Незважаючи на протести проти насилля з боку опозиційно налаштованої
греко-уніатської ієрархії, у 1795 р. імператорський двір продовжував
здійснювати радикальні кроки в реалізації політики православізації
правобережних теренів. Одночасно були ліквідовані всі уніатські єпархії
Правобережжя – Київська митрополича, Полоцька архієпископська,
єпископські Пінська, Луцька та Володимиро-Брестська як непотрібні, а
уніатському кліру рекомендувалося обрати місцеперебування поза межами
Правобережної України. Їхні парафіяльні церкви та монастирі були
передані білоруському уніатському архієпископові І. Лісовському з повним
підпорядкуванням йому духовенства.
Усунувши «неблагонадійну» греко-уніатську ієрархію - одну з головних
суттєвих перешкод на шляху утвердження позицій «благочестя», – вище
духовне та світське керівництво імперії вимагало від благочинних
звітувати про хід приєднання уніатів до Російської Православної Церкви.
Православні благочинні, намагаючись пришвидшити процес приєднання
уніатів Правобережжя до Російської Православної Церкви, використовували
для цього різні методи, зокрема й силові. Як випливає з архівних джерел,
одним із засобів тиску на тих уніатів, котрі не побажали приєднатися до
«благочестя», було опечатування православними священиками їхніх церков.
Так, лише в Луцькому повіті протоієрей В. Тхоржевський опечатав більше
10 греко-уніатських храмів. У своєму поясненні до Волинської духовної
консисторії з цього приводу православний священик зазначав, що він «ніякої
законної допомоги і захисту в дуже складних обставинах... з боку...
окружного керівника не мав», а тому «закликаючи переконливо народ на
повернення до прабатьківської їх істинної віри, терпів нестерпну зневагу
від поміщиків..., і не давання поміщиками ключів від церков, і не
схиляння до прийняття благочестя народу». Відтак, як йшлося далі в цьому документі, «яких
лише подумати можна, зазнавав він, Тхоржевський, ненависті і гонінь, а
через це, хоча й з порушенням інструкції, однак змушений він був... в
очікуванні каяття поміщиків і народу, вважаючи, що це послужить їм на
виправлення, опечатати декілька церков». Крім того, правлінню Волинської духовної консисторії стало відомо, що «благочинний Луцького повіту Вигура без будь-якого бажання парафіян сам за них підписується (виділено в документі. - Авт.) нібито вони прийняли благочестя, а коли цього прийняти не бажають, самовільно опечатує церкви».
Варто наголосити, що такі методи роботи православних благочинних
викликали масові протести проти цього греко-уніатських громад. Серед
матеріалів Державного архіву Житомирської області зберігаються численні
письмові звернення уніатів з цього приводу до православних відомств.
Зокрема, у колективній «карзі» парафіяльної громади, «котра в унії
перебуває», села Хорохорина Луцького повіту від 4 грудня 1796 р.
сказано: «Протоієрей Вигура, приїхавши в село Хорохорин чотири тижні тому,насильно і ґвалтом почав змушувати громаду до прийняття благочестя (виділено
в документі. - Авт.)». Ймовірно, використання тиску на парафіян цього
села було єдиним, з точки зору православного ієрея, засобом, адже люди
ревно дотримуючись своєї віри, заявляли: «Ми народжені в унії, і в ній померти бажаємо». Тим не менше, як зазначалося в документі, «протоієрей
Вигура, приневоливши тринадцять душ до підписання на благочестя таких,
котрі років сповна не мають і не господарі, ...церкву святу
опечатував... уночі, чого ніхто не бачив», а тому «люди не лише не
хрещені, але й без таїнств святих залишаються».
Про те, що методи православних місіонерів саме силового характеру
набули значного розмаху, свідчить також лист генерал-губернатора Т.
Тутолміна до єпископа Житомирського Варлаама від 18 серпня 1796 р. У
ньому цивільний очільник Правобережної України зазначав: «Зі скарг,
які постійно до мене надходять від багатьох парафіян, що рахуються вони
приєднаними до благочестя всупереч власної волі, я мав уже честь просити
Ваше Преосвященство про підтвердження духовенству пастви вам ввіреної,
аби зовсім не робили вони ніяких у цій справі утисків, що не лише
користі не приносять, однак ще й шкоду чинять, і на предмет обернення
уніатів, і взагалі з політичного погляду».
Таке розпорядження Т. Тутолміна було викликане, зокрема, випадком, що
трапився в м. Любомль Володимирського повіту. Коли тамтешній
православний благочинний В. Мальованський «приступив» до обернення двох
уніатських священиків на «благочестя» «під час ярмарку» і просив
надіслати до нього сільських старійшин, то «замість них вся громада не
лише чоловічої, але й жіночої статі збіглася, і вдаривши у набат,
викликала безпорядок і бійку, спричинила двом військовим обер-офіцерам
жорстоке побиття, змусила благочинного рятуватися втечею, і окружному
наглядачеві перешкодила здійснити над винними слідство». Аналізуючи
«прикрий цей досвід», Тутолмін у своєму листі наголошував єпископові
Варлааму, що «використаний духовними отак необережно спосіб схиляння
народу до православ’я більше приводить його в роздратування, а
іновірному духовенству надає нагоду утверджувати свої настанови зі
шкодою користі державній».
Отже, унаслідок цілеспрямованої політики російського царату, на
кінець правління Катерини II (1796 р.) за рахунок Правобережжя кількість
вірних Російської Православної Церкви збільшилася майже на 2 мільйони
осіб. Виразна тенденція до скорочення кількісних показників
Греко-Уніатської Церкви фіксувалася і в наступні роки, внаслідок чого на
1804 р. в Росії нараховувалося 1.398.500 уніатів і 1.388 парафіяльних
церков.
Надія СТОКОЛОС, Руслана ШЕРЕТЮК
