В історії УГКЦ зустрічаємо непоодинокі випадки служіння її представників науці. І, навпаки, деякі світські вчені зробили вагомий внесок в духовно-педагогічний розвиток релігійної думки нашої Церкви.

Зовсім окремішньо стоїть дилема «віра — наука» у багатогранній творчості та суперечливому житті українського поета, історика, археографа і мовознавця Івана Миколайовича Вагилевича (02.09.1811.–10.05.1866). Його наукові погляди неодноразово вступали у супере­чності із постулатами, які канонізувала Церква, що врешті-решт негативно позначилося на всій його творчій діяльності, надломило його і призвело до передчасної смерті.

Вагилевич, як відомо, народився в сім’ї греко-католицького священика (с. Ясені Горішньому, тепер Рожнятівський район) і отримав в дитинстві релігійне виховання. Як і багато священицьких синів, здобув гімназійну освіту: в 1822 році закінчив Бучацьку чотирикласну школу, а в 1829 – Станиславівську гімназію. В останній, до речі, здобув добру теоретичну підготовку і зацікавився, а відтак почав наполегливо займатися науковими студіями, що дало змогу у 1830 році вступити до Львівської духовної семінарії на філософські курси (за державний кошт!). Початкові успіхи в навчанні обнадіювали керівництво семінарії: в юнакові вбачали перспективного геолога. На галицькій землі заповідався дужий талант.

Перші непорозуміння Вагилевича з церковною владою почалися під час навчання в духовній семінарії (1837–1840 рр.). Поряд із перекладом українською мовою аскетичної книги Томи з Кемпісу (1380–1471), яку доручив йому ректорат, Вагилевич взяв активну участь разом з Маркіяном Шаш-кевичем і Яковом Головацьким у підготовці та виданні „Русалки Дністрової» (1837). Слідство у справі альманаху та допити Вагилевича (витяг з протоколу від 14 червня 1838 р.) захитали його авторитет серед керівництва семінарії. Двадцять сьомого червня 1841 року ректорат Львівської духовної семінарії подав митрополичому ординаріятові довідку про навчання та наукову діяльність Вагилевича, що послужило відмовою йому в прийнятті сану священика. З цього приводу Єпископ Г. Яхимович писав: «Ректорат вбачає за необхідне виразити свою думку про те, що І. Вагилевич, теологічні і літургійні студії якого недостатні, а зв’язки з Росією підо­зрілі, зацікавлення теж спрямовані на заняття, які можуть пошкодити виконанню обов’язків душпастиря, очевидно не може посідати духовну професію».

Після закінчення теологічних студій Вагилевич продовжує наукові дослідження і живе випадковими заробітками. Вчений намагався отримати викладацьку посаду у Львівському університеті, Кракові, Познані, Яссах. Але тогочасне поспільство стихійного генія Вагилевича, – як і пізніше І. Франка, – до кафедр не допустило. Протягом 1843–1845 років вчений працював над граматикою української мови, яку йому доручив владика Яхимович. В листі від 9-го листопада 1843 року до Я. Головацького Вагилевич повідомляв: «Готую „Граматику южно-руського язика” по системі М. Греча – для шкіл є вона найліпша. Поручив мені тото владика, обіцяючи мені, що буде старатися аби-м був свячений». Граматична праця побачила світ 1845 року польською мовою і, крім багатого діалектологічного матеріалу, цінності для української науки не мала.

У 1845 році львівська консисторія дозволила, нарешті, висвятити Вагилевича. Одружившись з дочкою священика з Павлова, він дістав парафію (за іронією долі!) в Нестанищах, де перебував до нього М. Шашкевич. Тут Вагилевич написав чотири проповіді і надіслав до Росії, щоб там їх надрукували. Однак проповіді «по несуществованию надобности в издании особых проповедей на малороссийском наречии» здали до архіву.

Три роки пастирської праці (1846–1848 рр.) в повній ізоляції від середовища науки і культури стали випробуванням для Вагилевича, хитанням між служінням релігії і науці. І революційний 1848 рік поклав свого знака на долю Вагилевича як науковця. У серпні ц. р. він самочинно покинув парафію і повернувся до вируючого революційного Львова, де знову зійшовся з польськими діячами культури та очолив редакцію «Руського Дневника» (виходив кириличною і латинською графікою). Короткочасна революційна хвиля відпливла, забравши із собою у багатьох посади і регалії. У Вагилевича також, і він знову залишився без засобів до існування. У 1850 році Вагилевич робить відчайдушну спробу повернутися до церковної діяльності й отримати парафію. Йому дозволили, але тільки через реколекцію під пильним наглядом церковної влади. Але Вагилевич з невідомих причин завагався і прийняв протестантизм, в якому залишався аж до своєї передчасної смерті.

Нове віросповідування не принесло вченому ані морального спокою, ані заробітків. І це деякою мірою позначилося й на його науковій діяльності. Найбільшою заслугою Вагилевича в цей період життя (1851–1861 рр.) була участь у перевиданні 6-томного словника польської мови С. Б. Лінде.

Морально надломлений та відчуваючи непосильний тягар сумління із віровідступництвом, Вагилевич пише два листи до митрополитів Михайла Левицького (від 16.09.1854 р.) та Спиридона Литвиновича (від 2.10.1857 р.) з проханням дозволити повернутися до батьківської віри, пояснюючи ґрунтовно причини переходу його на  протестантизм. Однак церковна влада безкомпромісно відхилила останнє прохання Вагилевича.

Злиденне життя відомого на той час в Галичині і Європі вченого, малооплачувана робота із запорошеними архівними документами привели його до тяжкої грудної хвороби, і 10 травня 1866 року Вагилевич помер як протестант і як невідбутий вчений європейського рівня.

Забуття імені великого вченого на сумлінні його сучасників: серед протестантських поxовань загубилася його могила. Для нащадків збереглась лише символічна, як пересторога шанувати талант – дар Божий.