Не було болю. Не було страху. Не було жодних думок. У голові – суцільна порожнеча. Не було ніяких відчуттів. Нічого. Майже нічого. Крім неймовірно сильного, нестримного відчуття, що розпирало груди. Такого відчуття у мене не було жодного разу за 35 років.

- Я буду жити? Я буду жити! – ці три слова у запитально-стверджувальній формі я промовляла впродовж трьох останніх годин. Найважчих годин, коли лікарі боролись за моє життя.

Тепер я знала, що буду жити. Я відчула в собі віру в Господа. Це було вперше в житті. Раніше я говорила, що вірю в Бога. Час від часу ходила до церкви. Молилася щодня. Вчила доньку жити Божими заповідями. Пояснювала чоловікові, чому необхідно повінчатись. Але тільки тепер відчула в собі справжню віру. Це не слова, не відчуття, які притаманні людям. Це щось неймовірне, що не підлягає жодному опису.

«Що далі? Як жити? Що робити?», – іскрою в голові промайнули перші думки. Я спробувала поворушити тулубом. Відчуваю. Все відчуваю. Легенько підняла ліву ногу, потім праву. Хребет не ушкоджений. Слава Тобі, Господи, слава! Я не буду лежачою. Не буду ні для кого тягарем.

А руки? Я подивилася на свою лівицю. Вся забинтована, вона просто лежала поруч і не ворушилась. Я спробувала її підняти. Та рука рухалась лише в плечі. А права? Що з нею? Працює: я легенько підняла правицю і піднесла до обличчя. Я її відчуваю. Але… Середній та безіменний пальці мертво висіли. Бинти на кисті руки наскрізь просочились чорною кров’ю.

Байдуже. Усе добре. Руки я розроблю. Я знала, що тепер зможу все. Я не сама. Господь завжди поруч. Він любить мене. У цю мить все життя промайнуло у мене перед очима. Я відчула і зрозуміла, що воно завжди було в руках Божих. Я сім разів була під скальпелем. Майже не залишилось частини тіла, яку б мені не оперували. Двічі чекала на вирок онкологів. Але Господь тримав мене у своїх руках. І цього разу теж. Просто я дуже невгамовна, вередлива, непосидюча і ризикова людина. Я вивернулась з рук Господа, але Він підхопив мене, втримав, не дав впасти. Не дав умерти.

Я сім разів була під скальпелем. Майже не залишилось частини тіла, яку б мені не оперували

Спасибі Тобі, Господоньку! Подумки я промовила слова, які промовляла щовечора перед сном: «Господи, прости мені всі мої гріхи, відомі й невідомі. Прости мене, грішну. І дай мені сили витримати всі випробування, посланні Тобою. Благаю Тебе, Господи, караючи, не умертвляй мене. Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, Амінь».

Бог ніколи не дає людині більше, ніж вона може витримати. Три місяці на лікарняному ліжку мені здавались пеклом. Після двох днів перебування в реанімації Каланчацької районної лікарні (Херсонська область), мене перевезли в лікарню швидкої допомоги міста Миколаєва. Там я пробула місяць. Мені склали поламану лівицю, поставили пластину. Побрили налисо: права частина голови була скальпована, шкіру зшивали, як могли. Праву руку, на якій були порвані сухожилки, загіпсували до операції, яку робили вже в іншій лікарні – обласній, того ж таки Миколаєва.

На все життя у моєму серці залишаться спогади про нейрохірурга Євгенія Петровича Троцюка, який мені сказав, що лікаря пацієнту посилає Господь. Операція і її наслідки – це випробування як для пацієнта, так і для лікаря. Потрібно завжди вірити в Господа і все буде добре. Чесно кажучи, я не боюсь операцій, я йду на них, як у магазин по хліб. Це життєво необхідно. Ось зараз по моїй руці проходить скальпель. Я завжди під час операції відчуваю, коли лезо скальпеля входить в мене, це ніби ніж у масло.

- Ви вже ріжете, - спокійно говорю Євгенію Петровичу.

- Не ріжу, - холодно з образою кинув він мені.

- Ой, вибачте, оперуєте, - ніяковію я. – А можна трохи додати наркозу, щоб я не відчувала нічого.

- Ні, мені потрібно з тобою розмовляти, щоб ти казала, що відчуваєш, - спокійно говорить хірург, – Якщо буде виходити наркоз з руки, тоді скажеш, додамо.

В операційній тиха музика. Я дивлюсь на лікаря. З-за ширми, яка закриває мою руку, видно тільки його очі. Скло окулярів пронизує напружений пильний погляд. Краплинки поту виступили на лобі. Медсестра серветкою обережно витирає лікареві чоло.

- Хто ж тебе так зашив? Як мішок з цукром. Та хіба сухожилки можна шити нитками, якими зашивають вітрила, - невдоволено промовляє хірург. – О, то тут ще й гербарій. Це тобі так рану обробляли? Добре, що зараження крові не почалося.

А таки добре, - думаю я. Коли автомобіль, в якому я їхала, почав перевертатись, я до пояса вилетіла через люк (не була пристебнута ременем безпеки), так і чесала головою та обома руками по асфальту та узбіччю. Автомобіль зробив два повних перевороти і, якби не молоденьке деревце, яке його зупинило, впав би згори.

Головне - не боятись болю і пам’ятати, що Бог ніколи не дає людині більше, ніж вона може витримати

Можна лише уявити, скільки різного бруду позалазило в руки та голову, на яких шматками була зірвана шкіра. Насіння трави, якісь колючки, трісочки лізли через шви на голові більше року. У відділенні нейрохірургії Вінницької обласної лікарні ім. Ющенка, де я пробула місяць після Миколаївських лікарень, мене готували до повторної операції на голові. Слава, Богу, дорожнє сміття вилізло через шви.

- Поворуши великим пальцем, - попросив Євгеній Петрович, - так, а тепер вказівним, середнім, безіменним, мізинцем.

- Не можу мізинцем, - здивувалась я. Середнім та безіменним можу, а мізинцем - ні.

І знову лезо скальпеля. А потім відчуття, ніби хтось настроює рояль: відкрив кришку та пінцетом смикає за струни, які приєднані до клавіш. А клавіші, точніше, пальці, самі починають ворушитись.

- Тепер ще раз воруши мізинцем, о, тепер добре, - спокійно говорить лікар і розповідає анекдот про пацієнта, якому хірург каже, що після операції він буде грати на скрипці, хоча той на ній ніколи не грав.

- Наркоз виходить, ви зараз мені накладаєте шви, я відчуваю, як проколюєте шкіру, - замружуючи очі, промовила я.

- Добре. Два кубики додай, - звернувся хірург до медсестри.

Я вийшла з операційної безрука: права рука у фіксуючій пов’язці (рік на ній була титанова пластина), а ліва, на якій щойно зшили сухожилки, – в гіпсі. Але це дрібниці у порівнянні зі сном, точніше, – з безсонням. Я місяць не спала. Якби мені хто сказав, що людина може місяць без сну – не повірила б. Весь той біль, який я пережила – ніщо в порівнянні з бажанням заснути і не могти цього зробити. Снодійне не допомагало. А ще мене доймав постійним шум у голові. Я дратувалась, нервувала, плакала… А з часом звикла. Тепер жартую, що зі мною назавжди залишився шум моря.

Євгеній Петрович мені прописав цілий ряд вправ і процедур. Сказав, що якщо все виконуватиму, через чотири місяці розроблю руку. Помилився. Я її розробили через чотири тижні. День і ніч працювала. Головне - не боятись болю і пам’ятати, що Бог ніколи не дає людині більше, ніж вона може витримати.

Я чула пісню вперше, але звідкись знала всі слова

Можна багато ще розповідати про страждання, але вони призначені лише для мене. Зализані рани дають про себе знати. Я живу з постійним болем, інколи він сильніший, інколи - слабший. Я звикла. Це не важко і не страшно. Це не заважає мені повноцінно жити і працювати.

Перебуваючи на лікарняному, я пішла на роботу. Точніше, я знайшла нову роботу, оскільки з попередньої мене звільнили. Просто викинули, як відпрацьований матеріал. До речі, в аварію я потрапила під час робочого відрядження. Але все в руках Господа. Віра в Бога послала мені людей, які повірили в мене. Я знову пройшла нелегке випробування: перших два місяці я боялась знепритомніти на роботі. У мене постійно крутилась голова, мною хитало, але не могла не виправдати довіри людей. Вони повірили, і я маю цю довіру виправдати.

Зараз, коли після аварії минуло два з половиною роки, я можу спокійно пригадувати все, через що пройшла, і пояснювати іншим, що все наше життя – це випробовування нас на міцність, на те, наскільки сильна наша віра в Господа. Це шлях до Творця. Шлях до вічного життя.

Я не знаю, змогла я пройти це випробування чи ні. Так само, як не знаю, які ще на мене чекають випробування, але з упевненістю можу сказати, що Господь наставляє мене на путь істинний, і моє життя в Його руках.

Р.S. За хвилину до того, як сталася аварія, по радіо звучала пісня у виконанні гурту ТНМК під назвою «Мушу йти». Я чула її вперше, але звідкись знала всі слова. Я відчула: щось має статись, і закрила очі. «Ледве чутно, тихо, десь там. Шлють вітри і хвилі привіт містам. Там у морі гори, по них – мости. Мене чекають – я мушу йти».