Розділ ІІІ. Політична діяльність Андрея Шептицького

3.1. Політична діяльність А. Шептицького за умов імперії Габсбургів, під час Першої світової війни та Національної революції

Говорячи про Андрея Шептицького як політика, потрібно враховувати декілька моментів. По-перше, його політична діяльність випливала насамперед не з якоїсь ідеології, а з християнського вчення; сам він зазначав: „Наука Ісуса Христа ... це мій прапор і дороговказ” [18, с. 191]. По-друге, митрополит за умов бездержавності України відчував себе, за визначенням о. Амвросія Ешера, „етнархом”, який покликаний бути не тільки релігійним, але й політичним лідером власного народу [52, с. 122]. По-третє, політичну діяльність в даному випадку потрібно розглядати в широкому розумінні, включаючи до неї громадську, освітньо-виховну, економічну та інші сфери.

Розуміючи власний обов'язок перед народом, ще у своєму першому - єпископському - посланні Шептицький закцентував увагу на суспільно-політичній проблематиці: „Преосвященний єпископ Андрей... виступає вперше публично - Пастирським листом впросто до народу... Свій лист до народу він починає не від проповідування Божого Слова, а від людської сторони його життя - певний, що Христос не буде гніватись на це, він благословить свій народ живучий на землі, яку дав Господь, з бажанням, щоб цю Божу землю любити та не пускати її з рук і на ній дороблятися добробуту, на взір інших народів. Єпископ хоче бачити свій народ фізично сильний й умово розвитий...”. Далі Шептицький закликає до патріотизму та національної єдності, критикує політичні, зокрема партійні, роздори. Єпископ Андрей наголошує на важливості виховання молоді, яка незабаром має очолити процеси національного відродження й будівництва. Між іншим, він вказує і на вагу економічно-господарського відродження: він домагається „такого напряму виховання, щоб будучі покоління взяли у свої руки торгівлю та промисл, бо слабим є суспільство, що не має промислу, й убогим, якщо у ньому торгують чужинці”. Говорячи про традиційно велику суспільно-громадську роль священства, Шептицький не заперечує впливу на народ інтелігенції, однак застерігає її від атеїзму, яким деякі, що вибрали не Бога, а поверхневу науку, хотіли „просвітити” народ [52, с. 106-108].

Вже тоді молодий єпископ приділяв багато уваги проблематиці україно-польських відносин. В 1899 році в „Прапорі” Шептицький опублікував статтю „Відносини русинів до поляків”. В ній він зокрема писав наступне: „Ми зросли вже з переконанням, так наші, як і поляки. що між русинами і поляками не може бути згоди”. Шукаючи причини цього міжнаціонального антагонізму, він приходить до висновку, що „ненависть руського народу відноситься до тих неморальних діл, які приходиться руському народові зазнавати від поляків на своїй власній землі; до того неморального ладу, яким хочуть руський народ силоміць ущасливити” [52, с. 114-115]. Як бачимо, Шептицький мав досить продумане бачення національного питання.

Заслуговує уваги і його погляди на природу співвідношення християнства і патріотизму: „... вороги Христової науки ... закидали їй, що затираючи ріжниці поміж народами, стремить до інтернаціоналізму, що є рівнодушною на сповнення патріотичних обов'язків людини, що добрі християни не є добрими патріотами (...) Християнин може і повинен бути патріотом! Але його патріотизм не сміє бути ненавистю!” [24, с. 17].

На початку ХХ ст. - в час, коли партійне життя в Україні тільки розгорталося, - Шептицький розумів увесь негатив, який може принести партійщина: „Стережіться й між собою ненависти та роздору! - Стережіться злишньої партійности! Скупчуймо свої сили, бо сили поділені є завжди слабі: „Кожне царство розділене в собі, не устоїться!” (Мт. 12, 25)” [24, с. 18]. На противагу роздрібленості народу за партійною ознакою Владика Андрей пропонував об'єднання народу на засадах християнства: „...у взаємних відношеннях поодиноких частей суспільних верств, одна і та сама віра католицька, одні і ті самі принципи етичні не можуть не причинитися в великій мірі до устереження людей від партійного шовінізму. То ж і всякі ріжниці, що знаходяться поміж нами в поняттях і принципах, чи то народних чи політичних, перестануть нас провадити до боротьби і заміняться на емуляцію і суперництво, що буде кожного заохочувати до як найінтензивнішої праці, але не доведе до цілковитого роздору, бо не буде ділити людей, що в основних принципах віри ідуть за одною і тою самою провідною гадкою Христової любови, батьківщини і Христової акції...”, адже „католицька віра єднає людей і веде одиниці до спасіння”, а „народи і суспільності до щастя”, бажає, „щоб усі люди доброї волі скупилися під прапором Христа і спільними силами в християнському дусі взялися до праці... для утвердження і збереження того, що здорове і добре, а усунення всього, що небезпечне і шкідливе” [18, с. 214].

Враховуючи наростання масштабів діяльності лівих партій, що спирались не на ідею національної єдності, а навпаки - на ідею протистояння різних суспільних прошарків, Шептицький вважав потрібним піти в контратаку відносно соціалістичної пропаганди. 7 травня 1904 року він опублікував послання „Про соціальну квестію”, яка базується на засадах національного солідаризму і по своїй суті відповідає енцикліці Папи Лева ХІІІ "Rerum novarum" [27, с. 228]. Між іншим, послання „Про соціальну квестію” високо оцінив у „Літературному Віснику” Іван Франко [45, с. 447].

Розгортанню діяльності лівих партій (соціалістів і радикалів) Шептицький приділяв велику увагу ще й у зв'язку з тим, що вони значною мірою стояли на антиклерикальній основі: „Боїмося безбожної науки, - зовсім противної науці Христа. Боїмося науки соціалістів, - тих, що підкопують основи християнської родини, - що не признають приватної власности, а релігію вважають приватною справою кожної людини зокрема”. При цьому Шептицький не сидів склавши руки і докладав максимум зусиль, щоб протидіяти пропаганді лівих сил: „Отже в околицях, де вже розвинена робота робота радикалів, - там з обов'язку, з уряду, мусимо відкривати і збивати їхню ложну науку! Але завжди з любов'ю до тих людей, яких хочемо остерегти перед блудами та потягнути до Христа (...) ... не згадуючи людям нічого про радикалів і соціалістів, мусимо утверджувати їх у догмах науки Ісуса Христа, - особливо у догмах, проти яких воює саме соціялізм. Мусимо звернути свою увагу на організацію християнської родини. А в економічній ділянці мусимо виказати конечність і практичність науки Ісуса Христа! Багатших треба наклонювати до любови та милосердя супроти убожчих, а убожчих остерігати перед пожаданням чужого добра” [22, с. 25-26].

Оскільки протягом 1903-1913 років Шептицький був заступником маршалка Галицького сейму, він старався захищати національні інтереси українців на державному рівні. Як приклад, можемо навести той факт, що 26 червня 1910 року в Палаті панів митрополит Андрей порушив питання про створення у Львові українського університету [45, с. 446].

За умов розділу українських земель між двома імперіями митрополит Андрей опікувався не тільки справами галичан, але й тих українців, які жили під владою династії Романових. Перебуваючи в 1912 році в Києві, митрополит вперше (!) відслужив офіційну панахиду по Т. Шевченку. Служба відбувалась у латинському костелі св. Миколая по вул. Великій Васильківській. Люди почали сходитись о 9 годині ранку, й незабаром храм був заповнений вщент. Панахида розпочалась о 10 годині. В промові, показуючи гарячий патріотизм Шевченка як вияв християнської любові, він спростував тезу про безбожництво Кобзаря [66, с. 193-194]. Зауважимо, що незабаром - в травні 1913 року - київське губернське жандармське управління видало ордер на розшук митрополита [37, с. 233].

На передодні Першої світової війни митрополит чудово розумів, що міжнародний воєнний катаклізм віщує великі зміни, і українці мають шанс від них виграти. На прикінці ХІХ - на початку ХХ ст. в Галичині ширився культивований соціалістичною інтелігенцією пацифізм; доходило до того, що вчителі виключали зі шкільної програми твори давніх грецьких та римських класиків, в який прославлявся військовий героїзм. Своїм авторитетним словом митрополит висловив протест проти пацифістського утопізму й наголосив на важливості плекання мілітарних традицій [37, с. 230].

У серпні 1914 року Шептицький надіслав уряду в Відні „Меморіал”, в якому, враховуючи військові, юридичні та церковні чинники, виклав план звільнення України з-під влади Москви [52, с. 133]. Саме цей „Меморіал” став одним із приводів для арешту Владики Андрея окупаційною російською адміністрацією. Можна вважати, що арешт митрополита не виправдав сподівань російського уряду, оскільки такий вчинок лише дискредитував державу Романових і збільшував антиросійські настрої серед галичан.

Звільнившись з ув'язнення у зв'язку з Лютневою революцією, митрополит взявся надолужувати справи не тільки релігійного, але й політичного характеру. 28 лютого 1918 року він востаннє виступив у Віденському парламенті. Його виступ був пов'язаний з підписанням Берестейського мирного договору й опирався на ідею права нації на самовизначення на основі етнічного принципу [52, с. 133]. Митрополит виступив на підтримку приєднання до УНР Холмщини та створення на території Східної Галичини і Північної Буковини автономного українського краю [28, с. 17].

Варто відзначити, що вплив Андрея Шептицького на перебіг Національної революції за своєю суттю був надзвичайно глибинним, зокрема на західноукраїнських землях. Аналізуючі сучасні політичні проблеми України, В. Іванишин вдався до ретроспективи і дуже влучно зауважив, що державотворчі процеси в Галичині по своїй суті були виявом динамізму тієї системи, яку Шептицький створив ще до війни: „... митрополит Андрей Шептицький в умовах австрійської окупації роками розбудовував систему українського державотворення. У 1914 році нові - російські - окупанти його заарештували, вивезли в глиб Росії й ув'язнили в монастирі. За підказкою москвофілів були заарештовані й вивезені сотні священиків і тисячі політично активних українських патріотів. І все ж у 1918 році галичани зуміли створити свою державу (ЗУНР): не було лідера - творця системи, але з'явилися інші - спрацювала витворена ним система державотворення” [41, с. 178].

Митрополит Андрей не стояв осторонь україно-польського конфлікту. Слід відзначити, що війна між двома християнськими народами особливо занепокояла Ватикан. Апостольський візитатор Ратті (майбутній Пій ХІ) 27 грудня 1918 року - в час, коли тривали бої за Львів, - надіслав Шептицькому та Більчевському (Львівському латинському ординарію) листа, в якому писав: „Папа дивиться з великим болем серця на війну, яка вибухнула у тих регіонах між своїми духовними дітьми, ніжно милих йому, між християнськими народами... Святіший Отець знову підносить свій голос до своїх духовних дітей, які взаємно вбивають один одного і закликає: мир, мир...”. За словами Роберто Мороццо делла Рокка, обидва ієрархи - польський та український - відповіли „звиклими статистичними аргументами, історичними та релігійними”. Більчевський навіть образився, бо слова Папи „не мали бути того самого змісту, але мали робити належну різницю між обома противниками” [53, с. 120-121]. Не менше проявляв свій польський гонор Краківський архиєпископ Сапіга, який у листі до Ратті пише, що „Бідний мон сеньйор Шептицький не зумів за цих обставин зробити те, що мав зробити католицький єпископ” [53, с. 122-123].

Такі коментарії польського кліру можна заперечити хоч би тим фактом, що Шептицький, підтримуючи боротьбу українців за власну державу, все ж протестував про таких дій уряду як арешти польських священиків. Однак це не завадило польській цивільній адміністрації тримати українського митрополита під домашнім арештом з 19 листопада по грудень 1919 року [55, с. 446].

Розуміючи важливість міжнародної підтримки визвольних змагань українців, Шептицький приділив багато уваги створенню проукраїнського лоббі на Заході, закрема в США він зустрівся з президентом Гардінгом, майбутнім президентом Гувером, в Франції - з маршалом Фошем, президентом Пуанкаре, в Бельгії - кардиналом Мерсіє [45, с. 446-447]. На жаль, зусиль Шептицького виявилось замало, й Ліга націй визнала польську окупацію західноукраїнських земель законною.


3.2. Політичний аспект діяльності митрополита Шептицького за умов польської окупації західноукраїнських земель


Україно-польський конфлікт виразно позначився і на церковній ниві. Подібно до випадку, коли злодій кричить „Тримай злодія!”, польське духовенство звинувачувало Шептицького у шовінізмі. Щоб розібратися в ситуації, за проханням Шептицького у Галичину 1922 року в якості візитатора прибув о. Джованні Дженоккі [53, с. 124-125]. Митрополит розумів, що він ні в чому не винен, а його патріотична діяльність виходить не з шовінізму чи ксенофобії, а з християнської любові до ближнього, до власного народу. У листі до о. Дженоккі Шептицький він писав: „... Правдивий патріотизм є нічим іншим у своїй суті, як правдивою любов'ю до ближнього. І я став таким чином українським патріотом. Уся моя праця, яка зродилась з цієї любові, мала завжди на меті добро, яке я бажав зробити для свого народу. [...] Усе добро, яке я зміг зробити, на жаль, часто було представлене поляками як зло, що я робив їм, полякам...” [53, с. 125]. Тут варто згадати слова о. Кирила Королевського: „Діяльність Кир Андрея керувалася перш за все християнською любов'ю та об'єктивами, безпосередньо або посередньо надприродними... Це найкращий доказ того, що його дії мали одиноко релігійний характер і що він старанно уникав всього того, що пахло політикою (звісно, у вузькому розумінні цього слова. - І. З.)” [52, с. 120].

Відновлення польської державності призвело до того, що два українських регіони - католицька Галичина і православні Волинь, Підляшшя та Холмщина, які раніше розділялись кордоном, - опинилися під владою одного окупанта, який так і не відмовився від своєї великодержавної концепції „Polska od morze do morze”. Слідуючи цій концепції, поляки зосередили свої зусилля на асиміляції православних українців. Одним із засобів цієї асиміляції була т.зв. „новоунія”, суть якої полягала у переході православних українців на латинський обряд. За В. Іванишином, поляки „чудово розуміли, що митрополит Шептицький та його високоосвічене і національносвідоме духовенство можуть, звичайно, схилити православних братів до спілки з Римом, але зроблять усе, щоб не допустити їх полонізації. А якраз останнє (а не окатоличення) і було метою польських шовіністів” [39, с. 46]. Митрополит Андрей відверто запротестував проти політики уряду у Варшаві, а відповідна реакція Ватикана згасила нахабство польських окупантів. Щоправда, уже під час Другої світової митрополит згадував: „В свойому письмі про переслідування православних, приписав я його секті масонів, яка завсіди рада компромітувати церковну владу. Пізніше мав я нагоду переконатися, що моє тверження більше відповідає дійсному станові речей, ніж я це знав, пишучи цей лист” [21, с. 350]. З'ясування цього факту потребує окремого детального вивчення, однак і так зрозуміло, що реакція Андрея Шептицького на „новоунію” є черговим доказом того, що митрополит завжди боровся і проти ворогів Церкви, і проти ворогів Батьківщини.

Митрополит Андрей не міг не відреагувати і на Голодомор в УРСР. У відозві від 24 липня 1933 року Шептицький писав: „Україна в передсмертних судоргах. Населення вимирає голодною смертю. На несправедливості, обмані, безбожництві та безправ'ї людоїдна система державного капіталізму довела багатий донедавна край до повної руїни... Сьогодні бачимо наслідки поступування большевиків: положення з кожним днем стає страшнішим. Вороги Бога і людства відкинули релігію - основу суспільного ладу, відібрали свободу - найбільше добро людини, зі свобідних громадян-селян - зробили невільників... На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається в жилах. Безсилі принести яку-небуть матеріальну поміч конаючим братам, взиваємо наших вірних, щоби молитвами, постами, всенародною жалобою, жервами і всіма добрими ділами християнського життя випрошували з неба помочі, коли на землі немає ніякої надії на людську поміч...”. 29 липня митрополит доручив єп. Іванові Бучку передати цей лист папському нунцієві в Варшаві, Конгрегації Східних Церков та самому Папі Римському. Католицька Європа швидко відреагувала на звернення українського духовенства: воно було перекладено і опубліковано в більш ніж 250 часописах Італії, Іспанії, Франції, Швейцарії, Бельгії та Ірландії. У Відні під проводом кардинала Т. Інніцера був створений Центральний комітет порятунку України, до якого входили Львівський, Паризький та Варшавський комітети [53, с. 133-135].

У серпні 1936 митрополит пише свою знамениту „Пересторогу перед небезпекою комунізму”. Послання складається з вступу та трьох частин. Уже у вступі Шептицький показує комунізм як ідеологію зради - зради Церкви, рідного народу та всіх убогих, скривджених та пригноблених у цьому світі. У першій частині послання митрополит докладно з'ясовує антихристиянську сутність комунізму. „Большевики, - пише Андрей Шептицький, - мають за найголовнішу засаду знищення Церкви (...) Комуністи є безбожниками, та в їх програмі нема точки, в якій би були щирішими, як у тій одній: у боротьбі проти Бога”. Комунізм перетворився у „матеріялістичну й поганську релігію, що Леніна й йому подібних уважає неначе півбогами, а брехню, обман, насильство, терор, гноблення вбогих, деморалізування дітей, пониження жінки, знищення родини, знищення селянства й доведення всього народу до крайньої нужди вважає принципами свого панування, хоч усі ці принципи прикрашує брехливими, просто противними назвами”. Шептицький безапеляційно стверджує, що „комуніст і християнин - то як вогонь і вода, що разом на одному місці не можуть бути”. Наприкінці митрополит розглядає антинародну економічну політику більшовиків: „Коли говорять, що боряться з капіталізмом, стільки лиш в тому правди, що боряться з усіми, хто хоч би якими малими й дрібними капіталами володіли і своїм великим капіталом з'їдають усі малі” [27, с. 223-226].

Український митрополит не залишався німим і тоді, коли йшла громадянська війна в Іспанії. З його наказу 1 липня 1937 року був поширений переклад послання іспанського єпископату на підтримку антиреспубліканських сил. До перекладу Шептицький додав власний вступ, що показував його обізнаність в іспанських справах [27, с. 228]. Очевидно, митрополит розумів, що генерал Франко веде боротьбу не просто за свободу своєї батьківщини, але й за Церкву та вільну Європу, що в Іспанії йде не просто громадянська війна, а справжній Хрестовий похід проти червоного московського імперіалізму та інтернаціональних антихристиянських сил. Тож в той момент, коли доморощені та заслані комінтерном „республіканці” по всій Іспанії вбивали священиків, гвалтували черниць, руйнували храми та розстрілювали справжніх патріотів, чітка позиція такого авторитету як Шептицький відвернула багатьх галичан від брехливої пропаганди КПЗУ і посприяла тому, що через кілька років західноукраїнські землі стали одним з найбільших осередків антикомуністичного спротиву.

http://oun.org.ua/