Поза християнською вірою питання зла, тобто страждання у всій різноманітності його проявів, залишається невирішеною загадкою. А якщо його приписувати анонімній злій волі чи долі, яка жорстоко і неминуче диктує свої правила світові, то загадка стає похмурою таємницею, залишаючи людину на розсуд безжалісної потворної сили, яка навалюється на неї незалежно від того, винна людина чи ні. Саме на основі цього досвіду несправедливості і фатальності людського болю народились, серед інших, літературні шедеври, серед яких - грецькі трагедії, де зображені людські терзання та драматичні умови проживання.
Розум не спроможний знайти відповідь, котра повністю пояснила б і виправдала страждання. В будь-якому випадку людських можливостей не вистачає, щоб знайти тривалий і по-справжньому діяльний засіб проти всілякого болю. Особливо, коли свою остаточну і невідворотну печать ставить смерть...
Для людини, яка не має віри, будь-яка розмова про страждання і муки, що терзають все людство і кожну людину зокрема, не тільки виявляється важкою та покритою мороком відчаю; насамперед, така розмова ні до чого не приводить і не пропонує жодних переконливих рішень. Відповідь невіруючої людини на страждання безсила заспокоїти тривогу, переконати і вселити надію.
Людина ж віруюча, говорячи про страждання, повинна усвідомлювати свої слова, щоб не перетворюватися - як сказав би праведний Іов - на пустослова, який відповідає «знанням марним», «оправдується словами даремними і мовою, що не має жодної сили», аби ще більше не ускладнювати терпіння і пригніченість стражденного. Християнська присутність перш усього повинна бути мовчазним слуханням, сповненим делікатності і тактовності. Така присутність стає уважною і випереджальною допомогою, яка приносить конкретне полегшення терплячому.
Мусимо погодитися, що проголошення Євангелія і сходження благодаті Божої на людей не усувають зі світу страждання. Воно незмінно існує, зі всією своєю «несправедливістю» і розпачем. Але, тим не менше, біблійне Одкровення відповідає на питання про походження страждань. Страждання входить у світ з причини первородного гріха. Про це пише святой апостол Павло в Посланні до Римлян: «Та як через одного чоловіка гріх ввійшов у світ і з гріхом смерть, так смерть перейшла на всіх людей, бо в ній всі згрішили» (Рим 5, 12-13). Смерть стала печаттю гріха і є реальним символом і сповненням всього зла і всіх страждань.
Отож Бог, безмірно милосердний, не сотворив зла. Не виникло воно і від певного злого начала, на подобу всевладного і злобного божества, яке розсіяло зло по всьому світу. Ні, причина зла, згідно з католицьким віровченням, - в непослуху Адама.
Звернімось до Катехизму Католицької Церкви. В ньому про первородний гріх говориться, что він нами «набутий», а не вчинений, що всі ми народжуємося, вражені цим гріхом, а не особисто його скоюємо. Він не має ознаки особистої провини, «проте передання первородного гріха - таїнство, якого ми не можемо повністю зрозуміти», стверджується в параграфі 404 Катехизму. Внаслідок первородного гріха людська природа «поранена у своїх природних силах, піддана незнанню, стражданню та владі смерті, схильна до гріха (така схильність до зла називається «похіттю»» (параграф 405). Ця правда віровчення відображає думку святого апостола Павла, наведену више.
Отож, виходячи зі сказаного, чи можна ствержувати, що страждання є «карою» за первородний гріх? І що взагалі може означати вислів «Бог карає», адже, говорячи про Бога, ми використовуємо мову аналогії, тобто максимально наближаємо його до людського досвіду. Який сенс може мати «покарання» потомків Адама за гріх, якого все одно неможливо уникнути, який був набутий, а не скоєний особисто? Чи правильно стверджувати, що той чи інший народ або особа уражені яким-небудь лихом через первородний гріх, тобто через причину, яка не має жодного відношення до особистої вини?
Насправді істина полягає в іншому: людський рід ніколи не був позбавлений благодаті відкуплення. Людство ніколи не перебувало в умовах «покарання» за первородний гріх, тобто в стані невідкупного падіння. За Провидінням Божим людина, будучи сотвореною через милосердя, незбагненним для нас чином була задумана для вічності, за висловом св. Амвросія, як «вільновідпущеник Христовий». Святий Петро в своєму Першому посланні говорить про «дорогоцінну кров Христову», про агнця без жодної вади, «передбаченного ще перед сотворенням світу». Людство ніколи не існувало саме по собі, поза Христом-Відкупителем, поза благодаттю Його жертви і Його прощення. Будь-яке страждання, за Божим задумом, є співстражданням з Христом Господом, який приніс Самого Себе як жертву за відкуплення світу.
Людський біль завжди нерозривно пов’язаний з болем Розп’ятого Христа. В кожній страждальній людині відображений Христос. Так само, як кожна благодать спасіння в будь-яку епоху була наслідком Христової благодаті.
Страждання як чисте покарання, яке «винагороджує» за провину, ніколи не було і не може бути частиною католицького віровчення. Абсурдний фаталізм та ірраціональність людського страждання, як також ідея про «помсту», свідчать хіба що про язичницьке розуміння Бога і Його почуттів.
Ісус Христос радикальним чином заперечував менталітет, який пов’язував страждання і особисту провину. Так, про сліпонародженого Він говорить: «Ні він не згрішив, ні батьки його, але щоб діла Божі виявились на ньому» (Ів 9, 3-4).
Лише страждання людини, засужденої на вічні муки, не може бути викуплене, але не тому, що Бог перестав її любити та отримує задоволення від її страждань. Насправді вічна кара – це не справа рук Бога, а наслідок закоренілості людини у злі через спротив і заперечення Бога.
Отож, тільки віра може пролити світло на таїнство страждань. Без віри неможливо розвіяти морок безвиході та заспокоїти людський розпач і тривогу. Без віри неможливо зрозуміти, навіщо Бог сотворив світ, в який з вини людини увійшло страждання. Водночас, саме віра відкриває нам істину, що ще до сотворення світу Син Божий був призначений для його відкуплення Своєю невинною Кров’ю. Тільки віра дає нам упевненість, що теперішні тимчасові страждання нічого не вартують у порівнянні з тією славою Божою, яка відкриється для нас у вічності. В стражданнях ми, за словами святого апостола Павла, надолужуємо нестачу в нашому єстві страстей Христових.
Питання про страждання для багатьох людей залишається незбагненною загадкою, а для декого – підставою для сумнівів у Божому милосерді, якщо його не розглядати крізь призму Божого Задуму пр спасіння людства. Тому в розмові про страждання з терплячою людиною потрібно проявляти надзвичайну тактовність. А якщо ця людина до того ж виявиться ще й не віруючою, то найпереконливішим актом розради для неї стане наше співстраждання і діяльне милосердя – за взором Спасителя Христа, який промовляє до кожного, хто страждає:
„Прийдіть до Мене, всі стомлені й обтяжені, і Я облегшу вас. Візьміть моє ярмо на себе й навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем, і найдете полегшу душам вашим. Ярмо бо моє любе і тягар мій легкий” (Мт 11, 28-30).
