Папа зазначив, що релігійне почуття є часткою людини протягом усієї її історії. І хоч ми живемо в епосі, яка глибоко позначена секуляризацією, дедалі частіше можемо зауважити знаки пробудження цього відчуття, «нового відкриття важливості Бога в житті людини, необхідності духовності», подолання суто матеріального погляду на життя людини. В епоху Просвітництва зродилася ідея, що релігії зникнуть, вивищувався абсолютний розум, який мав би зробити людину щасливою. «Досвід минулого століття, – сказав Бенедикт XVI, – з його двома жахливими світовими війнами, підірвав віру в прогрес, який, здавалося, міг забезпечити автономний розум, людина без Бога».

Посилаючись на Катехизм Католицької Церкви, який навчає, що через сотворення Бог покликав людину до існування, і вона відчуває прагнення Того, Хто її покликав, Святіший Отець зазначив, що з самої природи людина є релігійною істотою, «образ Творця відбитий в її бутті, і вона відчуває потребу віднайти світло, щоб могти відповісти на питання, які стосуються глибокої суті дійсності». І це стосується всіх епох, підтвердженням чого є найрізноманітніші форми релігійності. За словами Папи, і «печерна людина» і «людина цифрової епохи» шукає в релігійному досвіді шляхів для подолання своєї скінченності. «Зрештою, – сказав Бенедикт XVI, – життя без трансцендентних горизонтів не мало б довершеного сенсу та щастя, до якого ми всі прагнемо».

Далі Папа пригадав, що Другий Ватиканський Собор через декларацію Nostra aetate навчає, що в релігіях людина шукає відповіді на питання, які глибоко турбують її серце, а це: хто я, який сенс і ціль життя, що таке добро і гріх, якою є дорога до справжнього щастя? І людина знає, що сама не може дати на це відповіді, а тому потребує відкритися на Того, Який здатний наповнити глибину її прагнень. «Людина носить у собі спрагу нескінченного, ностальгію за вічністю, пошук краси, прагнення любові, потребу світла й істини, які підштовхують її до Абсолюта. Людина носить в собі прагнення Бога», – сказав Бенедикт XVI, додаючи, що людина також відчуває, що може до Бога звертатися, може молитися, або, як навчав святий Тома Аквінський, що молитва – це вираження прагнення Бога, яке існує в людині. І саме різні способи відкритості на Іншого породили різні форми молитви.

У цьому контексті Святіший Отець наголосив на тому, що оскільки молитва є вписана у серці людини, потрібно пам’ятати, що вона, перше ніж бути серією практик і формул, є внутрішньою поставою, а через те її непросто описати. В цьому сенсі слід розуміти вислів, що «молитися є важко», а також пам’ятати, що «досвід молитви для кожного є викликом, благодаттю, про яку слід просити, даром від Того, до Якого звертаємося».

В молитві людина пізнає себе та свій стан перед Богом. Одним з типових молитовних жестів, що випливає з цього стосунку, є клякання. «Це жест, – зазначав Бенедикт XVI, – який носить у собі радикальне протиріччя: у дійсності, я можу бути примушений впасти на коліна, що є умовою негідності та рабства, або можу приклякнути спонтанно, визнаючи свої обмеження, свою потребу Іншого». Усі пошуки людини знаходять своє сповнення лише у Бозі. І молитва, як відкритість та піднесення серця до Бога, стає «особистим стосунком із Ним. І навіть якщо людина забуває про свого Творця, Живий і Правдивий Бог не перестає першим кликати людину на таємничу зустріч на молитві», – пригадав Святіший Отець, закликаючи: «Дорогі брати й сестри, вчімося дедалі більше ставати перед Богом, перед Богом, Який об’явився в Ісусі Христі, вчімося у тиші та у глибині свого серця пізнавати Його голос, що кличе нас та повертає нас до глибини нашого існування, до джерела життя, до витоків спасіння, щоб ми могли переступити межу нашого життя та відкритися на велич Бога, на стосунок із Ним, Який є Безконечною Любов’ю».

www.credo-ua.org