В мене вже підростали двоє дітей, і раптом виявилося, що я вагітна втретє. Але я повинна була перервати його життя. Іншого виходу в мене не було. Повірте, так буває ...

Виявилося, що аборт - платна послуга, і коштує досить пристойно. Звичайно, багато жінок міркують інакше: операція позбавляє їх від проблем, і за це дійсно можна заплатити. Але мені це чомусь здалося парадоксальним.

Все ж я прийшла туди, в гінекологічне відділення лікарні. Кілька років тому я лежала тут з першої дочкою, на збереженні. Я пам'ятаю, як з іншими майбутніми матусями ми обговорювали «абортниць». Ми говорили, що деяким з нас складно навіть завагітніти, хтось не може виносити дитину, але не втрачає надії, а вони ... Та щоб ми ... Та ніколи! І ось тепер це «ніколи» сталося зі мною.

Зазвичай абортниці чекають операції в особливій палаті, окремо від «матусь». Так спокійніше для всіх. І в цей раз нас таких було в палаті четверо. І в сусідній - троє. Разом - семеро. Я тоді спробувала порахувати: операції робляться кожен день. Припустимо, в році двісті таких днів. Скільки ж людей убивають тільки в одному цьому відділенні? А скільки по всій країні? Одна справа читати статистику, а інше - зрозуміти на власному досвіді.

Мої сусідки

Моїми сусідками по палаті опинилися: жінка років тридцяти п'яти, ще одна трохи молодша і зовсім молоденька, років двадцяти, дівчина. Процедура відкладалася, і ми розговорилися. Виявилося, що у всіх були свої, на їх погляд досить вагомі причини прийти сюди. У першій (назвемо її Лариса) вже була дитина, хлопчик п'яти років. І вона більше не хотіла дітей. «Як би цього ще виростити, вигодувати», - говорила вона. Але чомусь вона не здалася мені бідною, навпаки, вона була добре одягнена, на ній були дорогі прикраси, і взагалі вона виглядала дуже елегантно. У другій (нехай буде Світлана) перша дитина народилася зовсім недавно, менше року тому, тому другого, за її словами, поки «народжувати зарано». Третя, молоденька (нехай буде Наталя), йшла на аборт вже вдруге. Дітей у неї поки не було. Вони з чоловіком зовсім недавно купили собі квартиру, але не встигли ще зробити в ній ремонт. І тільки через це вона «поки» не хотіла народжувати.

Очікування

Ми сиділи на ліжках, розмовляли, навіть сміялися. Але мене не покидало відчуття дикості, абсурдності того, що відбувається. Ось чотири молоді жінки. У кожної свої причини, на їх погляд, дуже важливі. Але це не скасовує того, що ми маємо намір скоїти вбивство. І ми можемо при цьому сміятись. Людина взагалі дивна істота, повна протилежність.

Медична допомога ...

Прийшла лікарка, розповіла про операцію, про те, які ліки пити після неї, і про ускладнення. Вона була спокійна і діловита. Для неї це був ще один робочий день. Потім увійшла санітарка, літня жінка, проста і трішки грубувата. Вона веліла нам заправити ліжка так, щоб потім було зручніше перекладати нас байдужих, не відійшли від наркозу, з каталки, і розповіла, в якому вигляді ми повинні з'явитися в операційну. Було помітно, що для неї це теж справа звична. Якщо вона і засуджувала нас, то тільки за «необережність», через яку ми виявилися в абортарії. Її хвилювала побутова сторона питання, а не моральна.

Проблема Наталі.

Потім нас знову залишили одних. Чекати було дуже важко. І справа навіть не в тому, що через майбутній наркоз ми з ранку нічого не їли, а в тому, що хотілося вже скоріше покінчити з усім цим. Щоб зайняти час, я розговорилася з Наталею, молоденькою. Виявилося, що насправді їй би, мабуть, і хотілося мати дитину. Вони з чоловіком одружені вже півроку, але другий раз відкладають, бо поки що все не час, поки ще є інші справи. Батькам своїм вона навіть не розповіла ні про що, тому що вони примусили б її зберегти вагітність. Але вже раз вони з чоловіком вирішили, то вирішили. І ще вона багато говорила, як ніби себе вмовляла. Я спробувала пояснити їй, що ремонт - це не та причина, щоб робити аборт, але я розуміла, що не маю морального права переконувати її: чим я була краще? Якщо би я проявила тоді трохи наполегливості, і одне життя було б збережено.

Спочатку оперували жінок з іншої палати. Ми тільки чули, як їздить по коридору каталка. І тут я була вражена ще раз. Все відбувалося дуже швидко. Звук коліс по кахлю лунав через кожні п'ять хвилин, якщо не частіше. Тобто виходило, що на саму процедуру потрібно всього дві-три хвилини. Що це в порівнянні з цілим життям, яку могло би прожити ця ненароджена людина?

Ось стали викликати з нашої палати. Я бачила, як ішли жінки, і як їх привозили назад, як їх перекладали на ліжко, клали їм на живіт пакет з льодом, накривали ковдрою, і в мені піднімався жах! Ні, це був не страх болю чи чогось іншого, а саме жах, від того, що відбувалося на моїх очах.

Покликали мене

Я перейшла коридор, зайшла в операційну, лягла на стіл. Лікар відвернулася, вона готувала інструмент. Медсестра підійшла, щоб зробити мені наркоз. І тут мене затрясло, я затремтіла всім тілом, так, що це стало помітно. Медсестра запитала, що зі мною. Їй було ніколи довго розмовляти, але не запитати вона не могла. І тут я зрозуміла, я все зрозуміла. Я зрозуміла, що ніколи, ні за що, ні за яких обставин, як б погані вони не були, не зможу вбити свою дитину, - це вище моїх сил! Це неможливо. «Я не хочу», - ось і все, що я змогла сказати. Я знала: ще мить, мені зроблять наркоз, і я вже нічого не зможу змінити. Але я встигла, я його врятувала.

Я повернулася в палату і розридалася. Плакала від щастя, що моя дитина зі мною, він тут, я знаю, що він в мені, і що він мені вдячний. І я плакала про всіх тих, хто не зміг врятувати своїх дітей, про тих жінок, що були разом зі мною і тих, що були раніше мене і будуть тут, на цьому ліжку, потім.

І тут закричала Наталя. Наркоз проходив, і вона вже була у свідомості, але поки ще не повністю. І прорвалося те, що вона намагалася приховати від самої себе. Вона благала повернути їй її дитину, вона металася по ліжку, поривалася встати і йти за ним. І це, напевно, було найстрашніше, що я бачила в своєму житті - плач матері за вбитою нею дитину! Він був потрібен їй, але, підкорившись помилковим уявленням про те, що правильно, а що неправильно у цьому житті, що важливо, а що може почекати, вона позбулася його. І не могла собі цього пробачити.

А моєму маляті вже чотири місяці. Він вміє перевертатися зі спини на живіт і тягнеться сідати. Якщо це здається вам занадто простим, то повинна вас запевнити, для такого маляти це серйозні досягнення. І, напевно, я люблю його трохи більше за інших моїх дітей, тому що він - вистражданий.

http://catholicnews.org.ua