«Кожний, хто слухає ці мої слова й виконує їх, подібний до розумного чоловіка, який збудував свій дім на скелі. Поли­ла злива, потоки розлились, подули вітри й натиснули на той дім, та він не повалився, бо був збудований на скелі»

Чи не має в багатьох шлюбах, що розвалилися, недоліку уже в самій їхній побудові? Чи не приховується за цим по­милковий проект?Шлюби, збудовані на піску
 

Кількість розлучень постійно зростає: в Європі більше 33% шлюбів закінчується розлученням. Коли опісля запитуєш роз­лучених, що ж спричинилося до розпаду їхнього шлюбу, то ду­же важко виявити причини, які б адекватно відбивали сер­йозність такого кроку, особливо якщо згадати, що в більше, ніж в половині випадків після розлучення залишається одна дити­на чи навіть більше.

Найчастіше можна почути такі пояснення: «Нічого не вихо­дило», «Ми не розуміли одне одного», «Мій чоловік (чи жінка) змінився(-лася)», «Я не мала можливости жити власним жит­тям», «Я відчував, що вже не маю чим дихати», «Ми надто різні», «Сімейне життя занадто монотонне для мене».

Справжні причини розпаду сімейного життя стають непо­мітними, і стільки сімейних пар (десь так третина) розходиться вже в найперші роки сімейного життя. До таких розпадів треба ще додати й численні випадки инших подружніх пар, які не розлучаються і не розходяться, живучи або в постійних сварках або у взаємній невірності.

Наївно було б намагатися відшукувати головну причину цих різноманітних криз сімейного життя в звичайних алібі сучасного життя, прогресу, емансипації жінки... Буде набага­то простіше й правильніше, якщо підґрунтя розпаду великої кількости шлюбів ми будемо вбачити в безсоромній безвід­повідальності, з якою беруть шлюб, без відповідного приго­тування, без справжнього випробування любови, без бажан­ня подумати про те, з чим доведеться зіткнутися в шлюбі, й відповідно не прагнучи по-справжньому його... хіба це все не веде до розлучення? Зрештою, вина лежить не тільки на тих, хто бере шлюб таким чином: вони виросли, засвоївши моделі сучасного суспільства, яке пропонує їм лиш права на добробут, на володіння, на незалежність і видаляє із свідомости будь-яку вимогу відречення від чогось чи покладення на себе якогось серйозного зобов'язання.
 

1. Одностороннє прагнення власної самореалізації. Той, хто бере шлюб, вважаючи, що має сприяти тільки реалізації своєї власної особи, із самого початку стає на неправильний шлях, тому що у своїй основі шлюб - це здійснення чогось нового, взаємне дарування себе одне одному. Звичайно ж, ніхто не ду­має просто «використовувати» свого партнера в шлюбі для реа­лізації себе самого, одначе чоловік(жінка) зразу відчує таке на­становлення щодо себе й відкине його. Так само й той, хто бере шлюб з такою підсвідомою потребою, швидко розчарується в ньому і, врешті-решт, стане вважати його новою перепоною для самореалізації, єдиної речі, якої він невідступно прагне.

2. Недостатнє знання одне одного. Тим, що беруть шлюб після надто короткого періоду заручин, часто не вистарчає любови, яка спирається на достатнє знання одне одного. Зако­ханість, тобто почуття само по собі, зближує людей, одначе во­но не може гарантувати постійности подружньої любови. За­коханість часто веде до того, що ми створюємо собі спотворе­ний і прикрашений образ того, в кого закохані, образ, що наді­ляє людину лише позитивними якостями, та ще й піднесеними в найвищий ступінь. Ця ідеалізація, типова для юного віку, зба­гачує закоханого чи закохану такими якостями, яких їм хотіло­ся б знайти в них, а якщо вони й виявляють якийсь недолік, то, врешті-решт, вважають його симпатичним і цікавим. Але в спільному житті тенденція до прикрашання иншого щоразу зменшується, сходячи до цілком реалістичного й навіть кри­тичного ставлення: ангельський ідеал перетворюється в нор­мальну й найчастіше дратівливу особу зі своїми чеснотами, але також з достатньою кількістю недоліків, деякі з яких є особливо неприємними, ніби зумисними, так що инша сторона почуває себе ошуканою й ображеною. Наступне розчарування може викликати діаметрально протилежну реакцію, і сліпа любов перетворюється в таку ж сліпу ненависть.

Одне із завдань шлюбу полягає у взаємному вдосконаленні, що відбувається поступово й вимагає великого терпіння. Це веде до кращого пізнання не лише себе самого, але й свого чоловіка (своєї жінки). Одначе це має проходити не з холодною люттю того, хто використовує слабкі сторони як негідну зброю під час сварок, але з ненав'язливістю доброго батька, який намагаєть­ся дійти до причин поганого поводження свого сина, щоб допо­могти йому виправитися, з такою любовною турботливістю, що той може навіть і не помітити цього. Любов, яка здобуває гли­боке знання иншого, містить у собі безумовне прийняття особи такою, якою вона є, прийняття, яке не відмовляється від того, щоб покартати свою половину з наміром допомогти їй стати ліпшою, але яке завжди означає: «я люблю тебе, тому що завжди і попри все - це ти».

3. Перебільшені очікування. Причина великої кількости сі­мейних криз полягає в тому, що подружжя надто багато спо­дівається від шлюбу. Самотність, від якої люди страждають щораз більше, може призвести до того, що вони бачитимуть у шлюбі розв'язання своїх проблем, покладаючи на нього справ­ді надмірні й нереалістичні надії. Деякі тішать себе тим, що радість деяких моментів, пережитих разом у період заручення, має магічним чином тривати все життя. Инші вважають, що їх­ня половина - сама досконалість, а потім, під час першої сер­йозної сварки, вони так розчаровуються, що одразу ж пере­конують себе, що в них несумісні характери. Инші ж споді­ваються, що шлюб автоматично розв'яже їхні власні проблеми: складнощі соціяльної інтеграції, уявлення про себе самого, ста­теві дисфункції... Розчарування, яке виникає, коли з'ясовується, що шлюб не тільки не розв'язує їх, а ще й додає труднощі у стосунки, викликає пригнічення і критику, критику, спрямо­вану як супроти шлюбу як такого, так і супроти чоловіка(жінки), що зазвичай завершується розривом. Християнин знає, що в цьому житті, а отже й у шлюбі, не можна досягти досконалого щастя; той, хто бере шлюб з такою надією, неминуче стикається з розчаруваннями, оскільки спрага щастя, що існує в нас, уповні може бути погамована тільки в Царстві Небесному. Шлюб - це не місце прибуття, але лише новий пункт відправлення, і він може справді допомог­ти нам, але тільки в тому разі, якщо ми вважаємо себе голов­ними героями в ньому.

4. Коли не знаходять часу, щоб бути разом. Наше суперзайняте суспільство, яке живе в пришвидшеному темпі, чимраз менше залишає часу для того, щоб спокійно побути разом, спо­кійно порозмовляти, вислухати й любити одне одного. Цей брак часу руйнує і роз'їдає будь-які глибокі людські стосунки, й особливо шлюб. Михаль Енде виразно описав це в оповіданні «Момо». Дія відбувається у місті, в якому численні й зловісні «сірі люди» крадуть час, виправдовуючи це одержимістю робо­тою, раціоналізацією, вигодою. «Сірими людьми», викрадачами часу, можуть стати комп'ютер і телевізор, спорт і тобі, соціяльні відносини, а иноді навіть прибирання дому чи така закло­потаність дітьми, яка не залишає жодного часу для чоловіка (жінки). Результат завжди той самий: сімейна пара більше не знаходить часу, нагоди чи спокою, потрібного для того, щоб побути разом, поговорити одне з одним, живлячи таким чином подружню любов. Иноді двоє живуть разом, утім чують себе чужими одне одному, їм нічого сказати одне одному, вони поглинуті лише власними інтересами. Любов - це не тільки слова, але любов живиться словами, коли слова служать спіл­куванню: спілкуватися, по суті, й означає бути разом. Иноді, особливо коли розмірковують про освіту дітей, заплутуються в тонких відмінностях між якістю та кількістю часу; звичайно ж, якість часу, прожитого разом, важливіша від кількісно довго­го, але безбарвного й сухого часу, одначе є необхідний мінімум, нижче якого якість - це лише порожнє слово. Витрачати час, який є нашим найкоштовнішим надбанням, який не можна ні призбирати, ні придбати - це найсуттєвіший і найплідніший внесок у наш шлюб, нашу сім'ю, який ми можемо зробити.

5. Передусім син чи дочка, а вже потому чоловік(жінка) . Під час створення сімейної пари більшою чи меншою мірою в гру вступають сім'ї кожного з молодят. Сьогодні це явище стає рід­шим, одначе його можна вважати цілком логічним і розумним. Проблеми починаються тоді, коли присутність батьків нарече­ного й нареченої стає авторитарною і всепроникною, і якщо це триває і після шлюбу, то викликає напруження, яке серйозно підважує гармонію шлюбу. Жертвою тут може бути син-чоло-вік, який, не вміючи визволитися від опіки матері (чи батька) і не бажаючи втратити жінки, хоче, щоб обидві сторони були задоволені. Внаслідок цього виходить, що незадоволені якраз усі, і передусім сам молодий чоловік, який завжди виявляється в незручній ситуації, його мати, яка, бажаючи нав'язати свою волю, буде сваритися з невісткою, і жінка, котра буде відчувати, що її постійно контролює і судить свекруха. Ця напруженість не спадає доти, доки кардинально не зміниться настановлення: син має усвідомити, що одружитися означає «полишити свого батька і матір і пристати до своєї жінки» (див. Бут. 2, 24). По­дружжя має навчитися разом любити матір (чи батька), і це допоможе батькам любити обох їх як своїх дітей.

Ще одна причина напружених стосунків може коренитися в тому, що дочка-жінка у своїй поведінці перебуває під сильним впливом своєї авторитарної матері (чи батька). В цьому разі чоловік може страждати від почуття ревности, розчарування і приниження. Щоб подолати таку дисгармонію, він має поста­ратися допомогти своїй жінці повернути впевненість у собі, відчути себе привабливішою й оцінити свої чесноти, не менші, ніж у матері.

Ключ до всього лежить у понятті самостійности, яке глибоко відрізняється від поняття незалежносте; самостійність - це вміння давати собі раду зі змінами, незалежність - це бажання розірвати стосунки. Самостійний(-а) чоловік(жінка) підтримує живі емоційні зв'язки зі своїми батьками, проте життя його(її) проходить тепер в иншій сім'ї, й він(вона) знає, що має влаш­тувати її співмірно з власними силам. Це не має завадити йому(їй) попросити допомоги, коли потребуватиме її, оскіль­ки він(вона) не буде претендувати на те, щоб робити все само­му, що диктується зарозумілістю й гординею, які типові для того, хто хоче бути в усьому незалежним.

Треба прагнути більшої самостійности, яка тісно пов'язана з такими якостями, як сила, щирість, впевненість у собі. Якщо очевидно, що саме в цьому напрямку батьки мають зосеред­жувати свої зусилля у вихованні самостійности в дітях, то без­сумнівно також і те, що, якщо ми знаємо, що наш партнер не дуже самостійний, то треба прагнути до того, щоб допомогти йому розвинути цю потрібну рису. Як? Звичайно, не вказуючи пальцем на його слабкі місця, але допомагаючи йому навчитися поважати себе самого, даючи йому можливість діяти самостій­но, не перекреслюючи тих зв'язків, побудованих на любові, які зв'язують нову сім'ю зі сім'єю батьків. Навіть у складних ситуаціях найліпшою відповіддю завжди буде любов. Ідеться, отже, про пошук потрібної рівноваги між належним почуттям стосовно до батьків і захистом власної відокремлености, в лоні якої формується чоловік та жінка. Втім це можливо лише тоді, коли на шлюб не дивляться як на спосіб втечі з важкої сім'ї, як на продух для своїх почуттів чи панацею від своїх слабкостей.

Артуро Катанео «Шлюб: дар і служіння» 2007р. «Свічадо» / http://dc.lviv.ua

Про автора книги:
Дон Артуро Катанео, католицький священик, професор еклезіології і канонічного права в Університеті Святого Хреста в Римі, протягом низки літ займається пастирським приготуванням молодих пар до шлюбу. Конкретність його підходу поєднується з глибиною, а традиційне, суто церковне бачення шлюбу – з розумінням ситуацій сімейного життя і з гумором.