В той же час все більше число росіян, насамперед інтелігенції, розуміли, що культивоване віками казенне православ'я - це тупикова гілка у розвитку їхньої духовності. Митрополича кафедра у Львові для цих росіян стала уособленням їхнього прагнення до єдності з Вселенською Церквою. У 1902 році згідно з порадою свого духівника до Львова прибув петербурзький адвокат Іван Дебнер, який заявив про своє бажання стати католицьким священником. Переконавшись у духовній зрілості Дебнера, Шептицький висвятив його і відіслав назад до Росії. У 1907 році на митрополита Шептицького вийшов о. Олексій Зерчанінов із Нижньо-Новгородської єпархії. Цей вчений православний священик зрозумів необхідність об'єднання з Католицькою Церквою і за свої переконання був ув'язнений в Суздальському монастирі [53, с. 136]. Український митрополит радо приймав прибувших зі сходу прихильників унії й докладав зусилля, щоб перетворити їх на справжніх апостолів єдності Церков.

Не забував Владика Андрей і про Білорусію, що була канонічно пов'язана з Києво-Галицькою митрополією. Він виплачував стипендії багатьом білорусам, щоб вони мали можливість навчатися у Львові, Інсбруці, Римі [45, с. 450].

В 1907 році, відразу після царського указу про свободу віросповідань, Шептицький поїхав в Росію з метою підготовки там унійної акції [53, с. 100]. Першим із російських церковних достойників, з якими зустрівся український митрополит, був Інокентій Усов - єпископ старообрядців. Він прихильно ставився до ідеї унії, однак вважав, що більшість віруючих буде проти. Згодом Шептицький відвідав монастир „Новий Єрусалим”, що неподалік Москви, де хотів зустрітися з колишнім Смоленським архиєпископом Петром, однак той, хоч і мав симпатії до католицизму, не наважився прийняти митрополита [53, с. 128].

Проте вирішальну роль роль у формуванні російського греко-католицизму відіграв Леонід Федоров. Народився він в Петербурзі у заможній родині. Після закінчення гімназії Леонід два роки навчався в православній академії. Вивчення церковної історії та читання творів В. Соловйова викликали в нього прокатолицькі симпатії. На початку 1902 року Федоров виїхав до Львова й зустрівся з митрополитом Шептицьким, в якого перебував протягом тижня. За дорученням митрополита Шептицького Леоніда прийняли на навчання до Папської колегії в Анані, що неподалік Риму. Перебуваючи в Італії, він отримує докторський ступінь з філософії та богослів'я. У 1910 році на один місяць повертається до Росії й вивчає настрої тамтешньої інтелігенції. Висвячений був в березні 1912 року в Царгороді. Побувши певний час у Сербії, Федоров повернувся до Росії, однак в Петербурзі його заарештували як „секретаря митрополита Шептицького”. В ув'язненні у м. Тобольськ він перебував до 1917 року [53, с. 137-138]. До 1917 року перебував у ув'язненні і митрополит Андрей. Зі звільненням цих двох церковних діячів пов'язаний новий етап у розвитку російського греко-католицизму.

Великдень 1917 року Шептицький відзначив з російськими греко-католиками у Петрограді. Тоді ж він назначив о. Леоніда Федорова російський екзархом. 29 травня у Петрограді розпочався Синод Церкви російських католиків візантійського обряду. Окрім греко-католицьких священиків у якості гостей був місцевий латинський клір, а також російська інтелігенція. Під час Синоду була обговорена низка богословських, літургічних, дисциплінарних та канонічних питань. Влада екзарха Федорова поширювалася тільки на територію Росії, він не мав компетенції вирішувати будь-які справи в Україні та Білорусії [52, с. 138-139].

Варто зазначити, що окрім Шептицького навернути Росію на католицьку віру намагалось і тамтешнє польське римо-католицьке духовенство. Єп. Андрій Сапеляк дуже слушно визначив польський клір „партнером-суперником” митрополита Шептицького у справі навернення Росії [52, с. 142].

Проводячи місіонерську роботу, латинське духовенство дотримувалось теорії двохобрядовості. Згідно з нею, вищі верстви російського населення повинні навертатися у латинському обряді, а всі інші - в східному [52, с. 143].

В ідеалі, тактика двохобрядовості була досить дієвою. Чимало росіян із вищих суспільних верств, які прагнули бути католиками, дійсно віддавали перевагу латинському обряду, а не архаїчно-московському варіанту обряду візантійського. В останньому вони бачили саму лише відсталість (один із латинських ієрархів - єпископ де Ропп з цього приводу зазначав: „Ми сьогодні маємо дивну ситуацію. Росіянин, який подолав свою інерцію та атрофію волі, що є його характерною ознакою, має глибоку нехіть до слов'янського обряду. Для нього цей обряд є державний, без внутрішнього життя, глибокої віри і морального впливу, суто формальний” ) [52, с. 143]. Крім того, часто російська еліта мала українське, польське, білоруське, шведське, німецьке чи ще якесь європейське походження, тож багато таких „росіян” органічно не сприймали московського православ'я й тягнулись до західної культури. Звісно, така навернена до католицької віри еліта могла не переходити в латинництво, а цілком задовільнитися добре продуманою модернізацією східного обряду, однак радикальні обрядові реформи могли не сподобатись широкому російському загалу (досить згадати про наслідки реформи Нікона). Тож, як бачимо, двохобрядовість могла б бути успішною, однак її ефективність суттєво зменшував національно-політичний фактор, а саме те, що росіян відштовхував від католицизму польський шовінізм. Т. М. делла Рокка слушно підмітив, що „кожна спроба поляків втручатися в російську спільноту була приречена на поразку з огляду на ненависть і недовіру, які характеризували взаємини поляків і росіян” [52, с. 145].

Окрім де Роппа теорію двохобрядовості підтримували єпископи Скірмунт та Залєський. Залєський взагалі стверджував, що потрібно уникати об'єднання Російської православної Церкви з Католицькою тому, що перша ніби то „зіпсує” останню. Плани Шептицького для нього - це лише „грандіозні мрії, які відволікають нас від від основного обов'язку, головним у якому є рятувати поодинокі душі...” (виділення наші - І. З.) [52, с. 144]. Натомість митрополит Андрей притримувався діаметрально протилежної думки. Зокрема, під час однієї з присвячених екуменічному питанню конференцій він зазначав, що „приєднання індивідів до католицької віри напевно мають велике значення, бо ж душа має безграничну вартість, але індивідуальні приєднання, хоч би навіть дуже чисельні, ніколи не будуть мати того самого значення, що приєднання такого самого числа індивідів, об'єднаних у спільноті” [27, с. 88].

Польські ієрархи піддавали сумніву компетенцію митрополита Андрея у справах Росії, тому йому довелося поїхати до Риму, щоб там вирішити всі спірні питання. Після того, як Андрей Шептицький продемонстрував документи Пія Х і склав звіт про свою діяльність, новий Папа - Бенедикт ХV - схвалив дії митрополита. Однак поширення російського греко-католицизму призупинила більшовицька влада. У 1923 році екзарха Леоніда Федорова було заарештовано і засуджено. 7 березня 1935 року він помер на Соловках [52, с. 141].

Хоч коротка, однак досить динамічна історія російського католицизму східного обряду довела дієвість екуменічних поглядів Шептицького. Можемо вважати, що митрополит Андрей був революціонером в плані боротьби за єдність Церков. В. Ленцик слушно відмітив, що Шептицький „випередив на кілька десятиліть екуменічні ідеї Другого Ватиканського собору та Папи Івана ХХІІІ” [38, с. 454]. Подібної думки дотримувався і А. Базилевич [27, с. 86].

Новий етап веденої митрополитом Андреєм екуменічної діяльності припав на Другу світову війну. Радянська окупація західних областей України та Білорусії відкрила широкий фронт для місіонерської діяльності. В жовтні 1939 р. Шептицький, враховуючи етнічні та історично-територіальні чинники, приймає рішення про розподіл території СРСР на окремі езархати. Планувалось створити наступні екзархати: Великоросійський з територією „етнографічної Великоросії, Фінляндії і Сибіру” (екзарх - отець-студит Климентій Шептицький), Великоукраїнський (Наддніпрянщина, Поділля, Бесарабія, Дон, Кубань, Кавказ; екзарх - єп. Й. Сліпий), Волинський ("Волинь із Житомиром і Володимиром-Волинським, Підляшшя, Холмщина і Волинське Полісся"; екзарх - єп. М. Чарнецький, ЧНІ) та Білоруський (Білорусь і Прибалтика; екзарх - о. Антоній Неманцевич, єзуїт) [33, с. 21; 53, с. 166]. У лютому 1940 р. Шептицький звернувся до духовенства із закликом зголошуватись до праці на парафіях Києва, Одеси, Вінниці, Харкова та Полтави. У зверненні він наголошував: „Вимагається готовности вдень і вночі на всякі жертви... для з'єдинення наших вірних, нез'єдинених православних і безбожників хрещених й нехрещених” [28, с. 41].

Згідно з планами Апостольської Столиці, широкомасштабну місійну роботу в СРСР повинні розгорнути спеціально підготовлені в Італії особи. Однак незалежно від того, чи вдасться перекинути останніх до Союзу, чи ні, Шептицький разом із керівником єзуїтів в Україні Поплятеком повинні були самостійно налагодити діяльність місіонерів, серед яким першість віддавалась студитам та єзуїтам. За словами о. Григорія Москви-Домбровського, єзуїта, що виконував надзвичайні доручення Ватикану в справі проведення місійної роботи в СРСР, з анексією радянською Росією західних областей України та Білорусі митрополит Шептицький одержав надзвичайно великі повноваження. Зокрема, він мав право здійснювати загальну курацію діяльності Ордену Єзуїтів на території усього Союзу [7, с. 164]. Про масштаби місії в східному обряді говорить той факт, що Шептицький просив в Ватикана затвердження влади православного єпископа Полтави, що прийняв католицизм, а також висвячення єпископів з числа інших православних священиків Великої України, які визнали владу Наслідника св. апостола Петра [16, с. 183-184].

З Другою світовою, а точніше періодом німецької окупації, пов'язаний і сплеск своєрідної церковної полеміки, яка на відміну від полеміки кін. XVII - поч. XVIII ст., мала хоч не достатньо конструктивний, однак більш толерантний характер, оскільки ієрархи українських Церков рахувалися із такими поняттями як національна єдність та необхідність духовного відродження народу. Полемічний процес був розпочатий митрополитом Шептицьким, який двома листами звернувся українських православних ієрархів та православної інтелігенції із закликом до налагодження діалогу та співпраці. Лист до ієрархів характеризується досить декларативним характером [19, с. 339-340]. У листі до православної інтелігенції митрополит був більш конкретним. Він визнавав, що „повна злука греко-католицького і українських православних віросповідань - це справа хіба дальшої майбутности” й вважав, що „вона стала б можливою тільки після довших обосторонніх зусиль, щоб до себе наближуватися і взаємно себе пізнавати... Те зближення може колись довести до з'єдинення, але мусить передусім усунути взаємні роздори і ненависті, які спричинюють, що українець українцеві ворог” [20, с. 341]. Однак надії на об'єднання українських Церков під зверхністю Римського Папи його не покидали. При цьому Шептицький говорив про власний план об'єднання зазначаючи, що не має „ні бажання цього достоїнства (бути архиєреєм об'єднаної Церкви. - І. З.), ні фізичної змоги бути в Києві (...) Київський Митрополит мусить бути вибраний із православних або автокефальних Архієреїв чи священиків” [20, с. 341].

Відповідь православних ієрархів була досить стриманою. Наприклад, митрополит Олексій хоч „фантазію російського філософа Соловйова” про об'єднання християнських Церков вважав такою, що знаходиться „недалеко від істини”, проте у своїх міркуваннях про роздори Церков дійшов до думки, яка в принципі підриває екуменічну ідею: „Хто знає, може і потрібна на землі ота різноголосиця і в релігійних поглядах” [11, с. 343-344].

Православна інтелігенція була більш послідовна. У своєму листі-відповіді представники української інтелектуальної православної еліти вказували на той факт, що антикатолицизм увійшов у психіку багатьох українців через те, що довгий час репрезентантом католицизму були поляки, які прикривали свій шовінізм релігійними гаслами [6, с. 346]. При цьому їхній лист все ж був сповнений апологетики православного (а точніше, схизматичного) бачення християнської історії та теології, зокрема, щодо питання першості Єпископа Рима (вони доводили, що до схизми Папа ніби то був одним „п'яти вселенських патріархів") [6, с. 347].

У своїх відповідях митрополит Шептицький був змушений вдаватись до чіткої аргументації правоти католицької віри. Він розумів, що його опоненти дивляться на церковну історію під виразно антикатолицьким кутом зору й закликав їх до більш критичної оцінки: „Коли мусити поправляти їм (історикам. - І. З.) тези щодо укр[аїнського] народу, Запоріжжа, Мазепи, гетьманів, тощо, - то чому не уважаєте потрібним провірювати їхні історичні твердження про з'єдинення Церков?” [21, с. 351]. Аргументація митрополита була більш ніж переконливою: Папа „не як патріарх Заходу, а як Римський Архієрей і наслідник Петра, не тільки, що сам собі приписував власть над над іншими, але ті інші йому ту власть признавали. Я можу випадків, де Рим[ський] Архієрей складав з престола й царгородського патріарха. Багато є теж випадків, де царгородські патріархи відкликувались до Риму, як до найвищої інстанції. А чи знайдете, Панове, які тексти, що доказували б, аби котрий з Римських Архієреїв... узнавав царгородського патріарха зверхником... Чи знайдете, Панове, випадок, в якому царгородський патріарх складав з престола Рим[ського] Архієрея?” [21, с. 352]. На привеликий жаль, далі полеміки справа не пішла бо православна інтелігенція все ж не змогла позбутися нав'язаних їй стереотипів.

http://oun.org.ua/