Достеменно невідомо, звідки титан націоналістичного руху і один із найбільших світочів греко-католицької Церкви взяли оте «Великого бажайте!». Можливо, прийшли до нього самі, мислячи своїм християнським і національним серцем. А можливо, свідомо чи несвідомо повторили слова із раніше прочитаної книги…

Напевно, і Йосип Сліпий, і Ярослав Стецько читали видану у 1922 році книгу о. Гавриїла Костельника «Пісня Богові». За задумом автора, ця книга мала бути відповіддю на «Так казав Заратустра» Фрідріха Ніцше. Інтимність і емоційність стилю, котрим Костельник написав один із найліпших своїх творів, і справді дозволяє провести певні паралелі з книгою видатного німецького філософа. Але якщо для Ніцше «смерть Бога» була чимось очевидним, то Костельника як практикуючого і щиро віруючого християнина турбувала не так констатація цієї смерті, як її переживання і пошук її причин. І саме в контексті «смерті Бога» філософ закликав своїх читачів «бажати великого».

«Горе мойому вікові – він погордив Божою мудрістю. – Говорить автор "Пісні Богові”. – (…) Ах, як висох дух мойого віку!» Саме на цьому тлі Костельник і закликав «великого бажати», тобто вирватися із «реальності», у якій «помер Бог»: «О, борці за великі речі! Ви – струни, на котрих Вселенна свої пісні грає! Ви – бунтарі проти тиранії буденності! Ломіть її межі, ломіть її обручі – широкої волі, широкого світла добувайте для малолітніх! Нехай об’явиться Божа сила і слава у темрявах ночі, за ґратами темниці. Нехай не втихає вітер Вселенної, нехай розвинеться образ Божої тайни, нехай виявляються великі діла Божі. Вчіть малолітніх великих речей жадати – жадати, любити і розуміти. Кричіть усіми голосами: "Великого бажайте!” Будіть зі сну малолітніх, нехай дивляться на зорі небесні, на небо безкрає».

Заклик «бажати великого» так і не знайшов відгуку у середовищі тогочасних українських богословів. Згодом і сам Костельник, ідучи за своїми бажаннями, зійшов зі стежки ортодоксії і… почав співпрацювати з Антихристом, що втілився в образі комуністичної імперії. Проте в українській думці усе ж таки з’явився надзвичайно потужний напрям, кредом якого можна вважати гасло «Великого бажайте!». Цим напрямом було сконцентроване навколо постаті Дмитра Донцова вісниківство, що кидало виклик і тогочасному «легальному» політикуму, і візантійській закостенілості духовенства, і колоніально заспаному українству загалом.

Вісниківське «бажання великого» означало нонконформізм, фанатичну віру, максимальне напруження волі. «Бажати великого» означало відкинути будь-які «орієнтації» – чи то на Польщу, щоб визволитися від Москви, чи то на Москву з її «українізацією», щоб визволитися від Польщі – і революційним шляхом іти до здобуття самостійної соборної держави. «Бажати великого» означало бути «аморальним», тобто не рахуватися із думкою колоніального і приспаного деструктивними ідеями суспільства, свято вірячи, натомість, у правоту власних ідей. «Бажати великого» означало, врешті-решт, зробити виклик одній із найбільших потуг того часу – нацистській Німеччині – і проголосити 30 червня 1941 року Акт відновлення незалежності української держави. Плебеї, які за часів німецької окупації  вірно служили новому господарю, а в післявоєнний час увійшли у природний для них образ «демократів», не розуміли цього кроку націоналістів. «Людина, яка одержима якоюсь великою ідеєю, з вірою в неї, фанатична і нетолерантна супроти псевдо-віри, – писав Ярослав Стецько, – ненависна для тих адораторів "малої”, "сірої” людини, що знає лише сьогоднішнє. Для таких людей всяке велике, величне – осоружне». Духовні карлики не розуміли націоналістів, націоналісти не розуміли духовних карликів…

Волюнтаристське «Великого бажайте!» постало з потреб національно-визвольної боротьби, але не тільки із них. Цей заклик також народився із усвідомлення чи відчуття духовної кризи, котра огорнула Західну цивілізацію. Сьогодні, як і період між двома світовими війнами, української держави немає, лиш замість польського та московського окупаційного режиму панує режим внутрішньої окупації. Водночас Західну цивілізацію продовжує лихоманити від недуг «Прогресу». За таких умов готичний імператив, заклик «бажати великого» залишається більш, ніж актуальним. Зрештою, тільки та культура є повноцінною, котра має «готичний» характер – спрямованість вгору і творче напруження волі. Якщо ж така культура не є панівною на рівні усього суспільства, на рівні системи, вона має втілитись на рівні революціонерів.

Ігор Загребельний