже ми потрапимо на Небо!