Посеред святої Чотиридесятниці Церква пропонує нам вшану­вати святий хрест Господній і поклонитися йому. Це свідчить про її материнську дбайливість щодо нас... Церква хоче зміцнити тих, хто слабне в подвигах посту, виправляючи себе, а ревних надихнути на більші подвиги й усім подати думку та намір до кінця життя не­відступно та непохитно йти слідом за Господом, несучи хрест, котрий кожен із нас взяв на себе, коли вирішив годити Богові.

Згадайте, що було у вас на душі, коли ви покаялися в гріхах і, відвернувшись від пристрастей та пристрасних учинків, сказали Господеві через свого духовного отця «не грішитиму більше»? Якщо це було сказано щиро, то, мабуть, ви відчували тоді повну готовність до крови подвизатися проти ворогів Господа і ваших, розпочати боротьбу проти пристрастей і пожадань, не шкодуючи себе і не потураючи собі, приносячи в жертву все дороге, однак грішне — з цілковитим самозреченням. Безумовно, що після сповіді, сподобившись святого причастя, ви, відходячи від Гос­подньої чаші, одразу ж почали цю борню чи цей подвиг мислен­ної та сердечної вірности Господеві, а її спокуси стали з'являтися перед вами на кожному кроці, у ваших звичних справах. Тепер ви знаєте — ця борня нелегка, а головне, як жива, надто відчутна. Ви повинні були відмовляти собі в тому, що залягло глибоко в серці, й, щоб досягти успіху, тримати в напрузі душу й тіло. Один-два дні можна так провести майже не натрудившись, а за тиждень — втомишся, за два — ще більше. Коли подумаємо, що так треба прожити до кінця посту й усього життя, мимоволі руки ніби опускаються і підкошуються ноги, тобто відчуття тягаря подвигу почне пригнічувати й розхитувати первісну рішучість або, принаймні, спонукати до пільг і послаблень. Оскільки як одне, так й инше згубне, бо означає втечу з поля битви, повернення назад, тому, передбачаючи такий наш стан, свята мати наша, Церква, поспішає нам на допомогу, щоб пожвавити нашу рев­ність, виразно закарбовуючи в нашій пам'яті лик розп'ятого Господа, пропонуючи нам поклонитися Господньому хресту. Церква каже кожному з нас: «Дивися на Господа, що висить на хресті. Чи бачиш, що Він, зійшовши на хрест, вже не сходив з нього доти, доки не віддав свого духа Богові й Отцеві. Ось і ти, розпочавши подвиг боротьби із пристрастями на догоду Госпо­деві, починаєш відчувати, що ти ніби розп'ятий на хресті. Так воно і є. Гляди ж, перебувай на цьому хресті спокійно, не пори­вайся і не метушися, а насамперед відсікай кожен помисел, що нашіптує тобі зійти з нього, аж доти, поки не настане пора й тобі сказати: «Отче, у Твої руки віддаю дух мій!»

Зміст цих слів такий: не послаблюй своєї рішучости, не потурай собі, не змінюй початих подвигів, твердо ступай болючим шляхом самовідречення. Він приведе тебе до блаженного спо­чинку на лоні Небесного Отця.

Ця наука проста й зрозуміла. Й для скількох людей вона, можливо, саме вчасна! Помолімося, щоб Господь дарував і всім нам завжди перебувати в такому настрої. Якщо вирішили догоджати Господеві, не відступимо від цього рішення; якщо почали подвиг, то довершуватимемо його. А коли неміч братиме своє і роз­хитуватиме наш дух, поквапмося щоразу розворушувати його належними помислами. Скажімо йому: инакше не можна; або гинути, або бути на хресті саморозпинання, поки є в нас подих життя. І Господь був на хресті, і всі святі йшли хресним шляхом. Тому і ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків... вдив­ляючися пильно в Ісуса, засновника й завершителя віри... біжімо витривало до змагання, що призначене нам (Євр. 12, 1-2). Справді, тяжко й болюче! Але хіба ж без обітниць цей труд? О! Страж­дання нинішнього часу негідні майбутньої слави, яка має нам з 'яви­тися! Далеко до цього! Однак потерпімо трохи, постійно вмерт­влюючи себе, й ще тут відчуємо присмак блаженства, котре чекає нас у майбутньому. Чи багато ми натрудилися? Навіть нема на що подивитися, а вже хочемо збирати приємні плоди. Запалаймо натхненням! Нас ударили, а ми завдаємо удар у відповідь, і в такий спосіб міцніємо, а ворога виснажуємо. Й чим більше завдамо ударів у відповідь, тим міцнішатимемо, а ворог слабша­тиме. Потім із ворожого полчища один за одним вибуватимуть ті, що нас поборюють: нарешті відчепляться і найлютіші та най-настирливіші, й хіба що здалеку не прямо нападатимуть на нас. Ось і мир, а за миром радість у Святому Дусі. І це може швидко настати. Тільки візьмімо собі за закон — не піддаватися і не потурати. Однак, браття, саме в цьому й полягає наша біда. Хто наш найперший ворог? Жаль до себе — щонайулесливіший і найнебезпечніший ворог. «Попусти, — каже, — трішечки, ти втомився!» Підтримує, бачите, нас. А послухай його та попусти собі в чомусь? — Одне послаблення призведе до другого, друге до третього, а потім усе порушиться і весь суворий порядок відійде й усі порядки благочестивого життя забудуться. Водночас думки розсіються і пожадання розпаляться, а ревність духа охолоне. У такому неладі прийде улюблена пристрасть — здобуде спочатку увагу до себе, потім прихильність, а потім згоду. Після цього тільки-но трапиться нагода, і гріх — готовий. Ось і знову падіння, знову потьмарення розуму, знову муки совісти, знову нелад і внутрішній, і зовнішній. Тоді падіння за падінням; і знову все піде по-давньому, ніби діло самовиправлення й не починалося.

Та що я кажу: по-давньому? Буде гірше! Бо як після блис­кавки та сама нічна темрява видається темнішою, так, коли встати з гріха, нові падіння, повторюючись, доводять бідну душу до ще більшого розладу. Про це, застерігаючи нас, каже сам Господь: А коли дух нечистий вийде з чоловіка, то блукає по місцях безводних, шукаючи спочинку, та не знаходить. Тоді промовляє: повернусь у дім свій, звідки я вийшов. Приходить і знаходить його порожнім; заметеним та прибраним. Тоді він іде, бере з собою сім инших духів, гірших від себе, і вони входять і оселюються там, І останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше (Мт. 12, 43-45).

Гірше, ніж перше! І за законом Божої правди так і повинно бути. Чи давно ти каявся та плакав? Господь прийняв розкаяння і все простив, знову повернув своє попереднє благовоління й у святому причасті дозволив поєднатися з Ним. Людина ж — що за це все? Якийсь час була статечною, а згодом віддалася гріхові. Як можна цьому потурати? Ось і слухай суворий вирок суду: Коли хтось відкидав закон Мойсея, він немилосердно гинув смертю при двох чи трьох свідках. Оскільки гіршої, подумайте самі, заслужить кари той, хто потоптав Божого Сина й уважав кров завіту, якою освятився за звичайну, і Духа благодаті зневажив? Знаємо того, хто мовив: До мене належить відплата, я відплачу, — говорить Господь. Страшно впасти в руки Бога живого! (Євр. 10, 28-31). В иншому місці святий апостол говорить ще страшніші слова й пояснює їх тим, що чоловік, який, прийнявши благодать, знову впав, стоїть поруч із тими, які розпинали Господа; називає його таким, що вдруге розпинає Спасителя, і виголошує Йому ще страшніший вирок, кажучи, що таких, які, скуштувавши небесного дару, впали, неможливо знову оновити в покаянні. Так апостол має на увазі, звісно, не плиткість Божого милосердя, а остаточне розслаблення тих, що падають. Адже від повторних падінь душа черствіє, притуплюється совість, відчуття розкаяння — і набли­жається повне віддання себе своєму падінню. Тому й продовжує святий апостол: земля бо, що п 'є дощ, який падає на неї часто... а та що приносить терня й будяки, непотрібна, близька до прокляття: кінчається тим, що її спалять (Євр. 6, 7, 8).

Адже буває так, що, наприклад, годинник лагодять, а потім дійде до того, що й нема вже чого лагодити. Так і в гріхопадіннях, дехто дійде до того, що його нічим не виправиш.

Так лякає нас Господь у своєму слові не для того, щоб довести когось до відчаю, а для того, щоб, знаючи це, ми пильно дбали, аби й справді не зневіритися; для того, щоб коли хтось упаде, то не валявся, а поквапився встати, а хто встав, щоб пробуджував у собі ревність стояти завжди, не дозволяв собі зледащіти й знову падати в колишні гріхи й потурати пристрас­тям. Бо ж не можна залишатися в падінні. Треба встати. Допоміг Господь, устали, — то стійте. Який сенс знову доводити себе до падіння, знаючи, що знову треба вставати і що це буде складніше? Почали справу — не кидайте. Тяжко? Здолайте себе: з дня на день буде щоразу легше. А згодом зовсім легко. Не тільки ж труди та немочі посилає Господь, а й утіху. А там і смерть скоро, й кінець усьому. Даруй, Господи, щоб вона застала нас на доброму шляху розкаяння і самовиправлення!

Згадуючи, браття, про це все нині, перед Господнім хрестом, постановімо в своєму серці не змінювати усталеного наміру догоджати Господеві й перебути Йому вірними аж до кінця життя в трудах самозречення та самовиправлення. Амінь.

2 березня 1865 р.

Ще одне слово на ту саму неділю

Мене ж не доведи, Боже, чимсь хвалитися, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа (Гал. 6, 14), каже святий апостол Павло. Як же ж це святий апостол до такого дійшов настрою, що нічим иншим не хотів хвалитися, окрім Спасителевого хреста? Бо ж хрест — це скорбота, утиски, приниження: то ж як ним хвали­тися? І ось апостол Павло хвалиться ним, а разом із ним, звісно, хвалилися й усі апостоли, а за ними й инші хрестоносці. Чому ж? Добачили богомудрі мужі велике значення хреста, високо ціну­вали його і хвалилися, що сподобилися носити його. Вони у ньому вбачали замість утисків — широту, замість гіркоти — солодкість, замість приниження — велич, замість безчестя — славу, й хвалилися ним, як хтось инший хвалиться якоюсь роз­кішною прикрасою та відзнакою.

О, коли б і нам дарував Господь таке розуміння і такий настрій, щоб збагнути та відчути силу хреста й почати хвалитися ним! Цього не можна не побажати перед хрестом, котрий ви­носять, щоб ми поклонилися йому.

Ось коротке загальне пояснення значення хреста: Господь спас нас своєю смертю на хресті; на хресті він розірвав рукопис наших гріхів; хрестом примирив нас із Богом і Отцем; через хрест зіслав нам благодатні дари й усі небесні благословення. Але такий хрест Господній у ньому самому. А кожен із нас стає причасни­ком його спасенної сили не инакше як через власний хрест. Власний хрест кожної людини, з'єднуючись з хрестом Ісуса, переносить на нас силу і дію цього останнього, стає мовби каналом, по якому із Христового хреста переливається на нас всяке добре даяння і всякий дар звершений. Так, бачимо, що власні хрести потрібні для спасения настільки ж, наскільки потрібен хрест Спасителя. І ви не знайдете жодного спасенного, що не був би хрестоносцем, ось тому кожен зусібіч оточений хрестами, щоб не обтяжувати себе пошуком хрестоношення і перебувати поблизу спасенної сили Ісусового хреста. Можна сказати так: оглянься довкола себе й зазирни в своє нутро, коли побачиш свій хрест, неси його як годиться, з'єднуючись із хрес­том Ісуса, і спасешся.

По волі й по неволі кожен несе свій хрест, і хрест здебільшого не простий, а складний; але не кожен дивиться на нього через хрест Ісуса, не кожен чинить його середником свого спасения, тому не в кожного хрест буває спасенним. Перегляньмо всі можливі хрести й з'ясуймо, як годиться нести кожен із них, щоб він був силою на спасения.

Хрестів багато, але всі вони поділяються на три види: перший вид — хрести зовнішні, що їх становлять скорботи й біди, та взагалі гірка доля земного життя; другий — хрести внутрішні, що народжуються в боротьбі із пристрастями та пожаданнями ради чесноти; третій — хрести духовно-благодатні, котрі покладає на нас цілковита відданість волі Божій.

Нині скажу вам декілька слів про хрести зовнішні. Це най­складніші та найрізноманітніші хрести. Вони є на всіх наших дорогах і трапляються майже на кожному кроці. До них належать: скорботи, біди, нещастя, хвороби, втрата рідних, невдачі на службі, всілякі злигодні та збитки, родинні клопоти, несприятливі стосунки, образи, кривди, наклепи — й узагалі земна доля у кожного так чи инакше нелегка. У кого нема якогось із цих хрестів? І не можна їх уникнути. Від них не рятує ні знатне походження, ні багатство, ні слава ні жодна земна велич. Вони зрослися із нашим перебуванням на землі з тієї миті, коли зачинився земний рай, і не відступлять від нього доти, доки не відчиниться рай небесний.

Якщо хочеш, щоб ці хрести послужили твоєму спасению, використай їх за наміром Божим, так, як вони призначені людині взагалі й тобі зокрема. Навіщо ж Господь постановив, що на землі ніхто не житиме без прикрощів і тягарів? Аби не забувала людина, що вона вигнанець, і перебувала б на землі не як свояк у рідному краю, а як сторонній і зайда на чужині, та й шукала можливості повернутися на свою справжню батьківщину. Тільки-но згрішила людина, одразу було вигнано її з раю, а поза раєм напосілися на неї скорботи, злигодні та всякі невигоди, щоб пам'ятала, що вона не на своєму місці, а покарана, і щоб шукала помилування та повернення до свого чину.

Отже, коли бачиш скорботи, нещастя та сльози — не дивуйся, і коли зносиш їх — не нарікай. Так годиться. Не належить злочинцю та неслухові цілковите благоденство й щастя, збагни це й терпляче знось свою долю.

Але чому, — запитаєш, — я терплю більше за иншого? Чому мене обтяжують біди, а иншому щастить майже в усьому? Мене роздирають скорботи, а инший потішається? Якщо це — спільна доля всіх, то хай би її прийняли всі без винятку. Але ж саме так є. Придивися й побачиш: тобі тяжко сьогодні, а иншому було тяжко вчора, або буде тяжко завтра; а нині Господь дозволяє йому відпочити. Навіщо дивишся на години та дні? Дивись на усе життя, з початку до кінця, і побачиш, що всім буває тяжко, й дуже тяжко. Знайди такого, що все життя веселиться? Навіть царі часто ночі не сплять, бо серце тужить. Тобі зараз тяжко, а чи раніше не бачив ти радісних днів? Бог дасть, то й ще бачитимеш.

Потерпи ж, проясніє і над тобою небо. У житті, як у природі — бувають дні то ясні, то понурі. Чи бувало колись таке, щоб не відходила чорна хмара? І чи був хто на світі, хто так би думав? Не думай і ти так про своє лихо й утішишся упованням.

Тобі важко. Але хіба це випадково, хіба без причини? Похили трохи твою голову і згадай, що Господь піклується про тебе, як батько, й очей з тебе не зводить. Коли спіткало тебе горе, то не инакше, як за Його згодою та волею. Не хто ж як Він, послав його тобі. А Він дуже добре знає, що, кому, коли і як посилати; й коли посилає, то посилає на добро того, хто зазнає горя. Так досліди й побачиш благі щодо тебе наміри Божі в скорботі, що спіткала тебе. Чи якийсь гріх хоче Господь очистити, чи від гріховного діла відвести, чи прикрити меншим горем від біль­шого, чи дає тобі нагоду виявити Господеві вірність і терплячість, щоб на тобі потім показати славу свого милосердя. Що-небудь із цього, звичайно, підходить тобі. Тож відшукай, що саме, й прик­лади до своєї рани як пластир — і вона перестане пекти. Зреш­тою, якщо виразно й не побачиш, що саме хоче дарувати тобі Господь через горе, що спіткало тебе, то, не роздумуючи, увіруй в серці своєму, що все від Господа й що все, що від Нього, служить нам на добро; і тлумач неспокійній душі: так Господеві до вподоби. Терпи! Кого Він карає, той для Нього як син!

Найбільше зважай на свій моральний стан, від якого залежить твоя вічна доля. Якщо ти грішний — а воно, звичайно, так і є — то радій, що вогонь скорботи прийшов спалити твої гріхи. Ти дивишся на горе тільки на землі. Перенесися ще й в инше життя. Стань на суді. Поглянь на вічний вогонь, що його приготовано за гріхи. А тепер поглянь на своє горе. Якщо там тебе засудять, то яких бід не побажав би ти зазнати тут, аби лишень не потрапити під засуд! Ти бажав би, щоб тебе щодня різали й пекли, аніж там терпіти незвідані й безконечні муки. Чи ж не краще, щоб там не зазнати такого, перенести тепер не таке вже й велике горе, щоб цим визволитися від вічного вогню? Кажи сам собі: за мої гріхи послано мені такі удари й благодари Господа, що Його доброта веде тебе до покаяння. Потім, не сумуй даремно, а розпізнай, маєш гріх, покайся й перестань грішити. Коли так налаштуєшся, то, звичайно, скажеш: мені ще й мало. За мої гріхи я заслуговую більшого.

Отож, чи ти зазнаєш спільної гіркої долі, чи окремо терпиш біду, благодушно зноси, вдячно приймаючи їх з Господньої руки, як ліки проти гріхів, як ключ, що відмикає двері до Небесного Царства. Але не ремствуй, нікому не заздри, бездумно не журися. Бо в горі так буває, що один починає бідкатися та ремствувати, другий зовсім розгублюється та впадає у відчай, а третій поринає в свою біду та й сумує, не оглядаючись думкою довкола і не підносячи серця вгору — до Бога. Такі не несуть, як годиться, посланих їм хрестів і гають час сприятливий і день спасения. Господь подає в руки готове спасения, а вони його відкидають. Спіткали біда й горе — вже несеш хрест. Вчини ж так, щоб нести його на спасения, а не на згубу. Для цього треба не гори пере­носити, а дещо змінити в помислах ума та схильностях серця. Збуди вдячність, змирися під міцною рукою, покайся, зміни своє життя. Якщо перестав вірити, що всім керує Бог, повір знову усією душею й обцілуєш Божу правицю. Якщо не добачаєш зв'язку між горем і твоїми гріхами, то пильно придивися оком совісти й побачиш, оплачеш гріх і зволожиш сухість горя сльо­зами покаяння. Якщо забув, що гірка доля тут викупить тебе із щонайгіршої неволі там, воскреси пам'ять про це і до мужности долучиш бажання скорбот, щоб за малі печалі тут, знайти вічну милість у Господа. Чи це багато й чи тяжко? А, між иншим, такі помисли й відчуття — це ті ниточки, котрі пов'язують наш хрест із хрестом Ісусовим, з якого тоді струменять спасенні сили для нас. А без них хрест тяжіє на нас, а спасения не дає, бо він не з'єднаний із хрестом Ісуса. Тоді ми не хрестоносці, не спасаємося й не можемо хвалитися хрестом Господа нашого Ісуса Христа.

Сказавши вам дещо про зовнішні хрести, запрошую вас, браття, бути мудрими, відкуповуючись від пори гіркоти та скорбот витривалим, вдячним і покаянним терпінням. Тоді відчуємо спасенну дію скорбот і радітимемо, коли зазнаватимемо їх, уг­ледівши крізь них світло слави, та навчимося хвалитися ними не тільки задля майбутнього, а й задля теперішнього плоду від них. Амінь.

1864 р.

Ще одне слово на ту саму неділю

 Я дещо розповів вам про один із трьох видів хрестів, а саме про зовнішні хрести, якими є скорботи, біди, прикрощі. А зараз розкажу дещо про другий вид хрестів — про внутрішні.

Внутрішні хрести даються нам, коли боремося з пристрастями та пожаданнями. Святий апостол каже: Ті ж, що є Ісус-Христові, розп 'яли тіло з його пристрастями та пожадливостями (Гал. 5, 24). Розп'яли? Отже був хрест, на якому розіп'ято ці пристрасті та пожадання. Що ж це за хрест? Боротьба з ними. Розіп'ята прис­трасті, означає, знесилити їх, пригнітити, викоренити. Якщо людина подужає якусь пристрасть декілька разів — ослабить її, подужає ще декілька разів — пригнітить, коли ще подужає, то й зовсім, з Божою поміччю, викоренить. Оскільки ця боротьба тяжка, повна скорбот і болісна, то вона — справжній хрест, установлений усередині нас. Той, хто бореться з пристрастями, деколи має таке відчуття, ніби його руки прибивають цвяхами, на голову йому одягають терновий вінець, проколюють живе серце. Так важко й боляче йому буває!

Без зусиль і болю не обійтися: бо пристрасті, хоч і чужі нам, однак прийшли зовні й так приросли до душі та тіла, що своїми коренями проникли в усі суглоби й сили. Берешся виривати — боляче. Болить, зате на спасения, і це спасения здобувається не инакше, як через біль. Є така болячка — поліп: якесь чуже для нас тіло зароджується в нашому тілі, росте й вкорінюється. Не виріжеш — не вилікуєшся, а візьмешся вирізувати — боляче. Хай болить, цей біль повертає здоров'я. А якщо залишити, не вирі­зати, теж болітиме, тільки цей біль буде не на здоров'я, а на хворобу, може, навіть і на смерть. Сибірку як лікують? Виріжуть чиряк, а місце, де він був, припечуть та ще й помастять чимось отруйним. Боляче, але лікує. А залишити так, болітиме та ще й смерти не минути. Так і боротьба з пристрастями або викорінення їх приносить біль — зате служить спасению. Коли ж не вико­рінюватимеш пристрасті, то буде від них тяжко, вони завдава­тимуть болю, страждання, та не на спасения, а на згубу та духовну смерть, бо заплата за гріх — смерть (Рим. 6, 23).

Яка пристрасть не болюча? Гнів пече, заздрість сушить, жадібність не дає ні їсти, ні спати, вражена гордість з'їдає серце, та й будь-яка инша пристрасть - ненависть, підозри, сварки, чоловіковгодництво, пристрасть до речей та осіб теж розшарпує нас, отже жити в пристрастях - це те саме, що ходити .босоніж по ножах або по розпеченому вугіллі, чи почуватися як людина, котрій змії присмокталися до серця. І знову ж таки, в кого нема пристрастей? У кожного є. Якщо вже є самолюбство, то є всі пристрасті: бо воно - матір пристрастей і не буває без своїх дітей. Тільки от не в кожного вони однакові: в когось - одна, ще у когось - инша переважає над усіма та керує ними. А якщо в кожного є пристрасті, то є й мука через них. Кожного пристрасті мучать і розпинають — та не на спасения, а на згубу.

Отак носячи пристрасті, мучишся через них та й гинеш. Чи не краще тобі взяти себе в руки і самому собі завдати страждань, теж через пристрасті, але на спасения. Варто тільки обернути ніж вістрям до себе і замість того, щоб задовільняти пристрасті, побивати їх і в усьому їм перечити. Тут теж буде біль і страждання серця, але біль цілющий, за котрим одразу йде відрада та заспо­коєння, ніби до рани приклали цілющий пластир. Розгнівається, наприклад, хтось - тяжко перемогти гнів і неприємно, та якщо переможеш - заспокоїшся, а коли задовільниш його - довго не заспокоїшся. Коли хтось образиться - тяжко себе перемогти та вибачити, та коли вибачиш - здобудеш мир, а коли помстишся не матимеш спокою. Розпалилася пристрасть - тяжко погасити, та коли погасиш - побачиш Боже світло, а не погасиш - ходи­тимеш як неживий. Так воно з кожною пристрастю: і пристрасть мучить, і боротьба з нею завдає скорботи. Проте перше губить, а друге зцілює і спасає. Кожному пристрасному треба сказати: ти гинеш на хресті пристрастей. Зруйнуй цей хрест і постав собі инший - хрест боротьби з ними, й розпинатимешся на ньому на спасения. Це все зрозуміло як білий день: здається й вибрати не тяжко, й усе-таки вибір не завжди реалізується.

Тільки й подивуватися, які ми засліплені: страждає хтось від пристрасті - та все-таки задовільняє її, бачить, що, задовіль­няючи, ще більше шкодить собі, й знову задовільняє. Незбаг­ненна ворожість проти себе! Ще хтось хоче повстати проти пристрасті, та тільки-но вона прокинеться зі своїми вимогами, одразу їх виконує. Знову наміряється й знову поступається. Так робить по декілька разів, а наслідок той самий. Незрозумілий занепад моральних сил. У чому ж полягає облуда та обман? У тому, що пристрасть обіцяє море задоволення, коли задовільниш її, а боротьба з нею, не обіцяє нічого. Але скільки разів уже було випробувано, що задоволення пристрасті приносить не щастя та спокій, а муку й страждання. Вона багато обіцяє, та нічого не дає, а боротьба ж не обіцяє нічого, але дає все. Якщо ти цього ще не випробував, то спробуй і побачиш. Та біда наша в тому, що ми не зберемося із силами, щоб випробувати. Причина цього — жаль до себе. Жаль до себе — це найоблудніший зрадник і наш ворог, перша дитина самолюбства. Жаліємо та губимо самі себе. Думає­мо, що робимо собі добро, а це насправді — зло; і чим більше робимо зло, тим більше хочемо його робити. Тому-то зло росте й наближає нашу загибель.

Запалімося ж натхненням, браття, і мужньо вийдімо на хрест саморозп'яття, розпинаючи та викорінюючи пристрасті й пожа­дання; відкиньмо жаль до себе та розігріймо ревність, щоб мучити себе; хай наше серце буде як серце лікаря, котрий, при потребі, жорстоко розрізає та припікає тіло навіть тих, кого любить і шанує. Способу боротьби не пояснюватиму. Візьміться до діла, і воно саме все пояснить та всього навчить. Згадайте той спокій, ту радість і те світло, котрі запанують у серці, коли пристрасті буде подолано, й розігрійте там свою ревність, щоб повстати проти них. Світло, спокій і радість зароджуються тільки-но розпочнеш цю боротьбу, й зростають і вивищуються, поки врешті не встановлять мир у серці, в котрому спочиває Бог. І Бог миру справді завжди перебуває з тим, хто досягає такого ступеня. Тоді вповні виявляється, що хрест — це дерево життя. Райське дерево життя залишилося в раю, на землі замість нього височіє дерево хреста. Наслідок такий самий: з'їсть із нього людина — і житиме. Прийди, припади до нього вустами й пий із нього життя. Припа­деш до хреста тоді, коли, відкинувши жаль до себе, забажаєш саморозп'яття; а життя питимеш тоді, коли почнеш боротьбу з пристрастями. Щоразу, коли здолаєш пристрасть, це буде те саме, що напитися живлющого соку із живоносного хреста. Приходь частіше, швидше нап'єшся та наповнишся життям. Дивовижні властивості саморозп'яття. Воно ніби забирає, але, забираючи, дає; воно ніби відтинає, але, відтинаючи, прищеплює; воно ніби вбиває, але, вбиваючи, оживляє. Як справжній Христовий хрест, котрим подолано смерть і даровано життя. Яке ж велике благо, а праця чи ж велика? Перший крок тяжкенький — уперше перемогти себе, вперше зважитися на боротьбу, а потім за кожною сутичкою щораз то легше. І ревність сильніше розгорятиметься, і вміння перемагати поліпшиться, і ворог ослабне. Як і в звичайній битві воякам буває страшно почати, а потім вони вже ні на що не зважають, все їм легке та зручне, так і в духовній борні: почни лишень, а потім битва сама себе розпалюватиме та полегшуватиме. А тоді, чим гарячіші та жвавіші сутички, тим швидше закінчиться битва й настане спокій. Бракує сили, щоб почати? Молися, і Господь пошле. Розмірковуй про те, як небезпечно перебувати в пристрастях, і цим поженеш себе із їхньої пітьми до свободи світла. Згадай, як мучать пристрасті, і запалаєш досадою на них та бажанням позбутися їх, але передусім, визнавши свою неміч перед Господом, стій і стукай у двері Його милосердя, благаючи допомоги. Допомога прийде! Господь спогляне на тебе, а світло Його очей спалить у тобі жаль до себе та розпалить ревність озброїтися проти пристрастей. А там, коли Господь з нами, хто проти нас?

Подвигоположнику, Господи! Ти, що надихнув нас ревністю розпочати подвиг боротьби із пристрастями, сам подай сили витримати в ній, щоб під знаменням Твого хреста ми добре воювали, споглядаючи на тебе, Начальника і Звершителя нашої віри, що хрестом улаштував нам спасения і в ньому дарував нам життя. Амінь.

1864 р.

Ще одне слово на ту саму неділю

 Ще треба пояснити вам третій вид хреста, спасенного для нас, — цей хрест полягає в тому, щоб віддати себе Божій волі. Й про нього скажу декілька слів.

Скажу декілька слів, бо подати про нього повну науку — понад людські сили. На цей хрест сходять найдосконаліші христи­яни. Вони знають його, й могли б зрозуміти й докладно говорити про нього. Куди там иншим? А не згадати не годиться, щоб хтось із вас, подолавши одну-дві пристрасті й трохи позбувшись їхніх тривог, не подумав, що зробив уже все, що треба й чого слід чекати від християн.

Ні, й тепер ще не все зроблено. Навіть коли хтось цілковито очистився від пристрастей, то ще не зробив головного, що пови­нен зробити християнин, а лише приготувався до цього. Ти очистився від пристрастей — принеси ж тепер себе чистого в чисту та непорочну жертву Богові, яка Йому, Пречистому, нале­жить. Подивися на Голготу. Там хрест благорозумного розбійни­ка — це хрест очищення себе від пристрастей, а Господній хрест — це хрест чистої та непорочної жертви. І це є плід віддання себе Божій волі — віддання незаперечне, повне та безповоротне. Хто підніс нашого Спасителя нас хрест? Це віддання. У Гетсимансь­кому саду Господь наш Ісус Христос молився, щоб ця чаша минула Його, але рішуче сказав: однак не як я бажаю, а як Ти (Мт. 26, 39). Від Його слів: це я, — попадали ті, що прийшли зв'язати Його. Та потім вони все-таки роблять це. Чому? Та тому, що Він сам себе зв'язав, віддаючи себе Божій волі. Під хрестом здригалося все створіння і померлі верталися до життя, а Він залишався на хресті нерухомий, бо віддав свій дух Богові. Такими є всі, що виросли в мужа досконалого, що досягнули міру повного зросту повноти Христа. Вони всі розпинаються, так би мовити, на Божій волі. До неї прибито кожний їхній рух і кожну думку, й бажання. Можна сказати, що цих останніх, у звичному для нас значенні, в них зовсім нема; все своє в них померло, його погли­нула Божа воля. Що надихає їх — це Божий помах, Боже натхнен­ня, котре, закарбовуючись у їхніх серцях — тільки вони знають, як саме, — визначає все, що вони роблять. Святий апостол Павло так пояснює це щодо себе: Я розп 'ятий з Христом. Живу вже не я, а живе Христос у мені (Гал. 2, 20). Тільки-но він розіп'явся з Христом, — він, апостол, муж щонайдосконаліший, вже перестав жити сам, а в ньому став жити Христос. Або він став таким, як пише в иншому місці: бо то Бог викликає у нас і хотіння і діянняза своїм уподобанням (Фил. 2, 13). Це вершина християнської досконалосте, яку тільки спроможна людина осягнути. Вона є присінком майбутнього стану після воскресения, коли Бог буде всім у всіх. Чому й ті, що сподобилися її осягнути, часто заперечують усі порядки земного життя і — або терплять переслі­дування й муки, або стають юродивими, і їх вважають за таких, або усамітнюються в пустелях. Та яким би не було їхнє життя зовні, внутрішнє їх однакове: перебуваючи з Єдиним Богом у серці, живуть і діють Ним Єдиним, ховаючись у внутрішній, щонайглибшій безмовності, без будь-яких власних порухів. Ка­жуть, що у найвищих шарах атмосфери перестають рухатися всякі земні стихії. Там спокійно перебуває всесвітня стихія. Це образ тих, що розіп'ялися з Христом, що перестали жити своїм життям та почали жити тільки Христом, або инакше вийшли на хрест відданості Божій волі, що одна переважає їх та діє в них і заперечує їхні власні погляди та дії.

Більше нічого не зумію вам про це сказати. І це сказано, щоб тільки натякнути вам, що ось, де кінець, ось, де треба нам бути й що осягнути; і щоб, знаючи це, ви налаштувалися вважати за ніщо все, що маєте чи робите добре, якщо не дійшли до цієї висоти духовного життя, яка для нас призначена. Багато хто думає, що християнство таке саме, як і будь-яке инше життя, а воно не таке саме. Воно починається з покаяння, дозріває в боротьбі з пристрастями, завершується тим, що, розпинаючись із Христом, чиста внутрішня людина занурюється в Бога, Бо ви померли, — каже апостол, — іжиття ваше поховане з Христом у Возі (Кол. З, 3). Тут усе звершується всередині, невидимо для людей, про це знає тільки совість і Бог. Зовнішнє тут не має значення. Воно, звичайно, може бути як гарна оболонка, однак не як найперший свідок, і воно не визначає внутрішнє. Як часто буває, що зовнішня чудова поведінка — це красивий зовнішній вигляд домовини, повної кісток.

Знаючи це, браття, станьмо на Голготі біля хрестів і примі­ряймо їх до себе, а себе до них, котрий кому підійде. Симон Киринейський, що ніс хрест Господа, — це образ тих хрестоносців, на яких накладають зовнішні скорботи та злигодні. Я щойно говорив, кого символізує розп'ятий благорозумний розбійник і кого — Господь на хресті: розбійник символізує тих, що борються з пристрастями, а Господь — мужів досконалих, що розіп'ялися в боговідданості. А кого символізує хрест злого розбійника? Він символізує тих, що служать пристрастям. Пристрасті мучать їх, терзають, розпинають до смерти, не дають жодної розради та надії. За цими ознаками приміряй до себе хрести, і за ними визначай, хто ти: чи Симон Киринейський, чи благорозумний розбійник, чи наслідувач Христа Господа, чи злий розбійник, бо тебе з'їдають пристрасті?

Який ти є, такого й чекай кінця. Я лишень додам: викиньте з голови, начебто, весело живучи, можна стати тим, чим нам годиться бути в Христі. Якщо у справжніх християн і бувають утіхи, що цілком випадково; а так їхньому життю притаманні страждання та терпіння — внутрішні та зовнішні, вільні та невіль­ні. Нам треба через багато скорбот увійти в Царство і в те, що всередині являється. Перший крок — перелом волі з поганого на добре, то є серцевиною покаяння, — відбивається смертельним болем від рани сокрушения, із котрої потім сочиться кров доти, доки триває боротьба з пристрастями, і котра затягується тоді, коли осягаємо чистоту, що підносить християнина на хрест співрозп'ятися зі Спасителем у Божій волі. Все — скорботи, терпіння й тягарі. Можна сказати так: утішність — це свідчення непрямої дороги, а скорботність — свідчення дороги праведної.

Радуйтеся, хрестоносці, думаючи про це. А що ж сказати тим, які радіють? Авраамове слово до багатія з притчі про багача та Лазаря. Тут ви втішаєтеся, а инші страждають ради Христа та Його святого закону, а на тім світі буде навпаки: ті, що йшли хресним шляхом — утішатимуться, а ті, що втішалися — страж­датимуть. Ви ж, звісно, скажете: ото ніби розважитися не можна чи дозволити якесь задоволення. А ви спершу зробіть те, що важливіше, а потім і це собі дозволите. А то дехто тільки те й робить, що сьогодні танцює, а завтра гуляє, а там — весела книжка та розмова, ще й усякі розваги, від одного задоволення переходить до иншого. А про головне, про те, як стати таким, яким повинен бути кожен християнин, і гадки нема. Якого ж плоду сподіватися від такого життя? Чи наше внутрішнє ставлення до Бога в Христі дозріватиме само, незважаючи на зовнішній нелад? Як же ж йому дозрівати? Чи свічка горить на вітрі? Чи квітне життя, коли пити отруту? Ні. Чи бажаєш собі добра? Відмовся від утіх, стань на хресний шлях покаяння, перегори в огні саморозп'яття, загартуйся в сльозах сердечного сокруше­ння — і станеш золотом або сріблом, чи коштовним камінням, і свого часу візьме тебе небесний Домовладика, щоб прикрасити свої пресвітлі світлиці. Амінь.

1864 р.