…Я тоді була красива, молода – років 16 мала. Щаслива, як то кажуть, пора. Тільки на важкі часи вона припала – повоєнні. Досі пам’ятаю, як бідно жила наша сім’я. На роботу я пішла рано – треба ж було заробляти копійку, допомагати мамі ростити меншого брата. Адже батько із фронту до нас не повернувся. Не загинув – ні. Просто залишився з іншою – з медсестрою із військового шпиталю. А мама його всі чотири роки так чекала! Дочекалася…
Життя її й далі не пестило. Годі було сподіватися, що хтось захоче розділити долю із передчасно змарнілою жінкою із двома дітьми на руках. Давала собі раду як могла – сама. Мені було дуже прикро – шкода маму, шкода себе… А ще – так хотілося, щоб у мене все склалось інакше – набагато краще.
Може, саме тому я одразу погодилася скласти компанію подрузі, котра одного дня запропонувала піти разом до ворожки, що жила у передмісті. Грошей у нас, ясна річ, не було. Тож Оля потягла з дому два оселедці, й ми вирушили до жінки, чию хату добрі люди зазвичай обходили стороною. Подейкували, була вона не просто ворожкою, а таки справжньою відьмою. Ніхто не міг інакше пояснити дивовижне заміжжя її дочки. Така ж негарна, як і матір – носата, із жовтими рідкими зубами і таким же ріденьким волоссям,– вона знайшла собі пару на заздрість усім красуням – високого, стрункого, дуже вродливого хлопця. Він закохався настільки, що не помічав ані її потворності, ані безгосподарності. Одразу як побралися, оселився разом із дружиною і тещею в їхній захаращеній брудній халупі… «Чи йому повилазило?» — перешіптувалися місцеві кумасі й обмінювалися багатозначними поглядами…
…Господиня виявилась не ліпша за свою домівку: ворожка зустріла нас у засмальцьованому фартусі й драних капцях, якась розкуйовджена й похмура. У хаті панував безлад і гидко тхнуло чимось квасним. Поки я бридливо міркувала, чи сідати на запропонований стільчик, чи ліпше обернутися й піти геть, Оля вже вручила бабі загорнуті в газету оселедці, тож відступати було нікуди… Подруга тихенько про щось запитувала, а стара віялом розкладала на столі карти й оповідала їй про минуле, майбутнє і те, «чим серце заспокоїться». Мені ж натомість було зовсім не спокійно: ворожка бубоніла Ользі своє та раз-у-раз пильно поглядала в мою сторону. А тільки-но завершила «віщування» приятельці, раптом беззубо всміхнулась до мене: «Як тебе звати? Марія? Ти гарна, навіть дуже. А хочеш ще й бути щасливою? Я тобі можу допомогти. Он подивись на мою дочку – якого чоловіка вона має. Хочеш – і за тобою хлопці будуть упадати? Вибереш, якого забажаєш. Хто завгодно буде твій!».
Від несподіванки я геть розгубилася. Чи хочу бути щасливою? Хто ж не хоче? А бути коханою? Яка дівчина не мріє? Але мені мов заціпило – я мовчала й тільки слухала ворожку. А вона дивилась мені просто в очі й усе приповідала про жіноче щастя і тим часом, навіть не обертаючись, вискубувала по дрібці різних трав із великих в’язанок сушеного зілля, що висіло у неї за спиною на стіні, та складала їх на клапоть сірої шмати, розгорнутої на її брудній долоні. Потім загорнула тканину, щось пошептала над нею, щільно зав’язала й подала мені: «Усе буде, як я сказала. Тільки тримай цей вузлик завжди при собі. Чуєш? Завжди!».
Як тоді дійшла додому, не пам’ятаю – ніби очманіла. Отямилась тільки зранку: дивне відчуття від учорашнього дня минулося – залишився тільки сірий полотняний вузлик, який відтоді завжди носила в кишені. І не повірите, що стало відбуватися в моєму житті! Справджувалося кожне слово старої ворожки: хлопці за мною просто гинули, а дівчата вмирали від заздрощів. У клубі, на вечорах мене наввипередки запрошували до танцю, а після танців – усі хотіли провести. Я вже перестала рахувати освідчення в коханні й крутила голову кому хотіла. А коли закохалась сама – напрочуд вдало вийшла заміж за молодого, перспективного офіцера, про якого мріяло чимало дівчат. Але він, опріч мене, нікого не бачив.
Жили з ним душа в душу! І нічого, здається, нашій сім’ї не бракувало, крім одного – дітей. Та попервах ми не переймалися – насолоджувалися життям та одне одним. За своє майбутнє злякалася тільки раз – і не на жарт…
Якось поїхала на похорон до близьких родичів – допомогти. Роботи і справді було багато: готувала поминальний обід, а як винесли небіжчика – заходилася мерщій прибирати. Спохопилася тільки, коли взялася розпалювати піч: руку – в кишеню, по сірники, а там… Сірники – на місці, а вузлика заповітного – нема.
Мене такий жах охопив! Я металась по кімнаті як божевільна, на колінах облазила всі кути, зазирнула в кожну шпаринку, помчала надвір, тоді знову – до хати. Тітка, що залишилась порядкувати разом зі мною, збагнути не могла, що відбувається, тільки безпорадно бігала слідом і допитувалася: «Та що з тобою? Що ти шукаєш?» Коли я нарешті віддихалася від істерики і змогла видобути крізь сльози кілька слів, аби все їй пояснити, поставилась до почутого дуже серйозно й зосереджено задумалась: «Слухай, ти ж бо хату позамітала, чого ж по підлозі нишпориш?».
Я миттю кинулася до печі, вигрібати ледь не спалене власноруч сміття просто на долівку. І в купі хвої від поховальних вінків справді знайшла маленький полотняний вузлик. «Дурепа, — тільки й видихнула тітка. – Хто ж такі речі по кишенях тримає? Його на собі треба носити – на тілі».
Так я і зробила. Відтоді вузлик завжди висів у мене на шиї, на шнурочку. Замість хреста. Втім, хрестик я й не носила ніколи – комсомолкою була. Жила, як і раніше – в достатку, в любові. Ніщо не затьмарювало мого щастя. Вірила, що й дитину матиму обов’язково. Не дарма ж лікувалася вперто, наполегливо – з місяця в місяць, з року в рік. Аж раптом сталося несподіване…
Після роботи пішли ми з жінками в душову – вигоди тоді в помешканнях були не у всіх, от і ходили до лазні. Тож змили із себе втому важкого дня, стали додому збиратися. Одягаюсь я – і раптом відчуваю, що шнурочка із вузликом на шиї немає. В очах мені потемніло, а всередині ніби щось обірвалося...
…Хоч я ще довго повзала по мокрій підлозі, зазираючи в усі стічні люки, в глибині душі відчувала: більше нічого не зможу повернути, це – кінець.
Передчуття таки справдилося. То дійсно був кінець. Кінець усього мого попереднього життя, мого добробуту, мого щастя. Схоже, всі біди й випробовування, призначені мені долею на минулі безхмарні роки і стримувані досі невідомою силою, ринули тепер лавиною – ніби греблю прорвало.
Спочатку загуляв чоловік. Той, який з мене завжди порошинки здував, тепер зраджував направо і наліво, вдома не ночував, захопився більярдом і грав на гроші до нестями, доки не процвиндрив усі наші заощадження. А коли ще й посаду втратив – пити почав та виносити речі з хати. Я не витримала й подала на розлучення. Від мене, колишньої, половина залишилася: схудла, змарніла, в косах з’явилися перші пасма сивини. Друзі не впізнавали мене при зустрічі.
Через півроку чоловік помер – замерз уночі на вулиці п’яний, як чіп. А невдовзі інші лікарі в іншій клініці з’ясували, що я даремно так довго й виснажливо лікувалася від безпліддя – проблема була зовсім не в мені. Але тепер це нічого не важило – ні час, ні здоров’я вже не повернути. Через той ворожбитський вузлик я втратила все – сім’ю, статки, кохання, надію на материнство… Через нього змарнувала своє життя. Хоча… Може, все могло скластись інакше? Хто тепер скаже?
Нічого нікому не раджу. Просто розповідаю, як склалась моя доля, а кожен хай сам думає, як чинити. Нині талісмани де завгодно продаються. І які лиш гаразди торговці та ворожки людям не обіцяють! Але тепер, коли вже роки й роки за плечима, міркую собі так: напевно, невипадково кажуть, що життя наше помережане смужечками: чорна – біла – чорна – біла… Та не варто боятися труднощів і болю, бо на все свій час – аби зігнутись від горя й випростатися з нього, для смутку і для радості, для втрат і для знахідок… Так само, як для ночі і дня. Якщо все іде, як Бог велів, то за темрявою обов’язково прийде світанок, і ти станеш сильнішою і мудрішою. А от за «щастя у вузлику» рано чи пізно дорогу ціну доведеться платити. Найвищу.