«Шануй отця твого і матір твою, щоб тобі було добре і щоб ти довго прожив на землі» – Четверта заповідь є єдиною, до якої додано обітницю. Ця заповідь не накладає заборони, вона просто вказує шлях до щастя не лише у вічності, а й тут, на землі. Але що означає шанувати батька і матір сьогодні? Яким чином не лише виконувати цю заповідь самим, хоч би скільки років нам було, а й навчити цього власних дітей, та ще й так, щоб і вони потім навчили пошани наших онуків?
Насамперед звернемо увагу на те, у якому контексті Бог дає цю заповідь: на початку вона звернена саме до ізраїльтян. Нині ж, коли ми сприймаємо її вже як універсальну істину, побутує інший стереотип: мовляв, IV заповідь стосується лише дітей та їхнього ставлення до батьків. Тобто лише батько і мати є тими, до кого має бути звернена пошана дітей, і коли батьки відходять до Господа Бога, обов’язок дітей нібито повністю виконано. Насправді ж усе не так просто.
Шануй – і навчиш шанувати
Почнемо від початку: яким повинно бути життя людини вже від зачаття? Що посієш, те й пожнеш, кажуть у нашому народі. Або ж: як виховаєш, так і матимеш. Повага дитини до батьків починається з того, чи поважає тато маму, а мама – тата.
Чоловік і жінка доповнюють одне одного, стають однією плоттю, і Бог дарує їм дитину, плід їхньої любові. Зростаючи, вона сприймає ту любов, яку дають їй батьки, прив’язується до них та сприймає світ таким, яким вони їй його показують. Саме від батька ми вчимося ставлення до матері, від матері – ставлення до батька. Якщо тато каже, що мама – єдина, що він дуже любить і шанує її, то так маму сприйматиме й дитина. Якщо ж мама стверджує, що тато працьовитий, турботливий, дбає про них, то саме так дитина й дивитиметься на батька. Так малеча починає засвоювати і плекати в собі любов до батьків.
Час віддавати любов
І тут виявляється другий аспект Четвертої заповіді, виховний, а саме: ставлення батьків до дітей. Чи вони прищеплюють любов до себе або, навпаки, своїми діями провокують дитину відкидати її? Дитина – це великий дар, прийняття якого вимагає і великої відповідальності. Адже батьки передусім покликані виховати громадянина Неба. Колись перед Богом батько і мати даватимуть відповідь про те, чи вдалося їм дати дитині це найголовніше громадянство.
Саме християнське виховання є ключем до розуміння обітниці: «…щоб тобі було добре і щоб ти довго прожив на землі». Дитина, яка зросла в любові й турботі, бачила взаємну приязнь між батьками, засвоїла цей досвід також і для будівництва власної сім’ї. Коли вона реалізує його, до батьків уже прийде старість – а разом із тим до дорослого сина чи доньки прийде розуміння: час віддавати любов.
Колись дитина була маленькою та немічною, потребувала опіки, і батьки дали їй усе необхідне. А тепер немічні вже вони – і так само потребують ніжності, опіки та любові. Це також виконання Божої обітниці: саме діти покликані дбати про здоров’я та довголіття своїх батьків, а про них потім подбають уже їхні діти, так само засвоївши приклад тата і мами.
Щоб ти довго прожив на землі…
Фундамент нашого довголіття закладається від моменту зачаття в материнському лоні. В утробі дитина переживає все те, що переживає її мама. А переживання мами, своєю чергою, напряму залежать від тата й від того, наскільки він здатний оточити турботою й любов’ю дружину, дати їй почуття безпеки навіть у ймовірних труднощах. Саме так, зі спільного з батьками переживання любові вже від лона матері, починається наше виховання до щастя.
Звісно, нерідко буває так, що батьки не до кінця виконують свою місію. І тут постає питання: чи бачать вони образ Божий у власній дитині? Адже дитина разом із батьками покликана передусім творити Божу спільноту на землі, а не виконувати їхні забаганки.
Є окремі випадки, коли батьки не становлять спільноти любові: або вони не прагнуть цього, або їм заважають якісь залежності, серйозні недоліки, інші негаразди. І тут для дитини на перший план має вийти сам Бог і Його образ, присутній також і у її батьках, хоч би як сильно він був спотворений гріхами або чимось іншим. Можна відкидати гріх, але не можна ненавидіти саму людину. Іще більшою мірою не можна підтримувати її у її гріху та злих намірах.
Пошана як виклик
Часто, повторюючи «шануй…», ми забуваємо, а що взагалі означає поняття «пошана». Це лише слухатися і виконувати? Ні, набагато глибше. Я шаную своїх батьків – отже, до кінця буду відкритий до них. Хоч би що сталося, я завжди прагнутиму разом із ними шукати те добро, що все-таки нас об’єднує.
Це нагадує спілкування з Богом, яке також не завжди буває для нас простим і зрозумілим: буревії та своєрідні суперечки з Господом трапляються і в молитві. Іов, приміром, утікав від Бога, хоч і шанував Його. А коли зрозумів усе, то повернувся. Дитина може бунтувати проти батьків, але справжня пошана з часом розставить усе на свої місця.
Однак для того є важлива умова: живе спілкування в родині. Адже батьки у якихось кризових випадках мусять і собі ставити питання, прислуховуючись до дитини: а може, це ми щось не так зробили? Може, і наша провина є в цій ситуації? Адже ще св. Павло нагадував батькам, щоби не дратували своїх дітей.
Хто в домі господар?
Бог творить людину за своїм образом і подобою – тобто за образом і подобою єдності трьох Осіб: Отця, Сина і Святого Духа. Так і сім’ю творять троє, які мають зберігати між собою єдність, – це чоловік, жінка і Бог.
Наприклад, коли я готую пари до Таїнства Шлюбу, то питаю їх: хто має бути головним у сім’ї? У відповідь дівчата червоніють, хлопці зиркають дещо невпевнено… І починають указувати пальцями одне на одного. «Але Бог має бути головним у сім’ї!» – кажу я їм. Більшість наречених до такого повороту подій явно не готова.
Між батьками і дітьми також зберігається ця «триєдність»: є батьки, є діти, і є Бог. Але Бог має бути першим. Так, дружина дивиться на чоловіка, чоловік – на дружину, але вони разом мають бачити те, що Христос – посеред них. Як у взаємному ставленні, так і у вихованні дітей. «Через Христа я бачу тебе», – якби таку позицію прийняли всі члени родини, то в ній би все докорінно змінилося в напрямку добра та християнського розвитку. А якби за цим принципом почали жити більшість родин, то в цілому нашому суспільстві настали би докорінні зміни, і всі ми були би їм раді.
Родина родин – країна
Переживаючи процес відновлення та зміцнення державотворення, українці мають знову переосмислити дар життя. Небесна Сотня назавжди в наших серцях – але скільки сотень щодня потрапляють у Небо через абортарії та аптечні пункти?.. Скільки материнських лон нині стає домовиною, місцем кривавого вбивства замість того, щоби бути місцем щастя та гармонії, колискою життя? Лише за роки незалежності в Україні таким чином були сформовані не небесні сотні, а цілі полки…
Про те, що народ, де більше дитячих трун, ніж колисок, приречений на знищення, казав іще митрополит Андрей Шептицький. Так, Україну знекровили голодомори та війни. Але хоча війна і забирає людські життя, та країна, відкрита на життя з Богом, поновить себе, і про це також казав митрополит Андрей: народяться нові лідери, які розбудують державу, дадуть їй силу. Однак та держава, яка знищує своїх громадян, ризикує ніколи не побачити розквіту: вона сама стане вбивцею також і тих нових керманичів, які нам тепер так потрібні.
Щоби допомогти у становленні прородинного суспільства, Церква міцно стоїть на сторожі життя людини від її зачаття до природної смерті. Також ми стараємося допомогти батькам ставати справжніми батьками, а не лише біологічними. З цією метою діють курси приготування до батьківства, родинні консультації тощо. Поняття «сім’я», «родина», «народ», «християнське виховання» потребують нового пояснення, адекватного сьогоденню, і заради цього ведеться велика робота.
Окремої уваги варті програми сімейного відпочинку, адже брак часу руйнує як любов у подружжі, так і стосунки між батьками та дітьми. Тому постають християнські сімейні табори. Хочу згадати також про виховні програми опіки над підлітками та молоддю, яким необхідно вчасно та по-християнськи пояснити питання статевих стосунків.
Наступний етап – це передшлюбні науки, які мають приготувати пару до усвідомленого прийняття Таїнства Подружжя, готовності до подружнього життя, а також до прийняття та виховання потомства.
Церква прагне опікуватися і молодими сім’ями, зокрема тими, які після передшлюбних наук прагнуть іще глибше зануритися в цю тематику. Для цього створюються родинні рухи та спільноти, «Подружні зустрічі» тощо. Там сім’ї разом моляться, спілкуються, відпочивають… Учаться творити Домашню Церкву та бути у єдності у Вселенській Христовій Церкві.
Також увага приділяється сім’ям, де постали якісь труднощі, та допомозі їм, спрямованій на зцілення і відновлення нормального життя в спільноті. Для цього в Церкві також існують необхідні засоби, відповідні до конкретних проблем (залежностей, хвороб тощо).
Щоби було кого шанувати…
Є в нашому народі й діти, позбавлені батьківської опіки, а також діти-сироти. Якщо хтось із цих дітей (переважно йдеться про малят) потрапляє в прийомну сім’ю або під опіку, то їхні батьки та опікуни також мають потребу в особливій опіці Церкви. Тому для них створюються спільноти, групи підтримки та навчальні програми.
Існують також програми, розраховані на допомогу в соціальній адаптації сиротам від 12 років, у яких небагато шансів на усиновлення або потрапляння під опіку. Для них та для небайдужих дорослих створено програму «Мій добрий друг», яка, по суті, являє собою наставництво. Дорослий друг-наставник раз на тиждень навідує свого юного підопічного, спілкується з ним, обговорює різні теми, допомагає розібратися у шкільних справах. Так вихованцям відкривається інший світ, реальний, входження у який відбудеться легше поруч із більш досвідченою та відкритою людиною. Зрештою, це і є одним із основних завдань батьківства: підготувати духовно зрілу особистість до вступу у світ, через виховання озброїти її всіма необхідними якостями для щастя. І прекрасно, що цього можна досягати стількома різними способами, аби лиш у серці назавжди закарбувалися слова Христа: «Хто приймає дитину в Моє ім’я, той Мене приймає» (Мт 18, 5).
о. Богдан ТИМЧИШИН,
доктор морального богослов’я,
голова Комісії у справах родини (УГКЦ) http://www.livingrosary.org.ua
