Так, безперечно, в наш такий важкий, небезпечний  для України  час віра в народі повинна б укріплюватись, зміцнюватись, а цього немає. Вона, ця віра, на превеликий жаль, з кожним днем слабне, любов до ближнього і до Господа остигає, а духовність, моральність суспільства, особливо сучасної молоді, різко падає. У чому ж полягає причина таких негативних явищ? Чому це відбувається? Адже держава, влада давно дозволила морально-духовне виховання учнівської молоді в навчальних закладах, де викладається курс  «Християнської етики». До відповідної роботи в цьому напрямку залучається громадськість, Церква. Уже ніхто не карає вчителя за його релігійні переконання, як це було у радянський період.

Мабуть, однією з причин того, що наша віра і любов до Господа Бога та до ближнього слабнуть, що люди не хочуть розкаюватись у своїх гріхах перед Сотворителем Неба і землі, є те, що ми отримали у спадок від радянської влади страшну бездуховність, виплекану на засадах войовничого атеїзму.

Іншою причиною знецінення християнських цінностей є те, що теперішнє молоде покоління надто прагматичне, меркантильне. Ми всі занадто вдарились в матеріальну сторону життя. Немов раковою пухлиною, молодь заражена невірством, скептицизмом, душа в неї лінива, байдужа до всього духовного, божественного, вічного. У гонитві за примарним щастям вона не має часу (краще сказати – не хоче) задуматись над вічними питаннями  життя і смерті, не шукає відповіді на питання: для чого я живу в цьому світі? Яка мета і смисл мого життя? Що мені дає віра, Христова істина, Божа наука?

А віра в Господа Бога, пізнання Його досягається не розумом, не інтелектом, а внутрішнім, душевним переживанням у собі Божої присутності. Але справжня віра, істинне пізнання Господа Бога дається тільки тій людині, тому християнину, котрий веде постійну боротьбу з гріхом, зі своїми злими пристрастями, звичками, спокусами, котрий всією душею прагне Бога, шукає Його і очищує свою душу у Святих Тайнах Покаяння та Євхаристії. «Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога», - говорить Христос у своїй Нагірній проповіді (Мт. 5, 8).

Подібно до того, як ми маленьке деревце висаджуємо в ґрунт, його поливаємо, підживлюємо, щоб воно не зів’яло, не всохло, а щоб воно росло в майбутньому і давало плоди, – так і нашу віру в Господа Бога, в Його Царство, у вічне життя, любов до нашого Сотворителя і до ближнього ми повинні підживлювати, підтримувати різними духовними практиками, зокрема щирою гарячою молитвою, добрими ділами, щоденним читанням Слова Божого, постом, прийняттям Святих Тайн.

Звичайно, все це стане можливим за умови, якщо такий благодатний стан душі християнин збереже до останньої миті свого життя. Бо саме в останні години і хвилини нашого земного життя диявол докладатиме неймовірних зусиль, щоб погубити нашу перелякану і немічну душу.

В історії Церкви, на жаль, відомі такі випадки, коли праведники силою Божою навіть чуда творили, а потім, упавши у страшний гріх гордості, зарозумілості, особливо в останні хвилини свого життя, йшли на вічну погибель.

А тому спасенною людиною треба вважати ту людину, того християнина, який до останньої миті свого життя перебуватиме у найтіснішій духовній злуці з Господом, живе Христовим життям, з трепетом і любов’ю виконує Його Святі заповіді, терпеливо несе свій хрест, ту чашу терпінь, яку премилостивий Господь йому посилає.

Отже, праведність, святість, духовна злука і спілкування – це не тягар, не мука для нашої душі, а найдосконаліше щастя, блаженний стан, який переживали подвижники Божі ще в цьому земному житті, і з яким перейшли у вічність. «Ярмо бо моє любе і  тягар мій легкий», – говорить Христос, наш Спаситель (Мт. 11, 30).

Тільки не будьмо байдужими до нашого спасіння, до вічного життя, до спасіння наших дітей, рідних, близьких, знайомих, дорогих і милих нашому серцю осіб. Якщо буде наше глибоке розкаяння в гріхах, наш болісний жаль і плач над нашими упадками, якщо ми справді щиро омиємо їх сльозами сердечного покаяння, - премилосердний Господь простить нам усі наші гріхи і провини. У цьому нас запевняє сам Христос: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте і відчинять вам. Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчинять» (Мт. 7, 7-8).

Тому крок за кроком долаймо нашу бездушність, байдужість, безвідповідальність, наше лінивство, недбальство, гордість, зарозумілість, зазнайство. Будьмо пильними, бо не знаємо ні дня, ні години, коли Господь перетне нитку нашого життя і покличе у вічність, на свій справедливий суд.  Найбільше біймося, щоб не перейти у вічність без покаяння.

Степан БОВТЮК / http://www.novazorya.if.ua