ПРАВО ВЛАСНОСТІ
Господь Бог, поки створив наших прародичів Адама й Єву, у своїй Божій Премудрості й Доброті найперше щедрою рукою приготовив для них усе, що потрібне до життя, розвитку і щастя. Він для них уклав видимий світ, наче царську палату, де їх умістив, кажучи: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі; пануйте над рибою морською, над птаством небесним і над усяким звірем, що рухається по землі» (Бут. 1, 28).
І так, з волі Божої, людина стала паном і власником рослинного та тваринного світів й усіх земних дібр. А щоб людина могла свобідно та спокійно вживати Богом дані дари на Його славу і для свого добра, то на сторожі приватної власності Господь поставив сьому й десяту Заповіді. Від зберігання цих Заповідей залежить добро всіх людей — особисте, родинне та суспільне.

Основа права власності
Що таке право власності? Що є його основою?
Власність — це виключно особисте право свобідно розпоряджатися своїм добром, оскільки це не противиться якомусь вищому законові. Приватна власність — природне право, яке стосується людини з огляду на її гідність як особи.
Церква навчає, що приватна власність засновується на природному праві, та що всі людські права випливають з природи людської особи. Папа Лев XIII у своїй енцикліці «Нові речі» пише: «Приватне посідання дібр — це природне право людини, і виконання цього права, особливо в житті суспільному, є не тільки чимсь законним, але, без сумніву, необхідним». А Папа Іван XXIII у енцикліці «Мир на землях» (11 квітня 1963 р.) про природне право людини писав: «Кожна людська істота є особою, це значить, що її природа наділена розумом і свобідною волею. І на цій основі вона має права та свої обов’язки, які безпосередньо випливають з цієї природи, а тому вони є загальні, недоторкані й невід’ємні. У них включені права на фізичну-особисту незайманість та засоби для правильного розвитку життя».
Щоденне життя свідчить, що посідання приватної власності, через різні причини, для людини є важливе, корисне та необхідне. Кожна людина свою власність любить, цінує, для неї радо й жертвенно працює, її пильно береже й охороняє, а при потребі, навіть боронить і з болем серця з нею розлучається. Приватна власність не тільки необхідна особисто для людини, але передусім для нормального розвитку родини. Родина без приватної власності, наче дерево без коріння або листок, відірваний з дерева, який розвіює вітер. Без приватної власності родина не в силі успішно виконувати відповідальні обов’язки та виховувати дітей. В Америці одній родині приятелі радили купити будинок. Та молода жінка сказала: «Для чого мені власний дім? Я народилася в клініці, виросла в пансіонаті, мій чоловік запізнав мене на забаві, мешкаємо в готелі, а їмо в ресторані. Вранці займаюся спортом, пополудні роблю відвідини, а ввечері йдемо до театру. Колі захворію, візьмуть мене до шпиталю, а як умру, то занесуть на цвинтар. Якщо так, то пощо мені власний дім?» Ось вам жінка чи родина без коріння. Це вічні скитальці! Як серед таких обставин можна говорити про правильне родинне життя, виховання дітей та сімейне щастя взагалі?
Виглядало б, що природний закон є вистачальною запорукою приватної власності, аби вона була недоторканою. Однак Господь Бог, маючи на увазі добро людини, вважав за доцільне надати природному законові більшу силу, тому поставив його на непорушному фундаменті сьомої і десятої Заповідей.
З цього слідує, що приватна власність має подвійну запоруку: право природне і закон Божий. Крім того, природне право не має покарання за його переступлення, а Божі заповіді мають той привілей, що їх не можна безкарно порушувати.

Набуття власності
Як набувається право власності? Його можна набути різними способами. Загальний спосіб набуття власності — чесна й кропітка праця. Працювати наказав сам Господь Бог Адамові при вигнанні з раю: «В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято» (Бут. 3, 19). Власність набуваємо або побільшуємо через купівельні угоди. Це може бути рухоме чи нерухоме добро. Право власності переходить також через спадковість. Батьки при смерті своєю останньою волею розділюють свій маєток між дітьми чи родиною. Можна набути якусь власність також шляхом даровизни.

Право власності і держава
Яке відношення права власності до держави і навпаки? Державу творять люди. Вона постає з волі народу і для його добра. Тож не громадяни існують для держави, а держава для них. Тому держава не є якимсь надвласником усіх дібр. Вона має бути сторожем і охоронцем приватної власності своїх громадян. В останні часи ми бачили перекручення того порядку у комуністів, де держава, без волі і проти волі народу, а навіть на шкоду громадян, робила зі себе ненаситного Молоха, якому приносила в жертву всі права народу. В такій державі право, воля окремої людини не значили нічого. Держава існує для добра народу, тому не тільки народ має свої обов’язки стосовно держави, а й держава має важливі обов’язки щодо своїх громадян. Отже, держава, аби виконати свої обов’язки, може і має право накладати на громадян різні податкові оплати та вживати їх для добра громадян, як наприклад, споруджувати і утворювати школи, шпиталі, сиротинці, старечі доми, дороги, мости, дбати про різні забезпечення для життя, здоров’я, на старість, оборону держави. Для добра загалу в деяких випадках держава може вивласнювати приватну власність за відповідну винагороду.
А вже великим злочином зі сторони держави є насильно і брутально проти волі народу відбирати приватну власність і заводити комуністичну систему, де все приватне добро громадян стає власністю держави. І ним сама держава управляє, а громадяни, властиво, на своїй власності стають платними наймитами держави та живуть на її подачках.
Зі сказаного вище про право природне і Божі заповіді щодо приватної власності виходить, що комунізм діє проти природного права й Божих заповідей, бо право на приватну власність має людина не тільки з природи, але з Божого закону. І нема такої влади на світі, що мала б право топтати право природне та Божі заповіді. Тож нічого дивного, що Католицька Церква завжди осуджувала атеїстичну комуністичну систему і з нею боролася.
Папа Пій XI 19 березня 1937 року видав окрему енцикліку, звернену до цілого світу, в якій суворо осуджує безбожну комуністичну систему: «Цілі народи, — каже він, — в небезпеці повернутися до варварства, гіршого ніж те, в якому знаходилася більша частина світу під час появи Спасителя. Це направду страшна небезпека, бо більшовицький безбожний комунізм намагається перевернути соціальний лад та зрушити основи християнської культури... Комунізм сам по собі внутрішньо злобний, і на жодному полі ніхто, хто тільки хоче зберегти християнську цивілізацію, не може з ним співпрацювати... Чим більшою старовинністю та величчю своєї християнської культури відзначається якась країна, де може втиснутись комунізм, ще більш невблаганна і розторощуюча там ненависть тих безбожників».
Найкращим доказом того, що комуністична система стояла на глиняних ногах, є факт, що 1989 року в кількох державах Східної Європи впродовж декількох тижнів, під натиском волелюбних християнських народів і демократичних сил, без війни цілком заломилася і майже перестала існувати. Комунізм увесь час воював з Богом, а з Богом війни ще ніхто не виграв.

ГРІХИ ПРОТИ ЧУЖОЇ ВЛАСНОСТІ
Один фермер у США багато разів крав у чужому городі кукурудзу. Якось він узяв собі на допомогу свого восьмилітнього сина. От і наказує тримати йому мішок, а сам насипає в нього кукурудзу, а при тому увесь час оглядається, чи когось не видно. На це звернув увагу його синок і врешті каже: «Тату, ви забули ще в одне місце подивитися». Збентежений батько питає: «А куди, сину?» А тоді синок: «Ви забули поглянути на небо, чи Бог вас не бачить». Засоромлений батько пішов додому і відтоді більше не крав. Малий син дав батькові добру науку й пригадав йому про велику правду, що Бог усе бачить та охороняє чужу власність, поставивши на її сторожі сьому й десяту Заповіді. Проти цих двох Заповідей сьогоднішній світ багато грішить. Які ж найчастіші гріхи проти цих Заповідей?

Крадіж-злодійство
Що таке крадіж? Це потайне забрання чужого добра проти волі власника. В наш час це дуже поширений гріх, бо чуже добро не одне око манить. В Євангелії читаємо про те, як молодий юнак питав Ісуса Христа, що має робити, аби дістатися до неба. Христос, поручаючи йому зберігання Божих заповідей, сказав: «Не кради!» Тим Він пригадує, що гріх крадежу є перешкодою до неба. Св. апостол Павло в листі до Ефесян, перестерігаючи перед гріхом крадежу, каже: «Хто крав, нехай не краде більше, а краще хай працює» (4, 28). А в першому листі до Корінтян навчає: «Ані злодії... ані грабіжники — Царства Божого не успадкують» (6, 10).
В американських часописах можна часто знайти новинки про різного роду крадежі. У США щорічно крадежі завдають шкоди на суму 25 мільярдів доларів. Між крадежами окреме місце займає крадіж автомобілів. В Америці кожних 36 секунд пропадає одне авто, за рік близько одного мільярда автомашин.

Грабунок-розбій-напад
Це насильне забирання чужого добра із зброєю в руках під загрозою побиття, каліцтва, а навіть смерті. Сьогодні це дуже частий гріх, здебільшого у великих містах США. Причина криється у тому, що мільйони американської молоді вживають наркотики і задля цього будь-якою ціною намагаються роздобути грошей. Часописи щодня подають інформацію про часті напади вдень і вночі на невинних людей на вулицях міст. По усій Америці кожних дві хвилини здійснюється якийсь злочинний напад. Американські в’язниці переповнені злочинцями. У них у 1986 році було 520000 в’язнів, в тому числі більше 20 тисяч жінок. Від 1980 по 1990 р. кількість в’язнів зросла на 66 відсотків.

Лихва
Вона буває тоді, коли хтось тому, що у великій біді, позичає гроші за дуже високі, незгідні з законом відсотки. Св. Письмо Старого Завіту забороняє позичати гроші на лихву. В книзі Виходу читаємо: «Коли позичиш гроші комусь з мого народу, вбогому, що при тобі, то не станеш для нього лихварем» (22, 24). А в книзі Левіт сказано: «Якщо твій брат зубожіє й буде в злиднях у тебе, допоможи йому... не братимеш від нього відсотків ані лихви, а боятимешся Бога» (25, 35-36).

Вандалізм-нищення власності
Це часті злочини американської підростаючої молоді. В 1985 році за вандалізм було арештовано 224 тисячі осіб, в тому числі 50 тисяч підлітків віком до 15 років, та 8 тисяч дітей, яким ще не виповнилося навіть десяти років. В
американських школах діти щорічно наносять шкоди на три мільярди доларів. Протягом 1986 р. у США зареєстровано 111 тисяч зумисних підпалів майна, завдано шкоди на один мільярд 68 мільйонів доларів.

Обман-ошуканство
У книзі Левіт про це сказано: «Дві ваги і дві міри — огидне Господеві одне і друге» (19, 35). А в книзі Буття читаємо, що Яків довгі літа служив у свого дядька Лавана, який аж два рази його обманув. Перший раз, коли він вислужив за його дочку Рахилю сім років, її батько замість Рахилі увечері підсунув йому свою другу дочку Лію. А коли вже Яків вирішив повертатися додому, то він сказав до своїх жінок: «Ви ж самі знаєте, що я всіма своїми силами працював для вашого батька. А ваш батько ошукав мене і міняв десять раз мені платню» (31, 6- 7).

Задержання платні
Задержанням платні провиняється той хлібодавець, хто вчасно не виплачує належної платні, але її якийсь час затримує, щоб на цьому ще й скористати. В книзі Левіт про це написано: «Не затримуй у себе наймитової платні до ранку» (19, 13).

Обов’язок реституції — відшкодування
Що таке реституція? Гріхи проти 7-ої і 10-ої Божих заповідей накладають на винуватця особливі зобов’язання, а саме: законно вони вимагають реституції, тобто повернення незаконно набутої чужої власності. Обов’язок реституції засновується на природному праві, Божих, а навіть цивільних законах.
Іншими словами, будь-яка незаконно набута чужа власність ніколи не перестає бути власністю колишнього власника, і тому мусить бути йому повернута, а заподіяна комусь кривда мусить бути виправлена. Св. Церква вчить, що хто не має наміру повернути чуже добро або виправити нанесену шкоду, не доступить у Бога прощення гріхів, ані така особа не зможе при сповіді дістати розрішення, хоча жалує за свої гріхи. Несправедливо набуту річ треба віддати власникові, а коли він помер — його спадкоємцям, а коли нікого з родини нема, то дати убогим або на якусь добру ціль.
Св. Євангеліє подає чудовий приклад того, як треба виконувати обов’язок реституції. Ісус Христос прийшов у гостину до знаного митаря Закхея. Митарі не мали доброї слави, бо збирали державні податки, а, при тому, часто чинили великі здирства на свою користь. Тому дехто нарікав на Ісуса, що зайшов «до чоловіка грішника в гостину». Гостина Ісуса так подіяла на сумління Закхея, що він сам вирішив зробити реституцію: «А Закхей устав і до Господа промовив: «Господи, ось половину майна свого даю вбогим, а коли чимсь когось і покривдив, поверну вчетверо». Ісус похвалив його, кажучи: «Сьогодні на цей дім зійшло спасіння» (Лк. 19, 8).
Як треба робити реституцію, щоб себе не наразити на сором й утрату честі? Відшкодування не має на меті знеславити того, хто посягнув на чуже добро або завдав комусь кривду. Вона має на меті виправити заподіяну шкоду чи кривду. Тому реституцію можна зробити або потайки через пошту, не подаючи своєї адреси, або через довірених осіб чи сповідника.
Ось приклад: газети подали інформацію, що один чоловік у Західній Німеччині одержав з Америки посилку, в якій був його годинник. Цей годинник у нього забрав американський комендант табору полонених під час війни. Видно, що совість не давала йому спокою, і він вирішив відіслати годинник його власникові, просячи у нього прощення за заподіяну кривду.
Гріхами проти 7-ої і 10-тої Божих заповідей ми не тільки ображаємо Бога й обтяжуємо наше сумління, але беремо на себе обов’язок реституції. І доки шкода чи кривда не буде виправлена, постійно матимемо докори сумління. Тож у щоденному житті ми повинні високо цінити ці дві Заповіді, бо вони стоять на сторожі нашого майна. Ми повинні і наших дітей учити шанувати чуже добро та за провини карати.
В життєписі американського Президента Лінкольна читаємо, що в молодому віці він якийсь час допомагав у крамниці. Одного разу прийшла жінка, купила деякі речі, і Лінкольн виписав їй рахунок на два долари і 25 центів. Після того, як вона вийшла, побачив, що помилився, взявши на 25 центів більше. Після зачинення крамниці, пішов до тієї жінки, повернув їй гроші, перепросив за свою помилку та зі спокійною совістю повернувся додому.

ПРО ГРІХ ЗАХЛАННОСТІ ТА СКУПОСТІ
У Нью-Йорку в великій нужді помер старенький чоловік. У його кімнаті навіть не було ліжка для спання, спав на кріслі. Жив самітно й уникав людей. А коли помер, поховали його на кошт міста на цвинтарі для бездомних. Проте після його смерті виявилося, що він залишив декілька банківських книжечок на суму півмільйона доларів.
Подібний випадок зафіксовано у місті Синсиннаті, де проживала 81-літня вдова, колишня учителька. Жила надзвичайно бідно. В її домі було повно сміття й бруду. В хаті не мала ні світла, ні теплої води, ані опалення. До своєї хати вона нікого не пускала. Ніколи нічого не дала на добру ціль. Всі були переконані в її бідноті і співчували їй. Померла з голоду та холоду. А в банку залишила один мільйон доларів.
Ось так виглядає життя багатих, але захланних і скупих людей. Маючи маєток, вони могли б жити, як інші, та й ближнім могли б помогти. А вони, через свою захланність і скупість, вмирають з голоду й холоду. Християнська релігія не осуджує багатства, але осуджує захланних і скупих багачів за їхнє надмірне прив’язання до грошей. Вони ані самі не користають зі своїх багатств, ані не допомагають ближнім. Надмірна любов до мамони — гріх супроти Бога, ближнього і себе самого.

Захланність — гріх супроти Бога
Захланність часто веде до втрати віри. Св. апостол Павло каже: «Бо корінь усього лиха — грошолюбство, до якого деякі вдавшися, від віри відбились і прошили себе численними болями» (1 Тим. 6, 10). В захланних місце Бога займає золото-гріш. Вони з думкою про нього встають, працюють і лягають спати. Захланні замість віддавати честь Богові, б’ють поклони перед своїм золотим ідолом-тільцем. У книзі Проповідника читаємо: «Хто любить гроші, ніколи ними не насититься; а хто любить достатки, ніякої користі з них не має» (5, 9). Що це справді так, найкраще бачимо на прикладі притчі про євангельського багача. Христос каже, що йому надзвичайно зародили його поля. Він не має досить місця, де б скласти нові плоди, бо старі стодоли замалі. Що ж він робить? «Ось що я зроблю: розберу мої стодоли, більші побудую і зберу туди все збіжжя і ввесь мій достаток та й скажу душі своїй: «Душе моя! Маєш добра багато в запасі на багато років! Спочивай собі, їж, пий і веселися!» А Бог сказав до нього: «Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде?» І Христос закінчує притчу пересторогою: «Отак воно з тим, хто збирає для себе, замість щоб багатіти в Бога» (Лк. 12, 16-21).
Цей євангельський багач — тип людини, яку сьогодні можна часто зустріти в багатій Америці. Такий багатій живе тільки для своїх земних дібр. Поза ними він не бачить ані Бога, ані ближнього, ані Церкви, ані свого народу. І тоді, коли йому здається, що він усе має для свого земного щастя, раптом приходить смерть. Він усе залишає й стає на Божому суді з порожніми руками. Чи таке життя гідне розумної людини і християнина?
Св. Василій Великий у своїй проповіді до багачів говорить: «Захланність — злий сусід на селі та в місті. Море знає свої межі, ніч не переступає давно їй призначених меж. А захланний не в’яжеться часом, не признає жодних меж, не дивиться на ніякий порядок у спадщині, а наче вогонь, усе загортає, все пожирає... І що буде опісля? Чи не лишиться тобі тільки три п’яді землі з того усього? Чи кількох каменів не вистачить, аби прикрити твоє нужденне тіло?»

Захланність — гріх супроти ближнього
Захланна, закохана у свої гроші людина не лише не зважає на Бога, але навіть на свого ближнього. Вона не має для нього ні співчуття, ані зрозуміння його потреб.
Св. Василій Великий, заохочуючи багачів любити ближнього, каже до них: «Якщо б ти любив свого ближнього, то вже давно подумав би про те, щоб своїм майном поділитися з ним. Але твої гроші до тебе тісніше пристали, ніж члени твого власного тіла. Тобі так важко з ними розлучитися, начеб тобі відтинали найважливіші члени».
Кожний захланний і скупий не хоче подумати над тим, що на Страшному Суді Господь Бог буде нагороджувати або карати за діла любові стосовно ближнього. І ті діла вирішуватимуть нашу вічність. Там усі почують Христові слова: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших — ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Св. Іван євангелист навчає: «Коли хтось має достатки цього світу і бачить брата свого в нестачі й замикає перед ним своє серце, то як любов Божа може перебувати в ньому?» (1 Ів. 3, 17).
Недавно помер у Нью-Йорку відомий мільйонер Бернард Барух, довголітній дорадник кількох американських Президентів. Якось один репортер просив його розповісти дещо про свого батька. А він: «Коли я ще був молодий і заробив свій перший мільйон доларів, то я із захопленням прибіг до батька й кажу: «Тату, тату, я заробив мільйон доларів». А він поглянув на мене і здавалося, начеб це на нього зовсім не подіяло. Тоді я ще раз повторив свою радісну звістку, а він спокійно відповів: «Сину, ну що ж ти доброго думаєш зробити з тим мільйоном доларів?» Барух відповідає: «Я усе своє життя думав над тим, аби дати собі відповідь на таке запитання». Це було дуже влучне запитання. Над ним повинен призадуматися кожний багатий чоловік і дати собі відповідь.

Захланність супроти себе самого
Захланні часто скупі не тільки супроти своїх ближніх, але й супроти себе самих. Вони без серця для інших і без серця для себе самих. На грошах сидять, а деколи з голоду помирають.
Поблизу міста Детройта розташований дім для убогих, т зв. дім жебрачок. Там перебувало 18 старших жінок, і всі вони видали себе за убогих та жили на кошт держави або з подачі милосердних людей. Та одного дня в цьому домі стався пожар. Від сильного диму й вогню всі жінки відразу вибігли на двір, але все ж знову рвалися до палаючого будинку. Вони божеволіли. Що було причиною такої поведінки? Слідство показало, що всі вони походили з багатих родин і мали великі суми грошей. Під час пожару їм усім згоріло 50 мільйонів доларів готівкою. Мали за що вигідно жити, та надмірна захланність зробила їх жебраками й невільниками мамони. Чи це не злочин стосовно себе? Такі люди не знають, що таке радість і щастя життя.
До священика приходить багатий скупар та скаржиться, що почувається нещасним. Священик каже йому поглянути через вікно на двір і запитує: «Що там бачиш?» «Бачу людей», — відповідає він. «А тепер поглянь у дзеркало. Що там бачиш?» «Бачу себе самого», — відповідає багач. Тоді священик: «У вікні і в дзеркалі є скло, але різниця у тому, що скло в дзеркалі з протилежної сторони затушоване тоненьким шаром срібла, і воно спричинює той ефект, що бачимо себе самих. Навіть золотий долар може заслонити сонце, коли його прикласти до ока».
Може ми не маємо великих багатств, та справа не у ньому, але у прив’язанні до нього і погоні за ним. Тож поставмо перед собою деякі запитання: чи наше бажання і здобуття грошей є причиною занедбання християнських обов’язків, як-от: молитва, недільна св. Літургія, участь у св. Тайнах і т.п.? Як ми жертвуємось для Бога? Чи ми пожертвували на будову Божої святині, її окрасу або виховання священиків? Як зі справами милосердя щодо наших ближніх, установ чи потреб народу?
Варто над тим трохи глибше подумати! Прийде час, що треба буде все залишити. Ми нічого не принесли на цей світ і нічого зі собою не візьмемо. Багатство — не мета, а тільки засіб. Нам слід так жити, щоб при смерті сповнилися на нас Христові слова: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5, 3).

ПРО ХРИСТИЯНСЬКЕ МИЛОСЕРДЯ
Християнська релігія вчить нас, що все, що маємо, — від Бога. Від Нього — наше життя, талант, здоров’я, праця, матеріальні добра. Бог кермує усім. Ми самі без Всевишнього не в силі додати собі ані одного дня життя чи здоров’я. Якщо так, то ми не є абсолютними власниками земного добра. Ми — тільки Божі завідувачі, управителі, адміністратори. А завідувач не є абсолютним господарем дібр, він завідує усім з волі свого пана. І він з усього у свій час мусить панові здавати рахунок. Так і ми нашими добрами маємо з волі Божої завідувати, бо колись за все перед Ним здаватимемо рахунок. Господь Бог бажає, щоб у завідуванні добрами, які їх нам дає, ми мали на увазі не тільки себе, але й Господа і наших ближніх. Звідси випливає обов’язок християнського милосердя. До всіх нас каже Христос: «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» (Мт. 5, 7).

Обов’язок християнського милосердя
Чи християнське милосердя є тільки радою чи нашим обов’язком? Послухаймо, що про це каже Христос: «Дай кожному, хто тебе просить... Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний . Дайте, то й вам дасться: міру добру, натоптану, потрясену, переповнену дадуть вам. Якою-бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють» (Лк. 6, 30-38). «Даром прийняли, даром давайте» (Мт. 10, 8).
З цих кількох висловів бачимо, що Христос від усіх нас домагається діл милосердя. Св. Іван Золотоустий стосовно милостині висловлює найкращі похвали: «Милостиня, каже він, — цариця чеснот, швидко підносить людей у небесні зводи, вона — найкраща заступниця. Велике діло — милостиня... Високий політ у милостині: вона розтинає повітря, проходить місяць, зноситься понад проміння сонця, досягає самих небес. Але й там вона не зупиняється; навпаки, переходить і небо, обходить і збори Ангелів, хори Архангелів і всі вищі Сили, і стає перед самим царським престолом... Дай хліб і візьми рай! Дай мале та візьми велике! Дай смертне і візьми безсмертне! Дай тлінне й візьми нетлінне!» Св. апостол Павло пригадує, що зовнішні добра не наші, а Божі: «Ми-бо не принесли на світ нічого, та й винести нічого не можемо» (1 Тим. 6, 7).
Ось гарний приклад, як треба чинити діла милосердя: в Чікаґо жив багатий фабрикант, католик Франк Лювіс. У десять років він почав продавати часописи. З молодих літ частину свого майна постійно давав на Боже. Часто називав себе Божим спільником, кажучи: «Я вважаю себе спільником Всевишнього Бога. З Ним ділив свій доробок упродовж життя, і так завжди робитиму». Щорічно жертвував значні суми грошей на церкви, школи й шпиталі. Перед смертю він увесь свій маєток на суму 15 мільйонів доларів заповів Католицькій Церкві й на різні добродійні установи. Яке це велике і шляхетне християнське серце! Він щедро давав Богові, і Господь щедро його обдаровував.

Користі милосердя
Християнське милосердя — дуже корисна чеснота вже тут на землі, а ще більше по смерті в небі. Милосердним Бог благословить і їх нагороджує вже тут на землі. У Св. Письмі в книзі Сираха читаємо: «Воздавай Всевишньому згідно з Його даром — щедро за твоїми власними статками. Господь-бо тобі відплатить, поверне тобі всемеро... А й бідному простягни свою руку, щоб завершилось твоє благословення» (35, 9-10 і 7, 32).
Добрими ділами ми також сплачуємо наші заборгованості перед Богом. У книзі Товита сказано: «Молитва з постом — річ добра, однак милостиня зі справедливістю
— ліпші... Ліпше творити милостиню, ніж нагромаджувати золото. Милостиня від смерті вибавляє, вона усякий гріх очищає» (12, 8-9). А Христос каже: «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» (Мт. 5, 7). Св. Іван Золотоустий про силу милостині навчає: «Нема гріха, що його не можна б очистити, що його не могла б знищити милостиня. Всякий гріх нижче від неї. Вона — пригожий лік на всяку рану».
Головна нагорода за діла милосердя чекає кожного з нас після смерті. Сам Ісус Христос у цьому запевняє: «Син Чоловічий має прийти у славі Отця свого з Ангелами своїми і тоді віддасть кожному згідно з його ділами» (Мт. 16, 27). А до тих, що за життя робили добрі діла, Він на Страшному Суді заявить: «Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене» (Мт. 25, 34-36).
Одна багата пані в Англії хотіла переконатися у жертовності тих, що мешкали неподалік від її замку і яким вона творила багато добра. Що ж вона робить? Перебирається жебрачкою, щоб її ніхто не впізнав, і йде від хати до хати та просить милостині. Одні її проганяють, інші дають кусок сухого хліба, а ще інші — зів’яле яблуко, а тільки в одній убогій хатині її гостинно прийняли та нагодували. Другого дня вона влаштовує гостину й запрошує всіх тих, яких вчора відвідала. Всі приходять до великої їдальні. Там для кожного призначене за столом місце. І кожний знаходить на своїй тарілці точно те, що він їй вчора дав. Одні тарілки були порожні, в інших лежав сухий кусок хліба або зів’яле яблуко. А найкраще приготування знайшла та убога родина, що її вчора погостила. Яке здивування на обличчях усіх гостей! Входить господиня дому й оповідає свої вчорашні пригоди, і так закінчує: «Усі подумайте над тим, що є ще інший світ у вічності, де всі дістанете відповідну нагороду». Тому добре каже Христос: «Якою мірою міряєте, такою і вам відміряють» (Мт. 7, 2).

Як творити милосердя?
Кожна людина, аби належно сповнити мету свого життя, мусить виконати потрійний обов’язок: стосовно Бога, себе і своїх ближніх. Звідси висновок, що цим трьом цілям мають служити всі матеріальні добра. Ісус Христос каже: «Від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть; а кому повірено багато, від того більше зажадають» (Лк. 12, 48). Звичайно, не ті найбільше дають, що найбільше мають, але ті, що мало мають.
Діла милосердя двоякі: щодо тіла і щодо душі. Св. Євангеліє щодо тіла визначає такі діла милосердя: голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагого зодягнути, подорожнього в дім прийняти, недужому помогти, в’язня відвідати, померлого похоронити. В книзі Приповідок читаємо: «Хто чинить добро бідному, той Господеві позичає, і Він йому відплатить за його добродійство» (19, 17).
У 1947 році трагічно загинув французький генерал Леклерк, практикуючий католик. Після його смерті знайдено залишені ним дев’ять тисяч франків з написом: «Ці гроші я заощадив на курінні в користь католицьких шкіл». Який це гарний приклад для нас усіх!
Окрім діл милосердя щодо тіла, є ще діла милосердя стосовно душі. Вони такі: грішника навернути, невіжу навчити, в сумніві порадити, сумного потішити, кривду терпеливо зносити, образу зі серця прощати, за живих і померлих молитися.
Одне оповідання говорить про чоловіка, що мав трьох приятелів: Гроші, Жінку і Добрі діла. При своїй смерті він кличе їх усіх і з ними прощається. Найперше він каже до Грошей: «До побачення, бо я вмираю!» А Гроші йому у відповідь: «До побачення, мій приятелю! Коли помреш, то ми засвітимо свічку за твою душу». Приходить його Жінка. Вона, прощаючись з чоловіком, обіцяє його похоронити. Вкінці приходить і третій приятель, його Добрі діла. Він каже до них: «До побачення, бо я вмираю!» А вони до нього: «Ні, не до побачення! Ми не розлучимось з тобою.
Доки живеш — ми з тобою, а помреш, то і ми підемо з тобою у вічність». Він помер. Гроші пожертвували на свічку, Жінка його похоронила, а Добрі діла пішли з ним на Божий Суд по вічну нагороду. Ось така доля кожної людини!
Св. Іван Золотоустий, заохочуючи нас до діл милосердя, каже: «Велике діло — милостиня. Полюбім її, вона не має нічого собі рівного. Вона може змити гріхи й охоронити від засуду. Ти мовчиш — а вона стоїть і тебе охороняє. Що більше, тоді, як ти мовчиш, тисячі уст дякують за тебе».

о. Юліян Катрій, ЧСВВ