Роман-Олександр-Марія Шептицький народився 29 липня 1865 року в родовому маєтку Прилбичі, що на Львівщині. За традицією Шептицькі вважали, що шляхетську грамоту їх роду надав сам король Данило Романович [45, с. 444]. Польська Енциклопедія Ольгебранда подає про родину майбутнього митрополита Андрея наступні відомості: „Шептицькі, шляхетська родина, яка походить від руських бояр, писалась Шептиць, Вошанців і Угерців, дібр, що їх надав цій родині в ХІІІ ст. галицький князь Лев. Уже в часах незалежної Руси Шептицькі мали високі гідності, а після прилучення до Речипосполитої, наполегливо тримаючися Східної Церкви й стоячи до нового порядку обставин, щойно в пізніших часах увійшли до Сенату” [34, с. 58].

Чимало представників роду Шептицьких увійшли в історію України як духовні особи і зробили неабиякий вклад в життя української Церкви. Наприклад, Олександр Шептицький в 1618 році заснував в Угерцях василіанський монастир, а в 1620 році створив там друкарню.

Іншу друкарню заснував в Уневі Варлаам, в світі Василь Шептицький, - архимандрит Унівський, а в 1710-1715 - єпископ Львівський і Кам'янецький [34, с. 58]. У 1681 році Варлаам Шептицький разом з єп. Йосифом Шумським та архимандритами Сильвестром Творовським і Степаном Гороїмом таємно прийняли унію. Це в свою чергу посприяло подальшому приєднанню до Вселенської Церкви всієї Львівської єпархії [51, с. 207].

В роді Шептицьких були й найвищі церковні ієрархи: митрополитом був Атанасій (1729-1746) та Лев (1778-1779). Перший відзначився тим, що доклав зусиль до уніфікації обряду після Замойського синоду 1720 року та гармонізації стосунків між василіанами та світським духовенством. Лев Шептицький, хоч займав митрополичий престол лише один рік, довгий час був єпископом-коад'ютором митрополита Пилипа Володкевича [52, с. 90-94].

Будучи людьми церковними, Шептицькі не забували про своє шляхетське походження і гордилися власним родом. У листі до коронного гетьмана Адама Сенявського Василь Шептицький зазначав: „... ми, шляхта, не від учора, ані з чиєї ласки, ані набілітації, ані зв'язків подружих ми виросли - але з давніх предків, із заслуг війни і мира, так старі, як старі Русь і віра Христова на ній...” [34, с. 58].

Шептицькі довго трималися візантійського обряду. До Латинського Костелу перейшов лиш батько митрополита Андрея Ян. Та попри це він все ж пам'ятав про своє руське коріння. Казимир Хлендовський, будучи поляком, не без сарказму згадував, що Ян Шептицький „дуже був гордий за своїх єпископів у роді... пообвішував свою кімнату самими генеологічними деревами так, що мені здавалося, що я є в стайні перегонових коней” [34, С. 55]. Очевидно, той факт, що батько Ян Шептицький зберіг зв'язок з власним народом, посприяв не тільки переходу двох його синів - Романа та Казимира - на східний обряд, але й спричинився до того, що обидва стали непересічними постаттями українського національного життя.

Мати Романа Софія була графинею, походила із давнього польського аристократитчного роду Фредрів. Напевне саме їй митрополит Андрей завдячує, що ще в дитячому віці поставив понад усе саме Бога. Патріарх Йосиф Сліпий з цього приводу згадував: „Мати, графиня Софія... була глибоко релігійною людиною... Цю глибоку релігійність вщепила вона в душі своїх дітей, зокрема Романа, вже змолоду... Мати Софія тішилася, що малий синок скоро навчився сам відмовляти коронку-чотки і щоденні молитви. А дома вона запровадила спільні молитви, і цей звичай згодом Митрополит Роман-Андрей доручив у пастирських посланнях всім християнським родинам як надзвичайно важливий чинник релігійного виховання і вдержання християнського Духа в основній клітині Христової Церкви”. В молоді роки графиня Софія (до речі як і Тарас Шевченко) зачитувалась „Наслідуванням Христа” Томи Компійського, а також житіями святих, що надихало її на побожне християнське життя [61, с. 188].

Софія Фредр-Шептицька доклала максимум зусиль, щоб своїх дітей „виховати для Господа смиренними і маленькими перед Ним, навчити підводитися після поразки, упокорюватися і дякувати після перемоги” [50, с. 10]. Про її відданість Богові свідчить лист до сина Казимира (пізніше - о. Климентія) від 13 жовтня 1882 року: „У боротьбі, спокусах, невизначеностях, які Ти зустрінеш, щоб Ти пам'ятав завжди, що ми народилися, щоб вмерти, щоб стати святими. Ми не можемо зробити менше для Того, Хто помер, щоб нас зробити святими, як ними стати. Треба пройнятися цією правдою..., що всі цілі ниці, ближчі, легші є фальшиві” [50, с. 3]. У 1880 році помер один із синів Шептицьких - Єжи (Юрій, по домашньому - Ізя). Софія Фредр-Шептицька з цього приводу записала: „В найстрашніших хвилях, які коли-небудь я пережила, бо під час і після смерті Ізя пізнала на собі ледве не фізично - коли Бог подасть Хрест людині доброї волі - Хрест людину підносить, а не людина несе Хрест” [50, с. 9]. Софія мала неабиякий талант художника. Вона власноруч намалювала ікони Пресв. Ісусового Серця (оздобила діамантами і подарувала одному з храмів м. Брухналь), св. Йосифа (передала в костел м. Жовква), св. Яна з Дуклі (Бернардинський костел у Львові), а також св. Ігнатія і св. Франциска (феліціянський жіночий монастир у Кракові) [61, с. 189].

Особистим сповідником графині, а за одно і другом родини був отець-єзуїт Генрих Яцковський (1834-1905), який увійшов в історію Церкви як реформатор Ордену Василіан [34, с. 63]. Можна припустити, що о. Яцковський в певній мірі повпливав на вибір життєвого шляху молодого Романа. Однак незаперечним є факт, що духовна опіка над сім'єю Шептицьких отця-єзуїта ("ісусівця”, як прийнято було тоді говорити), як мінімум, підтримувала високий релігійний рівень.

В родині Шептицьких існувала своєрідна релігійно-містична атмосфера. В їхньому палаці знаходився реліквіарій із часточкою Чесного Хреста Господнього та землею із Гробу Пресв. Богородиці. Шептицькі особливо шанували цілий сонм святих Східної та Західної Церков, зокрема св. Франциска Асизького, св. Антонія Падуанського, св. Бонавентуру, св. Терезу, св. Бенедикта, св. Домініка, св. Василія Великого, св. Ігнатія Лойолу та інших [61, с. 186-187]. Та найбільше юний Роман захоплювався українським святим, мучеником за єдність Церкви Христової св. Йосафатом Кунцевичем, який протягом усього життя був для нього дороговказом для ведення екуменічної та душпастирської роботи. Також він надзвичайно шанував св. Катерину Сієнську [61, с. 186], що жила в Італії у 1347-1461 рр. Ця сестра-домініканка, що удостоїлася одного із найбільших ступеней святості (була стигматичкою), все своє життя присвятила тому, щоб примирити між собою ворогуючі італійські міста і піднести авторитет Папи [34, с. 56-57]. Можемо припустити, що св. Катерина була для Романа прикладом чудового поєднання християнства і патріотизму, адже й сам він, як побачимо пізніше, хотів об'єднати свій народ не тільки в єдиній незалежній державі, але і в єдиній Церкві під проводом Христового Намісника.

Роман надзвичайно щиро захоплювався догмою про Спільноту Святих [34, с. 55-56] й сам із юних літ прагнув до святості, насамперед святості через мученицьку смерть. Дослідниця духовного життя митрополита Шептицького Софія Сеник зазначала, що „Роман захоплювався ідеєю, щоби відплатити Ісусові Христові власною кров'ю за профанацію Його крови в Службах Божих і св. Причастях” [55, с. 17].

Розділ ІІ. Андрей Шептицький - видатний релігійний діяч першої пол. ХХ ст.

2.1. Початки духовної кар'єри

Початкову освіту Роман отримав вдома, згодом як гімназист навчався Львові та Кракові. У 1883-1887 роках вивчає право в Кракові та Бреславі. Вчений ступінь доктора права отримує у 1888 році. Окрім духовного виховання та університетської освіти Шептицький мав змогу пройти військовий вишкіл, однак від армійської кар’єри мусив відмовитись у зв’язку зі станом здоров'я [45, с. 445].

У 1887 році Роман здійснив подорож до Росії. У Києві він знайомиться з представниками української інтелігенції, зокрема з професором Антоновичем [34, с. 56]. Під час перебування в Москві бачиться з видатним російським філософом Володимиром Соловйовим [45, с. 445].

Не можна однозначно сказати, коли саме відбувся поворотний момент у внутрішньому – духовному – житті Романа. Однак на аудієнції у Папи 24 березня 1888 року він з впевненістю заявив, що бажає вступити до Василіанського Чину. Графиня Софія підтвердила слова сина: „Щодо нього, Ваша Святосте, він готов пролити свою кров, як мученик, якщо забажав би цього - заради Його святої справи, а я заявляю тут перед Вами, що я вповні посвячую його на Боже діло й бажаю того самого, що й він” [61, с. 188]. Схоже, Папа Лев ХІІІ схвалив наміри молодого графа, адже покладав на Василіанський Орден неабиякі надії. Зокрема під час аудієнції він зазначив, що „василіани мають перед собою велике майбутнє в Церкві”, а їхня місія є „велика і гарна” [34, с. 57]. Та попри це, батьки не були в захваті від того, що їхній син вирішив змінити обряд. Графиня Софія згадувала, що Янові „тяжко, дуже тяжко приходилося віддавати (сина) до того Чина, який щойно постав” бо „завдання цього Чина... мусіло розбиватися об лаву ворогів, об силу схизми, нехіть русинів, завжди насторожену підозрілість поляків” [34, с. 58]. Сама вона надзвичайно яскраво описала власні переживання від вибору сина: „... пам'ятаю вибух сліз і жалю, яким я привітала о. Яцковського... Ох, отче, отче! І так ми з ним ... були досі одне а тепер скінчилося!”. На це о. Яцковський майже з гнівом відповів: „Дитинство! ...Одним ви були й будете далі в Бозі - не в обряді!” – „Отче, між ними він схлопіє!” – „Ніколи! Може стати лише мучеником, а чого ж кращого я міг би бажати і йому і вам!” [34, с. 58-59]. Сумніви графині Софії пояснювалися не лише її прив’язаністю до латинського обряду, але й невпевненістю в майбутнє Василіанського Чину: „Зав'язок зреформованих Василіан був для мене до тієї пори лише паперовим декретом Святішого Отця і початком праці о. Яцковського” [34, с. 58]. Очевидно, тоді батьки ще не розуміли важливість місії, яку взяв на себе їх син.

Однак відсутність повного розуміння зі сторони батьків не завадила Роману зробити перший крок на вибраному шляху. Покидаючи світське життя, 28 травня 1888 року Роман склав молитву за свою родину, у якій зокрема говорилось: „... Допоможи їй, Господи, розростатися широко й в усіх поколіннях служити Тобі вірно. Дай їй християнських матерів... Дай їй батьків, щоб вони явно й відважно визнавали Твою святу Віру... Нехай за неї гинуть, як св. Йосафат, як Катерина зі Сієни на Заході, так вони на Сході борються за визнання Твого намісника... Зволь, о Господи, покликати з нашої родини священників, апостолів, мучеників, святих...” [61, с. 187]. Уривок цієї молитви дуже добре показує не тільки глибоку віру майбутнього митрополита, але і його аристократичну відданість такому традиційному інституту як родина.

Обравши монаше ім'я Андрей, молодий Шептицький у 1888 році втупає до василіанського новіціату в Добромишлі. Урочисті обіти складає у Кристинополі на свято Успіння 1892 року, а вже 22 серпня рукоположений на священика єп. Юліяном Пелешем. Навчається в Кракові, де отримує докторський ступінь богослів'я та філософії. У червні 1896 о. Андрея Шептицького назначають ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові, а через рік - секретарем протоігумена та єпископським комісаром сестер-василіанок та служебниць. Того ж року Шептицький розпочинає випуск журналу „Місіонер” [45, с. 445].

Звісно, ми можемо припустити, що таке стрімке піднесення графа Шептицького по ієрархічній драбині було наперед заплановане вищими церковними колами, однак воно було б просто неможливим без таких чинників як палка віра, неабияка працьовитість та високий інтелектуальний рівень о. Андрея.

У 1899 році молодого отця-василіанина назначають Станіславівським єпископом. Свячення Шептицький отримує 17 вересня із рук митрополита Юліана Куїловського [52, с. 106].

34-річний Шептицький розпочинає свою єпископську працю двома листами-посланнями до мирян та кліру. В посланні до духовенства єп. Андрей говорить про трудності, пов'язані з виконанням священичих обов'язків. Про себе він пише: „Я боявся уряду єпископа передусім за те, що це є страшна річ відповідати перед Божим судом за спасіння тисячі людей”. Він визнає, що „боявся непорозуміння зі світським священством. Не на полі церковнім і народнім, бо я з діда-прадіда русин... Я боявся непорозуміння з іншого боку; від давен-давен світське священство завжди закидало монахам амбіцію і старання за церковні достоїнства... Сьогодні справи уже рішені. З мого боку жертва зроблена. Я вийшов з монашої келії. Сьогодні вітаю Вас щирим серцем, як своїх братів і помічників у праці... в'яжуть мене з вами союзи, сильніші від усіх інших...” [52, с. 114].

Вже тоді Владика Андрей приділяв багато уваги відвідуванню численних парафій, в тому числі й сільських. Не обминав він своєю увагою і такий контингент вірних, а заодно часточку українського народу, як гуцули. Саме до них після візитації Косівського деканату він написав одне із перших пастирських послань [16].

Однак бути єпископом Андрею Шептицькому довго не довелося. У 1900 році, на 35-му році життя, 8-му році священства та першому році єпископства, Шептицький стає митрополитом [52, с. 111]. Папський указ про призначення був підписаний 17 грудня, офіційна інавгурація через місяць - 17 січня 1901 року [45, с. 445].
http://oun.org.ua/