Днями у ЗМІ з’явилася інформація про те, що представники Всеукраїнської
ради Церков та релігійних організацій підтримали звернення до Євросоюзу укласти
Угоду про асоціацію з Україною. За повідомленням Інтернет-порталу «Релігія в
Україні», про це було заявлено під час проведеної у Брюсселі зустрічі представників
Всеукраїнської ради Церков та релігійних організацій з єврокомісаром із питань
розширення та Європейської політики сусідства Штефаном Фюле.
Як зазначив Представник
України при ЄС Костянтин Єлісєєв, «Українські представники церков та релігійних
організацій різних конфесій підтримали звернення до сторони ЄС укласти у
листопаді 2013 року Угоду про асоціацію як таку, що відповідає європейським
прагненням українського народу і сприятиме вкоріненню сучасної європейської
моделі цивілізаційного розвитку в Україні». За словами Єлісєєва, священнослужителі
одноголосно виступають за те, що майбутнє України треба будувати на основі
«європейських цінностей» та «демократичних стандартів», і закликають Євросоюз
не залишати Україну наодинці із сьогоднішніми викликами.
Позиція Всеукраїнської ради Церков видається більше, ніж
дивною. По-перше, незрозумілими є критерії, за якими релігійні організації
втручаються чи не втручаються у політику. Скажімо, суспільство чекає від Церкви
авторитетного засудження злочинних дій пануючого режиму. Церква, натомість,
відповідає мовчанням або ж – що набагато гірше – співпрацею із цим режимом. Дієвих
українських патріотів кидають за ґрати – Церква мовчить. Нахабність привладних
бандитів стає все більшою – Церква мовчить. Церква може закликати своїх вірних
до бойкоту антиукраїнських партій на виборах – духовенство говорить «ми не
втручаємося в політику» і, в ряді випадків, навіть надає цим політичним силам
свою підтримку. Отож, коли втручання потрібне, Церква не втручається в
політику. А тут, раптом, Церква висловлює власну позицію щодо не просто
політичної, але й геополітичної проблеми! Звідки така непослідовність?
Переконаний, що Церква a priori не
може сепаруватися від політичної сфери. Навіть у перші віки свого існування,
коли християнство значною мірою мало ознаки езотеричної релігії, Церква була
надважливим політичним фактором. Християн убивали не за те, що вони мали власну
релігію (римська влада у цьому відношенні була надзвичайно толерантною), а за
те, що дана релігія заперечувала важливий із політичної точки зору культ
імператора. Зрозуміло, що після досвіду легалізації християнства, після досвіду
християнського Середньовіччя, після того, як християнство утвердилося в ролі
екзотеричної релігії, Церква тим паче має брати участь у політичних процесах.
Інше питання – це вибір конкретних засобів політичної дії, а також виокремлення
тих площин, у яких безпосередній уплив Церкви є необхідним, а в яких – зайвим.
Питання геополітичної стратегії України належить до тих площини, до яких Церква
має безпосереднє відношення, проте ставка, котру зробили представники
Всеукраїнської ради Церков та релігійних організацій, є, м’яко кажучи,
необґрунтованою з точки зору християнства чи традиційного релігійного
світогляду загалом.
Насамперед варто пам’ятати, що той ідеологічний дискурс, котрий панує у
Європейському союзі, має виразно антихристиянський характер. Антихристиянською
є його ґенеза: сучасна Європа збудована не на християнських цінностях, а на гуманістичному
бунті проти Бога. Сьогодні, щоправда, «драма атеїстичного гуманізму» (А. де
Любак) остаточно перетворюється на фарс – на місце культу людини приходять постгуманістичні,
постантропологічні тренди. Тоталітарна ідеологія лібералізму нав’язує гріх у
якості норми і ставить християнство на межу легальності. Все частішими стають
випадки відвертої християнофобії пануючих на Заході політичних сил.
Звісно, хтось може говорити, що Євросоюз – це не тільки антихристиянська
ідеологія лібералізму, що вступ до цієї структури не обов’язково означає скочування
до того рівня морального виродження, котрий панує у західних країнах. Одначе
подібні думки є наївними не лише з теоретичної, але й із практичної точки зору.
Адепти лібералізму є нетерпимими до будь-якого дисидентства, із расистською ненавистю
вони кидаються на кожного, хто не хоче приймати догмати їхньої звироднілої віри.
Достатньо згадати, як об’єднана Європа реагувала на нову угорську конституцію,
котра спрямовувалася на захист по-справжньому європейських, християнських
цінностей. Сьогодні досить показовим полем бою між лібералізмом та
християнськими і національними вартощами є Хорватія.
Колись аксіомою було відлучення від Церкви тих, хто співпрацював із
антихристиянськими політичними силами (приміром, із лібералами чи
соціалістами). Зараз же самі церковні ієрархи протягують Господнім ворогам руку
дружби. Невже вони забули, що неможна бути слугою двох господарів? Альтернатива
неминуча: або християнство, або «європейські цінності», або Христос, або
замаскований під вивіскою «Прогресу», «любові» та «прав людини» Антихрист.
Або-або, компроміс неможливий.
Горе літеплим – ні гарячим, ні холодним. Щоправда, Господь милостивий: «Я
кого люблю, того і караю. Тож будь ревним і покайся. От стою при дверях і
стукаю: як хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму
із ним, а він – зо мною» (Од. 3, 19-20). Величезною Божою милістю для християн
України та Європи буде кара у вигляді відвертого переслідування Церкви з боку
сатанинської влади. Але чи заслужили ми такої милості?..
Ігор Загребельний
zahrebelnyj.blogspot.com
