Власне, цими словами, винесеними у заголовок, викладається вся суть того, про що мова піде нижче. Але ж не можна всю статтю обмежити одним заголовком! Тому я постараюся викласти детальніше, чому саме я сказав те, що сказав. Привід для роздумів — чергове зіткнення з «людським мисленням».
Що саме я маю на увазі, теж поясню, щоб ніхто, бува, не образився. Під поточним «людським мисленням» я в цей момент розумію сприйняття Адвенту як солодкого очікування на Солодкого Ісусика Під Ялинкою, а також помічені розмови про те, як «правильно» постити в Адвент, що робити, чого не робити.
Адвент — це взагалі стан Церкви від моменту повернення Господа Ісуса в Небо (Вознесіння) і до Його другого приходу в цей світ наприкінці часів. Ми живемо в Адвенті. Всі. Завжди. І Адвенту немає без викуплення нас Його ранами і без споглядання цих ран, і без розуміння того, що не питання — їсти чи не їсти, а питання — пам’ятаєш ти про Рани Христа чи думаєш виключно про виконання приписів. Тому думаю, що непоганим було би в цей час очікування на Свята звернути свої думки в інший від ялинки і куті бік А саме, у бік того, чим ми реально живемо (кожна Євхаристія — це не «віл і осел приклякають», це Голгофа і Жертва), і про що нам боронь Боже забути навіть під пухнастими ялинками, в кого вони вже стоять.
Учні Христа, які творять спільноту Церкви, перебувають під плащем Матері Божої, і під цією опікою вони пізнають Її люблячу присутність і несуть у собі особливий досвід зустрічі з Воскреслим та пам’ять про Його рани. Таке тривання при Богородиці, яка завжди, від початків і безперестанку, перебуває у Церкві, і з разом із почтом святих завжди за нас молиться, робить нас здатними до сповненого надії очікування свят Божого Різдва і повторного приходу Христа у славі.
Задумайтеся: Воскреслий Христос звертає особливу увагу своїх учнів, щоб вони приглянулися до Його ран. «Погляньте на руки Мої та ноги Мої: це Я. Торкніться Мене й переконайтеся: дух не має тіла ані костей, як бачите, що Я їх маю» (Лк 24, 39).
Вигляд Христа Прославленого ставить нас перед Тайною, багатою в Божий зміст, якої неможливо осягнути розумом, тільки вірою. Він показує нам нашу безпорадність і недозрілість стосовно цієї Таємниці. Прославлений Христос не тільки розвіює сумніви щодо свого Воскресіння, але дає змогу побачити наслідки цієї Події. Воскресіння не становить самого тільки факту; воно є подією з міццю та джерелом сили, яка чинить так, що рани Христа уже не болять і не провадять до смерті. Отже, це вже не ті самі Рани Великої П’ятниці, але Рани, які мають свій початок у тому дні й були перемінені міццю Страстей і Воскресіння. Одним словом, ми зустрічаємося з Христом, переміненим міццю Воскресіння. А окрім того, що в Ньому видні наслідки Воскресіння, Він сам є Воскресіння.
Господь, який перейшов пороги смерті, як Бог-Людина показує нам джерело цієї сили, що може стати уділом і смертної людини.
Як же людина, споглядаючи Воскреслого, має проникнутися тією міццю, що стає джерелом оновлення і завдатком вічного життя? То у Його ранах, як ми знаємо, є наше здоров’я, а з Його пробитого боку взяли початок таїнства, і з Нього зродилася Церква. Жити плодами Страстей і Воскресіння, якими головно є таїнства, — ось наш шлях доступу до джерела благодаті. Міццю ж цієї благодаті та стилем життя, який своїм змістом визначають таїнства, твориться нова людина. Вони мають у собі щось таке специфічне, що починають упорядковувати саму людину та її стосунки з Богом і ближніми. Вони ж визначають стиль життя людини і стають джерелом людської та християнської автентичності. Якщо ці слова надто складні для «практичного» розуміння, то можна це пояснити таким чином: ваші стосунки з дорогою людиною визначає не те, в якому порядку ви будете її пригощати — спершу накладати саме таку канапку, згідно з правилами, а потім заварювати саме отакий чай, згідно з приписами. (Люди, які зациклюються на деталях конкретики посту, поводяться саме так.) Ваші стосунки визначає те, чи ви раді її бачити, чи ви готові її пригостити, а більше того — чи ви готові, пригостивши, спілкуватися з нею, а не вважати, що все виконали згідно з правилами і тепер можете сісти дивитися кіно!
Споглядаючи рани Христа, ми пізнаємо велич Милосердя Божого і любов, яку Він має до нас.
Хтось може сказати, що вдивлятися в рани — це викличе тільки негативний наслідок. Однак під покровом Матері Божої ми вчимося чогось дуже позитивного. Завдяки спогляданню ран Христа у перебуванні в Її присутності в нас народжуються віра, надія і любов. Ми перестаємо зосереджуватися на людській несправедливості, а відкриваємо логіку Справедливості й Милосердя Божих.
Спільнота Народу і Церкви, огорнута плащем Матері Божої, подібним чином вдивляється у рани Вітчизни — як у давні, так і в свіжі, яким лише рік… І завдяки цьому пізнаємо історію нашого народу і Церкви, вчимося патріотизму, любові до Вітчизни. Рани — незвичайна книга, бо вони несуть незатертий слід минувшини, стаючи підставою історичної пам’яті, та показують «підкладку» й духа людських діянь.
Уявімо собі те, ким стає людина і яка її автентичність, якщо вона не вдивляється у рани Батьківщини. Така людина не виростає в любові до спадку батьків і не знає історії своєї землі. Нездатна вона і до її захисту ані до черпання з її духовного, культурного багатства. Байдужість щодо ран Вітчизни формує людину а-суспільну, нездатну до життя духом спільноти (communio).
Наші вороги протягом цілих століть старалися (і стараються далі) силоміць відібрати у нас цю природну здатність вдивлятися в рани Вітчизни, аби таким чином відібрати в народу сили й поневолити його. Втрата контакту з дійсністю, якою є Батьківщина, позбавляє людину національної гордості, заганяє її у комплекси і підштовхує її до того, щоб добровільно змінити своє рідне на нав’язуване чуже. Пам’ятаймо про цей аспект споглядання Ран, перебуваючи під Покровом в очікуванні на Свято.
У спільноті Покрова не оминають увагою також і ран ближніх. У них записана історія людини, також і та, що показує любов і жертовність — як і та, що говорить про людський гріх. Замислімося, як зростає дитина, яка не помічає ран своїх батьків, сповнених жертовності й батьківської любові. Виростає закуклений у собі егоїст, який знає виключно власні потреби, і якого, через цю закритість, наситити неможливо, бо егоїзм сам по собі ненаситний. Натомість рани батьків для дитини можуть стати джерелом цінної інформації для роздумів і внутрішнього виховання себе самої, аби правильно формувати світ своїх цінностей.
Ми багато разів схиляємося над ранами ближнього, аби в нас зростала милосердна чутливість і щоб учитися від Христа і Його Матері, як опікуватися ранами зламаних сердець і зболених тіл. Завдяки цьому ми також вчимося здатності віднаходити себе, розпізнавати власне місце у довколишній дійсності хвороб, змін і старіння, водночас очікуючи на майбутню славу Воскресіння і зростаючи у розумінні таємниці Хреста. Говорячи у рамках адвентових очікувань — хто чекає тільки на Солодке Немовлятко і колядки, той збирається йти за Христом, не беручи хреста… А про таке виразно сказано в Євангелії.
Хто байдужий до ран ближнього — не може знайти свого місця під плащем Матері Божої. То саме там людина віруюча віднаходить утіху та усвідомлює християнський сенс страждання, вдивляючись в обличчя Матері Божої Скорботної та черпаючи мудрість від Її духа. А також вдивляючись у спільноту Апостолів, які подолали згіршення хреста і зростали у благодаті Духа, ставши здатними проголошувати Добру Новину всім народам.
Ну і на завершення. Перебуваючи під Покровом, ми вчимося бачити свої власні рани так, щоб вони не зроджували в нас негативу: гіркоти, розпачу, розчарувань, недовіри чи втрати надії. У цій спільноті, яку очолює Мати Божа Цариця, ми вчимося християнського ставлення до зазнаних ран і не піддаємося силам, які хочуть або нейтралізувати нашу пам’ять про рани, або ж надати їм сумнівної цінності.
Стійке перебування у спільноті Церкви і Народу не дасть нам піддатися тискові ворогів нашої віри і неправильно дивитися на наші рани. Тому що ми знаємо, Хто провадить нас у вірі й від Кого ми маємо вчитися вміння вдивлятися в Рани Христа, Вітчизни, наших ближніх та свої власні, аби завдяки цьому духовно зростати. Спільнота Церкви, яка будує себе за взірцем спільноти у Горниці та в ній віднаходить підстави своєї духовності, черпає там мудрість і там має ключ до розуміння життя у дійсності, не позбавленій ран. А це робить нас більш здатними відзначати Свята, що наближаються, не відсуваючи зі своєї побожності пам’ять про Рани, якими ми зцілилися, і маючи міцну християнську надію, сповнену безсмертя.
о. Річард Столярчик OCD / http://www.credo-ua.org
