Надворі стояв місяць жовтень. Осінь позолотила листя на розкішних деревах, які від легенького подиху вітру у чарівному вальсі злітали на землю, вкриваючи її неповторним різнокольоровим килимом.

Раптом з сусідньої кімнати донісся пронизливий крик. Оленка миттєво розплющила очі і повернулась у жорстоку та сіру реальність. Як їй хотілося прокинутись від ласкавих материнських рук, щебетливого голосу неньки. Та цього дівчинка не відчувала вже давно. Відтоді, як помер батько, Оленка залишилася з матусею удвох. Спочатку довгими ночами мама плакала, важко переносячи розлуку з батьком, а потім... Від спогаду їй завжди стає моторошно, обливає холодним потом. Так, потім матуся почала заглядати до чарки. Це так незвично було для дівчинки. Завжди колись охайна, добра і любляча матір стала немитою, злого, байдужою. Часто невідомо куди зникала з дому, поверталася ще лютішою. Якби вона знала, як дівчинці було важко одній у цьому білому світі: ні з ким розділити свої радощі і печалі, нікому поділитись маленькими дитячими секретами. Оленці йшов сьомий рік і вона переступила поріг першого класу. 3 яким трепетом дитина чекала цієї неповторної миті, як рахувала кожну днину, що наближала її до свята першого дзвінка. Але мати в школу з дівчинкою не пішла. Сусідка - одинока бабуся Катерина, дбайливо причесала розкуйовджене волосся Оленки, допомогла їй скласти ранець і осінивши хресним знаменем, зі сльозами на очах, які так і не могла скрити від маленького створіння, благословила її в країну знань.

Ось уже другий місяць навчання. Старанна та посидюча дівчинка на кожному кроці отримувала похвалу від вчительки, а в зошиті сяяли лише сонечка. Але цього не бачила її рідна матуся, та, яку вона найбільше любила і любить понад усіх на світі.

Якось бабця Катерина сказала їй зовсім по-дорослому: „Молись, дитинко, до Господа і він вислухає тебе. Твоя молитва розтопить лід у маминому серці, наверне її до Всевишнього. Ти тільки щиро вір!” I дівчинка вірила. Кожного ранку та вечора вона прикладала свої уста до маленької іконочки, з якої добрими і мудрими очима дивився на неї сам Спаситель. „Отче наш, іже єси на небесіх...” старанно вимовляла Оленка, міцно тримаючи в руках образочок: „ Господи. молю Тебе, поверни мою вчорашню матусю!” I дзвенів дитячий голосок, переповнений болем і смутком, перемішаний любов'ю і тривогами. Але ненька продовжувала дальше пити. Безпричинно ображала свою дитину, звалюючи всю злість на цьому маленькому Божому створінні.

- Невже матуся не любить мене, невже я стала для неї чужа! ?,- щодня не по-дитячому мислила Оленка.

От і сьогодні все починається спочатку. Цей різкий крик у вигляді плачу зростав пересторогою в уяві дитини. Вона миттєво схопилась з ліжка, натягнула на себе убогий халатик, вхопила цю вицвівшу маленьку іконку Спасителя і стала молитись. Голос не вщухав. Після молитви дівчинка влетіла в сусідню кімнату, де, напівзігнувшись, сиділа її мама. Довге, не від віку на скронях посивіле волосся невправно спадало з її плечей. Матуся плакала. Сильні, глибокі ридання чергувались раптовими криками. Вона... була твереза. Побачивши дочку, ненька піднялась і зробила їй назустріч рішучі кроки.

- Дитино моя, лелійко кохана! Прости мені за все, благаю, прости свою непутящу маму! Скільки я заставила тебе страдати, скільки смутку завдала! А, знаєш, уві сні мені приснився дивний сон. Ніби стою я над прірвою. Ще крок і покочуся стрімко вниз. Аж раптом чую з небес: „Зупинися, стій, вертайся назад, тебе чекає твоя дитина, вона зовсім одна!” Я повернулася, а ти стоїш і простягаєш до мене руки. Голос замовк, а я пробудилась.”

- Я знаю мамо, це Спаситель з тобою говорив. Він добрий. Ти тільки вір, - невблаганно щебетала Оленка, тулячись до найближчої людини у світі.

I мати повірила. 3 тих пір пройшло немало часу. Сірі страхіття пережитого відійшли в минуле. Час вправно лікував рани. Сіяла від чистоти їхня оселя, а зі стіни добрими очима на них дивився Спаситель. Тільки тепер він був у красивій оздобленій рамочці.