Якось поїхав я в Троїце-Сергієву лавру, до мощей прикластися. Стою, молюся. Дивлюсь, інвалідний візок. Думаю, людина до мощей прикластися приїхала. Бачу, чоловік вже лежить біля огорожі, де тільки що візок стояв. Ну, думаю, сповз, бідолаха. А потім подумав: напевно, до мощей доповзти не може, інвалід все-таки. Всі через нього переступають, до мощей проходять, а він як лежав, так і лежить. Треба людині допомогти. Не бабусям же його піднімати і до мощей нести. Підходжу. Бачу, що він весь скорчений. "Тобі допомогти?” - запитую. А він натужно так, крізь зуби: "Не зможеш”. "Чого це я не зможу?” - відповідаю. - Та я на одній руці сорок разів підтягуюся”. Тут чернець назустріч. Я йому: так і так, людині треба допомогти. Намагаємося вдвох його підняти, а він рук від огорожі не відриває. Тут мене досада взяла. "Ти руки відпусти, ми ж тобі допомагаємо”. А він мукає: "Не можу”. Силою неймовірною скувало йому руки. Бачу, чернець щосили його смикає. Я злякався спочатку, що пальці відірвемо. Але бачу - нічого, руки на місці, теж осмілів і став щосили смикати. Віддерли ми його від залізних прутів, так він за кульку, що зверху приварена, вхопився, і так, що я подумав, зараз її відірве. І від кульки ми його відірвали. Несемо. Чернець, що молитви читав біля мощей, відступив, коли ми стали його підносити до раки; не повірите, ніби крізь невидиму стіну штовхали. Ледве втиснули. Але тільки торкнувся він рукою раки, так відразу і обм'як. Руки батогами повисли, повіки стулені, ніби втомився після важкої роботи.