Заслуговує уваги діяльність митрополита по налагодженню своєрідного національно-клерикального руху. У 1930 році був створений Український католицький союз, який видавав тижневик „Мета” та літературно-науковий журнал „Дзвони”. В 1931 заснована друкарня „Бібльос”, в якій видавався популярний двотижневик „Христос - наша сила” та „Лицарство Пресвятої Богородиці”. Масова молодіжна організація Католицька акція української молоді (КАУМ) була заснована у 1933 році. Також діяли молодіжна організація „Орли” та товариство студентів-католиків „Обнова” [45, с. 448]. Діяльність цих організацій була легальною та широкомасштабною і значною мірою посприяла культивуванню в західноукраїнському суспільстві не тільки християнсько-традиціоналістичних, але й націоналістичних ідей.

Крім цього, до КАУМ та інших клерикальних організацій вступало багато членів ОУН, які перетворювали Католицьку акцію в своєрідний резерв націоналістичних кадрів [36, с. 14-15]. Деякі церковні часописи безпосередньо використовувались націоналістами для пропаганди своїх ідей. Зберігся лист Голови Проводу ОУН Є. Коновальця до свого заступника, в якому він пише про можливість використання у пропагандивних цілях часопису „Новий Час” [11, с. 200].

Такий стан речей не міг не торбувати ворогів: Я. Галан з приводу проведення у Львові акції „Українська молодь - Христові” зазначав: "Многотысячная толпа приверженцев Коновальца и Мельника прошла в этот день перед Шептицким, лаская его взор своим воинственным видом" [36, с. 15].

Особлива увага приділялась суспільно-політичній організації жіноцтва. Окрім марійських організацій діяли товариства Святого Йосафата, Пресвятої Родини, Серця Ісусового [47, с. 26]. Діяльність цих організацій відволікала галичанок від деструктивних ідей соціалізму та фемінізму.

Існування національно-клерикального руху потребувало певного теоретичного підгрунтя. „Ідейно-політичний союз уніатства і українського буржуазного націоналізму, - писав один із „борців ідеологічного фронту”, - дістав свого найодвертішого виразу у так званому „християнському націоналізмі”... Хрещеним його батьком був митрополит А. Шептицький” [33, с. 45]. серед головних теоретиків „християнського націоналізму” можна виділити М. Конрада, М. Дзеровича та інших. На нашу думку, ідейна спадщина цих авторів потребує всестороннього вивчення істориками, політологами, релігієзнавцями, оскільки являє собою чудовий приклад ідеологічного плюралізму у межах конструктивного ідейного дискурсу, заснованого на таких фундаментальних поняттях як Бог, Україна, Свобода (поруч із консерватизмом та власне ідеологією українського націоналізму). Що ж до безпосереднього вкладу Шептицького в розвиток „християнського націоналізму”, то можемо стверджувати, що митрополит Андрей був не тільки „хрещеним його батьком” в теоретичному плані, але й творцем системи, в якій вищеназвані автори могли розвивати та виражати свої погляди на співвідношення релігії і політики; саме в умовах цієї системи Галичина не тільки зберегла значення вітчизняного П'ємонту, але й стала своєрідною українською Вандеєю, де патріотизм був невідривним від високої релігійності, моралі та традиційного патріархального устрою життя.

Ставлення митрополита Шептицькогот до організованого націоналістичного руху є досить проблематичним питанням. В. Іванишин з цього приводу зазначав: „ОУН була дітищем Греко-Католицької Церкви, але дітищем, якому стало затісно в рамках політики митрополита”, оскільки „його вплив на ОУН - на бандерівців особливо - не був абсолютним, причому розходження були не лише політичного (методи та цілі боротьби), але й релігійного характеру” [39, с. 48]. Об'єктивний дослідник може лише частково погодитися зі словами радянського історика про те, що „Шептицький став духовним главою і наставником ОУН, уніатська церква - її моральною і матеріальною опорою, а клерикальні партії й організації - активними пропагандистами ідеології українського буржузного націоналізму” [33, с. 28].

У написаному в 1932 році „Слові до української молоді” митрополит аналізує тодішній стан боротьби українців за власну державність і в цьому контексті затрогує дуже актуальне тоді питання „батьки і діти”. Владика Андрей віддав належне високому рівню жертовності і патріотизму молодих галичан, однак застеріг їх від надмірного радикалізму. Зокрема він віддав критиці організовані ОУН т.зв. „екси” - акти експропріацій [27, с. 213]. Проте таке ставлення Шептицького до революційних методів боротьби не завадило гідним чином відзначити героїчну смерть двох бойовиків легендарної „летючої бригади” ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина (учасників нападу на почту в Городку): коли рано вранці 23 грудня 1933 року польські окупанти вивели двох молодих революціонерів на ешафот, по всьому Львові і в більшості церков Галичини жалісно заграли дзвони, опісля були відслужені панахиди [52, с. 13] - проведення цієї акції було б просто неможливим без схвалення митрополита. Для справедливості потрібно додати, що ставши в 1933 році на чолі Крайового Проводу ОУН, С. Бандера дійсно заборонив проведення „ексів” й натомість зосередив енергію націоналістичного підпілля на інших напрямах діяльності [54, с. 13-14].

Можливо, Шептицького лякав не стільки радикалізм молодих українців, як той дух, що його породжував. Закохана у твори Донцова галицька молодь вважала, що „поколінню батьків” заважала здубути державність саме відсутність духу волюнтаризму та „аморальності”, а отже вдавалась до своєрідного нігілізму відносно авторитету старших, а це лякало Владику Андрея як душпастиря: „Хто відкидає авторитет досвіду старших, легко відкине авторитет батьків, а відтак і кожний інший авторитет у народі. Вкінці дійде до того, що буде відкинений авторитет Церкви, Бога і всякої етики” [27, с. 215]. Звісно, сьогодні такі побоювання митрополита видаються нам перебільшеними, оскільки саме дух націоналістичного волюнтаризму вберіг багатьох українців не тільки від денаціоналізації й русифікації, але й від комуністичної дехристиянізації; праці Д. Донцова допомогли християнам пригадати, що вони є не пацифістами, а членами Ecclesia Militans - Церкви Воюючої. На нашу думку, попри відносну контраверсійність, Андрей Шептицький та Дмитро Донцов були тими постатями, які відіграли ключеву роль у формуванні героїчного покоління пов'язаного з безкомпромісною боротьбою ОУН-УПА за українську державність.

Вслід за В. Іванишином ми можемо ствердити, що діяльність греко-католицької Церкви під орудою Андрея Шептицького (а потім і Йосифа Сліпого) разом із революційною боротьбою ОУН та іншими проявами українського життя складала досить гармонійну систему націотворення [63, с. 31]. Між іншим, органічну взаємодію Церкви і націоналістичного руху , називаючи борців за Бога та Україну „терористами, провокаторами і карателями” , визнавали і радянські автори: „Прикриваючись лозунгом „Все для Христа і України”, уніатська ієрархія і націоналістична верхівка готували кадри майбутніх терористів, провокаторів і катарателів... Створена ними на західноукраїнських землях розгалужена ситема клерикально-націоналістичних організацій об'єднувала чисельний актив, який певною мірою проникав у сім'ю та школу, на виробництво і в побут, справляв деякий вплив на економічну, політичну, духовну та інші сфери суспільного життя” [47, с. 27-28].

3.3. Політична лінія А. Шептицького за часів Другої світової війни

Початок Другої світової і окупація західноукраїнських земель комуністичною Росією обернулися для тамтешнього населення справжнім терором. З осені 1939 до кінця 1940 р. з Галичини було депортовано близько 10% населення - понад 312 тис. родин [53, с. 139]. Радянські репресії не оминули і найближчих рідних Андрея Шептицького. 27 вересня 1939 р. бульшовики розстріляли Леона Шептицького (брата митрополита) та його дружину. Іншого брата Владики Андрея - Олександра - було розстріляно 19 червня 1940 р. Не кращою була доля небожів митрополита - синів Леона Шептицького Андрія та Яна. Першого було розстріляно в квітні 1940 року в Катині, другого ще в 1939 р. вивезено вглиб Росії [50, с. 28].

26 грудня 1939 року Шептицький надсилає до Риму послання про страхіття більшовицької окупації. Разом із повідомленням митрополит написав листа до Священної Конгрегації Східних Церков. В ньому владика Андрей висловлює бажання „щоб Святіший Отець зволив своїм апостольським батьківським благословенням призначити мене, уповноважити й делегувати на смерть за віру й за Єдність Церкви”. Далі він пише: „Я не маю смілости предложити (ще раз) цю просьбу просто Святішому Отцеві... я, Пастир того бідного народу, що стільки страждає, чи ж не мав би я якого права вмерти за його добро і кращу долю?” [34, с. 68]. Як бачимо, митрополит готувався до найгіршого і хотів розділити долю свого народу.

Звісно, ієрархія УГКЦ й сам митрополит Шептицький робили спроби налагодити хоч якісь стосунки з комуністичною владою, однак як і багато інших галичан, уповали на її швидке повалення. Вже тоді ставала зрозумілою неминучість війни між СРСР і Німеччиною. Єп. Коциловський навіть просив дати йому відстрочку на виплату податків, керуючись при цьому тим розрахунком, що найближчим часом прийдуть німці, тож борги перед радянською владою платити не доведеться [3, с. 149].

9 жовтня Андрей Шептицький звернувся до духовенства з пастирським листом. „Обернулася картка історії, настала нова епоха. - Писав митрополит, - Стрічаймо її покірною молитвою, сильною надією в безконечну доброту й милосердя Ісуса Христа... Програма нашої праці така: Будемо повинуватися владі, слухати законів... не будемо мішатись до політики та світських справ, не перестанемо жертвенно працювати для Христової справи у нашому народі. Перший найважливіший наш обов'язок: учити молодь катехизму. Будемо говорити катехитичні проповіді кожної неділі і свята, заохочувати людей до щоденних спільних молитов на-голос... [...] Кожний душпастир навчить кількох розумних і побожних господарів, як треба хрестити дітей, щоб, на випадок браку священика, самі вміли правильно охрестити з води новонароджену дитину” [28, с. 31-32].

Які висновки ми можемо зробити з цієї цитати? По-перше, на момент встановлення російської окупації західно-українських земель Шептицький розумів, що потрібно створити ілюзію лояльності до радянської влади - звідси й слова про послух „законній” владі; при цьому, митрополит звісно не змінив свого ставлення до комунізму - наступного ж дня він пише листа Папі і висловлює впевненість в тому, що „Голіат радянського комунізму відійде” [28, с. 33-34]. По-друге, Шептицький усвідомлював, що найкращими засобом нейтралізації більшовицьких впливів є утвердження людей у правдах християнської віри, тому він звертав увагу духовенства насамперед на посилення катехитичної роботи і активізації релігійного життя. По-третє, митрополит, очевидно, лише розтягував час; він розумів, що в разі тривалого існування окупаційного режиму УГКЦ неодмінно чекають репресії, тож необхідно готувати вірних до „браку священика”.

Доказом того, що лояльність Шептицького до радянської влади була лише вдаваною є те, що з встановленням радянської окупації співпраця між Церквою та націоналістичним підпіллям тільки посилилась. На приклад, влітку 1940 року в жіночому монастирі у Львові за рекомендацією Шептицького переховувався тодішній лідер Крайового проводу ОУН Дмитро Мирон-Орлик [36, с. 20]. Отець Антон Каштанюк за вказівкою мирополита регулярно передавав Д. Мирону досить поважні грошові суми, що спрямовувались на забезпечення підпільної діяльності [76, с. 246].

З часом репресії окупаційної влади посилились, в тому числі й проти духовенства. Пік терору припадає на вибух німецько-російської війни, коли відступаючи, нещодавні „визволителі” прагнули знищити якомога більшу кількість „ворогів народу”. Шестеро жертв більшовицького терору - п'ятеро священиків і один диякон - були беатифіковані Папою Іваном Павлом ІІ в 2001 році з поміж інших 26 українських мучеників за віру. До їхнього числа належить і згаданий в попередньому підрозділі теоретик „християнського націоналізму” о. М. Конрад, якого затримали в той момент, коли він ніс Святі Дари хворому [45, с. 573-380].

Виконуючи накази зверхників, співробітники НКВД вдавались до неабиякого садизму. Показовою є історія отця-редемпториста Зеновія Ковалика: накиваяючи п'ятами влітку 1941 року, більшовики розіп'яли його на тюремній стіні, розрізали йому живіт і запхнули туди мертву недоношену дитину [56, с. 8-9]. Іншого священика - протоігумена василіанського монастиря у Дрогобичі о. Якима Сеньківського - комуністи зварили в казані [45, с. 578].

Крім того, два роки радянської окупації позначились форсованою секуляризацією суспільного життя. Зокрема було заборонено християнські часописи, незважаючи на спротив батьків та учнів, у школах заборонено викладання релігії, із бібліотек була вилучена християнська література, ліквідовано діяльність греко-католицьких громадських організацій, проведено націоналізацію церковного майна [28, с. 29-30].

Зрозуміло, що після кількох років знайомства із реаліями радянського життя галичани, та й чимало українців на схід від Збруча, радісно зустрічали прихід німецьких військ. Шептицький теж розраховував на великі переміни.

30 червня, о 4:30 ранку біля митрополичих палат на подвір'ї св. Юра зібрались бійці батальйону „Нахтігаль”. Шептицький з радістю благасловив вояків українського легіону, що мав стати зародком національних збройних сил [41, с. 20]. Варто зазначити, що Шептицький від самого початку знав про формування ДУНу, адже був повідомлений про це близькими Р.Шухевича, що мешкали у Львові. Очевидно, митрополит покладав на цей військовий відділ неабиякі надії, бо відразу назначив туди капелана - о. Івана Гриньоха [29, с. 56].

Шептицький з радістю сприйняв Акт 30 червня, який розглядав як подію загально історичного значення. З огляду на це він дуже критично дивився на розкол в ОУН. У листі до А. Мельника він писав: „Вся українська громадськість вимагає як обов'язково необхідну передумову Вашу взаємну згоду з Бандерою і припинення цієї суперечки, такої страшної і шкідливої для української справи. Є немислимим, щоб після більшовицького панування ОУН мала принести нам братовбивчу війну з усім нещастям, яке з цього настане. Ми визнаємо Ярослава Стецька як Вашого і Степана Бандери підлеглого, не вмішуючись у ваші внутрішні суперечки [...] очікую на Вашу відповідь стосовно Вашої повної згоди” [44, с. 75].

10 липня 1941 року митрополит опублікував у львівській газеті „Українські щоденні вісти” послання „Про організацію парохії і громади”, в якому окреслив власну тактику розбудови національного та церковного життя. Наведемо цитати. „На першому може місці треба подбати про родини й добро арештованих і вивезених більшовиками вірних”. „Там, де нема ще управи та місцевої міліції, треба зорганізувати вибір громадської ради, війта й начальника міліції”. „Час, який ми перехили в большевицькій неволі, міг виробити в багатьох якогось революційного духа, зрозумілого під нелегальною владою, а шкідливого тоді, коли вже не треба революції, а тільки упорядкування і й устійнення того, що від нас залежить і що признаємо за потрібне й добре для нашого народу і для майбутнього нашої держави”. „Душпастир возметься також до зорганізування школи так, щоб якнайскоріше по жнивах можна було почати шкільний курс”."Душпастир вибере або за радою найліпших у громаді установить трьох найповажніших і наймудріших господарів для мирного полагодження спорів у громаді, які могли би сповняти уряд мирових суддів”. Митрополит висловив власне бачення декомунізації Галичини: „Треба також звертати увагу на людей, які щиро служили большевикам на шкоду громади, не щоби мститися, але щоб їх поправити або їх стерегтися і не допускати до ніякої громадської праці” [14, с. 175-178].

http://oun.org.ua/