ДОБРЕ ІМ’Я, ЧЕСТЬ І СЛАВА
На світі багато різних цінностей, якими люди дорожать. Вони можуть бути суто матеріальними, як-от: маєток, гроші, золото, будинок, підприємство; і цінності духовні: знання, мудрість, слава, добре ім’я, чеснота і т.п. На сторожі перших стоїть 7-ма і 10-та Божі заповіді, а на сторожі других — 8-ма Божа заповідь. Вона боронить правду, нашу честь, славу й добре ім’я, а забороняє все те, що їх руйнує. 8-ма Божа заповідь наказує дбати і берегти добре ім’я, честь і славу нашу та наших ближніх.

Добре ім’я, честь і слава — цінне добро
Добре ім’я, честь і слава — найцінніші скарби на землі. У Св. Письмі Старого Завіту сказано: «Добре ім’я ліпше, ніж великі багатства» (Прип. 22, 1). Св. апостол Павло так цінив своє добре ім’я та славу: «Волію-бо радше вмерти, ніж щоб хтось знівечив оту мою славу» (1 Кор. 9,15).
Добре ім’я і честь не можна купити навіть за великі скарби. Їх здобувається тільки чесним життям та практикуванням чеснот. Добре ім’я необхідне кожному в суспільному житті. Всі люди і всюди хочуть мати справу з чесними особами. Тому, приймаючи на роботу чи службу в приватні або громадські установи, вимагають характеристики від чесних людей. З нечесними, людьми недоброго імені чи слави ніхто не братається, усі їх бояться й від них тікають. Св. Франц Сальський порівнює добре ім’я до листя на дереві, що творить не лиш окрасу дерева, але служить і для охорони його плодів. Подібно й добре ім’я є не лише окрасою кожної людини, але також служить для охорони її чеснот.
Усвідомлення доброго імені й честі дає кожному почуття спокою, вдоволення та щастя. Добре ім’я і слава — це наче квиток вступу до серця людей, до доброго товариства та різних посад чи гідностей. Зате нема нічого гіршого для людини, як не мати доброго імені чи слави або їх стратити. Кожного болить, коли інші не мають його за чесного, йому не довіряють або його уникають. Така людина, власне, стоїть поза рамками суспільного життя. Тому повчальною є думка св. апостола Павла: «Слава наша — це свідоцтво нашого сумління, як ми поводились у світі, зокрема щодо вас, — у святості й щирості Божій» (2 Кор. 1, 12).
Добре ім’я, честь і слава для нас важливі ще й тому, що заохочують любити й практикувати різні чесноти. Усвідомлення того, що інші мають нас за чесних, природно заставляє нас відповідно поводитися, щоб тієї честі не порушити через якийсь невідповідний учинок, як наприклад: пияцтво, бійку чи сварку.

Наше право на добре ім’я та славу
Сам Господь Бог вклав у людське серце почуття честі. З ним ми народжуємося. Тому почуття честі й доброго імені зустрічаємо у всіх людей, усіх станів і в будь-якому віці. Це помічаємо і в малих дітей. Кожна людина, навіть нечесна, хоче показати себе кращою. Свої природні хиби чи промахи кожен намагається приховати.
Боязнь сорому перед людьми є якраз впливом цього природного почуття честі. Кожен боїться неслави, і рум’янець стиду вкриває його лице, коли чує, що люди щось недобре про нього говорять. Деколи той сором такий великий і болючий, що людина не може його пережити й накладає на себе руки. Час від часу часописи подають у своїх новинках інформацію про людей, що покінчили життя самогубством, коли стали відомими їхні нечесні діла.
Добре ім’я, честь і славу нелегко здобути, бо це справа не кількох днів чи тижнів, але довгих літ, навіть цілого життя, проте дуже легко можна їх назавжди втратити.
В одній казці говориться про випадкову зустріч Води, Вітру і Доброго Імені, які стали приятелями. Поки розійшлися, поставили собі питання: «Що треба зробити, щоб знову зустрітися?» На це Вода каже: «Мене можете будь-де без клопоту знайти. Вистачить прийти над море, ріку чи потічок або навіть до найближчої криниці і мене закликати, і я вже присутня!» І Вітер відповідає: «Мене теж дуже легко зустріти. Легенький вітрець всюди повіває. Вистачить тільки відчинити двері або вікна і кликнути за мною, і я вже тут!» Тільки Добре Ім’я сумовито збоку стояло та мовчало. Коли ж Вода і Вітер наполягали на тому, щоб воно їм сказало, де його найлегше знайти, то воно, зітхнувши, врешті відповіло: «Мені прикро це вам казати, але я не вертаюся ніколи. Хто мене раз утратив, той уже мене більше не знайде».

Обов’язок дбати про добре ім’я
Коли ж добре ім’я, честь і слава такі великі скарби, то варто про них дбати. У Св. Письмі Старого Завіту, книзі Сираха, читаємо: «Про ім’я своє дбай, воно тобі лишиться над тисячі великих скарбів золотих. Мало днів триває життя щасливе, та добре ім’я перебуває навіки» (41, 12-13). А св. апостол Павло каже: «Слава ж і честь, і мир усякому, хто чинить добро» (Рим. 2, 10). Маємо дбати про добре ім’я не саморекламою та самохвальством, але добрими ділами, праведним життям і мирним співжиттям з нашими ближніми. Завжди й усюди мусимо бути на сторожі, щоб не зробити чогось такого, що могло б зашкодити нашому доброму імені, честі і славі.
Маємо не тільки право дбати про своє добре ім’я, але і його боронити, якщо хтось неслушно заподіяв нам якусь неславу. Тут сам Христос дає нам найкращий приклад, як стати у своїй обороні. Коли Він на суді високої юдейської ради на запитання первосвященика дав правильну відповідь, і один зі слуг, якому ця відповідь не сподобалася, ударив Його в лице, Ісус сказав: «Якщо я зле сказав, доведи, що воно погано. А якщо добре, то за віщо мене б’єш?» (Ів. 18, 23). Коли апостола Павла і Силу у Філіппах юдеї несправедливо обвинуватили перед владою міста, то воєводи, не прослідивши справи, звеліли їх сікти різками та замкнули у в’язниці, а другого дня, побачивши свою помилку, хотіли їх випустити. Тоді Павло заявив: «Нас, римлян, без судової розправи прилюдно вибили різками і кинули в тюрму, а тепер потай нас виганяють? Ні-бо! Нехай самі прийдуть і виведуть нас». Ліктори донесли ці слова воєводам. А ті, почувши, що вони римляни, злякалися і, прийшовши, попросили в них вибачення» (Ді. 16, 37-39).
З іншого боку, ми не сміємо бути в цій справі занадто честолюбними, перечуленими та за всяку ціну гонити за добрим іменем і славою. Ніколи не забуваймо, що ми не є ліпшими, ані гіршими від інших, але такими, якими ми є в Божих очах. Повна й найвища слава належить тільки єдиному Богові. Тому апостол Павло каже: «Богові, єдиному мудрому, через Ісуса Христа, слава на віки вічні» (Рим. 16, 27). А про себе він говорить: «Благодаттю Божою я є те, що є, але благодать Його в мені не була марна» (1 Кор. 15, 10). В листі до Галатів нагадує: «Не будьмо марнославні, задерикуваті між собою, завидущі одні одним» (Гал. 5, 26).
Св. Іван Золотоустий, перестерігаючи нас перед пустою славою, говорить: «Страшна любов слави, страшна й повна багатьох зол. Це терня, що з трудом виривається. Це звір неприборканий, багатоголовий, який бунтується проти тих, що його годують. Як хробак точить дерево, в якому народився, іржа з’їдає залізо, на якому появляється, а міль — тканину, так і пуста слава губить душу, що її в собі виплекала. Тому мусимо докласти великого старання, щоб цю пристрасть із себе викорінити».
Великі й світлі люди завжди покірно про себе думають і ніколи нічим не гордяться. Святійший отець Іван XXIII, будучи 32-літнім священиком, під час реколекцій у своєму записнику занотував: «Думка про моє минуле робить мене покірним і засоромлює. Думка про теперішнє мене потішає, бо Господь Бог все ще показує мені милосердя. Думка про майбутнє заохочує мене надією, що зможу надолужити те, що втратив. Яким буде моє майбутнє? Може, дуже коротким».
Маємо не тільки дбати про своє добре ім’я і славу, але також про добре ім’я та славу наших ближніх. Як нам, так і їм їхнє добре ім’я та слава дорогі, тому мусимо завжди бути обережними, ніколи не нашкодити їм в їхній добрій славі.

ГРІХИ ПРОТИ 8-ої БОЖОЇ ЗАПОВІДІ (I)
Восьма Божа заповідь стоїть не тільки на сторожі доброго імені, честі й слави, але вона також забороняє все те, що шкодить доброму імені, честі й славі нашій і наших ближніх. Головне джерело гріхів проти 8-ої Божої заповіді — це гріхи язика. Св. апостол Яків говорить про шкоду та гріхи, що їх вчиняє людський язик: «Язик — член маленький, а хвалиться великим! Глядіть, який вогонь малий, а запалює величезний ліс! І язик — вогонь, світ неправди... Усякі роди диких звірів та птахів, гадів та морських потвор були приборкані й приборкуються людським хистом. Язика ж ніхто з людей не може вгамувати: він — зло, що спокою не знає, наповнений смертельною отрутою» (Як. 3, 5-8). Два найбільші та найчастіші гріхи язика — обмова й очорнення.

Що таке обмова?
Це виявлення без слушної причини правдивих, але таємних лихих діл ближнього. Хтось може мати особисті затаєні хиби або гріхи, але через те він ще не тратить шансу завоювати громадську славу. А це тому, що кожний, природньо, має право до честі й доброго імені. Обмова — це руйнування доброго імені й слави ближнього. Та хтось може сказати: «Але це була правда». І правди не можна говорити, якщо вона шкодить славі ближнього. Про шкоди, що їх довершує язик, читаємо у Св. Письмі Старого Завіту: «Удар батогом залишає смугу — удар язиком ламає кістки. Від гострого меча полягло багато, але не стільки, скільки впало від язика» (Сир. 28, 17-18). Коли Христос за кожне пусте слово погрожує Божим судом, то що ж тоді сказати про гріх обмови? Обмовою грішить не тільки той, хто когось обмовляє, але й той, хто радо слухає обмови. Одне правило зазначає: «Хто інших обмовляє, той має злого духа на язиці, а хто слухає обмови, має злого духа у вусі». Не тільки живі люди мають право на добре ім’я і славу, але й померлі. Тому старовинна засада каже: «Про померлих говорити або добре, або нічого». Померлі вже стали на Божому суді.

Що таке очорнення?
Очорнення — це найбільший і найтяжчий гріх з усіх гріхів язика. Вже саме слово вказує на те, що щось чисте чи біле ми робимо чорним. Очорнення полягає в тому, що хтось свідомо приписує комусь такі провини чи гріхи, які він сам видумав з наміром пошкодити йому на славі. Очорнення вчинила жінка Путифара, звинувачуючи Йосифа в тому, що він хотів її згвалтувати, а це було очевидною неправдою. Подібно й євреї очорнили Христа перед Пилатом, бо Він бунтує народ і каже не платити податків кесареві, а це теж було неправдою. Очорнення — гріх проти правди, справедливості і любові до ближнього.
В одній парафії злобна жінка тяжко очорнила доброго й невинного священика. Її очорнення так на нього подіяло, що він дістав напад серця і лежав смертельно хворий. Жінка, що його невинно очорнила, маючи докори сумління, приходить до нього і просить прощення за свій гріх. «Жалую за все і перепрошую, — каже вона, — і хочу завдану кривду виправити». Священик витягнув подушку з-під голови, дав їй, промовивши: «Візьми цю подушку, йди на церковну вежу і висип з неї пір’я». Вона так зробила і знову прийшла до нього. А він до неї: «Тепер іди й позбирай пір’я знову до подушки». А тоді вона: «Цього не можу зробити, бо вітер уже розніс пір’я на всі сторони». Тоді вона, з умираючих уст, почула: «Це правда, що розсипане пір’я вже не можна позбирати, так також неможливо, щоб ти повернула мою добру честь і славу. Гріх очорнення твого язика зруйнував моє життя. Я вмираю, а тобі хай Бог простить. Нехай моя смерть буде пересторогою для інших, яким великим злом є гріх очорнення». Це справді глибоко повчальний приклад!

Осудження
Це сильне переконання про гріх нашого ближнього без слушної й розумної причини. Наприклад, гордий фарисей на молитві в храмі уважав митаря за великого грішника; приятелі багатостраждального Йова думали, що Бог покарав його за великі гріхи. Тільки один Господь знає наскрізь людське серце, тому тільки Він має право судити кожного. «Один лише Законодавець і Суддя, який може спасти і погубити. Ти ж хто такий, що судиш ближнього?» (Як. 4, 12).

Підозрювання
Буває так, що хтось підозрює когось в якійсь справі або грісі, не маючи на це достатньої причини. В підозрі можна дуже легко помилитися й завдати комусь велику кривду.

Сіяння незгоди
Це обмова або й очорнення з наміром порізнити особи, які живуть у любові й згоді.

Гостра критика
Нею провиняється той, хто, не знаючи усіх справ чи обставин, гостро осуджує тих, що з ним живуть чи працюють, або накидається на розпорядки церковної чи цивільної влади. Тим він руйнує довір’я до інших, сіє незгоду й нарікання.
Одна багата американська родина мала звичай часто справляти в себе гостини для своїх приятелів. Ці приятелі часто в очі вихваляли господарів дому, але перед іншими людьми різко їх осуджували. Господиня дому хотіла переконатися, чи ці похвали гостей справді щирі, чи, може,
це лише пусті компліменти. Тому одного дня, поки гості зійшлися, вона помістила у гостинній кімнаті магнітофон на невидному місці. Наступного разу при кінці гостини господиня попросила гостей, щоб послухали цікавий магнітофонний запис. Всі радо погодились. І що відбулося? Вони слухали і не вірили своїм вухам: це ж їхні слова, розмови, жарти. Пані посміхалися з господині дому, її поведінки, одежі й зачіски, страв і напитків. Подібною була й критика чоловіків щодо господаря. Рум’янець стиду покривав обличчя гостей, деякі з них прямо повтікали з дому. Магнітофон сказав усю правду! Може, нас ніхто не підслуховує, але Боже вухо завжди чує нас.

Наслідки гріхів язика
Ці наслідки деколи бувають прикрі, болючі й руйнівні. Вони стають причиною непорозуміння між людьми, ворожнечі й ненависті, руїною згоди та любові. А нас самих за гріхи язика чекає Божий гнів і суд. У св. Євангелії сказано: «Не судіте, щоб вас не судили; бо яким судом судите, таким і вас будуть судити» (Мт. 7, 1 ).

Як уникати гріхів язика?
Стараймося жити духом віри й дивитися на наших ближніх духом віри. Ми маємо бачити в них Божих дітей і навіть самого Ісуса Христа, що каже: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших — ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Пам’ятаймо, що нема любові до Бога без любові до ближнього, а де гріхи язика, там нема любові до ближнього.
Треба, щоб ми бачили свої провини й гріхи. Бо до всіх нас каже Христос: «Чого ти дивишся на скалку в оці брата твого? Колоди ж у власнім оці ти не добачаєш» (Мт. 7, 3). «Хто з вас без гріха, нехай перший кине каменем» (Ів. 8, 7). Хай нашою засадою буде: ніколи нічого такого не говорити про неприсутніх, чого б ми не мали відваги сказати їм в очі.

Обов’язок реституції-відшкодування
Як стосовно 7-ої і 10-ої Божих заповідей треба виконати обов’язок реституції, так само й 8-ма Божа заповідь за очорнення накладає обов’язок реституції, тобто обов’язок відкликати вчинене очорнення і повернути добру славу ближньому, а також надолужити за матеріальні шкоди, що їх він, може, зазнав внаслідок обмови або очорнення. Щодо обмови, то її, стисло кажучи, не можна відкликати, оскільки вона заснована на правді, тому шкоду треба компенсувати в якийсь інший спосіб.
Нехай нашим правилом стане таке: про інших говорити, як би ми бажали, щоб інші про нас говорили, а тоді уникнемо обмови й очорнення та Божого Суду, бо: «Не судіте, щоб вас не судили» (Мт. 7, 1).

ГРІХИ ПРОТИ 8-ої БОЖОЇ ЗАПОВІДІ (II)
У Св. Письмі Старого Завіту книзі Приповідок стосовно брехні читаємо такі слова: «Осоружні Господові уста брехливі» (12, 22). Як Господь Бог гидує брехнею найкраще бачимо зі сумної, зворушливої події про смерть Ананії і Сафіри (з Діянь Апостолів). Там йдеться про перших християн: «Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне... Тому ніхто з них не був у злиднях, бо ті, що були власниками земель або мали доми, їх продавали, приносили гроші за продане та й клали в ноги Апостолів, — і роздавалось це кожному за його потребою» (Ді. 4, 32-35).
Ананія і Сафіра, чоловік з жінкою, також продали свій маєток і принесли гроші до Апостолів, але затаїли перед ними, що частину грошей приховали. На запит св. Петра, чи вони дають увесь маєток, чоловік заявив, що так, а це було брехнею. І Божа кара не забарилась. За явну брехню Господь Бог негайно покарав наглою смертю спочатку Ананію, а потім і його жінку Сафіру: «Великий страх обняв усю Церкву і всіх, що чули про те» (Ді. 5, 11).
З цієї події ясно бачимо, що сам Господь став в обороні правди і показав, як Він гидує брехнею. Тому Він поставив 8-му Заповідь на сторожі правди. Тут візьмемо під увагу гріхи проти 8-ої Божої заповіді, якими є брехня, облуда й підхлібство.

Брехня, олжа, неправда, наклеп
Брехня має різні назви. Ними є олжа, неправда й наклеп. Брехнею грішить той, хто говорить щось проти свого переконання, і те, що не відповідає правді, хотячи когось ввести в оману. Така людина інакше думає, а інакше говорить. Брехня — це надужиття правди. Мотивом неправди часто буває бажання себе чи інших оборонити або відсунути якусь небезпеку чи шкоду. Таку неправду у власній обороні висловив апостол Петро. Він після ув’язнення Христа прийшов на подвір’я первосвященика довідатися, що сталося з Христом. Коли ж обі служниці і ті, що грілися при вогні, пізнали, що це Христовий учень, він тричі під присягою заявляв, що не знає Христа. За що він опісля дуже жалкував й покутував (Мт. 26, 69-75).
Деколи брехня має на меті комусь заподіяти шкоду. Перед брехнею остерігає книга Сираха Старого Завіту: «Не куй ложі на брата свого, а й другові не кой такого. Не бреши ніякою брехнею: нічого доброго з того не вийде» (7, 12-13).
Чи можна в жартах говорити неправду? Якщо такий жарт має на меті лише інших забавляти, і всі присутні свідомі того, що це тільки жарт, то в тому гріха нема, бо тут нема наміру, щоб інших увести в оману, а тільки, щоб їх розвеселити. Коли ж хтось питає нас про речі, яких він не має права знати, наприклад, скільки маємо грошей у банку, то нема обов’язку йому на це відповідати. Такій особі можна дати ухильну відповідь.
Св. Василій Великий осуджує всякий рід брехні чи наклепу: «Наклеп — це дитина ненависті, делікатна, але погана недуга. Це скрита невідчута п’явка, що тратить і висушує кров любові... Якщо б кожний міг бачити свої власні хиби докладно без заслони самолюбства, то він у цьому житті про ніщо інше не журився б, маючи на увазі, що не досить мав би часу на покуту за себе, хоч би він навіть жив сто літ... Судити інших — це безсоромне привласнення Божих прав. Засуджувати інших — це руйнувати власну душу... Не засуджуй, хоч би ти бачив власними очима, бо вони часто зводять». Св. апостол Яків хвалить правду, кажучи: «Коли хтось не завинить словом, той муж досконалий, що може загнуздати й усе тіло» (Як. 3, 2).

Облуда, лицемірство, лукавство
Неправда — це гріх язиком, а облуда — гріх ділом. Облуда полягає у тому, що хтось гарними словами або ділами старається приховати перед іншими свої злі наміри. Облуда — сестра брехні. У книзі Приповідок читаємо: «Огидні для Господа лукаві серцем, та любі Йому ті, що ходять бездоганно» (11, 20). Гріх облуди вчинив зрадник Юда, який продав Христа за гроші, але при тім удавав, що він Його приятель. Перед ув’язненням Ісуса в Оливнім городі він приступив до Нього й поцілував, кажучи: «Радуйся, мій Учителю!» (Мт. 26, 49). Подібно й цар Ірод перед мудрецями зі Сходу показав себе облудником і лицеміром, кажучи до них: «Ідіть та розпитайтесь пильно про дитя, і коли знайдете, сповістіть мені, щоб я теж пішов йому вклонитися» (Мт. 2, 8). А насправді він хотів знати, де Христос народився, щоб Його вбити.
Св. Василій Великий дає таку характеристику лицемірів: «Лицемір — це той, хто в театрі представляє когось іншого, наприклад, пана, хоча він слуга, або проста людина — короля. Так і в цьому житті, наче на сцені, багато людей веде театральне життя, маючи одне в серці, а інше показуючи назовні перед людьми. Отже, не ховай свого обличчя! Показуйся таким, яким ти є».

Підхлібство-підлабузництво
Підхлібники — це ті особи, що понад міру хвалять когось в очі, проти власного переконання, задля якоїсь користі. У книзі Приповідок сказано: «Підступне серце добра не знаходить; язик лукавий у біду потрапляє» (17, 20).

Чому слід уникати всякої неправди?
Говорити неправду — проти закону природи і цілі, задля якої Бог дав нам дар мовлення. Це надужиття цього Божого дару. Тому св. апостол Яків каже: «Язиком ми благословляємо Господа й Отця і ним клянемо людей, що створені на подобу Божу. З тих самих уст виходить благословення і прокляття. Не слід, брати мої, щоб так було» (3, 9-10). Що сказати про християнина, який у св. Причасті приймає до своїх уст Христа Господа і тими устами говорить брехню? Тому німецький кардинал Фавльгабер відзначав: «Язик, на якому спочиває Христос у св. Причасті, не сміє бути заплямлений брехнею».
Хто говорить брехню, той робить себе подібним до злого духа, бо його Христос називає батьком лжі. «А був він душогубець від початку, і правди не тримався, бо правди нема в ньому. Коли говорить брехню, зі свого говорить, бо він брехун і батько лжі» (Ів. 8, 44).
Господь Бог — відвічна правда, тому гидиться всякою брехнею. Чому Ісус Христос стільки разів виступав прилюдно проти фарисеїв? Бо вони були облудниками й лицемірами. Він називав їх побіленими гробами, бо назовні подавали себе за великих ревнителів закону, а в приватному житті були повні гріхів.
За гріхи брехні Всевишній карає нас. Про покарання Ананії і Сафіри ми вже говорили. А тепер розглянемо ще один приклад Божої кари за брехню.
У Св. Письмі Старого Завіту другій книзі Царів читаємо, що Нааман, начальник військ арамійського царя, захворів на проказу. Пророк Єлисей порадив йому скупатися сім разів у ріці Йордан. Нааман так зробив і позбувся прокази. З вдячності Нааман хотів дати Єлисеєві великий гостинець, та Єлисей не хотів нічого від нього прийняти. Коли Нааман від’їхав, то Гехазі, слуга Єлисея, забажав узяти для себе той гостинець. Він наздогнав Наама в дорозі і перед ним збрехав, що Єлисей таки хоче того гостинця. Тож Нааман дав йому два таланти срібла, і він це срібло сховав. Коли ж Гехазі повернувся до Єлисея, то запитав його, куди він ходив, а цей відповів, що нікуди. А це була неправда. Тоді Єлисей сказав: «Хіба мій дух не був при тому, коли той чоловік зійшов із своєї колісниці тобі назустріч? Оце ти забрав гроші: візьми також городи, оливні сади, виноградники, овець, волів, слуг і слугинь; але і проказа Наамана вчепиться до тебе і до твоїх потомків назавжди». І вийшов той від нього білий, як сніг, від прокази» (2 Цар. 5). Ось яку тяжку покуту й кару дістав Гехазі за свою брехню!
Наслідком брехні є те, що брехун тратить довір’я в інших. Такому ніхто не вірить. Добре каже прислів’я: «Хто раз пробрехався, той віри не має».
Загальновідоме оповідання про пастуха, що пас вівці й, аби здурити людей, часто викрикував, що надходить вовк і треба його відганяти. І люди бігли йому на поміч. Та, врешті, коли справді прийшов вовк і взяв вівцю, то хоч пастух кликав за поміччю, та ніхто не приходив, бо ніхто йому вже більше не вірив.

о. Юліян Катрій, ЧСВВ