«Дорогі брати і сестри, Великий піст запрошує нас до духовного "тренування”, зокрема через практику милостині, щоб ми зростали в любові і бачили в бідних самого Христа». папа БЕНЕДИКТ XVI

Піст − дорога до спасіння!

У  нинішній час багато людей у всьому світі ставляться до Великого посту скептично та байдуже. Для них цей період є абсурдним, що не приносить жодної користі та є зайвим приписом Церкви, для того, щоб керувати людьми та вказувати їм, як жити у цьому світі. Вони прагнуть жити комфортним тат радісним життям, наповненим розмаїтими утіхами та принадами, щоб задовольняти свій егоїзм і гордість, яку цей світ пропагує і прославляє неначе чесноту 3 норму життя. Для цих людей період духовного очищення, яке пропонує нам Великий Піст є періодом сумним та важким. Відмова від певної їжі, заборона справляти гучні бенкети та вечірки, самовдосконалюватися завдяки молитві та пості є для них непосильним завданням.

Церква Христова, як Добра Мати, що піклується про добро своїх дітей цілковито по-іншому ставиться до благословенного часу Великого Посту. Великий Піст є часом духовного шляху, який людина здійснює, щоб досягнути Пасхи – «Свята всіх свят і торжества всіх торжеств». Пасха є величною подією Воскресіння Ісуса Христа, адже завдяки цій події ми отримали дар нового життя, отримали здатність прийняти і жити цим благословенним життям, яке дарується людині, що співпрацює із Божою благодаттю для власного спасіння. Цей дар змінює відношення до нашого існування. Він дає можливість радісно промовити, що завдяки своїй смерті і воскресінню Христос змінив суть смерті та вчинив її не вічним прокляттям, а переходом в Царство Боже, адже Він - Ісус Христос здійснив перемогу над смертю «смертю смерть подолав – розтоптав, знищив її Своєю власною смертю і преславним воскресінням». Навіть саме слово «пасха», яке походить із єврейської мови «песах» перекладається, як «перехід», від смерті до життя.

Проте ми постійно втрачаємо і зраджуємо це вічне життя, яке отримали як подарунок від Бога, що так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного пожертвував заради нас. Ми живемо так, неначе Христос не воскресав із мертвих та не відкрив нам двері до раю – вічного життя. Наші власні гріхи, недоліки, постійно пригноблюють та не дозволяють кожному із нас перейти від «духовного єгипту» – землі неволі та гріха до обіцяної землі, яку дарує нам Ісус Христос, який завдяки своєму Воскресінню із мертвих відкрив нам шлях до неба. Світ постійно говорить людині: будьте щасливі, насолоджуйтесь своїм життям, безперервно «годуйте свій егоїзм та гріховність», яка не дозволяє вам повернутися до Обіцяної Землі – небесної батьківщини, де очікує на вас «милосердний батько». Відкупитель говорить нам: ідіть вузьким шляхом, шляхом боротьби і страждання тому, що це є одинока дорога до правдивого щастя. Без помочі Цеpкви ми не можемо розкаятися і повернутися до землі обітованої, до якої закликає Христова Церква 3 неба. Саме тому піст є рукою допомоги, яку простягає нам Церква, школою покаяння, яка вчить нас своїми церковними великопосними богослуженнями, як приготуватися, щоб зустріти Пасху, не як дозвіл, щоб їсти, пити і відпочивати, а як справжній кінець «єгипетської неволі, гріховного рабства і отримання вічного і нового життя. Багато отців Церкви та святих вважали Великий Піст часом невимовної радості та благодаті тому, що під час нього кожен учень Христа повертається додому, до «обіцяної землі», де очікує його небесний батько, який розпростерши Свої обійми очікує повернення блудного сина. Цей час є важливим моментом навернення і покаяння, який прекрасно описав євангелист Лука у «Притчі про блудного сина», центром якої є «милосердний батько. Блудний Син є уособленням кожного із нас, що зачарувавшись оманливою свободою – гріха та аморального життя, залишаємо батьківський дім, який повний духовної благодаті, що конечно потрібна для спасіння. Через наші гріхи стаємо убогими, приниженими та втрачаємо духовну свободу, яку дарує нам наше перебування із Богом у Його домі.

Піст у Церкві Христовій є важливим моментом практики покути в Церкві. Ці періоди особливо сприятливі для духовних вправ, по каянних богослужень, паломництв на знак покаяння, добровільних умертвлень, таких як молитви і милостині. Час Великого Посту є душеспасаючим часом, коли кожна людина прагне бути пильною до свого духовного стану, в якому вона перебуває. Численні уривки із Святого Євангелія, Апостола, духовних гімнів і молитов, відображають головне послання Церкви Христової до людей, що прагнуть очистити себе духовно.

Свята Христова Церква готує нас до Великого Посту п’ятьма підготовчими неділями, адже вони є характерними та важливими рисами нашої богословської та літургічної традиції. Церква Христова володіє глибоко психологічним розумінням людської природи. Вона, як добра Мати і вчителька, знає нашу нездатність швидко змінюватися, перейти від стану гріха до іншого покаяння. Саме тому, усі п’ять неділь перед Великим Постом нам пояснюються важливі сторони покаяння, що є конечною чеснотою, яку кожен християнин мусить здобути.  «Покаяння» є першим словом Ісуса Христа, яке Він промовив до людей, розпочавши свою публічну діяльність. Це є важливою часткою Його Доброї Новини, яку Він приніс усім людям доброї волі. Покаяння є головним знаряддям, що допомагає нам позбавитися гріхів та хиб, що постійно напастують нас.

Першу характеристику чесноти «покаяння» ми знаходимо в недільному Євангелії про Закхея. Ця історія розповідає про людину, яка була маленького росту та дуже прагнула побачити Ісуса Христа, тому для цього залізла на дерево. Ісус, знаючи його бажання завітав до його помешкання. На основі цього Євангелія можна ствердити важливий факт, що людина завдяки своєму прагненню Бога та покаяння визначає суть та шлях свого власного існування: «Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Лк. 12,34). Велике бажання людини, яка прагне Бога отримує відповідь на цю потребу – Ісус Христос приходить до нього, адже Закхей прагнув побачити Божественного Спасителя. В образі Закхея ми бачимо перший елемент покаяння – бажання Бога. Здається, що Закхей є маленьким, нікчемним грішником, обмежена, непомітна людина, однак завдяки своєму власному бажанню побачити Бога, Ісус Христос сам приходить до його помешкання і промовляє: «Сьогодні на дім цей спасіння прийшло, бо й він син Авраамів. Син бо Людський прийшов, щоб знайти та спасти, що загинуло» (Лк. 19,8). Правдиве покаяння людини розпочинається від бажання покаятися, змінити своє життя. Під час періоду Посту ми – християни покликані постійно плекати це бажання Бога та спасіння, готуючись до події Воскресіння Христового. Це є причиною, чому Церква Христова створила цей животворящий час Великого Посту. Бог дарує кожному із нас запрошення до покаяння та навернення, адже Він є люблячим батьком, який постійно чекає на повернення блудного сина. Святий Антоній Великий говорить: «Душа має свої власні пристрасті: гордість, ненависть, заздрість, гнів, зневіру та інші. Коли душа цілу себе віддає Богові, тоді щедрий Бог посилає їй правдиве покаяння і очищає її від усіх пристрастей, навчаючи її не йти за ними і даючи їй силу переборювати їх та перемагати ворогів, які не перестають створювати їй перепони». Наступне недільне Євангеліє "Про митаря та фарисея присвячене покорі, яка також є конечною рисою для справжнього покаяння. Двоє людей – митар і фарисей приходять молитися до храму і євангелист Лука розповідає про їхню молитву, чесноти та хиби, якими володіють ці дві особи (Лк.18,10-14). Фарисей є самовпевнений, гордий та самозадоволений зі себе. Та він не розуміє змісту релігії. Правдивий зміст релігії він бачить у виконанні зовнішніх обрядів і оцінює своє благочестя згідно кількості грошей, які він жертвує на храм. Митар, навпаки упокорює себе й саме ця покора робить його оправданим перед Богом. На сьогоднішній день саме покору 3 цю важливу моральну чесноту заперечують та висміюють. Культура, цивілізація, суспільство постійно намагаються культивувати в наших душах почуття гордості, самооправдання та самовивищення. Вона побудована на розумінні, що людина може самотужки досягнути всього, і навіть сама намагається перебрати на себе функції Бога. У нинішньому світі покора вважається характеристикою слабої та немічної людини. Для християнина правдивим прикладом покори є Ісус Христос. Вершину своєї покори Він показав уночі перед Його животворящими стражданнями і смертю: «Тепер ось прославивсь Син Людський, і в Ньому прославився Бог».

У Євангелії від Матея Ісус говорить: «Навчіться від мене, тому, що я смиренний і покірний серцем» (Мт. 11,29). Людина може навчитися покори, якщо буде порівнювати кожне своє слово, вчинок і життя Христа, тому, що без Нього справжня покора не є можливою. Навіть віра в Бога може перетворитися в гордість, без присутності Божої благодаті в серці людини, адже фарисей гордиться своєю вірою, своїми людськими, зовнішніми досягненнями.

Піст починається із прохання про дар покори тому, що покора є початком справжнього покаяння. Третя неділя розповідає нам притчу «Про блудного Сина». У цій притчі звертається важлива увага на дуже важливий аспект духовного життя усвідомлення своєї гріховності та (після розуміння гріховності), намагання людини повернутися із далекої країни – гріховного рабства. Багато людей вважають покаяння простим формальним перечисленням гріхів і прогрішень, як визнання себе винним у присутності прокурора. Сповідь і розрішення розглядається як юридичне від3 пущення гріхів. Не є важко у сповіді визнати свої гріхи, проте набагато важче є усвідомити, що гріхами людина втратила свою духовну красу, що вона опиняється далеко від власного «дому», де перебуває люблячий батько – Бог . У цю неділю Христова Церква показує людині, що вона дістала від Бога щедрі дари – життя і можливість насолоджуватися цим життям, наповнювати його дарами Святого Духа, миром і радістю Царства Небесного. І усе, що людина отримала, вона раптово втрачає своїми гріхами та аморальним життям, адже вона віддає перевагу «далекій країні», що є гріхом, замість чудового дому Небесного Отця. Проте Церква, нагадуючи що ми втратили і загубили, словами тропаря: «Я безумно віддалився від Твоєї Батьківської Слави, із грішниками прогайнував дане мені багатство, проте благаю до Тебе голосом блудного сина, согрішив я перед Тобою, Отче Щедрий, прийми мене, що каюся, як одного із слуг Твоїх». Важливо є звернути увагу, що з цієї неділі Церква Христова розпочинає використовувати на утрені сумну пісню на основі псалма 136 «На ріках Вавилонських». Цей псалом вигнання, який співали євреї у Вавилонській неволі, пригадуючи собі про святе місто Єрусалим. Він став назавжди піснею людини, яка усвідомлює себе вигнаною від Бога, намагається стати знову дитиною Божою, яка ніколи не може знайти повної радості та задоволенну в цьому світі без Бога. Цей псалом відкриває нам значення Посту, як паломництво покаяння – повернення у дім нашого Небесного Отця.

Головною темою М’ясопусної неділі є любов. Євангельське читання цього дня посвячене причті про Спасителя про Страшний суд. (Мт. 24,31-46). Притча стверджує, що головним критерієм, за яким кожна людська душа буде оправдана чи засуджена є любов. Любов є не тільки гуманітарна турбота про «анонімних» бідняків, але наша любов до ближніх, які згідно з волею Божою зустрічаються на нашому життєвому шляху. Це розрізнення є важливим, тому, що більшість християн схильні ототожнювати християнську любов із політичною, економічною і соціальною турботою про індивідів, яких не знаємо. Іншими словами, вони переходять від долі однієї людини і його особистої долі до турботи про анонімні сотворіння, які належать до певного класу чи національності. Християнська любов – це здатність побачити Христа в іншій людині, якою би вона не була. Любов є таємнича сила, яка завдяки усім зовнішнім середникам може досягнути душі – одинокого особистого кореня людської істоти, образу і подоби Божої. Таким чином християнська любов є участю в цьому божественному знанні і даром божественної любові. Для соціального діяча предметом любові не є особа, а певна одиниця, взята із певного соціального прошарку, тоді як християнин любить людину, тому що вона є особою, яка є неповторною. Ціль християнської любові перебуває поза межами земного життя. Вона, як промінь сонця, який випромінюється із Царства Небесного, що проходить і переходить через усі обмеження цього світу, бо її рухома сила завершується у Бозі. Одинока і постійна переображаюча перемога в цьому світі, який перебуває у злі – це перемога любові. Справжня і дієва місія Церкви – пригадати людині про особисту любов і її призначення наповнювати грішний світ любов’ю.

Яким обмеженим не було б наше існування в цьому світі, кожен із нас несе відповідальність за крихітну частинку Царства Небесного тому, що ми володіємо даром любові Христової. Таким чином, ми будемо суджені, чи ми прийняли на себе цю відповідальність, виявили любов Тому, що «поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили. "... (Мт. 25, 40).

Остання неділя перед початком Великого Посту називається «Неділею прощення», проте ми не повинні забувати іншої літургічної назви цієї неділі «Вигнання Адама із раю». Ця назва яскраво відображає нашу підготовку до Великого Посту. Ми знаємо, що завданням людини в раю було пізнання Бога і спілкуватися із Ним. Через гріх людина втратила цю унікальну можливість, тому існування людини на землі стало для неї вигнанням. Христос, Спаситель світу, відкриває двері раю кожній людині, яка іде за Ним, і Церква Христова показує нам красу Його Царства,перемінює наше життя в паломництво до нашого небесного дому. Тому на початку посту ми уподібнюємося до Адама, який повертається до неба.

Піст звільняє нас від поневолення гріхом, від рабства «цього світу». Проте у Євангелії цієї неділі говориться про умови цього визволення (Мт. 6,14-21).

Перша умова – піст: відмовитися від того, щоб трактувати прагнення і бажання нашої природи нормальними. Спрямувати усі сили духа, щоб визволити дух від диктаторства плоті. Для того, щоб піст був справжнім, треба щоб він був не лицемірним, показним. (Мт. 6, 18).

 Друга умова посту – прощення. (Мт. 6, 15). Тріумф гріха, головна ознака його присутності в цьому світі – чвари, незгідливість, ненависть, поділ. Тому першим кроком для зруйнування влади гріха є прощення, повернення до єднання, порозуміння, любові і примирення з Богом, Пробачити – це означає відкинути усі рахунки і прагматизм із людських взаємин. Прощення – справжнє «входження» царства Божого в наш Життя у Христі грішний і тлінний світ. Покаяння – це ревна мольба про Божу допомогу, яка приходить від Бога.

Піст не може стати знаряддям, що веде до гордості чи ледарства. Радше він має сприяти духовному зосередженню на конечності Божої допомоги нам, слабосилим у нашій духовній боротьбі не проти тіла і плоті, а начал їх, що намагаються звести душі людей, які були відкупленні Ісусом Христом. Піст є благодатним часом, коли ми скидаємо із себе усе те, що омертвіло на нас, для того, щоб отримати здатність жити, жити у всій своїй повноті в Ісусі Христі, саме для цього ми були покликанні від моменту нашого сотворіння Господом Богом у раю. Єдність із Богом у раю приносила людині повноту існування, щастя і благословення. Під час гріхопадіння – найтрагічнішого моменту в історії усього людства, людина була позбавлена раю і втратила єдність із Богом, що була основною ціллю її існування. Гріхопадіння трагічно обірвало зв’язок із Богом і водночас райський стан наших прародичів. Відтоді й досі людина відчуває труднощі у спілкуванні з Богом. Саме нестриманість Адама призвела до трагічного стану, коли людина втратила рай, тому завдяки стриманню – посту та молитві людина може повернутися до раю та відновити єдність із Богом.

Для того, щоб викорінити зі свого серця гріх та недосконалість, мусимо використовувати піст та молитву, адже через піст ми стримуємо і обмежуємо «зовнішнього чоловіка», щоб через молитву почав розвиватися «внутрішній». Молитва, відділена від посту, не має належних умов для розвитку.

Отож, час Великого Посту є радісним часом, коли кожен повертається до втраченого раю та єдності з Богом через покаяння, піст та молитву, щоб ми змогли воскреснути із Ісусом Христом та повернути втрачений рай, щоб зустріти преславне Воскресіння з відкритим серцем, не ховаючи обличчя, щоб радіти духом із величною подією Воскресіння Господнього.

о. Іван Колодій

www.livingrosary.org.ua