На
сьогоднішній день українці продовжують боротися за право бути господарем
своєї долі на своїй землі, за власну державність, за перетворення
нічийно-космополітичної держави Україна на справжню - національну -
Українську Державу. Ця боротьба відбувається за наступних умов.
По-перше, наша країна є постколоніальною і посткомуністичною; понад 70
років „держава воюючого атеїзму” не тільки денаціоналізувала,
русифікувала, винищувала фізично наш народ, але й нищила його
моральність, духовність, релігію. По-друге, над сучасною, досить
умовною, українською державністю і самостійністю продовжує висіти
небезпека російського імперіалізму, не зважаючи на 18 років відносної
незалежності, Україна в значній мірі знаходиться під впливом і, нерідко,
навіть диктатом Москви, що проявляться як в політичній та економічній,
так і в ідеологічній, культурній та релігійній сферах (яскравий приклад -
панівне становище УПЦ МП). По-третє, не менш небезпечним ніж
мовсковський, є імперіалізм західний, підгрунтям якого є космополітична і
антихристиянська ідеологія лібералізму.
Не важко помітити, що
всі антиукраїнські сили виступають також як сили, ворожі до
християнства. Немає суттєвої різниці, чи вороги нищать релігію в Україні
виходячи із свого засадничого несприйняття християнства, чи для того,
щоб позбавити українців духовної сили - ясно одне: українське націо- та
державотворення є невід’ємним від боротьби в ім’я утвердження
християнських принципів. З огляду на це, Церква і націоналістичний рух є
природними союзниками. Але яким є ідеал цього союзу? Як об'єднати свої
зусилля й водночас не забути євангельський принцип про те, що Богові
потрібно віддати Боже, а кесарю - кесареве? Щоб відповісти на це
питання, потрібно звернутись до прикладів, які дає нам вітчизняна
історія. А чи не найкращим історичним прикладом жертовної служби народу
та Церкві є Андрей Шептицький - прикладом і для церковного ієрарха, і
для пересічного душпастиря, і для мирянина, і для того, хто причисляє
себе до націоналістичного руху. Однак слід зазначити, що постать
Шептицького оповита густим туманом брехні та міфів, при цьому
відзначились „міфотворці” не тільки російські, але й польські. Тож
відроджуючи історичну пам'ять, шукаючи в минулому орієнтирів для
прямування в майбутнє, українцям потрібно сформувати правдивий, не
спотворений шовіністично-імперською пропагандою образ Владики Андрея.
Актуальним
є дослідження особистості митрополита Андрея і з наукової точки зору,
оскільки сучасний дослідник може робити власні висновки на основі
аналізу досить широкої історіографічної та документальної бази,
дотримуючись при цьому засад методологічного плюралізму.
В
даному дослідженні ми приділили досить велику увагу опрацюванню саме
російсько-радянських документів, що були оприлюдненими за сприяння СБУ.
Зокрема в 2005 р. був виданий збірник „Митрополит Андрей Шептицький у
документах радянських органів державаної безпеки (1939-1944 рр.)”, а в
2006 - двохтомник „Ліквідація УГКЦ (1939-1946). Документи радянських
органів державної безпеки”. Вони є важливими для нас тому, що спецслужби
СРСР цікавились не так релігійною, як політичною діяльністю А.
Шептицького, і саме те, що підопічні Судоплатова ставили митрополиту в
звинувачення, дуже часто показує його як справжнього українського
патріота-державника. За своїм характером це переважно довідки,
оперативні повідомлення, доповідні записки, а також листи та промови
митрополита (в перекладі на російську чи без нього). Крім того,
надзвичайно велике значення для нашого дослідження мають численні
послання та інші твори Шептицького, які висвітлюють його як релігійні,
так і суспільно-політичні погляди.
З поміж опрацьованої нами
маси історичних досліджень можна виділити декілька груп, а саме
радянську, українську еміграційну та сучасну вітчизняну. Коротко
зупинимось на їхній характеристиці.
Використана нами радянська
історіографія характеризується насамперед виразно антиукраїнським,
антинаціоналістичним та антикатолицьким спрямуванням. Про її
об'єктивність говорити не доводиться, оскільки самі автори дуже часто
були не лише переконаними комуністами, але й співробітниками спецслужб:
автор праць із такими промовистими назвами як "С крестом и трезубцем..."
чи "Униатские кресоносцы..." Клим Дмитрук - насправді співробітник
органів держбезпеки К. Гальський; В.Бєляєв, автор роботи "Я обвиняю!",
теж був співробітником радянських спецслужб й брав активну участь в
заходах по ліквідації УГКЦ [44, с. 39; 49, с. 281 ]. Попри те, що
єдність християнства та націоналізму радянськими авторами спотворена
через примітивну марксистську методологію - між духовенством та
націоналістами вони бачать "общие классовые интересы" [48, с. 26] - все ж
у їхніх працях дуже часто зображується надзвичайно тісний зв'язок між
Церквою та націоналістичним рухом, звичайно ж, у негативних тонах.
Велику
роль ми відвели опрацюванню робіт еміграційних дослідників, оскільки,
по-перше, за умов існування комуністичного режиму в Україні не було
можливості для об'єктивного вивчення церковної історії, в той же час в
діаспорному середовищі таких перепон не існувало; по-друге, західні
українські дослідники мали можливість при написанні своїх праць
користуватись надзвичайно широкою історіографічно-джерельною базою, яку
сучасному українському досліднику, особливо початківцю, самотужки
опрацювати дуже тяжко.
Найперше згадаємо про автора „Нарису
історії Української Церкви” - видатного церковного історика Василя
Ленцика - випусника філософського та теологічного факультетів Львівської
богословської акдемії (1939 р.), доктора історії (докторат захистив у
професора Д. Дорошенка у 1947 р.), викладача Українського католицького
університету в Римі та низки американських вузів, дійсного члена НТШ та
інших наукових товариств. У своєму дослідженні Ленцик послідовно стоїть
на позиції взаємозв'язку релігійно-конфесійного і національного
факторів: „Нарис історії Української Церкви” доктора Ленцика - це нові
свідчення, незаперечні факти, документи, думки відомих істориків, що
крок за кроком, починаючи від прийняття християнства, ведуть нас до
усвідомлення того, що сила народу - у вірі, що непохитна держава тільки
та, яка збудована на твердих духовних підвалинах...” [68, c. 8].
Ще
однією працею еміграційного дослідника, на яку спирається автор, є
монографія Богдана Боцюрківа „Українська Греко-Католицька Церква і
Радянська держава”. Комуністична пропаганда зараховувала Боцюрківа до
„злісних антисовєтчиків”, що не дивно, адже свого часу він очолював
Інститут радянознавчих та східноєвропейських студій, був членом
правління Канадського інституту українських студій, радником кількох
американо-канадських та міжнародних організацій, які займалися
проблемами захисту людських прав і свободи сумління в Центрально-Східній
Європі. Б. Боцюрків був доктором філософських наук (захистив докторат
1961 р. при Чікагському університеті), професором Альбертського
університету та Карлтонського університету в Оттаві, де викладав
політологію. Великим плюсом вищезгаданої роботи Боцюрківа є те, що в ній
велика увага приділяється політичним аспектам історії УГКЦ, у ній
висвітлюється „симбіотичний зв'язок між греко-католицькою еклезіяльною
та українською національною ідентичностями” [57, c. XII].
Єп. А.
Сапеляк окрім використаних нами праць є автором унікальної розвідки
„Українська Церква на ІІ Ватиканському соборі”, досліджень з історії
УГКЦ в Америці, зокрема біографій тамтешніх українських місіонерів [71,
с. 6]. Праці „Київська Церква на слов'янському Сході.
Канонічно-екуменічний аспект” та „Україна крізь віки:
релігійно-церковний аспект” характеризуються насамперед тим, що їх
автор, спираючись на канонічне право, закцентував увагу на екуменічному
характері греко-католицької Церкви. У своїх дослідженнях єп. Сапеляк
спирається зокрема на грунтовну монографію італійського історика,
дослідника взаємовідносин Ватикану і народів Центрально-Східної Європи,
професора Римського університету Роберто Мороццо делла Рокка „Нації не
вмирають” (Roberto Morozzo Della Rocca. Le Nazioni non Muoiono), а також
на працю видатного біографа митрополита Шептицького о. Кирила
Королевського (Cyrille Korolevsky. Metropolite Andre Szeptyckyj).
Окремо
згадаємо про художній твір Г. Лужницького „Дванадцять листів о. Андрея
Шептицького до матері „. Коли в 1982 році у Філадельфії Лужницький видав
„Листи”, українська громада США сприйняла їх за автентичнну епістолярну
спадщину Андрея Шептицького. Аналогічною була реакція Ватикану. Лише
публікація у щоденнику „Америка” (10-13 травня 1983 року) авторського
огляду-рецензії прояснила ситуацію [69, с. 4]. „Дванадцять листів...”
допомагають краще зрозуміти постать митрополита, поринути у його глибоко
інтимний внутрішній світ. Проте твір Лужницького є цікавим для нас
насамперед через свої досить змістовні примітки, яким не маємо приводів
не довіряти, оскільки їх автор був не тільки літератором, але й чудовим
науковцем, дослідником історії української Церкви [70, с. 69]. До того
ж, при написанні своєї праці Лужницький спирався на українську,
польську, англійську та італійську історіографію та джерела, зокрема на
спогади матері митрополита ("Mlodosc i powolanie Ojca Romana Andrzeja
Szeptyckiego Zakonu sw. Bazylego Wielkogo, opowiedziane prze Matke Jego
1865-1892").
Серед сучасних вітчизняних дослідників історії УГКЦ
можна назвати В. Марчука та В. Пащенка.
Найбільш об'єктивно, на
нашу думку, роль митрополита Шептицького в українському національному
житті була розкрита видатним публіцистом, літературознавцем та
політологом Василем Іванишином, зокрема у його праці „Українська Церква і
процес національного відродження”. Проте дана праця, яка охоплює
історію УГКЦ від Берестейської унії 1596 р. і аж до подій кін. 80-их рр.
ХХ ст., є дуже узагальненою, у ній „автор фактично лише поставив
питання, на які треба дати відповідь, щоб всебічно висвітлити дану
проблему” [59, с. 16]. Для нас названа праця Іванишина цікава насамперед
не так своїм історичним фактажем (який, однак, не можемо не
дооцінювати), як методологічним підходом - оцінкою церковної історії
крізь призму національного буття. Маємо надію, що „Українська Церква...”
у якості своєрідної матриці послужить ще не одному професійному
історику у справі дослідження вітчизняного церковного минулого.
Крім
того, у нашому дослідженні було використано літературу, яка дає
загальний огляд історії України, в тому числі й історію
національно-визвольної боротьби, а також новітню агіографічну
літературу, пов'язану з іменами вітчизняних новомучеників, що стали
жертвами безбожної окупаційної влади.
Об'єктом нашого
дослідження є життя Андрея Шептицького, а предметом - органічне
поєднання Шептицьким релігійної та політичної діяльності.
Метою
нашого коротенького дослідження є насамперед загальна характеристика
постаті Андрея Шептицького у двох зрізах: політичному та релігійному.
Відповідно до мети автор ставить перед собою наступні завдання:
-
дослідити походження Андрея Шептицького та його дитячі і юнацькі роки
як фактори, що вплинули на формування його релігійного там політичного
світогляду;
- простежити його кар'єрний зріст;
-
з'ясувати його вклад в історію УГКЦ;
- проаналізувати
теоретичний та практичний аспект його екуменічної діяльності;
-
розглянути роль А. Шептицького в політичному житті українців.
Основні
хронологічні рамки дослідження збігаються з роками життя Романа-Андрея
Шептицького (1865-1944). Але оскільки в першому розділі ми узагальнено
виклали історію роду Шептицьких, хронологічні рамки опускаються до ХІІІ
ст.
При виборі методологічної бази дослідження ми керувалися
наступними міркуваннями. Довгий час історична наука в Україні не тільки
стояла на марксистських та російських імперських принципах, але й мала
за свою головну мету дати ідеологічне обгрунтування панівному
комуністичному режимові. У нинішній час ситуація змінилась. З'явились
тенденції до абсолютної деполітизації та деідеологізації історичної
науки. В. В'ятрович не даремно зазначив: „...як реакція на радянську
модель „історії-прислужниці режиму”, набули популярності західні погляди
на історію, згідно з якими спроби пов'язати цю науку з політикою
вважалися ознакою поганого тону та анахронізмом. Історію ці люди
розглядають як чисту, „дистильовану” науку, яка не зобов'язана
виконувати соціальну роль, окрім задоволення пізнавальних інтересів
дослідників” [70, с. 299]. Такий підхід, на нашу думку, є не тільки
хибним, але й надзвичайно шкідливим, оскільки позбавляє науку її
аксіологічної ваги, негативно впливає на „гуманітарну ауру нації” (Л.
Костенко). На противагу і застарілим радянським, і сучасним
неоліберальним підходам, як на методологічну домінанту свого дослідження
автор орієнтується на національно-екзистенціальну методологію, яка, за
В. Іванишином, „зобов'язує осмислювати дійсність передусім у категоріях
захисту, відтворення і розвитку нації” [49, с. 6]. На нашу думку, саме
такий методологічний підхід можна вважати найбільш оптимальним для
вітчизняних досліджень у сфері гуманітарних наук. Водночас можна
провести паралель між національно-екзистенціальною методологію та
іноземними непозитивістськими і немарксистськими історичними школами,
наприклад, з героїчною концепцією у неоромантичному напрямку польської
історіографії кін. ХІХ - поч. ХХ ст. [62, с. 434-436].
Національно-екзистенціальну
методолігію ми верифікуємо з христологією (христологічною
інтерпритацією), яка „у широкому загальнометодологічному значенні...
означає стратегію витлумачення явищ та закономірностей буття крізь
призму християнства” [42, с. 23]. Такий методологічний підхід також
можна помітити в іноземній історіографії. Прикладом може бути католицька
історична школа в Іспанії, яка відстоювала взаємозв'язок національної
історії з релігійним чинником та чітко стояла на ідеалістичних
світоглядних засадах, зокрема, представник цієї школи Марселіно Менендес
Пелайо писав: „Я католик, і як католик стверджую, що Проведіння,
одкровення та свобідна воля являються основами всілякої історії” [65, с.
477]. Цілком очевидно, що застосування христологічної інтерпритації в
гуманітарних дослідженнях є надзвичайно важливим, адже воно допомагає
позбутися хиб, пов'язаних з багаторічним культивуванням упереджених
антиклерикальних та вульгарно матеріалістичних принцинципів. Крім того,
христологію ми розглядаємо як іманентно-український методологічний
підхід, оскільки наука є одним із проявів культури, а українська
національна культура за своєю суттю є глибоко християнською.
Поєднання
цих двох підходів - національно-екзистенціального та христологічного -
вважаємо особливо доречним ще й з огляду на те, що наше дослідження з
однієї сторони висвітлює боротьбу українців за власну національну
самореалізацію, а з іншої - торкається релігійної тематики.
Основними
методамии нашого дослідження є порівняльний, ретроспективний та
описовий.
Наукова новизна даної роботи полягає в тому, що
опираючись на надбання численних істориків та досить багату джерельну
базу (частина якої, до того ж, довгий час була засекречена),
використовуючи національно-екзистенціальну методологію та христологічну
інтерпритацію, вона висвітлює органічне поєднання Андреєм Шептицьким
релігійної та суспільно-політичної діяльності, тоді як інші автори лише
фрагментально затрогують це питання.
Дана праця може бути
корисною при вивченні курсів політології, новітньої історії України та
релігієзнавства.
http://oun.org.ua/
