Після вчення Ісуса Христа про тісні ворота (Лк. 13:24) практикуючі християни прагнуть морального вдосконалення шляхом зосередження усіх сил на постійну боротьбу з перешкодами до святости, щоб під дією благодати брати участь у вічному житті. Це вдосконалення є процесом, у якому використовуються піст, молитва, послух та утримання як засоби осягнення вищої мети – спасіння. Апостол Павло у своїх листах вчить про духовне вдосконалення шляхом дотримання заповідей (Ді.24:16). Святі Отці пишуть про вправляння у чеснотах та різних способах осягнення праведности та благочестя. Досконалість залишається обов’язком кожного християнина і найбільше розкривається у словах Христа.

За вченням Церкви, будучи створеною на образ і подобу Бога, людина покликана до спілкування з Ним та до участі у Його бутті. Преп. Симеон Новий Богослов вчить, що внаслідок гріхопадіння Адама відбулася дисгармонія у сутності людини. Три частини душі, розумова, пристрасна і вольова, перестали виконувати функції, які належать до їх природи: розумова покликана шукати знання, вольовою – бажаємо пізнаного блага, а пристрасною змагаємося за нього. Але якщо ними користуватися неправильно, то ці частини душі здатні схилятися до пристрастей: вольова шукає утіхи та насолоди, розумова прагне гордости та слави, а пристрасна гнівається. Проте, людина, будучи свобідною, з допомогою Божої благодати здатна преобразитися на Божий образ, віднайти втрачену красу і встановити належний порядок сил душі через посередництво таїнств та особистого подвигу. Тому Христос дарує їй таїнства, які присутні у Церкві та є божественною силою, через яку діє Святий Дух. Таким чином всі недуги душі пов’язані з первородним гріхом людини, внаслідок якого вона втратила Божу благодать, а ум втратив зв’язок з Богом, піддаючись затьмаренню. Внаслідок цього душа людини схильна до пристрастей, а тіло, будучи у тісному зв’язку з нею, стало смертним і тлінним. Тому пристрасті є перешкодою для реалізації людського покликання і переображення природи. Преподобний Симеон Новий Богослов вчить, що почуття людини, які звикли до пристрастей, необхідно очистити і оберігати від тієї звички. Відбувається зцілення душі та набуття досвіду перед майбутніми спокусами.

Затьмарення душі виникає тоді, коли людина дає свободу своїм почуттям. Максим Ісповідник вчить, що сатана намагається розбудити у розумі пристрасні думки, які згодом будуть потребувати свого втілення. Людину, яка перебуває під їх впливом, він називає в’язнем, адже пристрасні думки мають здатність спустошувати серце, яке є храмом Божим. Будучи живою за суттю, душа стає мертвою, оскільки втрачає правдиве життя – благодать Святого Духа. Таку людину св. Павло, а з ним і отці називають «плотською», оскільки вона нездатна прийняти благодаті. Вони твердять, що внаслідок грішного життя серце людини мертвіє, а розум затьмарений пристрастями настільки, що не усвідомлює цього. Затьмарення ума виявляється у вчинках та словах людини, оскільки вона говорить із повноти свого серця. З цього випливає, що слабість душі полягає у її нечистоті, оскільки в розумі людини зароджуються пристрасні помисли. Тому діяльність Церкви полягає у лікуванні та оживленні мертвої від гріха душі, яка втрачає правдиве життя – благодать Божу – і уподібнюється до тваринної. Згідно зі вченням святих отців зцілення душі полягає у осягненні стану безпристрасности, любови, споглядання Бога. Його радять починати зі зцілення ума, бо через нього оскверняється вся душа і також зцілюється вся особистість. Григорій Палама вчить, що душа має здатність навернутися, бо вона є образом Божим, якого не можемо втратити, тому шляхом зростання в чеснотах душа просвітлюється і отримує присмак вічного життя. Він каже, що ми маємо вправлятися, щоб вигнати із тіла закон гріха, підкоряючи його контролю ума, встановлюючи для кожного члена тіла належні їм закони. Тому ми спрямовуємо свої відчуття до стриманости, пристрасну частину душі до любови, а розумну покращуємо, знищуючи все, що перешкоджає сходженню помислів до Бога. Цей процес отець називає трезвінням душі, яке дає можливість побачити благодать у чистоті свого серця. Ознакою чистоти думки і совісти є свобода від пристрастей, очищення ума і повна відкритість людини на дію Святого Духа, який займає місце пристрастей.

Святі отці вчать, що процес осягнення досконалости має свої рівні. В основі лежать два принципи: духовне життя християнина та участь у церковній традиції. Духовне життя полягає у переображенні людиною своєї особистості, а участь у церковній традиції зводиться до засвоєння досвіду Церкви.

Початковий ступінь вдосконалення полягає у внутрішньому наверненні людини до Христа. У ньому найбільше переплітається співдія Божої благодати та свобідної волі людини. Таке навернення, будучи основою життя християнина, порівнюється із Тайною Хрещення, яка має значення смерти для гріха і воскресіння для святости. У цьому процесі в особистості людини народжується нове духовне життя – віра, яка прагне прийняти Христа у своє серце, осягнути спілкування з Ним, а в кінцевому результаті – з’єднатися з Христом. З вірою людина переносить увагу із себе на особу Христа і позбавляється егоїзму. Саме таким звертанням характеризується початок нового життя, яке здійснюється через покаяння. Людина зрікається своєї егоїстичної волі, яка прагне задоволення своїх бажань, а її місце займає Божа воля. Тому тут є потреба вольової рішучости людини у відкиненні гріха. Благодать Святого Духа дає християнинові силу встояти перед зовнішніми впливами і задіяти волю з відчуттями тіла до боротьби із самим собою. На цьому етапі отці пропонують мінімальне дотримання моральних норм і правил. Йоан Ліствичник радить робити добро залежно від можливостей людини і уникати гордости, неправди, ненависти та инших вад, які під силу людині подолати. Також пропонує людині брати активну участь у житті Церкви: дотриманні посту, прийнятті Тайни Євхаристії та виконанні инших церковних заповідей. На цьому етапі для духовного зросту людини важливий не так результат, як зусилля. У ньому людина продовжує залишатися у своєму середовищі, але її спосіб життя вирізняється від попереднього тим, що вона намагається не грішити. Таких людей ми називаємо практикуючими християнами, які не тільки прийняли Тайну Хрещення, але й можуть на цьому рівні аскетичного життя бути достойними дітьми Христа і Церкви.

Проте з актом навернення і покаяння в сутности людини переміна торкнулася лише її духа, але стан инших її сил залишається незмінним, оскільки вимагає чогось більшого, ніж рішучість. Тому актом навернення релігійно-моральне життя християнина тільки почалося і є початковим ступенем, який повинен безперервно розвиватися впродовж цілого життя для переміни усієї природи людини. У цьому процесі все духовне життя християнина полягає у переході від розумового до живого та дієвого богоспілкування. Такий процес вдосконалення тісно пов’язаний із подоланням перешкод, які містяться у природі особистости: зміну психофізичної схильности та діяльности людини, яка не звикла до обмежень та позбавлень. Після навернення сили християнина залишаються непристосованими до нового життя і схильні до гріха. Дух людини хоч і ненавидить гріх, проте тіло і душа йому не співдіють, бо затьмарені пристрастями. Тому християнин повинен противитися „самому собі”, примушуючи себе до добра.

Освячення особистости християнина дією Божої благодати відбувається залежно від успіху здійснення рішення, яке він прийняв при наверненні. Пройшовши перший етап з перенесенням центру волі з себе на Христа, наступний спосіб життя залежить від участи свобідної волі у намірі прагнути до досконалости. Згідно з навчаннями отців Божа благодать не пройняла повністю особистість людини і не преобразила її в повноті, оскільки бажання грішити послаблюється, але ще залишається у формі спокуси, яка має свій вплив на розум і дух християнина. У волі залишаються нахили та пристрасті, які перешкоджають на шляху до праведности, відволікаючи до гріха. Тому наступний подвиг боротьби людини з гріхом потребує від неї значно більших зусиль для того, щоб відкрити свою особистість на вплив благодати і зростання у чеснотах. У такому проникненні благодаті Св. Духа в особистість полягає уся подальша життєдіяльність християнина.

Кінцева ціль християнина полягає у звільненні його моральної діяльности від будь-якої можливості вчинення гріха та в спілкуванні з Христом у любові. Його особистість повинна бути пройнята Божою любов’ю, яка дає відчуття блаженства, що не може зрівнятися з жодним задоволенням чи радістю і є найбільшим благом. Таким чином пристрасті відходять на задній план і зникають у духовному світі християнина, який пройнятий світлом Божої любови. Єдина нагорода для нього полягає у свідомості служіння Богові – своєму Творцеві, а собі на спасіння у Царстві Небесному.

Микола ПАЛЮХ
www.livingrosary.org.ua