Її історія опинилася в моїх руках випадково, хоча, мабуть, все це вигадка і насправді немає ніякої історії, як мене змусили потім говорити. Завжди бракувало чогось нового, начебто про все вже було написано, та й наше місто, таке спокійне і тихе ззовні, здається, не мало чого в собі ховати. І якби не історія Міріам, я б досі так думав.

Повертаючись чергового вечора додому, у пошуках нового сюжету, чи то радше жертви, я оціпенів від подиву: назустріч мені бігла (так, власне бігла) Магдалена. Її обличчя променіло такою шаленою радістю і щастям, що здається його б вистачило на весь світ. До кінця свого життя я не бачив людини щасливішої за неї. Її мати поспішала за нею в такому ж піднесеному настрої, а я стояв і не міг сказати ні слова, дар мови повернувся лише тоді, коли вони зникли за рогом вулиці. Я розумів надзвичайність події, що сталася, але досі не міг повірити в те, що бачив. Стара сусідка сиділа неподалік на лавці і радісно схлипувала, здається до неї теж лише повертався дар мови, тому єдине, що вона відповіла на мій допитливий погляд, було: – Міріам.

Сказати, що це ім’я мені щось пояснило, означає не сказати нічого. Але відтоді воно стало частиною мого життя і досі не покидає його. Спочатку я обнишпорив всі місцеві каталоги і довідники, обійшов всі бібліотеки і архіви, і лише розмова з місцевим парохом просвітила всю ситуацію.

«Випадок з вашою знайомою не перший і не останній, – загадково посміхаючись говорив він, – Міріам померла десять років тому, відтоді життя нашого міста змінило своє звичне русло.»
«Чому мені досі нічого про це не було відомо?» – запитував я наче сам себе.
«Ви ж лише журналіст, але не віруюча людина. Більше я не маю права вам розповідати. Церковна влада неприхильно ставиться до будь-яких розслідувань відносно Міріам. Позаяк я бачу ваше щире і безкорисливе зацікавлення в цій справі, ось три імена, які зможуть вам допомогти.»

Отець Корнилій явно щось приховував, я не належав до когорти віруючих, в його очах я був «лише журналістом», але, хто як не ми тримає руку на пульсі суспільства, тож він помилявся, коли говорив, що мені не дано знати більше.Першим в списку обраної трійці о.Корнилія стояло ім’я Агати Мілош – матері Міріам. Ця людина, здавалося б, так близька до неї фізично, виявилась дуже далекою духовно.

Старий будинок в передмісті, чорні стіни обвиті зеленим плющем і тиша, чимось насторожує і притягує водночас. Ідеальне місце для життя такої сім’ї. Пані Агата зустріла мене скептичним поглядом і з сигаретою в руках. Якоюсь не такою уявляв я її собі, поза тим ми досить швидко знайшли спільну мову.«Ви надаремне гаєте час, всі ці події, що кояться останнім часом – це може бути хто завгодно, чи що завгодно, але не Міріам. Вона була звичайною фанатичкою, однією з тих, які підмітають церковні подвір’я чи годинами стоять навколішки біля ікон. Можливо, якби я була її рідною матір’ю, то ставилася б до цього інакше, я взяла її на виховання з місцевого сиротинця сестер-кармеліток, коли їй було три, про попередніх батьків не збереглося нічого, але скоріш за все це від них у неї тяга до тієї релігійності. Я ж любила її як доньку, моментами важко було знайти спільну мову, особливо під час її частих подорожей, остання з них привела її в божевільню, а потім й взагалі забрала життя. Я не хочу, та й не зможу розповісти вам більше, бо навіть мені було заборонено навідувати її. Міріам померла душевно хворою, з цією правдою я живу ось уже десять років.»

Розум підказував мені, що десь так усе й мало виглядати, а серце штовхало до думки, що це не та відповідь, яку я шукаю.
Агнешка Круль – найближча подруга Міріам, постала переді мною у вигляді сестри-кармелітки – Юдит. Настоятелька монастиря довгий час не погоджувалась на мою зустріч з нею, особливість цього чину полягає у повному відчуженні від світу і постійному перебуванні в пості та молитві, але, коли я пояснив, що це для добра Міріам, вона дала згоду на недовгу бесіду. Сестра Юдит виявилась дуже милою особою, час від часу вона говорила уривками якихось фраз, мабуть із Біблії, але це лише надавало розмові особливого, містично-таємничого відтінку. Вона розповіла мені про останню подорож, чи правильніше прощу, Міріам, яка, як потім виявилось, була знаменною в її житті.

« На відміну від Міріам я ніколи не виділялась покорою чи жертовністю, радше з подиву, ніж з цікавості я споглядала її захоплення всякого роду церковностями. Пам’ятаю в момент її останньої прощі я переживала якесь духовне відчуження, саме тому вирішила поїхати з нею. Як виявилось, духовного спокою в Колодіївці шукало багато людей, але це були зовсім інші люди ніж я. Спочатку все йшло добре, ми співали пісень і наповнювали церкву дзвінкими голосами, потім була година тиші і мовчанки, а ближче до ночі почалося щось страшне. Отець зачитував якісь молитви і люди навколо почали змінюватись на очах. Одні падали на землю і корчились, мов у страшних муках, інші кричали якимись несамовитими голосами, а дехто виробляв такі дивні рухи, які просто не під силу звичайній людині. Все це нагадувало страшну картину, з якої хотілося чимшвидше утекти, але ноги не слухались мене і я мусіла стояти на місці. Отець підходив до тих, що залишалися стояти з розп'яттям в руках, після чого наказував покинути храм. Коли він наблизився до нас з Міріам, то несподівано вона зомліла, вже за межами храму мені вдалося привести її до тями.

Але по дорозі додому я зрозуміла, що з Міріам щось не так, вона то сміялась, то плакала, мені стало страшно, довелося відвезти її в лікарню. Пізніше будь-які відвідини було заборонено, але одне я знаю точно, за час її, так би мовити, хвороби і недовгого перебування в лікарні багато невиліковно-хворих людей вийшло звідти цілком здоровими.»

« Ви ж розумієте, легше повірити в те, що вона була божевільною, аніж святою.»
« Світ так і зробив, але за спиною суспільства живуть люди, які в молитвах до неї отримують те, що просять. Ви говорите Господу: – «Не побачу, не повірю! – а Він відповідає, – Не повірите, не побачите!» Думаю ви вже мали достатньо підстав для того, щоб прозріти.»

Я не зрозумів, що вона мала на увазі, але знала сестра Юдит значно більше, ніж говорила. Під кінець нашої розмови мене зацікавило питання про її покликання до монастиря, на що вона відповіла:
« До цього теж спричинилася Міріам, колись давно вона дала мені образок св. Терези з Лізьє і сказала, що вона допоможе мені, так само, як допомогла їй. Я згадала про нього лише після її смерті і вирішила слідувати стопами святої. Наостанок, я хочу поділитися з вами тим, що ось уже десять років повертає людям надію», – вона простягнула мені невелику книжечку з зображенням надзвичайно красивої дівчини на ній.

«Ви не боїтесь переслідувань чи засуду, адже в тогочасних умовах і в даній ситуації такі дії гостро караються.»
« Божою волею Міріам через терпіння і страждання стала святою, Божою волею я опинилася тут, в монастирі, Божою волею ви тримаєте цю книжечку в руках, а якщо Бог зі мною, то хто проти мене?»
Я не знав, що їй відповісти, тому ввічливо подякувавши, покинув територію монастиря. Розповідь Агнешки Круль глибоко засіла десь всередині мене, але, мабуть, картина історії Міріам була б неповною без ще однієї особи, яка перебувала з нею аж до її «смерті».
Йоан Віслав вже давно, а точніше десять років, не працював у лікарні для душевно хворих, але там на диво швидко мені дали його адресу. Старенький чоловік зустрів мене без здивування, наче знав наперед, про що буде наша розмова.

« Вона покинула нашу лікарню так само раптово, як і з’явилася в ній. Нечистий щораз більше оволодівав її тілом, але не душею. В моменти припадків доводилось ізольовувати інших від неї, вона кричала, стогнала, кидалась в різні сторони, а коли все минало, говорила, що це її хрест і терпіння, і вона мусить донести їх до кінця. Віри їй не позичати, напрочуд стійкою виявилась ця дівчина. А потім почались чуда, найперше були зцілені її сусіди по палаті, згодом, у вільний від припадків час, ми привозили й інших хворих, одного доторку її руки було достатньо, щоб оздоровити людину. Коли розголос про Міріам вийшов за межі лікарні, будь-які відвідини було заборонено. Влада постаралася, щоб ніхто про це не дізнався, та й Церкві це було не на руку, адже визнання «божевільної» святою лише підривало її авторитет. Тим не менше чуда продовжувались, та й «хвороба» Міріам прогресувала. Я зважився привести до неї отця-екзорциста, після довгої розмови з нею він сказав мені, що вона відмовилась від його допомоги, бо якщо він позбавить її страждання, то вона не зможе звільняти інших від страждання. Невдовзі її паралізувало, спочатку лише руки, а потім й усе тіло, приступи посилювались, щораз важче було привести її до тями, пам’ятаю після одного такого випадку, я підійшов до неї і, щоб потішити сказав: – «Тепер все добре, ти в безпеці.» На що вона відповіла: – «Я не можу бути в безпеці, бо я все ще жива.» На ранок її не стало. Смерть була дуже близькою до неї, але чи померла вона насправді – невідомо нікому. Коли я здійснював ранковий огляд палат, Міріам на ліжку не виявилось, поза тим, що лікарня цілодобово охоронялася, ніхто нічого не бачив і не міг пояснити, звичайно, пізніше у всьому звинуватили нас, мені навіть довелося покинути посаду лікаря, але своїх слів і того, що бачив, я не зречуся ніколи. Міріам - свята і навіть сьогодні допомагає тим, хто просить і тим, хто потребує.»

Якби в мене була хоч краплина тієї віри, яку мав цей лікар, я б не завагався ні на секунду, не побоявся переслідувань і світ дізнався б про Міріам значно раніше. А так, я виявився звичайним боягузом і маловіром. Редактор відмовився публікувати мій матеріал і під тиском обставин та страхом переслідувань, я був змушений заявити, що історія Міріам це вигадка. Але зараз я не боюся нічого, ні осуду світу, ні засуду суспільства, Міріам була і залишається святою, її історія справжня і вона перед вами.

kyrios.hram-brody.org.ua