Оце вже для багатьох із вас минув тиждень, відколи ви, примирившися з Господом, ідете дорогою нового, боговгодного життя. Гадаю, ви вже пересвідчилися, що в ділі спасения найбіль­ше часу відведено боротьбі. Так воно й повинно бути. Ворог, із чийого краю ви вийшли, сподівається знову вас запопасти, заду­мує лихе; й пристрасті, яким ви вирішили відмовляти й відмов­ляєте, ще не завмерли й навіть, не дуже ослаблені, повстають знову з більшою чи з меншою силою й вимагають, щоб їх задо-вільнити. Ці напади вражають нас то з одного, то з другого боку. Тому й треба відбиватися від них і проти них боротися, такий закон життя в Христі Ісусі. Кожен християнин, що шукає спасен­ня, обов'язково повинен пройти три ступені, а саме: почати з покаяння та навернутися до Бога, а потім через боротьбу з пристрастями ввійти в царину чистоти. Покаяння — це початок дороги, а чистота — кінець, боротьба ж з пристрастями заповнює простір між ними. Ви вже розпочали простувати цим шляхом, тому тепер, згідно з незмінним законом, боретеся. Тож будьте мужні й нехай скріпиться ваше серце. Ви — воїни, тому годиться вам мати зброю. Хочу вказати вам на неї, аби знаючи, чим воювати, ви не думали про це під час битви.

Святий апостол Павло, озброюючи християн на битву, запові­дав їм: Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч (Еф. 6, 11). Але зодягніться в повну зброю, щоб жодна частина тіла не була доступна ворогові. Тож взоруйтеся на вояків, що, вирушаючи на битву, беруть шаблю, списа або мушкета, на голову — шолом, на обличчя — забороло, на груди — лати, а инші частини тіла прикривають щитом. Словом, кожну частину захи­щають відповідним оружжям. Так і в духовній борні нам, як воякам, кожну частину свого єства треба належно озброїти. Бо ж на кожну сферу людського єства ворог нападає по-своєму, кожну з них атакує своя пристрасть і свій гріх. Той, хто захищається, повинен кожну частину прикрити належною зброєю.

Подивіться лишень, які частини творять чоловіка, хто на них нападає, і яка існує зброя супроти цих набігів. Перегляньмо кожну частину нашого єства та добре озброймо її. У нас є тіло. Злагоджена дія різних органів підтримує його життя. Заспокоєння потреб тіла — це природній закон. Та ось до них закрадається пристрасть, заспокоєння потреб переростає міру й перетворюється в гріх.

Наше тіло мусить живитися харчами. До органів, що при­ймають харч, належить, горлянка й шлунок. На них нападають такі пристрасті: надмірне вживання їжі, прив'язаність до вишука­них страв та приправ, обжирство й пияцтво. Зброя, що нею треба відбиватися від цих пристрастей, це — стриманість і піст,

У нашому тілі є органи чуття, до них підходять нервові закінчення. На цю сферу нападають багато пристрастей. Кожне з чуттів терпить від своєї спокуси: око — від своєї, вухо — від своєї, смак — від своєї. А загальна пристрасть, що нападає на кожне з них, — це приємне подразнення чуття, або чуттєве задоволення. Зброю, котрою треба озброїти цю сферу, святі Отці називають оберіганням чуття, а насамперед зору й слуху, від усіх спокус­ливих вражень. Для цього треба усамітнитися та не наражатися на спокусливі речі, особи й місця.

Наше тіло рухоме. Органи руху — це м'язи, руки й ноги. Пристрасті, що нападають на цю сферу, — це, з одного боку, ледарство й сонливість, а з иншого, легковажність, непоси­дючість, пристрасть до гри та розваг, танці, акторство, бійки тощо. Зброя, котрою треба захищати цю частину, — праця, чування, поклони, статечні рухи.

Маємо язик — орган слова. Його наступають такі пристрасті: пустослів'я, марнослів'я, плітки, сварки, святотатство. Зброя, якою треба його огородити, — це розсудливе мовчання уст.

Отаке наше тіло, такі пристрасті його долають і така проти них зброя. Всю цю зброю святі Отці називають тілесними подви­гами. Отож слід запанувати над тілом і навчати його благочес­тивого життя. Ті ж, що є Ісус-Христові, розп'яли тіло з його пристрастями та пожадливостями (Гал. 5, 24).

Тепер звернімо увагу на душу. Тут на першому місці стоїть уява та пам'ять — скарбниця душі з усіма її коштовностями. Душу бентежать такі пристрасті: мрійливість, неуважність або незосередженість ума, примхливість, — їх розпалює читання романів і пусті балачки. Зброя проти них — це уважність або тверезість та бадьорість духа.

За уявою йдуть розум і розсудливість, які повинні все розпіз­навати. Вороги, які шкодять їм, — це цікавість, сумніви, гордість, довіра тільки собі, непоступливість у власних судженнях, брак особистих переконань. Зброя, в котру треба їх зодягнути, — це читання Божого слова та творів Отців, бесіда з досвідченими в духовному житті людьми, власні роздуми про підпорядкування голосові Церкви.

Поруч із розсудливістю стоїть воля — діяльна здатність ба­жань і починань. Пристрасті, що мучать її, — це клопітливість, корисливість, норовливість, непокірність, зухвалість і розгнуз­даність. Зброя проти них — усебічний послух, або покірність, підпорядкована законові та уставові — життєвому, суспільному і тому, котрий дає духовний отець.

До цього ж розряду належить смак — здатність до естетичних задоволень. Пристрасті, що нападають на нього, такі: запопадливе дотримування моди, надмірне причепурювання, схильність до розваг, балів, театрів. Духовна зброя супроти цих пристрастей: духовний спів, ікони, а найбільше — ходіння до храму, що цілковито задовільняє потреби незіпсованого смаку.

Отака душа, такі її пристрасті, така зброя проти них. Уся ця зброя — це сукупність душевних подвигів, з допомогою яких ми прославляємо Бога в тілах наших (1 Кор. 6, 20) і душі наші рятуємо й очищуємо (1 Пет. 1, 22). І нарешті те, що вище від душі — дух, сила, звернена до Бога й до божественних речей. Її вороги — це невіра, богозабуття, безстрашність, брак совісти, нехіть до священних речей, відчай. А зброя проти них — віра й любов до Бога, що їх животворить надія і які діють у повній дієвій силі, коли людина перебуває у Божій присутності, безнастанно звертаючи душу до Творця або неустанно молячись.

Скорочую повчання, щоб ваша увага, потрапивши в таку незвичайну царину, трохи перепочила. Перелічу по черзі всю зброю нашої духовної боротьби, це — віра, молитва, ходіння до храму й перебування в усьому церковному чині, цілковитий послух, читання Божого слова та святих Отців, жива бесіда з досвідченими людьми й роздумування про божественне, твереза увага до себе, тілесний труд, чування, поклони, оберігання чуттів, мовчання, стриманість, піст. Таку саму зброю, не за буквою, а за духом, згадує і святий апостол Павло, коли перелічує її, заповівши християнам зодягнутися в усю зброю Божу: Стійте, отже, під­перезавши правдою бедра ваші, вдягнувшись у броню справедливости і взувши ноги в готовість, щоб проповідувати Євангелію миру. А над усе візьміть щит віри, яким здолаєте згасити всі розпечені стріли лукавого. Візьміть також шолом спасіння і меч духовний, тобто слово Боже (Еф. 6, 14-18).

Отак і повчання апостола й сам аналіз нашого єства вказує нам на цю всю зброю як на необхідну умову успіху в духовній боротьбі. Цю зброю ще називають подвигом; подвиги є тілесні, душевні й духовні. Ви бачите, що всі боговгодні мужі й жони, шукаючи спасения, не ухилялися від них, а оскільки не ухи­лялися, тому й перемагали пристрасті та спасалися. Чи ти хочеш витримати в боротьбі, що її провадиш? Подвизайся й ти добрими подвигами. Кожен подвиг пригнічує протилежну до нього при­страсть, а всі разом подвиги пригнічують усі пристрасті й наче беруть їх в облогу; пристрасті гинуть частково, коли не дати їм поживи, а найбільш згубними є напади на них. Будь стійким, твердим і непоступливим й незабаром досягнеш успіху. Не зважай на тих, що тікають від подвигів, вважаючи їх за добровільну справу. Серед таких ти не знайдеш переможців, бо що ж вони роблять, уникаючи подвигів? Самі підставляють себе під удари ворога. Вони схожі на вояків, котрі не мають жодної зброї, роздягнені й роззуті ходять поміж ворогів, а ті б'ють їх куди завгодно й по чому завгодно, завдають їм ран і вбивають їх. Тому, хто хоче витримати в боротьбі, треба, не зволікаючи, зодягнутися в названу зброю, та зодягнутися у всю, нічого не залишаючи. Адже залишаючи хоча б щось одне, ти наражаєш якусь зі своїх частин під удари ворога; завдадуть тобі рану, можливо, тяжку, смертельну. Хай навіть воїн увесь закритий, а голова відкрита — ворог поранить його в голову й уб'є. Якщо ноги відкриті, то ворог переб'є ноги й візьме його в полон, хоч усі инші частини у воїна озброєні. Так і в духовній борні: відмовся хоча б від чогось зі зброї, хоча би від одного подвигу, — вороги й кинуться туди, наче до вилому в міському мурі, й спустошать місто, бо воїн проґавив. Не піди до церкви, не дотримай посту, дай волю очам і слухові: скільки шкоди буде з цього всього? Може, зазнаєш такої поразки, що більше й не отямишся, а на перший погляд це ніби дрібничка.

Зодягнутися в усю зброю, взяти на себе всі подвиги — який же ж це тягар! — подумає дехто. Справді, тягар; та що ж робити, коли без нього нам не обійтися без цього тягаря? Не хочеш потрапити в полон, не хочеш загинути від руки ворога, носи зброю, щоб відбиватися від нього, подолати його та захищатися самому. Ось що нехай потішить нас: чим терплячіше й витри­валіше ми носимо цю зброю, тим легшою вона стає, й орудувати нею легше, не так як залізною зброєю. Чим довше нею орудуєш, тим більше втомлюєшся; а в духовній борні чим наполегливіше й невтомніше воюєш зброєю, тим менше втомлюєшся, а зброя стає щораз то легшою, а потім тягар її майже непомітний, а її сила несподівано зростає. Наприклад, ходіння до церкви. Буває, воно на початках тяжке й не надто відрадне, а згодом, чим більше ходиш, тим відрадніше й легше; й, урешті, приходити до церкви стає так мило, що деколи й не хочеться виходити з неї, а коли заходиш, то відчуваєш в собі таку силу, що не боїшся ніякого ворога. Так і всяка инша духовна зброя, якщо нею довго ору­дувати, настільки зростається з нами, що завдяки їй в духовному діянні та боротьбі з пристрастями й пожаданнями відчуваєш не тягар, а велику легкість. А тягар залишається тоді, коли ми з якихось причин не виконаємо свого духовного подвигу, до котро­го звикли та котрий нас підкріплював.

Отож, не відмовляйтеся, а змушуйте себе виконувати за вашими силам все призначене, Бог допоможе вам; тільки розпоч­ніть і неухильно продовжуйте. Зараз піст — сприятливий час, щоб набути таких звичок. Хто говів, той уже, звісна річ, викорис­товував усю духовну зброю, а хто говітиме, той ще використає. Залишається тільки трохи себе присилувати, щоб, почавши, не покидати. А там, дасть Бог, вона так сподобається, що ми й зовсім не захочемо розлучатися з нею. Треба тільки трішки прив'язатися до подвигів, а далі вони стануть нашою потребою, живитимуть нас і втішатимуть. Подвиги не чужі нашій природі, а притаманні їй в чистому вигляді, тому ми й захоплюємося ними.

Дай Господи, щоб ми всі відчули, які вони спасенні! Тоді ніхто й не відтягне нас від них. Амінь!

1863 р.

 

Ще одне слово на ту саму неділю

 У святому хрещенні ми народжуємося для нового життя, стаємо новим створінням, покликаним до життя в Ісусі Христі для добрих діл, які ми повинні чинити повсякчас, — тому той, хто народжений таким чином від Бога, не коїть гріха, поки не ухиляється від належного порядку й діє так, як годиться в новому народженні. Коли ж ми зрікаємося згаданого порядку — падаємо й знову чинимо гріх. А тоді каємося, сповідаємося, причащаємося святих Христових таїнств, — і знову сподобляємося первинного ладу й первинних привілеїв, що даровані тим, які приймають нове народження у святому хрещенні. Тепер варто сподіватися, що до нас знову стосується слово апостола: Кожен, хто народився від Бога, гріха не чинить (1 Йо. З, 9). І все-таки, бачимо, що гріх панує і в нас, і в инших, навіть у ці дні, що освячують навіть після святого говіння та наших урочистих обіцянок. Чому? Чи Божа обітниця перестала бути правдивою? Чи ослабла Божа благодать? Ні. Скільки бо обітниць Божих у Ньому — «Так», і тому через Нього «Амінь» (2 Кор. 1, 20), а в кому благодать, той усе може в Господі, що зміцнює його (див. Флп. 4, 13). Причина цієї прикрости не поза нами, а в нас самих, — в тому, що ми не докладаємо необхідних зусиль і не користуємося, як годиться, поданими засобами. Чи винен лікар, що ліки не допомагають, коли хворий не слухає його вказівок і не вживає призначених ліків? Господь обіцяв, що подасть силу, й подає. А ми повинні опиратися гріхові й боротися з ним. Хто не бореться з гріхом, той не перемагає його; хто не перемагає, той падає і перебуває в грісі. Хто ж, навпаки, опи­рається гріхові, для того завжди готова благодатна допомога; кого вона зміцнює, той завжди, хоч і не без зусиль, зможе оминути зло й чинити добро. Борися, не піддавайся — і здолаєш. І не буде в тобі гріха. Якщо ж инші теж так зроблять, то й у них гріха не буде. Зате скрізь запанує світле царство святости й правди.

Тому, хто бореться, треба мати зброю та вміти користуватися нею, або знати, як воювати. Раніше я описував усю християнську зброю та пояснював, чому треба в неї зодягнутися. Згадайте, що це за зброя. Це піст, усамітнення, чування, оберігання чуттів, поклони, ходіння до церкви, читання Божого слова та свято­вітцівських писань, цілковитий послух, твереза уважність до себе, молитва, віра. Ви бачили, як вони випливають із нашої природи та з особливостей самої борні? Будьте певні, що всі вони необ­хідні в боротьбі проти гріха.

Припустимо, що хтось озброївся ними; чи все він зробив? Ні. Ще треба орудувати ними, й орудувати не як-небудь, а так, як це доцільно. Не беруся зображати всю духовну борню. Це дуже широка тема. Вкажу лише головні прийоми, котрих досить, щоб запевнити успіх у боротьбі.

Перше. Не наміряйтеся починати війну проти цілих полків пристрастей, а завжди озброюйтеся проти тієї, що нападає на вас. Нападає гордість — боріться з гордістю; нападає гнів — боріться з гнівом; нападає заздрість — боріться із заздрістю. Який ворог перед вами — такого й побивайте, проти того й спрямовуйте всі ваші бойові сили й усю увагу. Перетягування ваших сил у проти­лежний від небезпеки бік — ворожий підступ.

Друге. Покваптеся відокремитися від ворога й протиставити себе йому, а його собі. В духовній борні воно не так як у чуттєвій. У чуттєвій ворог нападає відкрито і його видно. А в духовній борні й ворог, і ми — в одній душі й ув одному серці; вся наша біда полягає здебільшого в тому, що ми не вміємо відрізнити себе від ворога та відокремитися від нього й вважаємо, що пристрасний порух, який нас непокоїть, — це ми, наша природа, природня вимога, котру треба задовільнити, тоді як насправді це не ми, не потреба природи, а наш ворог, що приходить іззовні. Ця помилка — джерело всіх наших гріхопадінь і лихих діл. Коли б ми на початку встигали відокремлювати пристрасть від себе, як щось вороже, то не схи­лялися б до її вдоволення, а ненавиділи б її та чинили б їй опір.

Третє. Коли відокремимо від себе пристрасть, що нас непо­коїть, і зрозуміємо, що це ворог, воюймо тоді проти неї, побо­рюймо її, беручи кожну зброю по черзі, аж поки пристрасть не втече та не заховається від нас, або поки душа не заспокоїться. Постіть, моліться, читайте, роздумуйте, говоріть із духовним отцем, ходіть до церкви, вдома бийте поклони. Словом, зробіть усе, щоб здолати ворога. Пристрасть инколи швидко ховається, инколи довго воює. Наше діло не знемагати, а мужньо терпіти в бойових подвигах, аж доки на землі нашої душі й сліду ворожого не зостанеться.

Четверте. Ворога прогнано, пристрасть погашено, душа заспокоїлася. Ніколи не думайте, що ви цілковито знищили цю пристрасть. Ні. Вона втекла на якийсь час, бо не могла встояти під тиском вашої сили. Тільки-но трапиться їй нагода, вона відразу повстане й воюватиме проти вас. Ви здолали пристрасть тільки в одному випадку, а вона знайде тисячі таких випадків і знову воюватиме й кидатиме вам виклик. До того ж тільки-но буде усунено одну пристрасть, одразу виступить инша, й наша арена ніколи не пустуватиме. Це означає, що християнин ніколи не повинен скидати з себе всієї своєї зброї, а бути в ній удень і вночі. Його ніхто не замінить, він завжди повинен бути готовий на битву. В цьому терпіння (див. Од. 13, 10). Вашим стражданням ви спасете душі свої (Лк. 21, 19). Та хто витримає до кінця, — той буде спасенний (Мр. 13, 13).

Оце й уся програма нашої боротьби. Коли зрозумієш, що твій ворог — це та пристрасть, котра зараз проти тебе воює, доти побивай її своєю зброєю, поки не проженеш. Прогнав? Стій і дивися, сподіваючись нападу тієї чи тієї пристрасті. А коли нападе, зроби з нею так само, як і з першою. Роби так щодня, щогодини й щохвилини.

Ви запитаєте: а коли ж кінець? Кожен на ділі сам побачить, коли саме для нього борня закінчиться. Коли закінчиться, тоді й закінчиться, а заздалегідь ніхто цього не вгадає. Наперед можна тільки таке сказати: чим бадьоріше боротися, не піддаючись жодним нашіптуванням пристрасті, тим швидше пристрасті слаб­нутимуть і, залежно від того як минатиме ця непримиренна боротьба, мир і тиша опановуватимуть душу. Адже ж споді­ваємося, що душа, врешті, прийде до такого мирного стану, в котрому, як в опівнічній тиші, пануватиме глибоке мовчання — ознака того, що ворогів або далеко прогнано, або всі вони загину­ли. Тоді душа внутрішньо святкуватиме безконечну суботу, про­мовляючи: Ми перейшли крізь вогонь і воду, і Ти вивів нас на відпочинок (Пс. 65, 12).

Милостивий Господь, наш Полководець, нехай допоможе вам, борцям, аби ви осягнули це велике благо! Амінь.

1863 р.

 

Ще одне слово на ту саму неділю

 Господь наш Ісус Христос сказав: ...Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу Мене ради та Євангелії, той її спасе (Мр. 8, 35). Нехай закарбують ці слова глибоко в серці ті, що говіли, покаялись і запричащалися святих таїнств, а тепер розпочали боротьбу зі собою, своїми пристрас­тями та з гріхом, що живе в кожному. Знайте, воїни Христові, що коли ви вражаєте себе, самі завдаєте собі труду, болю та скор­боти, то не шкодите собі цим, а готуєте своє спасения; не втра­чаєте, а знаходите; не виснажуєтеся, а ростете.

Щоб ви краще зрозуміли сказане та щоб не слабла ваша мужність у боротьбі зі собою, поясню вам, як це так, що гублячи себе, — насправді не губимо, а спасаємо.

Ви зрозумієте це, коли уявите, що сталося в час нашого падіння. Тоді було закладено основу таких загадкових наших дій щодо нас самих. Святий Макарій Єгипетський у своїх бесідах часто порушує цю тему та різними порівняннями намагається наблизити її до нашого розуміння. Він каже, що в первісному стані людина була чиста, досконала й прикрашена всіма чеснотами: страхом Божим, вірою, лагідністю, смиренням, милосердям, стри­маністю, чистотою, убозтвом, братолюбністю, завдяки яким у ній сяяв образ Божий і Божа подоба. Та коли людина прислухалася до намовлянь лукавого й порушила заповідь, тоді в неї увійшла инша людина, цілковито протилежна до першої, котра, злившись із першою, заслонила її, притиснула й заглушила собою, так, ніби частини тіла наклалися одна на одну: голова на голову, груди на груди, руки на руки, кожна частина тіла на відповідну частину; так, що першої людини майже не видно, натомість бачимо другу людину, що в усьому, як ми сказали, протилежна першій: прист­расна, нечиста, горда, богоборна, зла, загребуща, заздрісна, нестримана, пожадлива, що ненавидить брата, сповнена всілякої нечистоти та неправди.

Отак людина подвоїлася. Власне людина — це людська приро­да, яка вийшла з рук Творця; а ця зайда, нечиста й пристрасна, — це не людина, а мара, вона не жива — це тільки тінь життя, насправді ж бачимо, що вона мертва, коли порівнюємо її зі справжньою людиною. Здається, що ми самі мали б стояти на боці справжньої первісної людини. Але щось трапилося з нами, й ми відвернулися від неї і стали на бік зайшлої, пристрасної та ще й думаємо, що вона — це ми. Тому й буває так, що яка б пристрасть не долала людину, вона відстоює її, як саму себе. Їй і на думку не спадає, що тут вона діє не за себе, а за когось чужого проти себе. Коли, наприклад, хтось гнівається і за порухом гніву йде проти когось, то відчуває, що відстоює себе, хоче захиститися. Насправ­ді ж ні гнів, ні якась инша пристрасть не належать до людської природи. Це все зайшле, чуже, нам вороже й для нас згубне.

Цю пристрасну людину, чужу нам і зайшлу, котру ми, обма­нуті, все ж таки приймаємо за себе, Господь заповідає погубити й умертвити, якщо хочемо спасти свою душу, — ту душу, що її утискає, заслоняє та заглушує ця заброда, або пристрасна душа. Так воно насправді буває, так буде і з нами. Бо якщо ми вчинимо так на ділі, тобто почнемо губити свою душу, то наша справжня людина звільниться від поневолення зайшлої та заживе прита­манним їй боговгодним життям; а зайду, що насправді є марою, буде знищено й у цілій нашій істоті запанує істинне життя, що випливає, як бачите, із самовмертвлення та самозгуби.

Гадаю, ви зрозуміли, що означає погубити свою душу, щоб спасти її, і чому це спасения не можна влаштувати инакше.

Водночас затямте, що в духовній борні наш найперший і голов­ний прийом полягає в тому, щоб відмежуватися від пристрасної, зайшлої людини, що живе в нас, відштовхнути її від себе, усвідо­мити, що вона — це не ми, а наш ворог, що нас занапащає. У повсякденних справах ми не починаємо діяти проти когось, поки не розсваримося з ним і не дізнаємося, що він вороже ставиться до нас; так і в нашому духовному житті, доки ми не розсваримося з пристрастями і не зрозуміємо, що вони — наші вороги, доти не почнемо діяти проти них. А не почнемо діяти, то не вмертвимо їх. Якщо ж не вмертвимо їх, то вони вмертвлятимуть нас. Тому-то нам треба відокремитися: самим стати з одного боку, а прис­трасну людину відштовхнути на инший. Поставити її навпроти та розпочати з нею війну, щоб відтинаючи в ній член за членом, убити її та викинути геть із себе, залишаючись чистими й доско­налими, як хоче Господь і як Він створив нас.

Нагадаю вам, що відмежування вже мало б відбутися в нас силою та дією покаяння. А що ж таке покаяння? Людина стає гидувати всім нечистим, пристрасним і гріховним і, бажаючи звільнитися від цього, твердо вирішує присвятити своє життя Господеві та виконувати Його святі заповіді, ні в чому не потура­ючи пристрастям та не піддаючись їм. Ось що таке покаяння! Це той внутрішній поворот, коли людина всередині себе відме­жовується завдяки свідомості та свободі, переходячи від пристрас­тей на бік святости — правди.

Відмежування вже сталося у вас. Глядіть же, не заприязніться знову. Бо тільки-но заприязнитеся, борня припиниться, а зараз вона для вас є головною: у ній все ваше життя. Тому вам треба постійно відновлювати та оживляти ваше первісне відмежування від пристрастей, розпалювати в собі ворожість проти них. Хоча ви вже й відштовхнули пристрасну людину, проте вона ще жива і тягнутиме вас до себе то влещуючи, то погрожуючи. Ви ж мусите стояти на своєму, не погоджуючись із нею і ні про що не домов­ляючись, а завжди налаштовуючись усупереч її навіюванням. Вона, наприклад, тягтиме вас до похоті, а ви налаштовуйтеся на чистоту; вона розпалюватиме гнів, а ви зберігайте лагідність; вона навіюватиме вам гордість, а ви вчіть себе смирення. І так в усьому. Опирайтеся злому й змушуйте себе до добра. Це і головна справа в нашій борні, й головна умова нашого успіху та вашого внутрішнього вмиротворення. Працюючи над собою, ви вчините так, що пристрасна людина щораз більше слабнутиме, бо не тільки не матиме поживи й задоволення, а раз по раз зазнаватиме ран; а духовна людина міцнітиме, поки пристрасна не завмре зовсім, і так залишиться лише духовна.

Сьогодні я хотів вам пояснити лише те, що коли ворог солодко заговорить до вас: «Пощо мучитеся, та в усьому собі відмовляючи, себе занапащаєте?» — ви мужньо відповідайте йому: «Не себе мучимо, а тебе; не себе занапащаємо, а побиваємо тебе, нашого облудного ворога й губителя», — та продовжуйте безжально по­борювати свої пристрасті, ні в чому не попускаючи та не даючи їм перепочити, безперервно опираючись їм та побиваючи їх.

Наприкінці додам моє щире побажання: нехай умертвляться ваші земні члени: розпуста, нечистота, пристрасті, лиха пожад­ливість... зажерливість; відкиньте ще й гнів, лютість, злобу, наклеп, сороміцькі слова з ваших уст (див. Кол. З, 4-8). Таким чином ви скинете з себе стару людину й одягнетеся в нову (див. Кол. З, 9). І про вас можна буде сказати словами апостола: по­мерли, але так, що «перейшли від смерти до життя» (1 Йо. З, 14), і «життя ваше поховане з Христом у Бозі» (Кол. З, 3).

Нехай буде вам так благодаттю і чоловіколюбієм Господа нашого Ісуса Христа, що оживив нас своєю смертю, а в нашому самовмертвленні відроджує та утверджує в нас своє життя! Амінь.

1863 р.

 

Ще одне слово на ту саму неділю

Ті, що служать пристрастям, плекають їх як найдорожчих дітей; та й до тих, що вже почали боротися з ними, ворог часто підступає облудно, підмовляючи пожаліти себе й не побивати пристрасті так безжалісно й нещадно. Коли б пристрасні люди зрозуміли, якими катами є їхні пристрасті, тут-таки відштовхнули б їх від себе як адове поріддя. Та й ви, що поборюєте пристрасті, не розслаблюйтеся та їхніх облудних слів не слухайте, знаючи, що вони хочуть розкрити пекло під вашими ногами й вас туди вкинути. Адже послухайте, що про них говорить святий апостол Павло: Христос, ваше життя, з'явиться... Умертвлюйте, отже, ваші земні члени: розпусту, нечистоту, пристрасті, лиху пожад­ливість, зажерливість — що є ідолопоклонство. За все це падає гнів Божий на неслухняних. Відкиньте ще й гнів, лютість, злобу, наклеп, сороміцькі слова з ваших уст (Кол. З, 4-8). З цього короткого напоумлення можна зробити такі висновки: прийде Господь судити живих і мертвих та засудить на вічну муку всіх, чиї серця будуть повні пристрастей. Візьміться ж віднині ретельно за те, щоб від них очиститися.

Вислухайте ж це повчання та не розслаблюйтеся в боротьбі з пристрастями. Пристрасних чекає пекло. Коли вони потуратимуть пристрастям, їх буде віддано на вічну муку. А я хочу додати до цього, що пристрасті самі є пеклом, і той, хто пристрасний, уже передчуває пекельні муки.

Дехто не вірить, що буде вогонь, черв'як, скрегіт зубів та инші тілесні муки, що в пеклі настигнуть грішників. Нечестиві це думки, й ці люди глибоко й згубно помиляються. Але хай буде так, — скажемо їм. Хай буде по-вашому! При цьому ви, однак, не можете заперечити, що, розлучившись із тілом, душа залишається живою, такою, що відчуває й усвідомлює себе, — і що пристрасті, яким вона служила тут, залишаться в ній і з нею перейдуть в инше життя. Якщо так, то тільки цього досить для найтяжчого пекла. Пристрасті, котрими душа жила тут, не знаходячи задово­лення там, пектимуть і гризтимуть її, як вогонь і черв'як, шарпа­тимуть її безперервними, найлютішими муками.

Пристрасті — це не якийсь невинний помисел чи бажання, котрі з'являються, а потім безслідно зникають. Ні, це внутрішні, стильні поривання порочного серця. Вони глибоко входять у єство душі та, довго пануючи над нею, зростаються з нею і зливаються, так, що їх не викинеш й не зметеш так легко, як легко викидають сміття або змітають порох. Але вони не властиві душі, а входять до неї через нашу гріхолюбність, тому-то вони й будуть мучити душу та мордувати її. Так буває, коли випити отрути: отрута пече й вимучує тіло, тому що противна йому. Так само, якби ми проковтнули живу гадюку, й вона гризла б нутрощі. Так і пристрасті, що прийнялися в душі, гризтимуть і мучитимуть її, як гадюки та отрута; й навіть коли вона хотіла б їх позбутися, — не зможе, вони бо з нею зрослися та зріднилися, а спасенних засобів зцілення, які свята Церква пропонує у покаянні та сповіді, не матиме. Отак вони її терзатимуть довіку безконечно та нестерпно, а вона ще й носитиме в собі самій пекельний вогонь, що вічно обпікає й не гасне.

Наведемо инше порівняння. Чи чули ви про катування? Наприклад, нагодують в'язня солоною їжею, замкнуть, а пити не дадуть. Кажуть, його так люто пече, що й життя не миле. Та хто ж його пече й мучить? Іззовні ніхто. Він у собі носить нестерпний жар. Йому нічим вгамувати спрагу; спрага й мучить його. Так само пристрасті — це внутрішні пекучі прагнення, розпалені жадання гріхолюбної душі. Заспокоїш їх тут, на землі, вони якийсь час мовчатимуть. А потім знову вимагатимуть, щоб їх задовільняли, і непокоїтимуть, аж поки не наситяться. А на тому світі їх не буде чим заспокоювати, бо їх заспокоюють тільки земні речі. Вони залишаться тут, а пристрасті в душі й з душею перей­дуть туди та вимагатимуть задовільнити їх; вимагатимуть і морду­ватимуть душу цими вимогами, бо їй не буде чим їх задовільнити. І чим далі, тим більше незаспокоєні пристрасті будуть мучити і терзати душу. Ця мука не припиниться, а постійно зростатиме й посилюватиметься. Оце і є пекло. Заздрість — черв'як, гнів та лють — вогонь; ненависть — скрегіт зубів; похіть — тьма кромішня!

Таке пекло від пристрастей починається ще тут; адже хто із пристрасних насолоджується спокоєм? Лишень тут вони не вияв­ляють над душею своєї повної сили. Тут тіло й життя у спільноті відводять та пом'якшують їх удари. Там цього не буде, й вони знову нападуть на душу всією своєю отрутою. Для прикладу наведу вам слова преподобного авви Доротея: «Поки душа ще в цьому тілі, вона знаходить полегшу від пристрастей і якусь потіху: людина їсть, п'є, спить, говорить, бачиться зі своїми добрими друзями. Коли ж душа вийде з тіла, тоді лишається сам на сам зі своїми пристрастями, а тому завжди мучиться ними; вони напов­нюють її, опікають своїм бунтом' і розшарпують. Як недужий у гарячці страждає від внутрішнього вогню, так і пристрасна душа завжди мучитиметься, нещасна, через свої лихі звички, через гіркий спогад про пристрасті, котрі безперестанно печуть і опалю­ють її. Отож, нас справді чекає тяжкий кінець, якщо ми не будемо уважні до себе. Тому я завжди кажу вам: намагайтеся розвинути в собі добрі нахили, щоб знайти їх там; адже, що людина має тут, те з нею йде звідси, й воно ж буде з нею там».

Те саме додам і я до моєї бесіди. Поки ми живі, подбаймо про те, щоб нам очиститися від усякої скверни пристрастей, а на їх місце насадити всілякі чесноти. До цього, звісно, треба доклас­ти праці та ще й чимало. Без праці нічого не вдієш. Хто занехаяв своє поле та дозволив, щоб воно заросло бур'яном, а потім хоче прополоти його, той, звичайно, висмикуючи тернину та колючий бур'ян, ранить та дряпає собі руки. Та чи зважає він на це? Аніскілечки. Він майже не завважує цієї праці, очікуючи, що матиме, врешті, родюче поле або сад із квітниками та плодовими деревами, котрі принесуть йому втіху. Так і душу, котра заросла терням пристрастей, не вдасться очистити безболісно, не борю­чись. Однак, коли, очистивши, насіємо доброго насіння, вона розквітне чеснотами та духовною красою, що приверне погляди небесних і земних. Тоді в душі буде духовний рай і сам Господь, як колись у земному раю, ходитиме в ній, наповнюючи її невимов­ною радістю, як сам обіцяв через пророка, кажучи: Я поселюся в них, і посеред них буду ходити. Буду їхнім Богом... (2 Кор. 6, 16).

Пам'ятаючи цю обіцянку, не втрачайте мужности ви, що розпочали боротьбу з пристрастями та пожаданнями. Розпалюйте вашу ревність, очікуючи того світлого стану, котрий успадкуєте, здолавши пристрасті, — як борці на аренах, бачачи дарунки, обіцяні їм за перемогу, силкуються перемогти супротивників. Хай Господь допоможе вам у цьому спасенному ділі! Амінь.

1863 р.

Теофан Затворник
Про покаяння, причастя святих Христових таїнств і виправлення життя
www.kyrios.org.ua