Йосиф Велямин Рутський народився 1574 року в хуторі Рута біля Новогородка в Білорусії.

Цікавим є той факт, що король польський Зигмунд Август подарував батькам майбутнього митрополита хутір Рута і з цієї назви вони утворили прізвище Рутський.

Батьки малого Велямина зреклися православ’я й стали кальвіністами. Коли молодий Велямин планував їхати на студії до Праги, то вже мав добрі зв’язки з отцями-єзуїтами. Під їхнім впливом він навернувся до католицької віри й практикував свою віру в латинському обряді. За порадою отців-єзуїтів (насамперед о. Бокса) Велямин поїхав навчатися в Рим, у Грецьку Колегію. Це сталося 3 листопада 1599 року. Цей духовний навчальний заклад був заснований папою Григорієм XIII і мав на меті підготувати кращі кадри богословів для Східних Церков. У такому середовищі здобув освіту майбутній митрополит Руської Церкви Київської митрополії. Завдяки ефективному навчанню в Грецькій Колегії та на прохання Папи студент-богослов Велямин прийняв грецький (сьогодні більше відомий у нашій Церкві як візантійський) обряд і присягнув ревно працювати для Руської Церкви (така назва була на той час поширеною на означення нашої Церкви).

Йосиф Рутський вважав науку одним із найефективніших засобів піднесення Руської Церкви. Ще будучи мирянином, він був захоплений ідеєю та проектами, що мали на меті укріплення Церкви й протягом усього часу будував різні плани, які в майбутньому у сані митрополита (з 1613 року) намагався реалізувати і якнайглибше впровадити в життя.

Необхідним було, вважав Митрополит Рутський, шукати допомоги на Заході, де, безумовно, рівень науки був набагато вищим. Як бачимо на прикладі його листа, що цитує його наступник на митрополичому престолі Рафаїл Корсак (1637-1640), у життєписі про Рутського: "Молоді люди, виховані в латинських школах, знаходять у латинському обряді все, що побожна душа потребує для духовного росту, а саме хороших сповідників, проповідників, які здатні дійти до холодних сердець, добрих пастирів... також часте прийняття Святих Таїн. У нас все навпаки, навряд чи знайдете хоч одного такого. Хочете сповідатися, та немає в кого. Ідете до церкви і що бачите там: безлад і спостерігаєте занепад. Усе розриває це серце людське, що хоче віддати славу Богу. З якою неповагою й байдужістю ставляться до церкви, а особливо до Найсвятішої Євхаристії. Ми не бачимо надій на зміни. І ніхто цим не переймається”. Така підтримка із Заходу, на його думку, мала піднести Русь.

З його листів дізнаємося, що у Східній Церкві колись процвітала наука, богословські вчення й надзвичайне прагнення до святості життя. Тоді тут відбувалися Вселенські Собори, святі Отці писали свої богословські твори для вчення цілої Церкви. На Сході також постали перші монаші спільноти. Усе це від Сходу перейняв Захід. Проте життя склалося так, що за наукою та взірцями духовності слід було звертатися до Заходу й латинської традиції. Таким чином можна було відновити монашество, у якого залишилися лише зовнішні форми, але бракувало внутрішнього духу.

Митрополит Йосиф Велямин Рутський мав на меті також відновити та реформувати Чин св. Василія Великого, який тоді був у занепаді: "У наших монастирях, на жаль, ми не знаходимо ні правдивої віри, ні монашого життя... Де можемо знайти мудрих і вчених – ні в русинів, ні в греках... Знаходимо тільки у латинників. Щодо сильної святості, мусимо визнати, що також не маємо. Маємо, правда, святість зовнішню, яку проста людина приймає за правдиву... Молоді люди занурені в нудні й довгі відправи без кінця як в церквах, так і в монаших келіях... Забуваючи про внутрішню основу... дбаючи тільки про зовнішні практики”.

Йосиф Рутський часто повторював своїм студентам, які навчалися в Римі в Грецькій Колегії, зібрати видання Східних святих Отців, що опубліковані на Заході. Він хотів, щоб західні монахи, а саме Кармеліти, які за своїм духом були найближчими до східних, жили в руських монастирях і своїм прикладом та ревністю їх духовно підносили. Але це не стало можливим через просту причину – не було тих, хто б хотів вчити мову, яка й була найбільшою перепоною для співпраці. І найкращий вихід для реформування Чину він убачав у латинському Чині отців Єзуїтів.

Митрополит також був свідомий того, що опір щодо унії часто виявляють ті, які намагаються відстояти (ніби захистити) традицію власної Церкви та бояться будь-якого зв’язку із західною, почуваються не в силі протистояти її могутній культурі. Це відбувалося через незнання й неусвідомлення реального співіснування обох Церков.

http://gospodija.osbm.in.ua/