На момент вступу Андрея Шептицького на митрополичий пристіл греко-католицька Церква в Галичині мала 751 парафіяльний храм, 196 дочірних церков, 28 каплиць та 932 священника [52, с. 112]. Однак окрім цього мала вона деякі проблеми і особливі завдання, які, напевно, чудово усвідомлював митрополит Андрей. Тож не дивно, що він поставив собі за мету своєрідну модернізацію греко-католицької Церкви, а разом з тим - сприяння розвитку українського національного життя. Митрополит Андрей був свідомий своєї місії перед історією: „Обов'язки свої так понимаю, що не лиш для вірних, що тепер живуть, маю з дня на день працювати й робити все, що лиш в моїй силі, щоб їх світлом Євангелія Христового просвітити. Маю обов'язки і для будучих поколінь... працю для будучности уважаю за річ сто разів важнішу як усе, що можна для хвилі теперішньої зробити” [55, С. 5-6]. При цьому Шептицький мав по-справжньому християнське розуміння своїх архиєрейських повноважень. В одному з своїх пастирських послань він писав: „Проводу не накидаю. Не хочу, щоб хтонебудь сліпо йшов за мною. Бо і наука Христа не знає сліпого проводу ні сліпого послуху; вона є наукою любови і свободи. Тому і провід, що його дає Церква, може бути лише проводом власного переконання” [18, с. 191].

Саме усвідомленням своїх обов'язків, а не особистими амбіціями ми можемо пояснити бажання графа Шептицького відновити митрополичі повноваження на тих канонічних територіях української Церкви, унія на яких була скасована російським урядом. Під час аудієнції 1907 року Папа словами „utere jure tuo” ("користуйся своїми правами") підтвердив владу Шептицького на фактично розгромлену, але канонічно існуючу Кам'янець-Подільську єпархію. Роком пізніше, під час аудієнції 14 лютого 1908 року, Папа назначив митрополита таємним ординарієм українських єпархій, скасованих царським урядом. З цього приводу Андрей Шептицький писав додому: „Мої дорогі! Хочу вас усіх повідомити, а передусім найдорожчого тата, що вчорашній день був для мене найважнішим у житті” [52, с. 129]. В решті решт, Глава УГКЦ досягнув поставленої мети і зміг підписуватися як „Андрей Шептицький, смиренний митрополит Галицький, адміністратор Київської митрополії та всієї Росії; як також архієпископських церков Володимирської, Полоцької, Смоленської, рівно ж єпископських: Луцької з екзархатом всієї Росії, Острозької, Новгородської, Берестейської, Мінської, Вітебської, Мстиславської, Орловської, Могилівської, Сіверської, Холмської, Томської, Туровської, Белзької, як також єпископ Камянця-Подільського” [53, с. 102]. Маючи відповідні повноваження від Папи Пія Х, митрополит Андрей старався відновити українську католицьку ієрархію на підросійських землях: під час перебування в Києві (у зв'язку з арештом російською владою) він висвятив о. Йосифа Боцяна на єпископа. Андрей Шептицький надав нововисвяченому єпископу повноваження щодо всіх єпархій, скасованих царським урядом в 1839 та 1875 роках, а саме на Володимиро-Волинську, Смоленську, Луцьку, Турівську, Пінську, Берестейську, Полоцьку та Холмську. Офіційним титулом нового архиєрея був „єпископ Луцький”. Польська ієрархія, а згодом і польський уряд чинили неабиякі перешкоди визнанню Луцької єпархії візантійського обряду, бо не хотіли поширення на Волинь впливу УГКЦ, оскільки планували навернути тамтешнє українське населення через прищеплення латинського обряду [53, с. 133-135].

У зв'язку з масовою еміграцією українців-галичан на Захід митрополит зіштовхнувся із проблемою облаштування там Української Католицької Церкви. Особливо актуальним було питання щодо долі українців-католиків в США, де виникла канонічна суперечка відносно підпорядкування тамтешнього українського духовенства. Дипломатичні здібності, а також рішучість і принциповість графа Шептицького посприяли позитивному вирішенню цього питання. В жовтні 1910 року митроплит торжественно освятив собор Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, що мав стати центром релігійного життя українців у США. Остаточне унезалежнення Української Католицької Церкви в США від місцевої латинської ієрархії пов'язане з папським декретом "Cum episcopo" (1913 р.), який підтвердив владу єп. Сотера Ортинського [34, с. 63-64].

На численні прохання української громади в Аргентині Шептицький налагодив в цій країні діяльність місіонерів із УГКЦ. Першим таким місіонером був о. Климентій Бжуховський, згодом до Аргнетини переїхали о.о. Ярослав Карп'як, Іван Синишин, Степан Вапрович та ін. [72, с. 15].

Не забув митрополит і про україських католиків у Боснії, де був створений апостольський вікаріат, яким управляв спочатку о. Й. Жук, а потім - о. Олексій Базюк [44, с. 447].

Оскільки на чужині перед українцями стояла небезпека асиміляції та відходу від власної національної Церкви, Шептицький написав низку листів-послань, що закликали до збереження віри, обряду та національної ідентичності ("До Русинів осілих у Канаді” (1901), „Канадійським Русинам” (1911), „Пам'ятка для руських робітників в Англії, Аргентині, Бразилії, Данії, Канаді, Німеччині, Спол. Державах, Франції, Швейцарії і Швеції” (1911)) [27, с. 234].

Одним із найбільш важливих моментів історії греко-католицької Церкви за часів посідання митрополичого престолу графом Андреєм Шептицьким є літургічна реформа. Можна вважати, що введення певних латинських елементів у практику української Церкви було природним, оскільки українці, належачи до європейської цивілізації, незалежно від того чи визнавали вони себе католиками, чи ні, все ж тяжіли західної культури, одним із первнів якої є римський католицизм. Як прикладом ми можемо навести наявність латинських елементів у „Великому Требнику” православного митрополита Петра Могили або ж використання органів у православних храмах XVII ст. [55, с. 38-39]. Певне зближення з практикою латинської Церкви пов'язане з Замойським синодом 1720 року [45, с. 341-344]. В кін. ХІХ - на поч. ХХ ст. латинізований обряд греко-католицької Церкви в Галичині виконував функцію боротьби з москофільством [53, с. 162].

Очевидно, попри свою закоханість східним обрядом, митрополит все ж не був прихильником примітивної обрядової ізоляції та закостенілості, однак він чудово розумів, що різниця в обряді створює прірву між греко-католиками Галичини та православними Великої України, тим більше, що останні значною мірою були зараженими своєрідним шаманством московського „праваславія”, яке характеризувалося зацикленістю не на вірі, а на її зовнішньому вираженні - обряді.

Процес літургічного очищення обряду розпочався з паломництва на Святу Землю 1906 року. Тоді по дорозі до Палистини Шептицький змусив українських священиків викинути з Літургії будь-які римські запозичення, які були б дуже помітними на фоні служінь представників східних Церков. Ініціативу Шептицького сприйняли не всі. Активними противниками делатинізації обряду були єпископи Григорій Хомишин та Йосафат Коциловський, а також василіанський архимандрит Денис Ткачук. Вирішувати це обрядове протистояння довелось Апостольській Столиці, яка після грунтовного вивчення питання одобрила наміри митрополита [53, с. 162-165].

Розуміючи, що Церква тримається насамперед на священиках, Андрей Шептицький доклав максимум зусиль, щоб підвищити рівень підготовки українських душпастирів. Пастирським листом від 1 вересня 1901 року він змінив організаційну структуру Львівської семінарії, оновив склад її викладачів. До 1928 року семінаристи відбували студії у Львівському університеті, згодом навчання перенеслось до нововідкритої Богословської семінарії. Крім того, були відкриті нові семінарії - у 1906 році у Перемишлі, а в 1907 - в Станіславові [53, с. 113].

Якими ж Владика Андрей хотів бачити греко-католицьких священників? Єпископ Андій Сапеляк так охарактеризував намагання Шептицького: „Архиєпископ-патріарх прагнув сформувати фігуру новітнього українського священника, про якого говорив у листі до Станіславівського кліру. Це мав бути священик повністю посвячений Христу-Богові та Його Церкві серед українського народу... Йшлося про священика, який не замикався б у своїй парафії, а був цілковито з'єднаний зі своїм єпископом у любові та солідарності у всьому, який по Бозі мав усім серцем любити свій народ та був здатним пожертвувати за нього своїм життям” [53, с. 113].

Не менше уваги приділяв митрополит Шептицький українському монашеству. Він розумів, що для України не достатньо зреформованого з наказу Апостольської Столиці Василіанського Чину й вважав доцільними два шляхи налагодження монашого життя в Україні - відродження українського традиційно-східного чернецтва і запровадження візантійських гілок загальнокатолицьких орденів.

У 1910 році митрополит Андрей брав участь у Євхаристійному конгресі, що відбувався в Монреалі. Використовуючи нагоду, митрополит здійснив візитацію місцевих українців-католиків, в тому числі він відвідав поселення, в якому зі своїми співбратами працював на духовній ниві отець-редемпторист Ахіль Деляре (сам він був бельгійцем, католиком латинського обряду, однак, маючи місійне покликання, у 1906 році прийняв візантійсько-український обряд, щоб працювати серед українських переселенців Канади). Митрополита зворушила жертовна праця редемптористів. Згодом він зустрівся з кількома чільними діячами Ордену, а вже 27 травня 1913 року між Главою УГКЦ і Генеральним урядом ЧНІ була підписана угода про заснування в Україні першого монастиря редемптористів. 21 серпня того ж року в Україну прибув о. Йосиф Схрейверс, а з ним - ще п'ять священників та двоє братів. Митрополит Шептицький віддав їм свою посілість у с. Уневі, що за 50 км. від Львова. Бельгійські місіонери швидко адаптувались до українських реалей, вивчили мову і розгорнули неабияку діяльність у Галачині та на Волині, залучаючи при цьому до своїх лав місцевих українських юнаків [31, с. 5-9].

Розуміючи необхідність зосередження уваги на вихованні підростаючого покоління, Шептицький посприяв створенню в Україні східної гілки ОО. Салезіян ім св. Івана Боска, які мали неабиякий досвід у роботі з молоддю. Українські салезіяни мали вишколюватися в Італії - на батьківщині салезіянського руху. За дорученням митрополита кандидатів підбирав єп. Йосафат Коциловський. В 1932 році до Італії виїхало перші десять українських юнаків, що бажали посвятити своє життя вихованню підростаючому поколінню співвітчизників [72, с. 6-7]. На привеликий жаль, діяльності салезіян в Україні завадила російська окупація, однак зусилля митрополита не були марними, оскільки в період існування СРСР салезіяни розгорнули досить потужну діяльність серед діаспори, а з 1991 року розпочали свою діяльність в Україні.

Дбаючи про збереження у Церкві східних традицій, митрополит Андрей наполегливо став відновлювати в Україні чернецтво студитського уставу, яке з часом очолив його брат Климент (Казимир). Ініціативу Шептицького підтримав Ватикан. У травні 1923 року Священна Конгрегація для Східних Церков надіслала митрополиту листа, в якому, зокрема, писалося наступне: „Священна Конгрегація вповні одобрює цю гадку Вашого Високопреосвященства, щоб новоповертаючій інституції дати східний характер, уникаючи впровадження до неї норм, взятих із подібних інституцій латинських, чи то вони відносяться до захованих обітів, чи то внутрішньої дисципліни й організації спільного життя, чи то залежності різних лавр від власти єпископа. Також є волею Священної Конгрегації, щоб монахи студити, як щодо відправлювання хору, так і щодо відправи Служби Божої, зберігали в цілій непорушності візантійський обряд, усуваючи всі зміни й новості, які ввійшли в обряд, уживаний українцями, не виключаючи і тих змін, які в який-небудь спосіб установлено Замойським Синодом”. В листопаді того ж року митрополит переслав цей лист монахам Унівського монастиря. Ченці були зобов'язані розшукувати, опрацьовувати та впроваджувати давні студитські монаші звичаї. У 1936 році брати Шептицькі закінчили спільну багаторічну працю - Великий Студитський Типікон [38, с. 13].

В Унівській лаврі був відкритий новіціат. По всій Галичині, а також на Підляшші та Поліссі виникали нові студитські монастирі. У 1927 році митрополит Шептицький заклав ще одну лавру - Свято-Іванівську, - що знаходилась на Чернечій горі у Львові. При ній була заснована іконописна майстерня, що орієнтувалась на давню візантійську традицію. При Унівській лаврі розпочав роботу сиротинець (до 1936 року у ньому було виховано 170 юнаків) [38, с. 14].

Опікуючись духовним розвитком українського чернецтва, митрополит займався перекладом і публікацією аскетичних творів св. Василія Великого. Частина творів була опублікована в 1910-1911 рр., більш повне видання вийшло в 1929 році [27, с. 80].

Зусиллями Шептицького були засновані жіночі згромадження Сестер Пресвятої Родини, Сестер-Студиток, Сестер-Вікентіянок, Сестер св. Йосифа та Сестер св. Йосафата. [45, с. 448]. Митрополит особисто займався створенням статутних документів Сестер-Служебниць та Василіанок [27, с. 60-65].

Владика Андрей досить ретельно добирав і вишколював монаші кадри. Ігуменя Сестер-Студиток Йосифа (Олена) Вітер згадує, що митрополит приділяв їй увагу ще тоді, коли вона була зовсім юною [58, с. 21]. Вона зазначала: „...Ексцеленція ставився до мене по-батьківськи, керував моєю наукою, заохочував до монашого життя, давав приклад релігійної ревності і навіть утаємничував мене у свої плани - поєднання українських Церков. Згодом він стежив за моєю поведінкою у монастирі, висилав декілька разів до Риму, коли мені було 30 років, призначив мене ігуменею нового жіночого Чину - Сестер Студиток” [64, с. 39-40].

У жовтні 1940 року, коли атеїстична окупаційна влада всіляко старалася ослабити релігійне життя, в т.ч. й монаше, митрополит видав послання „Про тих, що живуть за Євангельськими радами”, яке розкривало справжню героїчно-жертовну сутність чернецтва. Поява цього послання була дуже доречною, адже уже через 5-6 років, коли російські окупанти заходилися остаточно знищити оперту на св. Петрі українську Церкву, саме чернецтво стало тим бастіоном, який до останнього захищав український католицизм, бо знало, що „монаха чи монахиню не робить ні монаша одіж ні монастир”... [27, с. 78-79].

Митрополит вважав за потрібне реформувати не тільки клір, але й парафіяльне життя, зокрема надати церковним громадам більше автономії. Він відзначав, що в питанні управління парафіяльним життям існує дві крайності: з однієї сторони, протестантська абсолютизація волі церковної громади, з іншої - аристократичний консерватизм, який „не дає народові ніякої автономії, жадного голосу в церковних справах та не допускає його до жадної самостійної, загального значення, праці”. Змінити таку ситуацію Владика Андрей закликав у своєму посланні „Про церковне братство” (1905 р.) [27, с. 55-56]. Він виділив два типи церковних братств. Перші покликані розвивати певні напрямки побожності (напр., „Братство Найсвятіших Тайн") чи культивувати спеціальні чесноти ("Братство тверезості"). Інший тип церковних братств за задумом митрополита мав бути не масовим, а селективним, складатися з найкращих парафіян. На плечі таких братств лягав зокрема „апостолят доброї книжки і преси, поширювання звичаю спільних молитов, доведення до розірвання або управнення диких подруж та до поєднання розірваних подруж , навернення п'яниць, намова до сповіді тих, що не сповідаються, полагодження спорів мирною дорогою”, також вони мали працювати в харитативному (доброчинному), економічному, культурно-освітньому напрямках [27, с. 57-58]. Фактично тоді - в 1905 році - митрополит Шептицький зініціював створення таких мирянських інститутів, які пізніше у формі Католицької Акції запровадив Папа Пій ХІ за винятком лише тієї різниці, що українські братства мали до того ж виконувати суспільні функції, які хоч якоюсь мірою компенсували відсутність державності.

Владика Андрей хотів бути близьким до підопічних йому людей - як до церковних, так і до світських. Чудовим засобом зв'язку з паствою були послання. Один із біографів митрополита Шептицького - о. Теодозій Галущинський - нарахував 140 його послань. Зазвичай, послання зачіпали теми богослів'я, обряду, екуменізму, громадських та політичних справ, мистецтва [53, с. 114]. Чималу увагу в своїх листах-посланнях митрополит приділяв питанню родини [25], що було досить актуальним в часи поступової секуляризації та руйнації традиційного патріархального укладу життя. Розуміючи, що під впливом експортованого з Заходу сцієнтизму та раціоналізму українська інтелігенція віддаляється від релігії, Шептицький намагався втримати вітчизняних інтелектуалів коло Церкви. Це ми бачимо у його посланні до інтелігенції [18], яке просякнуте логічною аргументованою критикою наївної віри у безмежні можливості власного розуму та ідеєю про неможливість життя людини без Бога.

2.3. Андрей Шептицький і екуменічне питання: теоретичний і практичний аспекти

Вихований відданим католиком, натхненний прикладом св. Йосафата Кунцевича, Андрей Шептицький завжди вважав екуменічну діяльність однією з найголовніших складових власної життєвої місії. Шептицький підходив до трагічного стану розділу Церкви Христової не тільки через теоретично-богословське осмислення, але й через розуміння всіх негативних наслідків схизми для України: „Боже покликання і наш обов'язок [до праці для з'єднання Церков] можемо пізнавати і в тій сумній для нас обставині, що, може, ніякий нарід на світі не терпів стільки від нещасного роз'єднання Церков, що український нарід” [55, с. 12]. Екуменізм для Шептицького був невід'ємною складовою прагнення до соборності української нації. Однак видатний митрополит мислив більш глобально і в слід за Папою Урбаном VІІІ вважав українців покликаними до навернення усього християнського Сходу, насамперед Росії.

Слід відзначити, що Шетпицький в цьому плані не був оригінальним. Католицька Церква завжди пам'ятала слова Христа „Ідіть, і навчіть всі народи” (Мт. 28:19), тож не дивно, що Апостольська Столиця ніколи не виключала російські землі зі свого поля зору. В ХХ ст. намагання поширити в Росії католицизм тільки посилилось.

Католики першої пол. ХХ ст. жили тодішніми об'явленнями Пресв. Богородиці, Яка, між іншим, обіцяла навернення Росії. Тож натхненні об'явленнями у Фатімі, мільйони католиків усього світу пристрастно молились про навернення Росії, а чимало ще й активно працювало над цією проблемою.

http://oun.org.ua/