Минулого разу я говорив вам, що говіння полягає в сокру­шенні за гріхи й у непохитному намірі більше не ображати ними Господа, тоді наша сповідь буде дійсною, а святе причастя — спасенним. Сьогодні розповім вам про ці два настрої докладніше, щоб перевірити, чи вони в нас справді такі, якими мають бути, а перевіривши, впевнитися, що наше говіння, сповідь і святе причастя принесуть врешті спасенний плід.

Сокрушення за гріхи — непросте почуття, воно складається з декількох почуттів. Головним є неприємне відчуття, коли усвідом­люємо, що віддавшись гріхові, ми опинилися у надзвичайно скрутному становищі. Згодом це відчуття змінюється, залежно від того, на що саме, каючись, звертає увагу грішник. Якщо він зосередиться на собі, то нарікає на себе й на свою лиху сваволю: навіщо захопився та піддався спокусі, коли міг встояти й уник­нути біди? Якщо подивиться на сам гріх, то вже не бачить в ньому тієї приємности, якою той є прикритий, поки не впадеш у нього, а бачить його потворним і гидким, і бридиться ним, і відвер­тається від нього. Якщо подивиться на инших людей — членів тіла Церкви, то соромиться, що хоч не був нічим гірший від них, усе ж зганьбив себе негідними вчинками. Коли ж звертається до Бога, то або звинувачує себе, жаліє та журиться, що своїми гріхами образив Господа, котрий був такий милостивий до нього, або жахається за свою тимчасову й вічну долю, згадуючи про правосуддя, котре инколи видимо карає грішників. Грішник, що щиро визнав свої гріхи та осудив себе за них, заглибившись у себе, переходить від одного з цих почуттів до иншого й плаче в своєму серці й побивається гріхами, як плакав Єремія на руїнах Єрусалиму або як плакали юдеї на Вавилонських ріках.

Коли каємося та вмиваємося сльозами сокрушення, тоді нарікаємо на себе, гидуємо гріхом, відчуваємо сором і страх, тужимо за Богом і звинувачуємо себе перед Ним. Це все нагадує прання брудної білизни, і в сумлінного трудівника ці відчуття швидко зростають до потрібної міри і починають діяти в його серці. Однак треба знати, що не всі ці відчуття мають однакову вартість: жаль за гріхи, бо боїмося вічних мук, бо соромимося инших людей, бо гріх нам огидний, бо нарікаємо на свою сваво­лю, — це жаль недосконалий; а жаль за гріхи, бо ними ми образили нашого всеблагого Господа, — це жаль досконалий. Святий апостол називає його смутком задля Бога і вважає, що через нього в нас зароджується покаяння, про яке не треба жаліти, або рішучий намір не грішити (2 Кор. 7, 10). До такого смутку треба доводити свої покаянні зітхання або ним завершу­вати покаянні почуття. Не можна сказати, що недосконалі відчут­тя беззмістовні: вони також мають своє значення в покаянні, проте не треба на них зупинятися. Їх можна використати як попереднє приготування, як засіб якось зм'якшити закам'яніле серце, а потім від них і через них треба переводити серце, що вже звикло плакати над гріхами та тужити за Богом. Тут кінець. Тільки туга за Богом робить наш жаль за гріхи приємним Богові й привертає до нього благодать помилування. Тільки вона закла­дає несхитні основи рішення не грішити. Все зайве віддаляється і серце оживає любов'ю до Бога, котра дає йому відвагу вибрати намір і скласти обітницю — більше не ображати милосердного Господа своїми гріхами, оскільки вона є силою, яку не здолає жодний гріховний потяг. Потрудіться дійти до цього, осягнути його, ви, які тужите й оплакуєте свої гріхи. Не думайте, що це вам не під силу. Ви ж своє внутрішнє ділання влаштуйте ось як: якомога виразніше усвідомте великі Божі благодіяння щодо нас і подумайте, які невдячні ми, коли грішимо. Наскільки нам власти­ве відчуття вдячности, настільки ж властива й печаль, якщо не вгодимо чимось нашим добродіям. Тому ви й відчуєте тугу за Богом, жаль, що образили того, від кого завжди одержуєте лише милості, який готовий не тільки продовжити їх, а й збільшити їх та на всю вічність забезпечити їх за нами.

Покваптеся так зробити. Бо якщо залишаться тільки сором, страх, досада, то розвинеться невтішний смуток, котрий, чого доброго, зовсім запаморочить нас і доведе до розпачу. А туга за Богом, хоча й зі смутком, все ж дає відраду й наповнює серце надією на помилування. Бо з'являється, коли усвідомлюємо любов Бога до нас, і приймається нашою любов'ю до Бога, яка, хоч ми й винні, вчить нас вбачати в Бозі люблячого Отця, котрому шкода своїх непутніх дітей, і Він завжди готовий милувати їх, тільки-но вони, розкаявшись, повернуться до Нього. Туга за Богом, котру підтримує віра й оживляє любов, дає відчути безмежність Божого милосердя до нас, за яким — хай навіть гріхів наших буде більше, ніж волосся на голові чи піску в морі — Бог готовий простити їх кожному, хто щиро кається. Каїн та Юда не відчували цього, тому в розпачі загинули. Нехай убереже всіх нас милостивий Господь від закам'янілости, нечутливости так від згубного розпачу. Нехай дарує Він нам і глибоке сокрушения, і щирий жаль за гріхи, що ображають Його, й утішну надію на помилування.

Коли б хтось запитав: «Як дізнатися, чи ми досить тужили за скоєні гріхи, чи сокрушения серця за них доконало свою дію в нашому нутрі?» — Ми йому відповімо: «Межа сокрушения серця за гріхи — несхитний намір більше не гнівити Бога своїми гріхами». Такий намір — це вже плач сокрушения, він означає, що наше сокрушення було щире, повне й вгодне Богові. Свого часу цей намір подіє на сокрушення: остудить його і зм'якшить, оживить і піднесе надію на помилування. В покаянні все пов'я­зано одне з одним. Тому не вдовольняйся тим, що зносиш скор­боту, а ще й змушуй себе покинути грішити і не доводь більше себе до такого скорботного й обтяжливого стану. Який хворий, дізнавшись причину хвороби, не вирішить надалі уникати цього. Хто, спіткнувшись об камінь і вдарившись, не заречеться ходити цією дорогою? Так і той, хто відчує біль від гріхів і зрозуміє, якого нещастя вони йому завдали, не довго думаючи, покінчить зі своїм гріхолюбством. Тоді, коли жалітиме за гріхи, згадає всі гріховні випадки, і усвідомивши, де він спіткнувся, вирішить уникати їх і визначить, як саме. Був, наприклад, у когось вдома і впав у такий-то гріх — більше туди не ходитиму. Здружився з такими-то людьми, а вони мене он чого навчили — розірву тепер усі зв'язки з ними. Пішов на таку-то забаву й он що сталося — тепер нізащо собі цього не дозволю. Так переглядаючи ціле своє гріховне життя, той, хто щиро кається та журиться своїми гріхами, вирішує як, де й що виправити у своєму житті, щоб не падати в гріхи. Й одразу ж розпоряджається й улаштовує все згідно з цими намірами, кажучи собі: «Хай навіть умру, проте більше не ходитиму дорогами, що завели мене в такий згубний стан». Як той, хто, задихаючись у душній кімнаті, мерщій вибігає геть, щоб подихати свіжим повітрям, або як той, що при першій нагоді скидає з себе тісний одяг, так грішник, що жаліє за гріхи, скидає зі себе їх тягар і притьмом біжить із нечистого й тлінного дому гріха в чисте й просторе боговгодне життя.

У кого в серці врешті виникнуть такі наміри й прагнення, той і буде досконалим говільником. Такий на сповіді не затнеться і не затаюватиме своїх гріхів, а зразу ж вивергне їх зі себе, наче отруту. А хто так сповідається, той чистим приступить до Гос­подньої чаші та сподобиться достойно причаститися святих Христових таїнств. А хто сподобиться цього, той прийме в себе Господа, а з Ним усю силу на життя та благочестя і житиме в нинішньому віці побожно, ціломудренно й праведно.

Господь і Спас наш нехай налаштує всіх вас так, щоб ви стали гідними прийняти цей невимовний скарб! Амінь.

11 лютого 1866 р.

 

Ще одне слово на той самий день

 

Покайтесь, бо Небесне Царство близько. Так говорив Господь про свій прихід на землю, про те, що Він — Цар спасенного Царства — вже прийшов і перебуває між людьми. Про це ж иншим разом, повчаючи цікавих, Він сказав: Боже Царство всередині вас** (Лк. 17, 21). Але тоді Він видимо перебував серед нас, прокладаючи й улаштовуючи шлях, аби вселитися в нутро людини. А нині Він входить у серця тих, які живою вірою через святі таїнства єднаються з Ним, і править там як бажаний Цар, що приносить спасения. Бо сказав: Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п'є, той у Мені перебуває, а Я — в ньому (Йо. 6, 56). А ті, що сподобилися такого блага, визнають: ...Живу вже не я, а живе Христос у мені (Гал. 2, 20).

Оце ж наблизився час, коли врешті Христос Спаситель во­цариться всередині нас, браття! До тієї хвилини, коли приймете Господа, залишилося тільки пів дня: приготуйтеся ж належно зустріти Його, прийняти й дати спочинок у своєму нутрі.

Невидимо всередину вас увійде Господь. Зосередьтеся ж у собі та все там впорядкуйте: зметіть зітханнями порох пустих і непотрібних помислів і оберігайтеся благочестям; змийте слізьми будь-яку нечистоту грішних почуттів і нахилів, бережіться святою тверезістю, все, що через падіння зіпсувалося й поламалося, полагодьте й відновіть істинним покаянням, і огородіться святою ревністю, щоб виконувати заповіді. Впустіть якомога більше світла крізь вікна щирої та непохитної віри, споглядаючи тайни Божого Промислу. Наповніть храмину серця ароматами молитов та палкого пориву почуттів до Бога, а ще приготуйте Йому дорогу й милу світлицю в нелицемірній любові та цілковитій відданості.

Так зробивши, зосередьтеся ще глибше в собі й чекайте Господа в благоговійній безмовності, з бажанням і страхом, з гарячою ревністю і пильною увагою. Не метушіться та не захоп­люйтеся нічим зовнішнім. Усіма силами зберігайте це тепле перебування в собі, котре ви здобули говінням і молитвами й котре особливо отінило вас або ж отінить після повної та щирої сповіді. Потурбуйтеся тільки про одне: як приготувати Господеві дари й розкласти їх на належні місця.

Чужих дарів Він не приймає: шукайте їх у собі. Як Він дає себе вам, так і ви, всіма силами свого єства, готуйтеся принести себе Йому в жертву. Налаштуйтесь принести Йому передовсім свою свідомість і свободу, щоб розчинитися в Ньому й у всьому покорятися тільки Його волі. І цей дар — найвищий — покладіть перед святими дверима.

Потім, праворуч від святих дверей, покладіть готовність посвятити Господеві всі сили душі: розум, обіцяючи, що він вірно берегтиме істини, котрі Господь приніс на землю; волю з усіма бажаннями, схильностями, обіцяючи не давати їй свободи та не випускати поза межі Господніх заповідей; серце з усіма відчуттями та схильностями, обіцяючи заглушити в ньому смак до всього плотського, нечистого, пристрасного, й розвинути смак тільки до того, що чисте, святе й небесне. Ліворуч покладіть готовність посвятити Господеві всі сили тіла, обіцяючи стримуватися від чуттєвих задоволень, берегти зір і слух, прибор­кати язик, зв'язувати завільні рухи, бути поміркованими щодо їжі, сну й відпочинку, не ледарювати, уникати пустих розваг і статечно поводитися.

Приготувавши все це всередині себе й богопристойно розташу­вавши, не послаблюйте уваги, розігріваючи в серці тепле пориван­ня до Господа і роздумуючи тільки про те, як вперше прийняти Господа, коли Він наблизиться й увійде. Знайте, що це звершується через поклоніння Йому, що його мусить принести ціле єство людини; знаючи ж — готуйтеся, завчасу в цьому вправляючись.

Ось і всі приготування, щоб зустріти Господа! Перевірте себе за цими вказівками, які не є простим переліком вигаданих станів. Якщо вам видаватиметься, що чогось тут ще бракує, додайте — ще є час. Підійдіть до цього діла якнайстаранніше та щонайре­тельніше, уникайте недбальства, байдужости та механічного вико­нання зовнішніх дій.

Якщо душа чомусь опиратиметься, ви запровадьте її в таке становище, в якому опинилися ми стосовно до святого причастя завдяки благому Божому Промислові. Розтлумачте їй: якщо не хочеш загинути, йди, запричащайся; адже Господь сказав, ще й підтвердив: Істинно, істинно говорю вам: Якщо не споживатимете Тіло Чоловічого Сина й не питимете Його Кров, не матимете життя в собі (Йо. 6, 53). Але запричащайся, коли належно підготуєшся; якщо ж цього не зробиш, то не на спасения буде тобі причастя, а на згубу, як вчить апостол, кажучи: Бо той, хто їсть і п'є, не розрізняючи Господнього Тіла, суд собі їсть і п'є (І Кор. 11, 29). Так нас обмежено з двох боків: не запричастишся — не матимеш життя; запричастишся недостойно — собі ж на осудження. Що ж тоді робити? Приготуватися як слід. Хіба це так тяжко? Не гори ж пересувати, а змінити думки, почуття, настрої, слова та діла, а вони всі в наших руках. Бо ж від нас залежало, що до них закралося щось лихе: чи ж може від когось иншого залежати відкинення лихого? Чинив лихе — наважся перестати й надалі чини добре. Думав лихе — наважся перестати й надалі думай добре. Були настрої лихі — наважся відкинути їх і спроможися на добрі. Не треба й зусиль, аби тільки бажати — і все здійсниться. Якби ж від нас вимагали многоти вже виконаних діл і многоти вже здобутого всякого добра, сердечного й умового, то ще можна було б відмовлятися! Та ні, Господь задовольняється тільки добрим наміром — надалі уникати злого й чинити добро. Хоч би ти увесь був у гріхах, але тільки-но з усього покаявся й твердо вирішив у всьому догоджати Господеві, й цього достатньо. Прис­тупи, приносячи Господеві цю рішучість — всього себе, всі свої сили й усе життя надалі присвятити тільки Йому.

Коли це виконаємо, сміливо приступімо до престолу благо­дати, даремно не тривожачись і не лякаючись, і не гублячи себе нерозумним зухвальством. Господь іде з милостями: запрагнімо ж Його. Йде не судити, а простити, не карати, а милувати, не ранити, а лікувати та відновлювати. З'єднуючись із душею, Він наповнить її своїми благами.

Милостивий Господь нехай напоумить вас шукати Його, і прийняти так, щоб, увійшовши, Він сів вечеряти з вами, а ви з Ним! Амінь.

19 лютого 1865 р.

 

Ще одне слово на той самий день

 

Ось уже й менше доби залишилося до тієї великої хвилини, коли ви приймете Господа. Радуйтеся й веселітеся! Та не забу­вайте про те, що ця хвилина — одна з найдорожчих у вашому житті, тому вона вимагає вашої зосереджености та обачности. Господь сам хоче дати вам себе та разом зі собою принести свої дари. Наскільки немудро буде не скористатися цією милістю, що дається нам задарма, настільки злочинно приймати її недостой­ними. Бо той, хто їсть і п 'є, не розрізняючи Господнього Тіла, суд собі їсть і п'є (1 Кор. 11, 29).

Вам відомо це і, звичайно ж, кожен за своїми силами нама­гається бути достойним, щоб на спасения прийняти Господа, котрий гряде до нас у своїх святих таїнствах. Думаю, що й зараз ви цим перейняті, і я хочу підійти до ваших думок зі своїм словом, і разом із вами, до найменших подробиць з'ясувати, як треба нам себе налаштувати й що чинити, щоб достойно присту­пити до святих пречистих Христових таїнств.

Почнімо ж від цієї хвилини та йдімо крок за кроком, аж доки не наблизимося до самої Господньої чаші, визначаючи впродовж усього шляху, як нам налаштуватися й що чинити задля нашого спасения.

На першому ж кроці нас зустрічає святий апостол Павло своїм, коротким, але суворим повчанням: Хай, отже, кожний випробує себе самого і тоді їсть цей хліб і п'є цю чашу (1 Кор. 11, 28). Хай кожен випробує себе: хай перевірить, чи достойний, і, впевнившись, хай приступить до святих таїнств: бо ж коли приступить недостойно, то суд собі їстиме й питиме. Ой, браття! Це слово наганяє страх на грішну душу. Хто ж бо може сказати, що він справді достойний приступити до Господньої трапези? Скільки гріхів! Скільки нечистот! Скільки разів ми відкрито ображали Господа! Страшно приступити, але й не приступати небезпечно: бо коли не споживатимемо Господнього Тіла й не питимемо Його Крови, не матимемо життя в собі. Притискає нас з обох боків. Що ж ми зробимо? Кинемося в обійми самого милосердного Господа, волаючи до Нього: Милостивий Спасе! Пощади нас негідних і милістю Твоєю покрий нашу негідність!»

Однак не дуже метушіться, браття, щоб даремно не заляку­вати себе. Господа прогнівляє не тільки те, коли хтось неготовий зухвало приступає до чаші, а й те, коли хтось раз-по-раз мучить себе безпідставним страхом. Милосердний Господь не зв'язує нас умовами, які не можливо виконати, й вимагає від нас небагато, так що кожному під силу, якщо захоче виконати. «Хто, — каже святий Димитрій Ростовський, — висповідався з усіх своїх гріхів, нічого не затаївши; хто жаліє за них, плаче й кається; хто має волю й твердий намір більше до гріха не повертатися, а пильно берегтися від будь-якого гріхопадіння; хто постом і молитвою та й иншими подвигами благочестя потрудив себе, щоб умилости­вити Господа; хто з усіма примирився й ні з ким не ворогує, той достойно підготувався: / тоді їсть цей хліб і п 'є цю чашу! Якщо ви це все виконали або виконаєте — впевнено приступайте до Господа з дитячою смиренною відвагою. Ми грішні, зусібіч грішні, але Господь на те й прийшов, щоб спасти грішних. Не гріхи стоять на перешкоді, а впертість і нерозкаяність. Якщо вони є — не приступайте! А гріхи оплакані, висповідані та розрішені вже не у вас і не на вас. Вони схожі на відрубані гілки: коли ми любили гріхи, вони були живими гілками на дереві нашого життя і живилися з нього. Коли ж ми відвернулися від них і стали гребувати ними, розкаялися та висповідалися, — то цим ми відітнули їх від себе. В мить розрішення вони відпали від нас. Тепер вони як сухе гілля, а Господь іде, щоб спалити в нас це терня прогрішень. Отже, найбільше турбуйтеся про те, щоб усвідомити свої гріхи, оплакати їх, висповідатися і твердо вирішити відвернутися від них. Чи ви вже це зробили, чи ще зробите — благодаріть Господа. Розрішаючи гріхи, Він готує собі в нас вичищену й виметену обитель.

До цього, найголовнішого, треба буде додати ще одне — важливо, щоб увага не відверталася, а серце нічим не клопота­лося. Бережіться неуважности та метушні. Якщо ви відклали звичні справи на цілий тиждень, то зараз і поготів не годиться до них братися, а, відійшовши від усього, ввійти в себе й перебувати там, думаючи тільки про Господа, який до вас прийде. Припиніть будь-який рух зайвих думок і, споглядаючи єдиного Господа, моліться до Нього умовою, немногослівною молитвою, промовля­ючи кожен у собі: не відкинь мене, Господи, від Твого лиця! Не знехтуй мене, що часто ображав Тебе! Не прожени мене від Твоєї трапези як нечистого! Оживи мене за словом Твоїм! Навідайся до мене, хоч я й недостойний, зякщо милість Твоя! Прийди до мене, що загибаю, та спаси мене! Або просто повторюй: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене! Чи навіть без слів, у серці, припадай до Його стіп, сподіваючись милости!

Усе нинішнє приготування можна обмежити тільки цим. Та якщо думка не зуміє зосередитися тільки на цьому єдиному, спонукайте її роздумувати про саме причастя і, щоб вона довго не блукала, зв'язуйте її словами Господа та святих апостолів про це таїнство. Нехай вслухається в те, що сказав Господь. Нехай пов­чається в тому, що промовили апостоли, і цим зміцнює свою душу.

Я хліб живий, —говорить Господь, — що з неба зійшов. Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки. І хліб, що його Ядам, це — Тіло Моє за життя світу... Істинно, істинно говорю вам: Якщо не спожи­ватимете Тіло Чоловічого Сина й не питимете Його Кров, не матимете життя в собі. Хто Тіло Моє їсть і Кров Мою п 'є, той живе життям вічним і Я воскрешу його останнього дня. Бо Тіло Моє — їжа правдива, і Кров Моя — правдивий напій. Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п 'є, той у Мені перебуває, а Я — в ньому (Йо. 6, 48-58). Роздумуйте про це та цього навчайтеся! Або згадайте, що Господь говорив на Тайній вечері: «...Беріть, їжте: це Моє Тіло... Пийте з неї всі, бо це Кров Моя» (Мт. 26, 26). Чи про те, чого вчив апостол: ..Хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винен за Тіло і Кров Господню, і далі, про що я вже згадував на початку бесіди (1 Кор. 11, 27).

Дайте своєму розумові щось із цих слів, і нехай він розмір­ковує над ними, здобуде з них для себе науку та налаштується на сокрушену молитву. Коли ж вона прийде, падайте перед Госпо­дом мисленно або тілом і не відривайтеся від неї, доки вона є. Коли ж відійде чи ослабне, розміркуйте знову, розігрійте її та моліться далі.

Проведіть нинішній день, і насамперед вечір, у молитві та в роздумах про божественне, аж поки не заснете. Настане ранок. Тільки-но розплющите очі, одразу ж візьміться за своє внутрішнє ділання й покваптеся воскресити у свідомості велич дня, що настав, — найблагословеннішого з-поміж усіх днів нашого життя, повторюючи в собі: «Це день, що його сотворив Господь, возра-дуємося і возвеселімся в нім! Для моєї душі настала Пасха!» Та не метушіться й не відволікайтеся надто: покваптеся знову зібратися з думками й зосередитися на єдиному, що потрібне, — на тому, що має статися з вами й для вас. З таким настроєм збирайтеся до святої церкви на Божественну літургію, поспішаючи на яку, кажіть собі: «Ось Жених гряде, вийдімо Йому назустріч!» Ідіть так, щоб не згас світильник, засвічений у вашому серці.

Пильнуйтеся! Ворог усіляко намагатиметься його згасити, нагнавши на душу якийсь недобрий стан або розпорошення думок, або якийсь клопіт, або незадоволення чимось чи кимось.

Кожен із цих порухів уносить сум'яття в душу та відвертає її увагу. Зосередьтеся, зверніть до Господа ум і серце, тоді не спіткнетесь.

Отак, зберігаючи благий настрій, ви ввійдете в Господній храм. Почувайтеся в ньому так, немовби ви перебуваєте в Сіонській світлиці, між апостолами, котрих причащав сам Господь! Адже як там, так і тут, Він є той, хто діє, Він — той, кого роздають, Він — той, хто роздає. Він — це те, чим ви причащатиметеся, і Він сам причащає. Той, хто священнодіє, — це тільки Його знаряддя. Священнодійство буде приготуванням трапези саме для вас. Те, що готується, — це Пречисте Тіло та Пречиста Кров Господа; а той, хто готує, — це сам Господь. Будьте ж уважні й стійте зі страхом і благоговінням.

Вслухайтеся, уважніше ніж завжди, в кожне слово, що звучить у храмі, й увесь час розмірковуйте, що це Господь готує для вас спасенну вечерю, і розігрівайте почуття та настрої, відповідні до цього, приносячи їх як жертву в серці Господеві, що все бачить.

Розігрівайте віру в те, що в святих таїнствах справді присутній Господь і Спаситель, який сидить на небі в славі праворуч Отця і невидимо перебуває тут, і дозволяє, під видами хліба й вина, подавати себе вірним, щоб вони готувалися до життя в небі. Вірячи в це і мисленно споглядаючи Господа, що гряде з неба, щоб навідатися до нас, і взивайте покірно, як взивала праведна Єлисавета, коли її відвідала Богородиця: «Звідкіля нам це, що сам Господь хоче прийти до нас?», або словами пророка Давида: «Що таке чоловік, що Ти навідуєшся до нього?», чи сотника: «Ми недостойні, щоб Ти ввійшов під нашу покрівлю!». Від самопокори перейдіть до синівського страху, що не відволікає, а приносить благоговійну тверезість і ставить наш дух у стан безплотних, що зі страхом закривають свої обличчя, та не тікають від Божого престолу, а голосно взивають: «Свят! Свят! Свят!» Бо воістину Господь тут. І Господь увійде в вас. Чия душа не візвала б, з апостолом Петром: іди від мене, бо я грішний, — якщо б за Господньою заповіддю сама ця грішність не зобов'язувала шукати цих Господніх відвідин і чекати на них? Саме ця Його воля нехай надихає вас на бажання, прагнення Господа. Жадайте прийняти Його гаряче, нетерпляче й нестримно, як нестримно біжить олень до водяних джерел. Пам'ятайте слово премудрости, що промовляє:

«Прийдіть, їжте хліб, який я вам приготувала, та пийте вино, яке я для вас розвела», — й слово самого Господа, що кличе: Коли спраглий хтось, нехай прийде до Мене! "Ось ми, спраглі, Госпо­ди, — скажіть у своєму серці, — і в надії вдаємося до Твоєї щедродайности! Ущедри нас, Многомилостивий, і подай душам нашим здоров'я, як хворим; очищення, як прокаженим; силу, як розслабленим; утіху — скорботним; мир — стривоженим! Споді­ваємося, Господи, що одержимо це все, коли приймемо Тебе — джерело всіх благ" Від цього сподівання, котре не посоромить, знову перейдімо до себе, та засвідчуючи свою готовість зустріти й прийняти Господа, сильніше розпалімо сердечне сокрушення та обіцянку не потурати гріхові, хоч би й довелося умерти задля цього. Й, оплакуючи колишнє, моліть самого Господа, щоб обмив, очистив, вибілив вас як ясну оселю для себе, і покликайте до Нього: особливо обмий мене від беззаконня мого І від гріха мого очисти мене... Серце чисте утвори в мені, Боже, і духа праведного віднови у нутрі моєму.

Так, переходячи від одного почуття до иншого, від віри до самопокори, від самопокори до страху, від страху до бажання, від бажання до надії, від надії до сокрушення, — ви складете всере­дині себе пісню на трапезу, котра сподобається Господеві й приверне увагу небожителів. Із таким благодатним настроєм під небесним покровом приступіть, урешті, до Господньої чаші, бачачи яку, воздайте поклоніння Господеві, який наближається до вас, взиваючи з апостолом Томою: «Господь мій і Бог мій!» І, відкривши вуста й серце, прийміть Господа смиренно й благого­війно, тверезо молячись до Нього словами святителя Дмитрія: «Увійди, Світло моє, й просвіти мою темряву! Ввійди, Життя моє, й воскреси мертвість мою! Ввійди, Лікарю мій, і зціли рани мої! Ввійди, Вогню Божественний, і спали тернину гріхів моїх, а серце моє розпали полум'ям Твоєї любови! Ввійди, Царю мій, сядь на престолі серця мого та царюй у мені — Ти єдиний Цар мій і Господь!»

Приготуйтеся зустріти Господа і Він, безсумнівно, ввійде у вас і повечеряє з вами у вашому серці. Тоді не потрібно буде вам, щоб хтось вас повчав, бо єдиний Учитель всіх буде у вас. До Нього й прислухайтеся вухом серця, а в розумі закарбовуйте Його слова. Він усього вас навчить, подбайте тільки про те, щоб утримати Його в собі, даючи Йому тільки те, що Він хотів би бачити в вас. Амінь.

6 березня 1864 р.