Щороку навесні у Луцьку починається сезон жебрацтва. Його відкриття традиційно збігається із останніми тижнями Великого посту. До звичних облич постійних прохачів біля Свято-Троїцького кафедрального собору в центрі Луцька приєднуються нові. Пам'ятаючи біблійне «Тому, хто просить, — дай», після молитви у храмі городяни охочіше вділяють старцям дещицю. Але чи тим, кому треба, вони подають?
    
     Давно відомо, що левова частка жебрацької братії елементарно дурить добросердних громадян, спекулюючи на їхньому співчутті та вірі у Бога. Серед теперішніх старців зустрічаються багаті люди, ледачі, пияки, та досить рідко — справді немічні. Давати гроші багатому чи ледарю — аморально. Пособляти на чарку алкоголіку — підштовхувати його ближче до прірви. То чи є милостиня християнським обов'язком у теперішній час і за таких обставин?
     — Милостиню подавати треба тільки справді бідним, які потребують підтримки, — відповідає на запитання священик Свято-Троїцького собору отець Віталій Собко. — Якщо ж достеменно відомо, що у людини такий бізнес, тоді не варто цього робити. Людина мусить працювати, добувати свої харчі потом і кров'ю, а не випрошувати гроші. Жебрацтво як спосіб заробітку — це зовсім інше, ніж милостиня.
     На превеликий жаль, відрізнити справжнiх знедолених від фальшивих важко. Але можливо. Для цього потрiбно зовсiм небагато — поговорити iз тими, хто просить милостиню, перш нiж розкривати гаманця i витягати з нього заробленi власною працею гроші. Або принаймні придивитися до жебрака, звернути увагу на його одяг, заглянути в очі. Прислухатися до себе. Серце підкаже, кидати копійку чи ні.

     На Театральному майдані вгодований бородань років за сорок незвично писклявим голосом волає: «Людоньки, дайте п'ять-десять копійочок на хлібчик, хто в Господа Бога вірує». Комплекція дебелого «старця» дозволяє легко ходити за плугом. Але наші люди, замість пристидити неробу, чомусь йому співчувають — у пластиковий стаканчик потроху падають монети. Через два дні цього ж торбаря зустріла на Варшавському ринку. Дядько благав про «копійочки на дорогу»... сидячи. На хорошому стільці з блискучими ніжками.
     Ось уже 16 років у нашій державі кожен охочий може вільно канючити гроші. Старцювання розквітло буйним цвітом, відколи у 1992 році з Кримінального кодексу забрали статтю 214. Вона гласила: «Заняття бродяжництвом чи жебрацтвом або ведення іншого паразитичного способу життя передбачає покарання у вигляді позбавлення волі або виправні роботи на строк від 1 до 2 років. Вчинені дії повторно караються позбавленням волі від 1 до 3 років». Норма закону була вилучена під приводом наближення до європейських стандартів — у демократичній країні не прийнято змушувати трудитися. Та й нелогічно якось виглядало садити за грати непрацюючого чоловіка, якщо у країні безробіття.
     Кодекс України про адміністративні правопорушення також не має застережень проти милостині. Тому зараз жебрацтво в Україні існує цілком у правовому полі. До криміналу можуть притягнути лише тих, хто залучає до легких грошей неповнолітніх.

     У респектабельній кав'ярні ідилію смакування кави з тістечками руйнує нашестя прохачів-циган. Двійко замурзаних малих пхають долоні просто в обличчя: «Тьотя, дай». Поділишся копійками — відчепляться. Ігноруєш — почнуть голосно скиглити, так що півзали на тебе оглядатиметься.
     — Почекай-но, їсти хочеш? Що тобі купити? — хапаю за руку найменшого.
     Здивований хлопчисько вибирає на вітрині коробку «Пташиного молока».
     — Тримай. Ти для кого гроші просиш?
     — Мама сказала.
     — А де мама?
     — На вулиці. Курить.
     — Ти де живеш?
     — Не скажу.
     Крутнувся і побіг до своїх.
     Жебрацтво і цигани — майже синоніми. Особи ромської національності загальноприйняті норми моралі та букву закону, як водиться, «мають десь». Єдина дієва «страшилка» для них — за старцювання забрати дитину до притулку.
     — Присікати циганське жебрацтво доволі проблематично. І старші, і менші навчені, як себе поводити. Діти випрошують гроші зазвичай під наглядом дорослих, — розповідає помічник прокурора Волинської області з питань захисту прав і свобод неповнолітніх Анатолій Цехош. — Знають: якщо бездоглядного прохача схопить на гарячому працівник міліції, то обов'язково передасть у притулок для неповнолітніх. І тому не встигає правоохоронець підступитися, як одразу прибігає мати-баба-тітка, піднімає крик: мовляв, він не сам, а зі мною. Для переконливості дасть по шиї: «Скільки разів тобі казали: не можна просити гроші». Міліціонер мусить відпустити — підстав забрати у притулок немає. Батьки є? Є. Сварять за жебрацтво? Сам чув. Які можуть бути претензії?

     Ноги обмотані цератою, на руки натягнуті рукави так, що пальців не видно. Їй кидають копійки, просять помолитися за здоров'я, а також пліткують, ніби вона нажебрала собі велике багатство — двоповерхову хату, а синові — іномарку. На ній син її під собор «на роботу» привозить.
     — Бабцю, чому ви тут сидите?
     Жодних скарбів, які приписують злі язики, у бабці Леоніли немає. Частка правди присутня тільки у тому, що хата, у якій мешкає, — двоповерхова. Це старезний будинок ветхого фонду на чотири сім'ї. «Апартаменти баби Леоніли» на першому поверсі з дерев'яною прибудівкою. В протилежному крилі будинку живе син із сім'єю. Хвору свекруху доглядає невістка. Вона офіційно оформлена у соцзабезі. За догляд отримує тільки 9 гривень, зате іде стаж. Син працює сторожем.
     В хаті у жебрачки бідно, але чисто. Кімнатка тісна, світла немає. Відколи у сусідки на другому поверсі сталася пожежа, електрика в цьому крилі пропала. Працює тільки нічник над ліжком — син протягнув дріт від себе. Води у будинку також немає — носять відрами від колонки із сусідньої вулиці.
     Інвалідом першої групи ба бу Леонілу зробив ревматоїдний поліартрит. Хвороба вперше далася взнаки у 22 роки. Ні народне, ні традиційне лікування ефекту не дало. Жінка злягла ще молодою і пролежала нерухомо багато літ.
     — І так я стала калікою, — витирає сльози бабця Леоніла. — Посадили мене на гормони, купу таблеток на щодень виписали. Ще раніше при Союзі ліки безплатно давали. А вже потім помінялися гроші, пенсія стала сорок одна гривня. Хліба не було за що купити. Я й кажу своїм: «Вивезіть мене під собор. Маю свічки з Почаєва, продам їх і буде нам на хліб». Свічок ніхто не брав, зате почали кидати гроші.
     Спершу їздила тільки в суботу і в неділю. Але все щораз дорожчало. Я просилася, аби вивозили частіше. Відчула, що мені на вулиці стало легше. Звикла до того, і зараз вже не можу вдома вибути. Мені так тяжко. Нікому мене на зрозуміти. Мене зачіпають, ображають, а ніхто не хоче подумати, як бути на моєму місці. Кажуть, ніби я багата. Боже милий, та ж у мене в хаті немає ніяких удобств! Хіба б я там сиділа, якби могла робити? Якби хоч могла руками ворушити, але ж і того не можу.
     В міському управлінні соціального захисту підтвердили: рідня бабцю не експлуатує. Соціальні інспектори були у неї дома, розмовляли із членами сім'ї. Зробили висновок: людина не у найгіршому становищі. Має де жити, отримує 500 гривень пенсії. Родичі її доглядають — це і сусіди підтвердили. А бабця Леоніла сказала інспекторам: «Це — моя проблема. Мені не вистачає на ліки. Я так хочу. Не чіпайте мене».

     Чому люди не соромляться просити? Невже це так прибутково? Іду на секонд-хенд, вибираю найгірше лахміття, стаю в найпокірнішу жебрацьку позу на спуску до Старого ринку. Ганьбище, скажу вам, неймовірне. Щоб не дивитися на перехожих, хрещуся, б'ю поклони кожну хвилину. Сором пече обличчя, коліна горять вогнем від стояння на голому асфальті, спина не розгинається. Витримую цю наругу 40 хвилин. «Заробляю» 10 гривень. По дорозі додому віддаю гроші прохачам під cобором. І прошу Бога, щоб він помилував від таких заробітків.

Тамара ТРОФИМЧУК
volyn.com.ua