Лівацькі сили у своїй боротьбі з християнством часто використовували закид, буцімто християнство подавлює, репресує сексуальність. Але реалії сьогодення є такими, що саме представники ліво-ліберального табору, зокрема феміністи чинять справжню наругу над людською природою стосовно взаємин між статями. В історії християнства дійсно траплялися випадки занадто песимістичного і невиправдано аскетичного погляду на сексуальність. Зазвичай вони були супутниками тієї чи іншої гетеродоксії — від гностичних впливів на раннє християнство до протестантського пуританства. Інколи нав'язування мирянам хибного аскетизму було елементом сумнівного душпастирського підходу в межах ортодоксального християнства. Схоже, сучасні ліваки прагнуть перевершити не лише священиків, які забували, що їхня паства це миряни, а не монахи, але й ранніх гностиків.
Боротьба з “сексизмом”, “об'єктивацією”, “культурою зґвалтування” і тому подібними речами сьогодні набуває особливо абсурдних форм і закріплюється на рівнях не лише публічного дискурсу, але й законодавства. Чого тільки вартий нещодавно прийнятий у Швеції закон про “згоду на секс”. Про те, які закони можуть приймати років через десять, свідчить риторика, котра сьогодні панує у західних університетах та ЗМІ. Комплімент, тривалий погляд, елементарний вияв ввічливості — все це сьогодні може бути проінтерпретованим як сексуальне домагання і ледве не замах на зґвалтування.
Кидається у вічі, що низка тем сучасного фемінізму постає як своєрідна пародія на здоровий, християнський підхід до взаємин між статями (тут можна говорити навіть не про християнський підхід, а про природний, оскільки його основи закладені в самій природі людини і їхнє вираження легко простежити у низці нехристиянських традиційних культур). Чоловік справді не повинен проявляти надмірної уваги до жінки, на якій не планує одружуватися, і явно не має наповнювати публічний простір вульгарністю. Але те, що впроваджують феміністи, не має ніякого стосунку до моногамності й інтегрального розуміння сексуальності.
У одній із енциклік Папа Пій XI писав, що Бог “освятив і установив ідеальне єднання статей лише у подружжі”, передбачивши при цьому “різний ступінь контактів [між статями] у сім'ї та суспільстві” (Divini illius Magistri, 68). Ці короткі формулювання прекрасно передають основні засади культури спілкування між статями. З одного боку — творення й існування подружжя як єдиний простір для безпосереднього вияву сексуальності. З іншого боку — “різний ступінь контактів”. Будь-які свідомі сексуальні імпульси відносно жінки, яка не є дружиною, є неприпустимими. Водночас сама природа налаштовує чоловіка на ввічливість та певний рівень опіки у взаєминах із іншими жінками. Сучасний фемінізм бачить у першому (культурі шлюбу) прояв “патріархату”, фактично зневажає моногамність і одночасно очорнює друге (культуру, побудовану на врахуванні різниці між статями).
Гадаю, всіх християн має турбувати частина того, що турбує сучасних феміністок. Для людини, закоріненої у здоровому розумінні сексуальності, не можуть бути прийнятними ні дійсні сексуальні домагання, ні брак скромності і пошани до того, що є інтимним, ні використання оголеного жіночого тіла у рекламі. Одначе християнство протиставляє цим речам прості і послідовні істини: сексуальність адекватно розкривається лиш у інтимному союзі двох, жінка має належати одному чоловіку, чоловік — мати одну жінку. Також християнство рахується зі слабкістю людини і намагається не заперечити природу, а облагородити її благодаттю. Фемінізм, натомість, тавруючи згадані речі, відкидає і те, на основі чого можливе їхнє адекватне несприйняття. Відтак позиція “борців проти об'єктивації” потрапляє у лабіринти суперечностей і врешті-решт виявляється у прагнення заперечити, подавити людську природу.
Фемінізм, як і інші лівацькі доктрини, є накопиченням абсурду. А результати втілення абсурдних ідей можуть триматися купи лише за умов тоталітаризму. Єдине місце, де феміністичні ідеали можуть цілком втілитися в життя, — це концтабір.
