Цей спогад, найбільш довгий, так само, як і попередні, виник не за ініціативою Лусії, а на вимогу настоятелів. 7 жовтня 1941 року до Валенса-до-Міньо прибули єпископ та др. Галамба, добре підготовлені для опитування. Сюди ж приїхала і Лусія. Вони забрали третій спогад, а потім повернулися з новими запитаннями. їхнє нетерпіння було настільки великим, що Лусія уже 25 листопада, як тільки закінчила перший зошит, відразу ж надіслала його єпископу. Другий й останній зошит був закінчений 8 грудня.
Чого ж хотіли від Лусії? Дехто хотів відразу "все", але єпископ дуже делікатно зауважив: "Ні, цього я не наказую ". Але все-таки, тепер від Лусії вимагали багато...
1. У доктора Галамби було багато питань, на які їй довелося через брак часу відповідати у письмовому вигляді.
2. Вона повинна була записати усе, що пам'ятала про Франциска, як це було у випадку з Жасінтою.
3. Вона повинна була занотувати подальші деталі про об'явлення Ангела.
4. Написати нову історію об'явлень.
5. Закріпити письмово все, що могла додатково згадати про Жасінту.
6. Записати також усі світські пісні, які вони співали.
7. Прочитати книгу отця Фонсека і відзначити все те, що їй видавалося неточним.
Лусія уважно переглянула усі ці питання і з дивовижною точністю відповіла на них детально і вичерпно. Вона по праву могла сказати єпископу: "Гадаю, що написала усе, що Ви на цей раз доручили мені".
Лусія свідомо лише обминула увагою третю частину таємниці. Треба сказати, що і цей спогад, як і попередні два, були написані у тому самому дусі: "Послух і вірність Богу, що діють у мені. Я не більш ніж Його нікчемне й убоге знаряддя, яким Він розпоряджаєт ься. Коли-небудь Божественний художник перетворить на попіл своє знаряддя, яке стало непридатним, на порозі великого дня вічного прославлення".
Ісус. Марія. Йосиф. Владико!
Після того, як я занесла свої покірні молитви біля підніжжя Дарохранительниці і Непорочного Серця Марії - нащої улюбленої Божої Матінки, щоб Вона подарувала мені ласку уникнути помилок у написанні навіть однієї літери, яка б не говорила про її славу, я розпочинаю свою роботу з миром у серці, як ті, що знають, що виконують у всьому волю Божу.
Під цілковитим захистом й в обіймах Отця Небесного, а також за заступництвом Непорочного Серця Марії віддаю у Ваші руки ще раз плід мого єдиного дерева, яким є мій послух.
Перед тим, як почати, я хотіла би заглянути до Нового Завіту, єдиної книги, яку я хочу бачити перед собою у своєму тихому куточку під дахом, при світлі невеличкого віконечка у стелі, де я усамітнююся, як тільки випадає нагода, щоб уникнути цікавих очей. Столом мені служать власні коліна, а стільцем - стара валіза.
Мене можуть запитати, чому я не пишу у власній келії. Мій добрий Бог вважав за необхідне забрати у мене навіть келію, попри те, що у нашому домі1 багато вільних кімнат. Звичайно, для виконання Його завдання приміщення для відпочинку та роботи було б зручнішим. Там, щоправда, протягом дня досить тяжко писати, але можна гарно відпочити увечері. Попри все, я задоволена і дякую Богу за благодать бути народженою у бідній сім'ї, а також за дозвіл з любові до Нього жити у ще більшій бідності.
Мій Боже, це ж зовсім не те, що я хотіла написати! Повертаюся до того, що мені повідомив Господь, коли я відкрила Новий Завіт. У Посланні святого апостола Павла до Филип'ян (розділ 2, вірші 5-8) я прочитала: "Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі. Він, існуючи у Божій природі, (...) применшив самого себе, прийнявши вигляд слуги, (...) понизив себе, ставши слухняним аж до смерті - смерті ж хресної."
Я трохи поміркувала над цим і прочитала у тому самому розділі у вірші 12-13: "Працюйте над спасінням вашим в острасі та трепеті. Бо то Бог викликав у вас і хотіння, і діяння за своїм уподобанням."
Крім послуху і відданості Богу, котрий діє в мені, мені нічого не потрібно. Адже я не більше ніж нікчемне й убоге знаряддя, яким Він користується. І як художник, котрий викидає у вогонь пензель, коли він став непотрібним, так само Творець перетворить своє непридатне знаряддя на попіл до великого дня прославлення. Цього дня я очікую з нетерпінням, адже могила нездатна знищити усе, а щастя вічної і безкінечної любові починається уже зараз.
1. Його духовність
Отже, Владико, я починаю записувати усе те, що з Божою допомогою згадала про Франциска. Сподіваюся, що наш Господь дасть йому знати на Небі, що саме я розповідаю про нього на землі, щоб він молився за мене перед Господом Ісусом і Пресвятою Дівою Марією, особливо у ці дні. Дружба, яка єднала мене з Франциском, базувалася лише на родинних зв'язках4, а також на милості, подарованої нам Богом.
Здавалося, вони з Жасінтою були чужими, настільки діти відрізнялися один від одного. Франциск не був схожим на неї ані рисами обличчя, ані побожністю. Бракувало йому її примхливості і жвавості. Хлопчик мав сумирний, м'який характер.
Якщо він вигравав під час гри і при цьому хтось намагався відібрати у нього виграш, він поступався без опору зі словами:
- Гадаєш, що виграв ти? Ну, добре! Мені байдуже.
Крім того, він не відзначався особливою любов'ю до танців, як, наприклад, Жасінта. З більшим задоволенням грав на сопілці, доки інші танцювали.
В іграх не виявляв спритності. Мало хто грав з ним охоче, оскільки майже завжди Франциск програвав. Зізнаюся чесно, я сама не дуже його цінувала, тому що була надмір рухливою дитиною, а його спокійна поведінка просто мене дратувала. Інколи я хапала його за руку і примушувала сісти на камінь або землю, вимагаючи, щоб він сидів спокійно і слухався мене, ніби я була великим авторитетом. Щоправда, потім мені ставало шкода хлопчика і я кликала Франциска до себе. Він підходив до нас одразу, але з таким незворушним виглядом, ніби нічого не трапилось. Коли хтось із дітей намагався відібрати у нього якусь річ, він казав:
- А, візьми! Мені воно непотрібне!
Пригадую, одного разу він прийшов до нас із хустинкою, на якій була зображена Божа Матір із Назарету. Хтось привіз йому звідти цю згадку. Щасливий, він показав мені хустинку, прибігли подивитися на неї й інші діти. Хустинка переходила з рук в руки і за якусь мить зникла. Ми почали шукати її, однак так і не знайшли. Трохи згодом виявила її у сумці одного із хлопчаків. Я спробувала забрати її, але той твердив, ніби йому теж привезли таку саму. Тут підійшов Франциск, щоб припинити сварку, і сказав:
- Нехай він бере її! Мені зовсім її не шкода.
Якби він став старшим, то, гадаю, його головною вадою була б надмірна флегматичність.
Коли у семирічному віці я почала пасти отару, він вів себе досить байдуже. Приходив увечері і чекав на мене разом із своєю сестричкою, але робив це швидше заради того, щоб потішити її, ніж із приязні до мене. Вони чекали на мене на подвір'ї моїх батьків. І тоді як Жасінта бігла мені назустріч, почувши дзвоник отари, Франциск залишався сидіти на східцях нашого будинку. Потім він ішов гратися з нами на старий сінник, де ми чекали, що Пресвята Діва з ангелами запалять свої лампадки. Франциск також із захопленням рахував їх, але ніщо його так не захоплювало, як чудесний схід або захід сонця. Доки було видно хоча б один промінець - він і чути не хотів про лампадки.
- Ні одна лампадка не є такою гарною, як світильник нашого Спасителя! - казав Франциск Жасінті, якій більше подобався світильник Пресвятої Діви Марії. Дівчинка вважала, що від нього не болять очі.
Із захватом спостерігав він за сонячним сяйвом, яке відбивалося у вікнах будинків або у краплях роси на деревах і кущах на схилах гір. Вони спалахували наче зірки, і, на думку Франциска, палали у тисячі разів яскравіше, ніж світло лампадок в ангелів.
Те, що він просив наполегливо свою матір про дозвіл піти з нашою отарою, було більшою мірою на догоду Жасінті, котра любила його більше, ніж Йоана - свого другого брата. Якось, коли мати, розгнівавшись, відмовила йому в цьому, він відповів із звичним для нього спокоєм:
- Мамо, мені байдуже, просто Жасінта хоче, щоб я пішов з нею.
За інших обставин він говорив те саме. Одна з моїх давніх подруг якось прийшла до нас і запросила мене піти з нею на пасовисько, де росла чудова трава. Але оскільки було похмуро, то я пішла до будинку моєї тітки, щоб запитати, чи підуть зі мною Жасінта із Франциском або ж з їхнім братом Йоаном. Що стосується останнього, то я не проміняла б свою подружку на нього. Утім, насувалася негода і тітка вирішила, що цього разу піде Йоан. Франциск спробував ще раз умовити матір відпустити його, та коли отримав категоричну відмову, сказав:
- Мені байдуже, тільки Жасінта буде засмучена.
2. Його природні нахили
Коли ми були у горах, найбільш приємною для нього річчю було сидіти на найвищій скелі й грати на сопілці або співати. Навіть коли його сестричка втікала до мене, він продовжував там сидіти. Франциск любив часто наспівувати таких пісень:
Я люблю Бога на небесах, Я люблю Його на землі, Я люблю квіти у полі, Я люблю овець у горах.
Я бідний пастушок, Я завжди молюся до Марії. Довкола мене моя отара, Наді мною полуденне сонце.
Я навчилася стрибати З моїми ягнятами. Я - радість гір, Я - лілія долин.
В іграх він брав участь тільки тоді, коли ми просили його про це. Однак і тут він не виявляв інтересу, бо вважав, що хоч і погодиться, все одно програє.
На той час ми гралися у такі ігри: у камінчики, у фанти, в гру з кільцем, ґудзиками, було також кидання камінців, кеглів, в гру з картами. Ми грали у "біско", де потрібно було відкривати королі, валети, сімки тощо. У нас було дві колоди карт: одна моя, друга - їхня. Найбільше Франциск любив грати у "бішка".
3. Його участь у з'явленнях Ангела
Під час об'явлення Ангела він упав на землю, так само, як і ми з Жасінтою, спонукані надприродною силою. Молитву ж він вивчив пізніше, почувши, як ми її повторюємо, оскільки Франциск зізнався, що не чув слів Ангела.
Коли ми нахилялися майже до землі, щоб відмовити цю молитву, він був першим, хто втомлювався. Однак, продовжував молитися навколішках або сидячи, доки ми не завершували молитви.
Тоді він говорив:
- Я не можу так довго стояти на колінах, як ви. У мене настільки болить спина, що я просто не витримую.
Під час другого об'явлення біля криниці, помовчавши якусь мить, він запитав:
- Ти розмовляла з Ангелом - що він тобі сказав?
- А ти сам не чув?
- Ні! Я тільки бачив, що він розмовляв з тобою. Я чув, що ти йому сказала, а ось що він відповів тобі - не знаю.
Оскільки атмосфера надприродності, в якій нас залишив Ангел, не зникала, я сказала Франциску, щоб він зачекав з питаннями до наступного дня.
- Жасінто, розкажи тоді ти, що сказав Ангел.
- Я розповім тобі завтра, - відповіла та, - бо сьогодні я не в стані говорити.
Наступного дня, як тільки він побачив мене, запитав:
- Ти спала цієї ночі? Я увесь час думав про Ангела і про те, що ж він сказав.
Я розповіла нарешті Франциску усе, що сказав Ангел, коли з'явився в перший і в другий раз, але той, напевне, не зрозумів нічого з цієї розповіді, бо запитав:
- Хто це - Всевишній? Що означає: "Серце Ісуса і Марії почують ваші прохання?"
Коли я розтлумачила ці слова, Франциск замислився на якусь мить, а потім поставив інше питання. Я і досі не могла говорити про те, що сталося, тому відповіла, що поговорю з ним про це іншого разу. Він погодився, але не проминав можливості ставити нові питання, що спонукало Жасінту зауважити:
- Послухай, про подібні речі багато не говорять!
Я не знаю, що ми відчували, коли говорили про Ангела... Жасінта зізналася:
- Я не знаю, що зі мною: я не можу ні говорити, ні співати, ні гратися. Я ні на що не маю сил.
- Я теж, - відповів Франциск. - Однак що з того? Ангел набагато чарівніший від усього цього! Краще будемо думати про нього!
Підчас третього з'явлення відчуття надприродного було ще сильнішим. Кілька днів пізніше навіть Франциск не наважувався говорити. Потім він сказав:
- Я такий щасливий стаю, коли бачу Ангела! Тільки погано, що після цього кудись зникають сили, я навіть ходити як слід не можу. Не розумію, що відбувається зі мною.
Утім, саме після третього об'явлення він помітив, що настав вечір. Франциск сказав нам про це і вирішив, що час гнати отару додому.
За кілька днів, коли прийшов до тями, він запитав:
- Ангел причастив тебе, а що саме він дав нам із Жасінтою?
- Це також було святе Причастя, - озвалася щаслива Жасінта.
- Хіба ти не бачив, що з Гостії капала Кров?
- Я відчував, що в мені перебуває Бог, однак не зрозумів, яким чином.
Він став після цього навколішки, нахилився до землі і дуже довго був у цій позі разом зі своєю сестричкою, повторюючи молитву Ангела "Пресвята Трійце...".
З часом незвична атмосфера почала розсіюватися. 13 травня ми вже гралися безтурботно, ніби нічого й не трапилось.
4. Вплив першого об'явлення
Об'явлення Пресвятої Діви Марії знову привернуло нашу увагу до надприродного, проте дещо лагідніше. Замість відчуття саморозчиненості у присутності божественного, яке нас робило безсильними, Вона обдаровувала нас миром і відчуттям невимовної радості, яке не перешкоджало нам відразу ж говорити про все, що сталось. Що ж стосується проміння світла, яке Божа Матір посилала нам зі своїх рук, а також усього, що було пов'язане з цим, ми у глибині серця розуміли, не знаю, яким чином, що треба про все мовчати.
Відразу ж після цього ми розповіли Францискові про все, що сказала Пані. Він був щасливим від того, що Матінка Божа пообіцяла забрати його до Неба. Притиснувши руки до грудей, вигукнув:
- О улюблена Матінко Божа! Я буду молитися на вервиці стільки, скільки захочеш!
Від того часу він, як правило, усамітнювався, роблячи вигляд, що йде на прогулянку. Якщо його кликали і запитували, що він робить, хлопчик піднімав руки, показуючи вервицю.
Коли ж я кликала його погратися з нами, а потім помолитися, він озивався:
- Потім я також буду молитися. Хіба ти забула, що Діва Марія веліла мені часто молитися на вервиці?
Якось він сказав мені:
- Я дуже зрадів, коли побачив Ангела. Ще більше зрадів, коли побачив Матір Божу. Однак гадаю, що найкращим є все ж таки Спаситель у тому світлі, яке запалила у наших серцях Пресвята Діва Марія. Я так люблю Бога! Але Він сумує через безліч гріхів! Ми не повинні більше грішити!
У другому спогаді про Жасінту я розповідала те, як він повідомив мені, що Жасінта порушила нашу домовленість нікому нічого не розповідати. Оскільки ми з ним були впевнені у тому, що необхідно зберігати усе в таємниці, то він із сумом додав:
- Коли моя мати запитала мене, чи це все правда, я змушений був зізнатися, що так, бо не хотів брехати.
Інколи він говорив:
- Пані сказала нам, що ми повинні багато страждати. Я цього не боюся. Я усе витримаю, чого Вона тільки захоче! Я тільки хочу потрапити на Небо!
Коли одного разу я висловила свій жаль з приводу переслідувань, яких зазнавала в родині, Франциск, щоб підтримати мене, сказав:
- Не звертай уваги! Чи не сказала нам Мати Божа, що ми будемо багато страждати, щоб відшкодувати перед
Господом та її Непорочним Серцем гріхи, які їх кривдять? Вони так сумують! Якщо ми зможемо втішити їх за допомогою наших страждань, то слід радіти!
Коли ми після першого об'явлення Пресвятої Діви Марії прийшли на пасовисько, він виліз на високу скелю і вигукнув:
- Не йдіть сюди! Залиште мене самого!
- Добре, - відгукнулися ми з Жасінтою, і побігли ловити метеликів, щоб згодом випустити їх задля жертви. Ми більше не думали про Франциска. Коли ж настав обідній час, помітили, що його досі немає, і почали кликати.
- Франциску, чи не хочеш з нами пообідати?
- Ні, їжте без мене, - озвався той.
- А помолитися на вервиці?
- Покличте мене, коли будете молитися!
Коли я знову пішла до нього, щоб покликати на молитву, він сказав:
- Йдіть молитися до мене!
Отож ми залізли на гору, де майже не було місця, щоб утрьох стати на молитву. При цьому я запитала Франциска:
- Що ти так довго тут робиш?
- Я думаю про Бога, котрий сумує через гріхи, яких так багато! Якби я тільки міг потішити Його5!
Якось ми разом почали співати про красу гірської природи:
Ай трарі ларі ляй.
У цьому житті усе співає,
Змагаючись зі мною.
Співає пастушка на горі
І праля на річці.
То щиглик мене будить,
Співаючи на світанку.
Птахи весело щебечуть
У кущах при сході сонця.
Вночі кричить сова,
Яка хоче налякати мене.
І дівчина співає при місяці,
Лузаючи кукурудзу.
Соловейко в полі
Співає увесь день.
Чути в лісі голубів,
Навіть співає скриплячий віз.
Пагорби є садом,
Який усміхається увесь день.
Роса блищить,
Сяючи на схилах гір.
Коли ми закінчили співати цю пісню, то забажали почати її спочатку, однак Франциск зупинив нас:
- Ми не будемо більше співати! З того часу, як ми побачили Ангела та Пресвяту Діву Марію, мені більше не хочеться співати.
5. Вплив другого об'явлення
Під час другого об'явлення особливо велике враження на Франциска справили проміння світла, яке плинуло з долонь Божої Матері і про яке я уже згадувала раніше. Це сталося тієї миті, коли Пані сказала:
- Моє Непорочне Серце буде тобі притулком і шляхом, який приведе тебе до Бога.
Мені здалося, що Франциск нічого не зрозумів, можливо, тому, що не почув слів, які супроводжували це об'явлення. Тому згодом запитав:
- Чому Матір Божа показалася нам із серцем у руках, випромінюючи з них сяйво, яке є Бог? Чому ти стояла поруч із Богородицею у світлі, яке спадало згори на землю, а ми з Жасінтою знаходилися в тому, яке линуло в Небо?
- Це тому, - відповіла я, - що ви з Жасінтою незабаром підете до Неба, а я на деякий час ще залишуся із Дівою Марією на землі.
- Скільки років ти перебуватимеш на землі?
- Не знаю, досить довго.
- Це тобі сказала Матінка Божа?
- Так! І я бачила це в промінні світла, що йшло до моїх грудей.
Жасінта підтвердила:
- Це правда! Я також це бачила. Інколи він казав:
- Усі так радіють, як тільки ми кажемо, що Діва Марія хоче, щоб ми відмовляли вервицю і щоб ти навчилася читати. Але що було б, якби вони дізналися, що Вона показала нам у великому світлі Бога і своє Непорочне Серце? Однак це таємниця. Ми не розповімо про це. Буде краще, якщо ніхто про це не дізнається.
Коли нас запитували після цього об'явлення, чи не сказала нам Пресвята Діва Марія ще чогось, ми відповідали:
- Так, Вона сказала ще дещо, але це таємниця.
Якщо нас запитували, чому це таємниця, ми потискували плечима, схиляли голови і мовчали. Однак після 13 червня ми стали відповідати так:
- Пресвята Діва Марія заборонила нам розповідати про це.
Це стосувалося таємниці, яку Мати Божа доручила нам берегти.
6. Франциск підтримує мужність Лусії
Цього місяця значно збільшилася кількість відвідувачів, а з ними і нескінченні питання та критичні зауваження. Франциск дуже страждав від цього і скаржився сестрі.
- Як шкода! Якби ти промовчала, то ніхто б нічого не дізнався. Якби це не було брехнею, ми могли б усім говорити, що нічого не бачили. Але такого ми не можемо зробити!
Коли він побачив мене безпорадну і сповнену сумяття, то заплакав і сказав:
- Як ти можеш навіть подумати, що це був диявол! Хіба ти не бачила Божу Матір і Господа у світлі? Хіба ми можемо піти без тебе, якщо говорити з Нею повинна ти?
Після вечері, коли уже настала ніч, він знову прийшов до мене, покликав на сінник і сказав:
- Послухай, ти підеш завтра?
- Не піду! Я уже казала тобі, що більше не піду туди.
- Мені дуже прикро. Чому тепер ти думаєш інакше? Хіба не бачиш, що це не може бути диявол? Бог і так уже скривджений через велику кількість гріхів, а якщо ти не підеш, Він страждатиме ще більше. Давай підемо!
- Я тобі уже сказала, що не піду! Не проси мене більше! І я втекла до будинку.
Кілька днів потому він сказав:
- Тієї ночі я не спав. Увесь час плакав і молився, щоб Мати Божа схилила тебе піти.
7. Вплив третього об'явлення
Під час третього об`явлення Франциск видавався не таким наляканим видінням пекла, як ми, хоча воно його також сильно вразило. Що справило на нього особливе враження, це Бог, Пресвята Трійця і те невимовне світло, яке пронизало нас до глибини душі. Потім він говорив:
- Ми палали у світлі, яке і є Богом, але при цьому не згоріли. Який саме Бог - словами не викажеш! Так, цього ніхто ніколи не зможе виразити! Але як шкода, що Він так сумує! Якби я тільки міг Його утішити!
Одного разу мене запитали, чи наказувала нам Мати Божа молитися за грішників. Я відповіла, що ні. Поки люди розпитували Жасінту, він відкликав мене у бік і сказав:
- А тепер ти збрехала! Як ти могла сказати, що Пані не доручала нам молитися за грішників? Хіба Вона не говорила нам про це?
- За грішників - ні! Вона хотіла, щоб ми молилися за мир і завершення війни. За грішників ми повинні приносити жертви.
- Ах, точно! А я вже думав, що ти сказала неправду.
8. Поведінка Франциска в Оуремі
Я уже розповідала, як він провів увесь день у сльозах і молитвах, і страждав більше за мене саму, коли моєму батькові наказали привести мене до Віли-Нової-де-Оурень6. У в'язниці він виглядав бадьорим і намагався підтримати Жасінту посеред випробувань, особливо коли та дуже сумувала за домівкою. Якось, відмовляючи у в'язниці вервицю, він зауважив, що один в'язень стоїть навколішках з шапкою на голові. Франциск підійшов до нього і сказав:
- Якщо Ви хочете молитися, то повинні зняти шапку. Бідолаха мовчки віддав шапку Францискові, і той поклав
її поруч на лавку.
Поки допитували Жасінту, він незворушно, навіть бадьоро, сказав:
- Якщо вони справді уб'ють нас, то ми незабаром будемо у Небі. Як добре! Я спокійний.
А за хвилину додав:
- Дай, Боже, щоб Жасінта не злякалася! Я помолюся за неї "Радуйся, Маріє...".
Хлопчик тут же зняв шапку і почав молитися. Коли наглядач побачив, що він щось шепоче, запитав:
- Що ти говориш?
- Я відмовляю "Радуйся, Маріє...", щоб Жасінта не боялася. Наглядач презирливо махнув рукою і залишив його у спокої.
Коли ми після повернення з Віли-Нова-де-Оурема відчули наближення надприродного і зрозуміли, що настає хвилина Небесного об'явлення, Франциск дуже занепокоївся тим, що з нами не було Жасінти.
- Буде дуже прикро, якщо Жасінта не прийде вчасно! І він попросив свого брата якнайшвидше привести її.
- Перекажи їй, що вона повинна поспішити! Після того, як Йоан пішов, він сказав:
- Жасінта буде засмучена, якщо не прийде сюди вчасно. Після об'явлення він попередив сестру, котра хотіла залишитися там до кінця дня:
- Ні, ти повинна йти додому, тому що мама не дозволяла сьогодні бути тобі з нами.
І провів сестру додому, щоб підтримати її мужність. Коли у в'язниці ми помітили, що настав полудень, а нас не відпускають до Кова-да-Ірії, Франциск сказав:
- Може, Пресвята Діва Марія з'явиться нам тут? Наступного дня він був дуже сумний і сказав майже з плачем:
- Мабуть, Пані засмутилася із-за того, що ми не прийшли до Кова-да-Ірії, а тому більше не з'являється нам. А я так радів тому, що зможу її побачити!
Коли Жасінта плакала у в'язниці за домівкою, за мамою й усіма рідними, він намагався підбадьорити її:
- Якщо ми не зможемо більше побачити маму - не біда! Ми пожертвуємо це заради навернення грішників. Найстрашніше буде, якщо Пані більше не прийде до нас! Мене це гнітить найбільше! Але навіть це я віддам у жертву заради грішників! Після цього він запитав мене:
- Слухай, чи прийде до нас ще Божа Матір?
- Не знаю, але гадаю, що так.
- Я так сумую за Нею!
Одкровення у Валіньосі було для нього подвійною радістю, адже хлопчик непокоївся через те, що Пресвята Діва Марія більше взагалі не прийде.
Потім він сказав:
- Зрозуміло, чому Мати Божа не з'явилася нам 13-го -Вона не хотіла приходити у дім бургомістра, мабуть, тому, що він дуже зла людина!
9. Франциск підчас останніх об'явлень
Коли після 13 вересня я сказала, що у жовтні прийде наш Спаситель, він невимовно зрадів:
- Оце здорово! Досі ми бачили Його тільки двічі7, а я ж так Його люблю!
Інколи він запитував мене:
- Скільки днів залишилося до 13-го? Я чекаю з нетерпінням зустрічі з Ним!
Потім він трохи подумав і сказав:
- Послухай, Він усе ще сумує? Мені так шкода, що Він сумує! Я принесу Йому усі жертви, які тільки зможу! Часом я навіть не втікаю від людей, що і це принести в жертву.
Після 13 вересня він сказав:
- Я так радів, коли побачив Спасителя, однак я хотів би бачити Його у тому світлі, в якому ми стояли. Незабаром Господь забере мене до себе і там я буду увесь час дивитися на Нього.
Якось я запитала його:
- Чому ти схиляєш голову, коли тебе про щось питають, і при цьому мовчиш?
- Тому що мені хочеться, щоб відповіла ти або Жасінта. Я нічого не чув і можу тільки сказати те, що бачив. Раптом я скажу те, чого ти не хочеш говорити?
Інколи він тихенько відходив від нас у бік. Якщо ми помічали, що Франциска немає з нами, ми починали кликати його і шукати. Він відповідав нам десь із-за куща або мурів, де навколішках молився.
- Чому ти не сказав нам, що ми повинні молитися з тобою? - не раз запитувала я Франциска.
- Тому що мені приємніше молитися на самоті.
У примітках до книжки про Жасінту я уже розповідала, що трапилося у місцевості Варзея. Гадаю, що тут не потрібно повторюватися.
Одного разу по дорозі додому, ми проходили мимо будинку моєї хрещеної. Вона у цей час готувала питний мед і покликала нас, щоб ми її спробували. Франциск був першим, кому вона подала чашку. Він узяв її до рук, але, не випивши і краплі з неї, віддав Жасінті, щоб ми з нею могли першими скуштувати цього напою. Потім він повернувся і зник.
- Де ж Франциск? - запитала хрещена.
- Не знаю, він тільки що був тут.
Але він не повернувся, тож ми з Жасінтою подякували хрещеній за напій і пішли. Не було сумніву, що знайдемо Франциска біля криниці, про яку часто згадували, а тому попрямували туди.
- Франциску, ти ж не попив медового напою! Хрещена увесь час кликала тебе.
- Коли я доторкнувся до склянки, то раптом згадав, що можу принести це в жертву, щоб потішити Ісуса, тому, поки ви пили, я втік.
10. Звичаї і народні пісні
Між нашим будинком і будинком Франциска та Жасінти жив мій хрещений Анастасіо, котрий був одружений з літньою жінкою і в котрого не було дітей. Це були досить багаті селяни, яким не потрібно було працювати. Мій батько вів їхнє господарство і стежив за робітниками. Вони були вдячні йому за це і чомусь дуже любили мене, особливо господиня, котру я називала хрещеною Терезою. Якщо я не заходила до них за дня, то змушена була там заночувати, оскільки, як говорила сама, вона не могла жити без свого "шматочка м'яса". Так мене називала.
У свята пані Тереза любила прикрашати мене за допомогою свого золотого ланцюжка, великих сережок, які спадали мені нижче плечей, а також капелюшка, який був розшитий золотими намистинками і в який були застромлені різнокольорові пір'їни. Під час народних гулянь не було нікого, хто був би одягнутий краще від мене. Мої сестри і хрещена . дуже пишалися мною. Діти натовпами оточували мене і захоплювалися блиском такої великої кількості прикрас. Чесно кажучи, я також любила святкові дні, а марнославство було моєю найбільшою негативною прикрасою. Усі мене любили, крім однієї сироти, яку пані Тереза взяла до себе, коли померла її мати. Вона боялася, що я можу відібрати у неї частину спадку, на який вона сподівалася. Звичайно, дівчина мала б рацію, якби добрий Бог не приготував для мене іншого, більш цінного спадку.
Коли заговорили про об'явлення, мій хрещений поставився до цього байдуже, а ось хрещена виявила своє незадоволення. Я почала уникати їхній дім, наскільки це було можливо. Разом зі мною зник гурт дітей, що там збирався. Хрещена дуже любила дивитися як ми співаємо і танцюємо. Вона пригощала нас сушеним інжиром, горіхами, мигдалем, каштанами, фруктами.
Коли одного недільного вечора ми з Жасінтою і Франциском проходили мимо її дому, вона покликала нас:
- Ідіть сюди, мої маленькі шахраї, йдіть сюди! Ви уже так давно не були тут!
Жінка пригостила нас солодощами. Складалося таке враження, що інші діти дізналися про наш візит до дому хрещеної, бо враз почали збігатися туди. Хрещена раділа тому, що в її домі знову з'явилися діти. Нагодувавши нас різними ласощами, вона забажала, щоб ми поспівали і потанцювали.
- Гаразд! Але що вам до смаку?
Вона вибрала гру "Розчарований віншувальник". Хлопці стали з одного боку, дівчатка з іншого .
І
Хор:
Ти - сонце на землі,
Не шкодуй їй свого світла
І весняних усмішок!
Ах, не дивись на зітхання,
Привітаймо цю дівчинку
У сяйві нового сонця,
Яка смакує солодощами нової зорі.
Цей рік багатий на квіти, Багатий на фрукти і добро. Новий рік, що надходить, Несе великі надії для тебе.
Це найпрекрасніша пам'ятка, Прийми найщиріші побажання. Прикрась ними своє чоло -Це твій найкращий вінок!
Якщо минуле було добрим, То майбутнє буде ще кращим! Минулому - добрі побажання, Щастя року прийдешньому!
У цьому житті, квітко Атлантики, Під час святкування з друзями Вітаймо веселим співом Садівника і сад його!
Ти захоплена квітками Свого рідного краю. Твій дім і справжня любов Тісно поєднані у твоєму серці!
II
Хор:
Чи добре,
Що при наближенні вітрильника, Берленга і Карвоейро8 Гасять світло маяки?
Хвилі вирують на морі, Здіймаючись у вічному прибої. Щоночі нова буря, Кожна буря - то могила.
Похмурі рифи Папої, Естелас і Фарільоньш9. Яка ж сумна луна іде За кожною новою хвилею!
Кожна скеля з-за таких хвиль Може призвести до смерті. Кожна така хвиля співає у сльозах. Кожен хрест нагадує Про корабельну трагедію.
Однак ти хочеш бути сильним, Зникнути, хоча ти світло, Яке дає життя на морі І веде малі човни.
III
Хор:
Я не плачу у мить прощання, Вагаюся якусь мить, Жертва на все життя.
Іди і скажи Небу, Щоби було ласкавим до тебе. Щоб квіти, згадка про смерть, Не стали твоєю могилою.
Іди, я сумуватиму за тобою, І святиня журитиметься за тобою! Оповіщатиме про смерть Дзвін на верхівці дзвінниці.
Коли ти залишиш мене На сходах каплиці Я писатиму на них Про свій біль і сум.
Був тут садок веселий і гарний, Та він нині без квітів! Доглядали його старанно, Тільки тепер він не має господаря.
Чекаю, що Провидіння обдарує Мене новими ласками Нехай ці ласки будуть З рідних країв!
(В оригіналі тексти пісень римовані)
11. Франциск - маленький мораліст
Почувши звуки веселих пісень, почали сходитися сусіди. Коли ми перестали співати, вони попросили нас повторити ту саму пісню. Однак Франциск підійшов до мене і сказав:
- Не треба більше співати! Господу Ісусу не подобаються такі пісні.
Отож ми якнайшвидше втекли з дому хрещеної до свого улюбленої криниці.
Попри те, що я написала усе це тільки з послуху, однак ховаюся від сорому. Утім, Ви, Владико, схвалили те, що на бажання доктора Галамби я записую світські пісні, які ми знали. Ось вони! І хоч я не розумію, навіщо вони, мені достатньо того, що я виконала волю Божу.
А тим часом наближався карнавал 1918 року. Дівчата і хлопці у ці дні, як звичайно, збиралися разом на святкування і розваги. Кожний приносив щось із дому: хто масло, хто борошно чи м'ясо тощо. Збирали продукти у призначеному для цього будинку. Дівчата готували там смачні страви. Усі ці дні ми їли і танцювали до пізньої ночі, особливо останнього дня.
Діти до 14 років святкували окремо, в іншому будинку. Багато дітей приходило до мене і запрошувало готуватися до свята разом з ними. Спочатку я відмовлялася. Але, боягузлива догідливість заставила мене врешті-решт погодитись, особливо через прохання доньок і двох синів пана Жозе Каррейра з Каза-Веля, котрий надав нам приміщення. Наполягали на моїй участі у підготовці він сам, а також його дружина. Отож я піддалася на умовляння і пішла разом з іншими дітьми оглянути помешкання. Воно було величезним, наче спеціально для бенкетів, поруч було велике подвір'я. Ми склали план і я повернулася додому. Зовні я була ніби задоволеною усім цим, проте всередині мене гризли сумніви. Зустрівши Франциска з Жасінтою, я розповіла про все, що трапилось. '
- І ти братимеш участь у цих приготуваннях і забавах? -серйозно запитав Франциск. - Хіба ти забула, що ми обіцяли більше ніколи туди не повертатися?
- Я не хотіла йти, але ти ж бачиш, що мене не залишають у спокої. Я не знаю, що мені робити!
І справді, мене увесь час просили допомогти. До мене приходило багато подружок, щоби погратися зі мною, навіть здалеку: з Моїти - Роза, Ана Каетано та Ана Брогейра, з Фатіми - дві доньки Мануела Каракол, з Монтело - дві доньки Мануела да Раміра і дві доньки Йоакима Шапелета, з Аморейра - двоє де Сільва, з Куррайс - Лаура Ґатто, Жозефа Валіньо та багато інших, імен яких я вже не пам'ятаю. Були також дівчатка з Болейроса, Комби-да-Педернейра, а також з Ейри-да-Педри, Каза-Веля та Алжустрелу. Як могла я розчарувати їх раптом, коли видавалося, що без мене вони не можуть справитися? Як було сказати їм, що я назавжди перестану брати участь в їхніх забавах? Однак Бог надихнув Франциска зробити мені це зауваження.
- Знаєш, що можна зробити? Усі знають про те, що нам з'являлася Матінка Божа. Чому б тобі не сказати, що ти пообіцяла їй більше не танцювати, а тому не зможеш піти з ними на свято? Ми сховаємося на ці дні у печері на Кабесо - там нас ніхто не знайде!
Я послухалася поради Франциска і вчинила так, як він сказав. Після цього більше нікому не спадало на думку влаштовувати подібні забави. Це було Божим благословенням. Подружки, котрі раніше зі мною любили погратися, приходили тепер по вечорах у неділю до Кова-да-Ірії, щоб разом помолитися на вервиці.
12. Франциск - любитель самотності і молитви
Франциск був досить мовчазним хлопчиком. Він любив крадькома від нас молитися і приносити свої жертви. Часто ми знаходили його десь за мурами або в кущах, де він ховався. Там Франциск молився, ставши навколішки, або "міркував", як він зізнавався.
- Христос сумує із-за великої кількості гріхів.
Коли ж я запитувала його, чому він не покличе нас із Жасінтою помолитися з ним, він відповідав:
- Я люблю більше молитися на самоті, мені хочеться поміркувати і втішити нашого Спасителя, котрий так сумує!
Одного разу я запитала його:
- Франциску, що ти найбільше любиш робити? Втішати Христа чи навертати грішників для того, щоб жодна душа не потрапила до пекла?
- Я більше люблю втішати Господа Ісуса. Хіба ти не помітила, якою сумною була останнього разу наша Пані, коли говорила, що люди не повинні більше ображати Бога, котрого і так уже образили? Я хотів би утішити Христа, а потім навернути грішників, щоб вони більше не кривдили Його.
Коли я пішла до школи, то часами чула від нього по дорозі у Фатіму:
- Слухай, ти йди до школи, а я залишуся тут, у церкві, біля утаєного Ісуса. Мені немає сенсу вчитися читати - скоро я піду до Неба. Коли вертатимешся, покличеш мене.
Пресвяті Дари знаходилися тоді з лівого боку від входу у церкву (вони були там тому, що церква ремонтувалася). Як правило, Франциск сидів між купіллю та вівтарем, де я і знаходила його після уроків.
Коли він захворів, то часто говорив підчас моїх відвідин до них перед школою:
- Послухай, сходи до церкви і перекажи велике вітання утаєному Ісусу від мене. Найбільше, що мені дошкуляє, то це те, що не можу більше бути поруч із Ним!
Коли одного разу ми проходили мимо його будинку, я попрощалася з гуртиком школярів і увійшла в дім, щоб відвідати їх з Жасінтою. Почувши галас, він запитав:
- Ти ходиш з усіма ними? -Так!
Не ходи з ними! Раптом ти навчишся від них грішити! Після школи йди до утаєного Ісуса, а потім повертайся додому. Якось я запитала його:
- Франциску, ти почуваєш себе дуже погано?
- Так! Проте я страждаю, щоб утішити Господа Ісуса. Коли ми одного разу зайшли з Жасінтою до його
кімнати, він сказав:
- Не говори сьогодні багато - у мене так болить голова!
- Не забудь пожертвувати це заради грішників, -озвалася Жасінта.
- Добре, але спочатку я пожертвую це задля того, щоб утішити Спасителя і Матір Божу, а потім за грішників і Святішого Отця.
Якось я застала його у піднесеному настрої.
- Ти почуваєш себе краще?!
- Ні, навпаки, гірше. Але це вже не надовго, тому що скоро я піду до Неба. Там я утішу Спасителя і Божу Матінку. Жасінта буде багато молитися за грішників, Святішого Отця і за тебе. А ти залишишся тут, оскільки цього хоче Пресвята Діва Марія. Виконуй усе, що Вона накаже!
Доки Жасінта думала про навернення грішників і врятування душ із пекла, він думав тільки про це, як утішити Господа і Божу Матір, котрі видавалися йому дуже сумними.
13. Видіння сатани
Зовсім по іншому виглядала подія, про яку я тільки що згадала. Одного разу ми були разом у місцевості, яка називалася Педрейра. Поки наші вівці паслися, ми стрибали з пагорба на пагорб, голосно кричали і слухали луну, яка долинала з глибоких ущелин. Франциск, як завжди, сховався у гроті. За деякий час ми почули його крик: він гукав Божу Матір. Налякані ми почали шукати його і кликати:
- Де ти?
- Тут... Тут!
Втім, минуло ще досить часу, перш ніж ми знайшли хлопчика. Він увесь тремтів у своєму сховку, не в стані звестися з колін.
- Що з тобою? Що трапилося?
Від страху здавленим голосом Франциск відповів:
- У печері з'явився величезний звір, який дихав на мене вогнем.
Ні я, ні Жасінта нічого не побачили, тому ми засміялися і я сказала:
- Ти ніколи не хотів думати про пекло, щоб не боятися, а тепер першим злякався!
Оскільки Жасінта завжди боялася при згадці про пекло, брат говорив до неї:
- Не думай так багато про пекло! Краще думай про Бога і Матінку Божу. Я стараюся не думати про нього, щоб не боятися.
І це при тому, що Франциск був з небоязких! Він міг спокійно ходити сам уночі до найтемніших місць, грався з ящірками і гадюками. Він піднімав їх на палиці, наливав їм овечого молока в заглибинах каменів, щоб вони могли напитися. Залазив у печери, щоб віднайти лисячі, кроликові або заячі нори.
14. Фатімські квітки
Франциск дуже любив птахів. Він страждав від того, що люди знищували їхні гнізда. Щоб нагодувати пташок, неодноразово розсипав крихти хліба на схилах гір, після чого ставав неподалік і скликав їх, неначе вони розуміли його. До того ж не дозволяв нікому наближатися до цього місця, аби не злякати птахів.
- Бідолашки, ви такі голодні! - вигукував він.
- Летіть сюди, летіть, поїжте!
Птахи не заставляли довго чекати на себе, вони зліталися цілими зграйками на галявинку, де був розкиданий хліб. Франциск радісно спостерігав за птахами, як вони опісля піднімалися на дерева з переповненим волом і весело там щебетали. Хлопчик голосно наслідував їхній спів, та так, що не можна було відрізнити його голосу від голосів пташок.
Одного разу ми зустріли маленького хлопчика, котрий ніс у руках впійману пташку. Францискові стало шкода її, тому він пообіцяв малому два "вінтеньш" {низьковартісна стара португальська мідна монета), якщо той випустить полонянку на волю. Хлопчик погодився на це, проте хотів одразу ж отримати гроші. Франциск змушений був бігти додому аж із Лагоа-да-Каррейра, яке знаходилося поблизу Кова-да-Ірії, щоб узяти гроші і звільнити в'язня. Побачивши, як віддаляється птах, він заплескав у долоні і вигукнув:
- Будь обережний, більше не потрапляй до рук людей! Там жила одна старенька жінка, котру ми називали тітка
Марія Каррейра. її сини посилали жінку пасти овець та кіз. Тварини були досить дикі і часто розбігалися у різні сторони. Коли ми зустрічали тітку Марію, Франциск першим прибігав їй на допомогу. Він допомагав їй загнати отару на пасовисько і там зганяв тварин до купи. Старенька тисячу разів дякувала йому за поміч і називала Франциска своїм ангелом-охоронцем. Коли нас відвідували хворі люди, він говорив із співчуттям:
- Я не можу спокійно дивитися на цих людей - мені їх так шкода!
Якщо нас кудись кликали, то він запитував, чи є серед них хворі.
- Я не піду туди, якщо там є хворі. Я не можу на них дивитися - так мені їх шкода! Скажи їм, що я буду за них молитися.
Одного разу нас хотіли відвести в Монтело до Йоакима Чапелети. Франциск відмовився іти з нами:
- Я не піду туди. Я не можу дивитися на людей, котрі так хочуть говорити і не можуть (мати цього чоловіка була німою).
Коли увечері ми повернулися з Жасінтою, я запитала тітку, де Франциск.
- Не знаю, я сама його шукала увесь вечір. Приходило кілька жінок, котрі хотіли вас побачити, однак нікого не знайшли. Франциск також зник. Шукайте його самі!
Ми присіли на лавку біля дороги і думали, що підемо пізніше до Лока-до-Кабесо, оскільки були впевнені, що він там. Проте, варто було моїй тітці вийти з дому, як він покликав нас крізь шпарку у стелі. Як тільки Франциск побачив, що прийшли люди, він сховався на горищі (на кухні був люк, за допомогою якого можна було легко вилізти на горище -достатньо було лише поставити стілець на стіл!), звідкіля і спостерігав за усім. Він сказав:
- Приходило так багато людей! Не дай, Боже, щоб вони застали мене самого! Що б я розповів їм?
15. Різні події
Як я уже згадувала, моя тітка продала отару трохи раніше від нас. З цього часу кожного ранку перед відходом я повідомляла Жасінті і Франциску, на яке пасовисько іду. Вони відразу ж прибігали туди, як тільки їм вдавалося втекти з дому.
Одного разу вони уже чекали на мене, коли я вийшла на дорогу.
- Чому ви сьогодні так рано прийшли?
- Я і сам не знаю, - відповів Франциск, - раніше мені було байдуже до тебе, я приходив із-за Жасінти. А тепер схоплююся на світанку від нетерпіння побачити тебе!
Після того, як минав день об'явлення, він говорив перед наступним ІЗ^гим числом:
- Послухайте, завтра вранці я втечу через садок до Лапа-до-Кабесо. Приходьте і ви туди, як тільки зможете!
Боже мій! Я вже почала була розповідати про обставини його хвороби перед смертю, а тепер бачу, що знову повертаюся до безтурботного часу, проведеного у горах серед щебету птахів! Вибачте, будь ласка! Я пишу те, що спаде мені на думку, наче рак, що не переймається метою пересування, а тому бігає назад-вперед. Віддаю свою роботу у руки доктора Галамби, якщо він зможе нею скористатися. Гадаю, що це буде дріб'язкова робота або й зовсім нічого.
Отже, я повертаюся до хвороби Франциска. Утім, ще одна історія із короткого шкільного періоду ужитті брата.
Якось, коли я вийшла з дому, я зустріла свою сестру Терезу, котра перед цим вийшла заміж і виїхала у Ломбу. Вона прийшла до нас на прохання жінки із сусіднього села, сина якої заарештували. Не пригадую зараз, за що саме його арештували, проте, якби він не довів свою безвинність, то його або заслали б, або ув'язнили на багато років. Тереза благала мене від імені цієї жінки, якій дуже хотіла допомогти, вимолити у Матері Божої звільнення для цього хлопця.
Я пішла до школи. По дорозі розповіла Жасінті і Франциску про те, що трапилося. Коли ми прийшли до Фатіми, Франциск запитав мене:
- Послухай, поки ти будеш у школі, я залишуся біля утаєного Ісуса і там помолюся у цьому намірі.
Повертаючись зі школи, я зайшла за ним до церкви і запитала:
- Ти попросив Господа Ісуса про цю благодать?
- Так! Перекажи Терезі, що за кілька днів він повернеться додому.
І дійсно, за кілька днів бідолаха повернувся додому, а 13-го пішов разом з усією своєю сім'єю до Кова-да-Ірії, щоби подякувати Матері Божій за отриману благодать.
Якось іншого разу, повернувшись додому, я помітила, що Франциск ледве ходить.
- Що з тобою трапилося? - запитала я брата. - Ти виглядаєш так, наче не можеш зовсім ходити.
- У мене страшенно болить голова, що здається ось-ось упаду!
- У такому разі не йди зі мною, залишайся удома!
- Ні, не хочу. Я краще піду у церкву до утаєного Ісуса, поки ти будеш у школі.
В один із тих днів, коли Франциск уже хворів, але міг ще ходити по дворі, ми пішли з ним до Лапа-да-Кабесо та Валіньос. Коли ми повернулися, у будинку було повно людей, а серед них похила жінка, котра, здавалося, благословляла численні культові речі, розкладені на столі: вервиці, медалики, хрестики та ін. Нас із Жасінтою відразу оточили люди, котрі почали розпитувати про все. Самого ж Франциска атакувала згадана вище жінка, котра просила його про допомогу.
- Я не можу благословляти, - відповів хлопчик серйозно, - і ви також не маєте на це право, то справа священиків.
Люди швидко почули ці слова і жінці довелося не гаючись зникнути з дому. Вони з обуренням вимагали повернення своїх речей.
Я уже розповідала у нотатках про Жасінту, що час від часу йому ще вдавалося піти до Кова-да-Ірії, про те, як він користувався шнурком, а потім віддав його мені, про те, що він у спеку першим приніс жертву не пити води і як часто нагадував своїй сестричці про пожертви за грішників. Гадаю, не варто тут більше затримуватися на цьому.
Одного разу ми з Жасінтою, котра змогла на деякий час підвестися, сиділи біля нього на ліжку. Раптом увійшла їхня сестра Тереза і сказала, що до нашого будинку йде величезний натовп, звичайно, щоб зустрітися з нами. Як тільки вона вийшла, я сказала:
- Гаразд, поговоріть з ними, а я сховаюся!
Жасінта вибігла услід за мною, і ми сховалися у бочці, яка стояла біля хвіртки, що вела у садок. За мить ми почули галас людей, котрі оглядали дім і хотіли увійти до садка, при чому окремі з них були просто біля самої бочки з нами. Нас урятувало те, що отвір в ній був з іншого боку. Коли ми почули, що вони залишили дім, вийшли зі сховку і поспішили до Франциска. Він розповів нам про все, що трапилося.
- Тут було багато людей, вони хотіли, щоб я сказав, де ви. Але ж я сам не знав, де ви! Люди хотіли нас бачити. У них було так багато прохань! Серед них була жінка із Алкейдао, яка просила про зцілення і навернення грішників. Я помолюся за цю жінку! А ви моліться за інших - їх так багато було!
Згадана жінка прийшла через якийсь час після смерті Франциска і попросила мене показати їй могилу хлопчика.
Вона хотіла там подякувати йому за обидві благодаті, які він для неї випросив.
Одного разу по дорозі до Кова-да-Ірії неподалік Алжустре-лу на одному з поворотів нас захопила група людей, котрі висадили нас із Жасінтою на мури, щоб краще бачити і чути. З Франциском їм не вдалося цього зробити, тому що він прикинувся, ніби боїться висоти. А потім тихцем відійшов і схилився на стару огорожу. Одна старша жінка з дитиною, побачивши, що не може дістатися до нас з Жасінтою, стала перед Франциском на коліна і попросила його виблагати у Божої Матері зцілення для чоловіка і звільнення його від військового обов'язку (це була мати із сином). Франциск також опустився на коліна поруч із жінкою, зняв шапку і попросив її помолитися разом на вервиці. Вони погодилися і стали з ним молитися. За хвилину інші люди перестали розпитувати нас і стали на молитву. Після цього провели нас до Кова-да-Ірії. По дорозі вони відмовили з нами ще одну вервицю, а вже на місці - останню. Задоволені, люди попрощалися там з нами. Бідна жінка пообіцяла повернутися до Кова-да-Ірії, якщо Пресвята Діва Марія вислухає її прохання. Вона таки повернулася, і не лише із сином, а й з чоловіком, котрий одужав. Ці люди на прізвище Казалейрос були із Сао-Мамеде.
http://dc.lviv.ua
