Згодом Шептицький видав послання „Як будувати рідну хату”, яке гітлерівці заборонили поширювати [73, с.15]. Владика Андрей був впевнений, що „...Боже провидіння дасть українському народові виконати його природне право - вибрати й собі й установити форму управи Рідної Хати...”. При цьому він вважав, що „Провідна влада обов'язана сповняти християнські обов'язки влади супроти Всевишнього Бога, тому мусить у житті пристосовувати принцип Божого Об'явлення і помагати всім громадянам у виконанні Божого культу...” [26, с. 7].

Митрополит Андрей активно брав участь у процесах політичної самоорганізації українців. 6 липня з ініціативи УДП була утворена Рада Сеньйорів, що мала виконувати роль „передпарламенту”. Її президентом було обрано д-ра Костя Левицького, заступником президента – о. д-ра Йосифа Сліпого. Митрополита Шептицького запрошено на посаду почесного голови Ради Сеньйорів [28, с. 12]. Будучи головою Галицької української національної ради у Львові А. Шептицький наприкінці листопада 1941 року поставив питання про затвердження державного герба України [32, с.191].

Усвідомлюючи всю шкоду відсутності національної єдності, Андрей Шептицький доклав максимум зусиль, щоб об'єднати або хоча б примирити між собою два відлама ОУН. В цьому плані досить навести цитату з однієї радянської книги: „Свої спроби об’єднати ОУН Шептицький та його оточення почали з перших днів фашистської окупації Львова. Шептицький закликав до митрополичих покоїв представників ворогуючих угрупувань ОУН і порушив перед ними питання про мобілізацію усіх сил та можливостей бандерівців та мельниківців... Водночас митрополит особисто звернувся до А. Мельника з листом, в якому висунув вимогу „порозумітися з Бандерою” ” [35, с. 234]. У пошуках порозуміння із побратимами Владику відвідували члени головного проводу ОУН М. Степняк, Я. Бусел, Л. Ребет, І. Равлик. Найчастішим відвідувачем митрополита був о. Іван Гриньох („Данилів”, „Костицький”, „Герасимовський”) [35, с. 238].

Бачучи, що конфронтація між бандерівцями та мельниківцями набула загрозливих масштабів, Шептицький опублікував послання „Не убий!”. Для нас найбільш важливою є заключна частина послання - „Убивство брата-громадянина”. У посланні читаємо: „Коли приходиться ще нам, ридаючи, згадувати про випадки чоловіковбивства, сповнені на братах-громадянах тієї самої української національности, то з великим болем серця треба нам піднести і ті ворожнечі, ненависти і роздори, що братів пхають до домашньої війни. Треба дійсно засліплення... щоб люди ... дійшли до того ступеня партійної ненависти, що рішаються аж на пролиття крови. Вже саме те розположення ненависти супроти своїх і близьких є чимсь таким противним природі, таким жахливим і так дуже свідчить про виродження, про таку дегенерацію й такий упадок національної совісти і патріотичного духа, що не можна про такі випадки говорити без глибокого душевного болю!” [23, с. 230].

Окрім примирення між собою ОУНівців послання ставило собі за мету загальне напоумлення віруючих відносно виконання V-ї заповіді. Після загального вступу Владика розглянув кілька окремих випадків людиновбивства. Найперше митрополит зупинився на випадку політичного вбивства, однак без конкретики, потім розглянув такі явища як вбивства дітей (аборти) та самогубства. Між іншим, пишучи про аборти, Владика Андрей також закцентував увагу на такій проблемі, як обмеження народжуваності. При цьому він критикував практику обмеження кількості дітей не тільки виходячи з засад морального богослів'я, але й урахуванням великої шкоди, яку воно може принести для нації [23, с. 227-228].

Досить дражливою є проблема відносин митрополита з німецькою окупаційною владою. Протягом 1941-1944 рр. в митрополита побували шеф Абверу Вільгельм Канаріс, губернатори дистрикту Галичина Карл Ляш та Отто Вехтер, полковник Абверу Альфред Бізанц [29, с. 17]. Початок війни всиляв надію у серце митрополита Шептицького, який писав до Папи: „... ми чекали всякої помочі від Німеччини. Тягарі війни є дуже великі, і ми заставлені допомагати німецькій армії, яка нас визволила від більшовицького режиму, щоб вона успішно завершила війну, яка, дай Боже, зліквідує раз і назавжди атеїстичний і войовничий комунізм” [67, с. 819]. Проте згодом ставлення митрополита Шептицького до німців змінилось. В. Марчук з цього приводу пише, що „лояльні стосунки між УГКЦ і окупаційною владою переросли у протистояння восени 1941 р., коли Берлін відверто виявив загарбницькі наміри щодо України і розгорнув на її окупованих землях терор проти національних сил, зокрема ОУН” [46, с. 115]. Оцінюючи німецький націонал-соціалізм, митрополит писав Папі: „Я не берусь до критики самої системи, яку Ваша Святість краще знає від нас усіх. Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунків, карикатури всіх ідей цивілізації і порядку. Ця система надмірного егоїзму до абсурдного рівня, зовсім божевільного національного шовінізму, ненависті до всього, що є чесним і гарним... Куди ця сиситема заведе нещасну німецьку націю? Хіба тільки до такої дегенерації, якої історія ще не бачила” [52, с. 141]. В серпні 1942 року листі до Папи Шептицький наголошував: „Німецька влада є злою, майже диявольською, і то в небачено більшому ступені, ніж більшовицька влада” [46, с. 115].

У відносинах з німецькою владою митрополит Андрей часто наголошував на важливості україно-німецького порозуміння. З нагоди вступу німецьких військ до Києва Шептицький надіслав Гітлеру листа із закликами до дружби у боротьбі зі спільним ворогом - більшовизмом як загрозою для всієї європейської християнської культури [13].

У зв'язку із включенням території Галичини до Генерального губернаторства та Одещини до Трансністрії 14 січня 1942 року Шептицький пише Гітлеру ще одного листа, в якому нагадує про ті симпатії, які проявляли українці до Німеччини на початку війни (від прихильності вищих політичних кругів до факту масової здачі в полон українців-червоноармійців), наголошує, що Німеччина та її союзники багато втрачають, коли не рахуються з українцями як союзниками, критикує за перешкоди у діяльності культурних та науково-освітніх установ(від шкіл до науково-дослідних центрів), виступає за ліквідацію колективних господарств, засуджує ліквідацію в Києві Української національної ради, стверджує, що проблеми у налагодженні україно-німецьких відносин породжують зміцнення позицій польських та російських сил, наростанню більшовицьких впливів [9, с. 186-187]. Тоді ж Шептицький написав листа міністру закордонних справ Ріббентропу: „Занепокоєний вістками про намірене прилучення Східної Галичини до Генеральної губернії... Український народ від 1918 року кроваво боровся проти Польщі та більшовиків за самостійну, Соборну Україну, що в нинішніх часах націоналізму є самозрозуміле. Перекреслення того його державницького ідеалу захитає його щирими симпатіями й повним довір'ям до німецького уряду та повпливає крайньо шкідливо на інтереси українського народу та загалом на справедливе упорядкування відносин на Сході Європи. Прохаю Вас, не допустіть того” [53, с. 140].

Дякуючи авторитету та дипломатитчним здібностям митрополита, Церква врятувала від голодної смерті 40 тис. полонених червоноармійців, що знаходились в німецьких концтаборах на території Митрополії [46, с. 116].

Чимало зусиль митрополит Андрей доклав для порятунку євреїв. Про заходи українського митрополита стало відомо Гітлеру. „Спочатку фюрер оскажнів, а потім висловився в тому дусі, що графа Шептицького за це варто б повісити, але митрополит Андрей може собі таке дозволити” [39, с. 49]. Для справедливості потрібно згадати, що після того, як Шептицький написав листа на захист євреїв, за нього заступився генерал-губернатор Г. Франк [46, с. 116].

Коли німецьку окупацію замінила окупація російська, митрополит розробив тактику, спрямовану на порятунок Церкви. Спроби верхівки УГКЦ налагодити відносини з радянською владою Б. Боцюрків слушно визначив як „марні пошуки modus vivendi” [29, с. 74].

Здійснюючи свій мудрий задум, митрополит зібрав собор греко-католицького духовенства під час якого виголосив промову, у якій важко знайти хоч одне слово, яке б скомпроментувало єрарха перед радянською владою. Митрополит заявляв, що Церква не перестане боротися із безбожництвом під будь яким виглядом, однак при цьому стверджував, що УГКЦ ні якому разі не буде протистояти „проти політичних тез комунізму” [15, с. 275]. - Щоб щиро говорити такі речі, потрібно або абсолютно не розуміти ні християнства, ні комунізму, або говорити не щиро, по-політичному не щиро - Шептицький же мав не аби які знання в сфері філософії та теології і був непоганим політиком, тож розумів, що так чи інакше текст промови стане відомим окупаційним спецслужбам, перед якими потрібно створити образ лояльної структури. Далі в промові митрополит говорить про деякі плюси встановлення радянської влади і засуджує діяльність загонів УПА. В щирість його аргументів зараз вірити не доводиться, адже всюди, починаючи від хатини сільського священника, закінчуючи митрополичими палатами Св. Юра, бандерівське підпілля отримувало всіляку підтримку зі сторони Церкви. Також в цій промові Шептицький наголошує, що набір в дивізію „Галичина” був примусовим, так само як і вербування до відділів УПА; капелани, що служать в цих формуваннях, роблять це ні в якому разі не з політичних міркувань, а лише виходячи з свого душпастирського обов'язку [15, с. 276-277]. При цьому складається вараження, що митрополит виступає не перед духовенством, яке й так ознайомлене і з недавніми політичними реаліями, і з мотивацією українських вояків та їх капеланів, а перед радянськими суддями, що судять борців за вільну Україну.

Червоні окупанти, нарешті усвідомивши авторитет Андрея Шептицького, розуміли, що його відкрите вбивство тільки посилить національний рух та УГКЦ, тому не наважились на цей крок [1, с. 224]. Припущення щодо „негласної” ліквідації митрополита шляхом отруєння видається нам досить ймовірною, однак потребує документального підтвердження.

Сучасне покоління може критикувати митрополита за його політику щодо радянської влади (тим більше, що ця його „угодівська” політика не принесла бажаного результату: по смерті митрополита на УГКЦ обрушилась хвиля репресій, кульмінацією яких став Львіський лжесобор 1946 року). На нашу думку, така критика є недоречною. Очевидно, Владика Андрей був прихильником тактики „двохколійної” боротьби: в той час, коли значна частина українського народу поринула у вир революційного спротиву більшовизму, Шептицький розумів важливість збереження легального відтинку національного життя, яким протягом не одного століття була Українська греко-католицька Церква.

ВИСНОВКИ

Митрополит Андрей Шептицький походив із древнього шляхетського роду. Його предки по батьківській лінії, не зважаючи на бездержавне становище власної нації, завжди ідентифікували себе українцями (русинами) й були гордими за власне аристократичне походження. Батько Романа Шептицького Ян хоч і прийняв латинський обряд, однак теж не забував про своє руське коріння. Чимало представників роду Шептицьких відіграло важливу роль в історії української Церкви, що, очевидно, посприяло не тільки вибору молодим Романом духовної кар'єри, але й його перехід на східний обряд. На релігійне виховання Шептицького великий вплив мала його мати графиня Софія Фредр. Загалом, родинне виховання прищепило майбутньому митрополиту Андею відданість Богу, Католицькій Церкві, Батьківщні, власному роду та духу Традиції (останнє, щоправда, не перетворило його на ретрограда і не завадило пристосувати до буремних змін ХХ ст.)

Також, як бачимо, Шептицький мав неабиякі можливості для здобуття світської кар'єри (аристократичне походження, вища освіта, служба в війську), однак, усвідомлюючи свою відповідальність перед Церквою та власним народом, 23-річний Роман вирішив присвятити своє життя Богу. Його стрімкий кар'єрний зріст ми можемо пояснити кількома факторами: по-перше, особистими даними Шептицького (висока духовність, цілеспрямованість, природний розум, ерудованість, комунікабельність та ін.), по-друге, довірою до нього вищих церковних кіл. Митрополит Андрей увійшов в історію УГКЦ як її модернізатор. Заснувавши Духовну академію та нові симінарії, він значною мірою підняв рівень освіти українських священиків, реформував монаше життя (заснував східні гілки загальнокатолицьких орденів та відродив традиційне чернецтво студитського обряду). В обрядовому плані він повернув УГКЦ до давніх візантійсько-українських традицій.

Головні зусилля митрополита Шептицького у сфері екуменізму були напралені на навернення до католицької віри православних України, Білорусії та Росії. При цьому „навернення” він розглядав насамперед як повернення первісної єдності Вселенсько Церкви під проводом Римського Папи. Екуменічна діяльність наштовхувалась на перепони не тільки православних, але й багатьох католиків, однак найбільшою перепоною був державний чинник.

Суспільно-політична діяльність графа Андрея Шептицького була продиктована насамперед його патріотизмом, як однієї з найвищих форм християнської любові до ближнього. За умов існування різних окупаційних режимів Шептицький намагався створити дієву систему національного державотворення. Він розумів увесь негатив внутрішньонаціональних роздорів й тому намагався консолідувати різні політичні сили навколо національних та християнських пріоритетів. Надзвичайно велика заслуга графа Шептицького полягає в тому, що він доклав максимум зусиль для боротьби з розкладницькими суспільно-політичними силами лівого спектру (комуністами, соціалістами, радикалами), а це в свою чергу посприяло тому, що в Галичині вберігся не тільки високий рівень патріотизму та національної свідомості, а й були збережені традиційні цінності, не набули широко розповсюдження процеси секуляризації, деморалізації, ширення фемінізму та інших деструктивними концепцій. Відносини Шептицького з націоналістичним рухом були непростими. Часто він не сприймав радикалізму націоналістичної молоді. Однак маючи з націоналістами спільну мету - побудову самостійної соборної національної української держави - Шептицький все ж співпрацював з організованим націоналістичним рухом. Суспільно-політична діяльність керованої митрополитом Шептицьким УГКЦ разом революційною боротьбою націоналістичних структур складала досить гармонійну систему націотворення.

Список скорочень

ДУН - Дружина українських націоналістів

ЗУНР - Західно-Українська Народна Республіка

КАУМ - Католицька акція української молоді

КПЗУ - Комуністична партія Західної України

НКВД - (рос.) Народный комиссариат внутренних дел

НКДБ - Народний комісаріат державної безпеки

НТШ - Наукове товариство ім. Т. Шевченка

ПРУН - Провід українських націоналістів

ОУН - Організація Українських Націоналістів

СБУ - Служба безпеки України

США - Сполучені Штати Америки

УАПЦ - Українська автокефальна православна Церква

УВО - Українська військова організація

УГКЦ - Українська греко-католицька Церква

УДП - Українське державне правління

УНКВС - Управління Народного комісаріату внутрішніх справ

УНКДБ - Управління Народного комісаріату державної безпеки

УПА - Українська повстанська армія

УПЦ МП - Українська православнв Церква московського патріархату

УРСР -Українська Радянська Соціалістична Республіка

ЧНІ - Чин Найсвятішого Ізбавителя (редемптористи)

ЧСВВ - Чин святого Василія Великого (василіани)

єп. - єпископ

ін. - інші

кін. - кінець

о., оо. - отець, отці

ОО. - Отці (чоловічий монаший чин (орден), згромадження)

пол. - половина

поч. - початок

Пресв. - Пресвятий

р., рр. - рік, роки

св. - святий

ст. - століття

т. зв. - так званий

http://oun.org.ua/