Ген-ген, за обрієм, за широкими безкрайніми степами розкинувся блакитно-прозорий, наче з кришталю, небокрай. Десь далеко, у високості небес, видніється жайворонок. Він наймелодійніше виводить свою пісню, а малому Тарасові здається, що то його доля така мелодійна і радісна, як жайворонкова музика. Та Тарасова доля набагато ближче до нього, вона майже завжди з ним, – чорна тінь за плечима.

– Поглянь, поглянь, – гукає Тарас до Оксани, – он там, за тим високим стовпом, що підпирає на плечах мало не півнеба, моя доля.

– Та ну тобі, Тарасе! Скажеш таке, – говорить Оксана, а самій не терпиться почути, яка вона – доля Тарасова.

– Та ти просто не бачиш її!

– А ти бачиш? – запитує дівчина.

– Звичайно! Там, за стовпом – край землі, а біля нього вільні ненька, батько... А ще – нема пана... Стоїть великий монастир і нема ні одного дяка...

– І все?

– Ні, не все. Далі біленькі хати, зелені садочки, мої землі... А хочеш, я намалюю твою долю? – питає малий Тарас у Оксани.

– Я не знаю, чи хочу, чи ні.

– А я знаю. Твоя доля, Оксано, безкрайня як ромашкове поле, а пахне свіжим молоком і хлібом. І йдеш ти по тому полю ромашок з вінком на голові.

– Чудний ти, Тарасе, що у мене спільного з тим полем? Хіба те, що я вінок з ромашок вмію плести.

Тарас примостився ближче до куща калини, де трохи вогкіша земля і заходився патичком малювати на землі. Оксана збирала ромашки і складала їх у фартух, а потім взялась плести з них вінок і співати. Малий Тарас приліг на траву, закривши долонею яскраве сонце.

– Ой як гарно! – скрикнула Оксана, глянувши на малюнок. – А це тобі, за долю, – простягнула Тарасові, а другий, невеличкий, поклала коло своєї долі, намальованої на сирій землі.

– А знаєш що, Оксано, я піду туди, за стовп, шукати долі, а коли знайду – вернуся за тобою.

– Ой, Тарасе, ти б не ходив, дорога неблизька...

– Я вернуся за тобою, лише не кажи Катерині і братові...

Малий Тарас побіг у степ, за ним поснувала його доля. Перекотиполем біг не обутий сирота по чистій, як лілея, українській землі, біг, розгорнувши, як птах, руки, біг за жайворонком в небі...

Високо видніє місяць, і на землю падає найпрекрасніша і найніжніша, що може бути на Україні, ніч. Ніч справжня: з хрущами, з цвіркунами, з п’янким запахом трав і червонуватим, згасаючим обрієм. Натомлені люди лягають одпочити, лише в Шевченковій хаті неспокій – пропав малий Тарас.

Раптом чується скрипіння возів – наближається чумацька валка. Чумацький віз зупиняється перед хатою Шевченків.

– Тарасе, ти? – гукає Катерина. – Де тебе носило?

– Казав, що йшов шукати долю, – обізвався сивовусий чумак. – Лише не лайте його. Хлопець ваш славний.

– Та яке ж лаяти? Добре, що живий вернувся. Спасибі вам, що привезли нашого волоцюгу, – дякує Катерина, обнімаючи Тараса.

– Знаєш, Катре, я думав, що там, де той великий стовп впирається в небо, моя доля.

– І була, Тарасе, доля там? – спитала журно Катерина.

– Не було... але я знаю, ще один стовп – вона там. Ти не плач, Катре, коли я знайду свою долю, то заберу тебе з собою і Оксану, всіх односельців, всіх нещасних, бо моя доля – то доля неньки України... А я її таки знайду.

Н. ШИМАНІВСЬКА, 13 років.

с. Нижнів Тлумацького району.

www.novazorya.if.ua