Вже було виписане відрядження і куплені квитки, нова плівка заряджена в фотоапарат, зібрані речі. А на серці незрозуміла тривога, хвилювання, навіть біль. Не обдурити власне серце: я боюся цієї зустрічі, погано уявляю собі, як зможу стати перед великим чудом неземної Божої милості: я, грішна, що "обсуєтилася” в буденщині, маленька людина. Я їду в далеку оренбурзьку глибинку, в село Державіно, в дім, де вже десять місяців мироточить двадцять сім ікон. Звістку про це приніс телефонний дзвінок читачки з Орська:

- У нас прочани постійно їдуть туди, а повертаються, вражені. Вже багато хто побував. Господиня дому всіх приймає, нікому не відмовляє.

Двадцять сім мироточивих ікон в одному помешканні. Навіть в наш, такий щедрий на чудеса, час ця інформація відразу западає в серце і - лякає. Двадцять сім ікон...

Поїзд прийшов рано вранці, а автобус до села Державіно тільки ввечері. Виходжу на дорогу і голосую "попутню”. Загальмували зелені "Жигулі”. Бородатий водій відкрив дверцята:

- До Державіно підкину… До ікон, мабуть? Ми тепер знамениті...

- Розкажіть, - прошу, - про ікони...

- А я й не був ні разу, - засміявся водій. - Все, знаєте, ніколи.

Маленька світлиця дому Єфимових. Нагинаюся в дверях, щоб не вдаритися, входжу. Весь передній куток в іконах. Маленькі, трохи більші, дві зовсім великі. Іконки прості, паперові і картонні, одні висять на стіні, інші стоять на столі, на тумбочці. Перед кожною іконкою - блюдечко, в котре і стікає крапля за краплею "благодатне миро”. В одному блюдечку більше, в іншому - зовсім мало. Бачу велику ікону Миколая Угодника, суцільна в крапельках, як в дорогоцінних бусинках, бачу Почаївську ікону Божої Матері, "Утоли мою печаль”, "Скоропослушницю”, Іверську, Казанську, Пресвятої Трійці, Покрова, преподобного Сергія Радонежського, Серафима Саровського, блаженної Матронушки, Ксенії Петербурзької, царя Миколая II, "Благословення дітей”...

Опустивши руки, стою перед святими образами. Пильно вдивляюся в них, шукаючи сліди запашного миру. Бачу. Ось цівка стікає в блюдечко з образу "Утоли мою печаль”, ось цілитель Пантелеймон весь в струмках. Ось невеличкий образок Царя з застиглими крапельками. Я дивлюся на це чудо, і чийсь спокійний, іронічний голос запитує мене, чітко і ясно:

- Ну і що?

Чий це голос? Я не знаю. Не хочу чути його, і знову чую:

- Ну і що?

- Ну і що? - Ось та хвилина, яку так чекала і так боялася. Зустріч з чудом відбулася, а серце не тріпоче, не радіє, не лякається. Жорстокосердість? Господи, прости... Я піднімаю очі до святих мироточивих образів і прошу помочі, і каюсь, і страждаю. Мерзотне - Ну і що? - ще пару разів пролунало біля лівого вуха і відкотилося, і пропало... Вдивляюся у велику ікону Спасителя на стіні і бачу... сльози, вони течуть з очей Господа… Довга цівка з очей до десниці, що благословляє... Серце стискується від страху. Лагідний погляд з ікони, виповнений жалем до нерозумних чад, чиї серця жорстокі. Сором обпалив мене, і сльози побігли по щоках, і були вони легкі і спасительні. Чудеса в Державіно почалися з невеличкого образа "Миколай Чудотворець на мощах”. Ця чудотворна ікона знаходиться в італійському місті Бари, де спочивають мощі великого Божого Угодника. Два роки тому чудотворний образ провезли по єпархіях, не минули і кафедрального Покровського собору в Самарі. Невеличку літографію з чудотворного образу подарували парафіянці державінського храму Антоніні Іванівні. А восени, опівночі (вони добре запам'ятали цей день - 23 жовтня) мати і дочка здригнулися від якогось сильного тріску. В ту ж мить з ікони Миколая Угодника вийшли два яскраві промені світла. Біля двох хвилин продовжувалося світіння. Серед ночі побігли за місцевим священиком, відслужили молебень. А через деякий час ікона Миколая Угодника заплакала. Це не було мироточення - з очей святого угодника бігли краплі - найсправжнісінькі солоні сльози. Потім ці сльози, зібрані акуратно на ватку, досліджувала комісія, яка приїхала з Оренбурга. Висновок: це справжні людські сльози. Два дні ікона плакала, а незабаром почалися трагічні події в Сербії.

Потім образ замироточив. І так, що навіть стіна, на якій він висів, стала мокрою. За складом рідина була зовсім іншою, ніж сльози, тягуча, масляниста, з надзвичайними, несхожими ні на що земне, пахощами. Переполошилися, побігли до церковного старости. Той подзвонив у місто благочинному. Благочинний - владиці Валентину в Оренбург. Архієпископ благословив оглянути ікону. Незабаром приїхала комісія з п'ятьох священнослужителів. Один з них взяв в руку ікону і прямо йому в долоню з чола святителя Миколая, з блакитного камінця намальованої митри потекло миро. Це було справжнє чудо, що авторитетна комісія і засвідчила.

А Ольга взяла та й витерла ікону рушником. Священики почали сварити її.

- Та я хотіла подивитися, чи буде ще ікона мироточити...

І образ замироточив знову. І так рясно, що краплі мира потекли струмочками. Чудо визнали. Тепер кожного четверга (день поминання святителя Миколая) в будинку Єфимових служиться йому молебень, читається акафіст. Незабаром замироточили й інші ікони, одна за одною. Чутка про чудо розійшлася далеко за межі Державіно. Потягнулися в село прочани. В деякі дні служать перед мироточивими іконами до шести молебнів. Прикладають іконки до мироточивих образів, просять помазати їх чудесним миро, везуть з собою пляшечки з благодатною рідиною.

- У нас тут чого тільки не буває, - розповіла мені Антоніна Іванівна. - Особливо для одержимих нечистим духом благодать мироточивих ікон нестерпна. Кричать, гавкають - страшно...

Їдуть в Державіно з Самари, Бузулука, Орська, інших міст і сіл. "Ікаруси” один за другим підкочують до маленького будиночка на початку села. Буває, що й не поміщаються всі прочани, бо кімната маленька. Стоять на вулиці, чекають черги.

- Важко, мабуть, від такого напливу гостей?

- Нелегко, - зітхнула Антоніна Іванівна. – Дочка працює листоношою, я їй допомагаю. Буває, пенсію розносити треба, а гість на порозі.

- Покажіть ікони. - І люди гроші пропонують. Інколи, говорю, втікаю, а прочани ображаються - здалеку їхали, не маєте права відмовляти.

Звичайно, відмовляти вони права не мають. Тим більше, що архієпископ благословив, як послух, приймати всіх прочан. Підлога в їхньому будинку завжди затоптана, тепло видувається через двері, що постійно відкриваються, домашні справи не робляться...

Приїхавши в Державіно один раз, багато прочан рвуться сюди знову. Ікони мироточать так щедро, що рідко хто їде без пляшечки з миро. Але дивно - місцеві мешканці навіть подивитися на чудо не приходять. А село велике - дві тисячі. В мене склалося враження, що місцеві немов тримають оборону, "бережуть” себе від чуда. Заходжу погрітися в магазин. Продавщиця відразу вичислила мене, сторонню.

- Здалеку? В таку далечінь! Мабуть до ікон приїхали?

- Так, приїхала… Вам добре, ви можете кілька разів на день до Єфимових забігти.

- А я не була ні разу, і не піду, - твердо карбуючи кожне слово, говорить продавщиця.

Здивуванню моєму немає меж:

- Чому?

Вона довго підбирає слова. І знаходить, нарешті:

- А щось не тягне...

А ось і аптека. Заходжу і туди. І знову:

- До ікон, мабуть, приїхали? З столиці? Треба ж. Державіно наше вже і в столиці знають!

- А ви самі були?

- Була. Бачила. І правда, струмочки течуть по іконах. Але, п'ятдесят на п'ятдесят. - І вірю, і ні.

- Але ж бачили! Своїми очима бачили! Адже не приснилося, не сусідка розповіла.

- І вірю, і ні. П'ятдесят на п'ятдесят.

А ще мені задавали в Державіно одне й те питання:

- Чому саме в Єфимових ікони мироточать? Хто вони такі, що удостоїлися чуда? Чим вони кращі за нас?

Питання, на яке я не зможу відповісти, тому що тільки духоносним старцям, святого життя християнам, під силу така відповідь. Можу сказати лише одне - Значить, так треба.

Чудеса і даються нам, щоб втихомирити непомірну гординю всезнайства. А може саме тому не поспішають в будинок Єфимових земляки, бо не хочуть бачити - а значить, і визнати Боже чудо? Адже важко після цього залишатися самовпевненими і гордими, прийдеться змирятися і змирятися до кінця своїх днів перед незбагненністю великої Мудрості і плакати над своїми жалюгідними потугами в пізнанні Божих законів.

Старовинне село. Храм-красень на пагорбку. Двері навстіж - приходьте, православні, моліться.

- Приходять, моляться? - запитую місцевого священика отця Анатолія.

- Парафіян у нас в храмі... Анастасія, Валентина, Георгій... - він рахує по пальцях, - Чоловік вісім буде.

Майже дві тисячі державінців живуть без молитви, без покаяння, без сповіді, без Причастя!..

Господь покликав до покаяння не праведників, а грішників. Пригадаймо, як не вірив апостол Хома у Воскресіння Спасителя - не вірив, не з жорстокосердності, а боячись повірити. "Не повірю, поки не вкладу пальці свої у рани Його (Ін. 20, 25)”. І що робить Господь? Він являється Хомі. Ось Я, вкладай... Після цього в серці Хоми не залишилося місця невір'ю. Він вірив міцно, не сумніваючись, і в народну приказку - Хома невіруючий - потрапив не зовсім справедливо. А більшість державінців - хоми невіруючі. Господь закликає їх чудом мироточення, а вони і тут стають в "позу” - "п'ятдесят на п'ятдесят”, "щось не тягне”, "все, якось, знаєте, ніколи”... А вже зовсім затяті безумці впадають навіть у страшний гріх святотатства. Не хочеться писати про це. Але і таке було...

1 вересня Ольга й Антоніна Іванівна супроводжували в школу дочку. Повернулися, а ікону Миколая Угодника (яка замироточила першою) вкрали. Забрали і образ Почаївської Божої Матері, і велике розп'яття. Кинулися зі сльозами в міліцію, нічого. Ольга говорить, що в сні їй явився Миколай Угодник і відкрив, хто взяв ікону. Вона пішла до цієї людини (хоча яка це людина?) і заблагала - віддай, я тобі заплачу, всі гроші, що є. Але святотатець так і не признався. Пройшло двадцять днів. Одного разу Ольга після прання пішла вилити воду в яму за будинком. А в ямі ікона! Вся пом'ята, порізана. Святотатці, очевидно, намагалися зрозуміти, як потрапляє всередину ікони миро. Єфимові ікону відмили, очистили, покропили образ святою водою, заклеїли порізану на полоски тильну сторону.

І ікона знову мироточить. Вже було від ікон декілька чудесних зцілень. Прозріли дві бабусі після закапаного в очі мира. Піднялася на ноги одна паралізована жінка з Курманаєвського району. Говорять, - в однієї паломниці вдома почала мироточити ікона, прикладена до ікон в будинку Єфимових, і в одного священика також.

Я йшла з будинку, а в дверях - вже інші прочани. Велика група дітей з Самари на чолі з священиком. Священик бережливо взяв у руки ікону Миколая Угодника:

- Дивіться, діти, ось воно, запашне миро.

Притихли діти. Їхні очі звернені на святий образ, з якого стікає неземна рідина. Вони бачили чудо і не сумнівалися в ньому. Напевно, іншими повернуться додому - укріпившись в вірі, відчувши власним серцем Велику Милість Божої любові. Вони - кращі нас. Вони ще не вміють заздрити, лукаво мудрувати і - сумніватися. Господи, продовж їм незнання цих пороків.