Любов лагідна. В чому полягає лагідність любови? Вона терпить від інших різні неприємності, а сама не лише нікому нічого злого не робить, а навпаки - всі терпіння і біди інших вважає своїми, входить у їх терплячий, страждаючий стан і старається різними способами допомогти. Так, як єлей, вилитий на рани, їх загоює, приносить терплячій людині полегшу, так і лагідність загоює різні наші терпіння, які ми зазнаємо в нашому житті. Чеснотлива людина, бачачи, що іншим людям погано, не буде спокійною доти, доки не подасть руку допомоги терплячій особі.
Там, де палає "вогонь ненависті і гніву", лагідна людина буде старатися різними способами його погасити, щоб людське серце знову віднайшло мир і задоволення. Лагідна вдача людини візьме на свої рамена частину страждань, щоб ближньому стало легше. Святий Йоан Ліствичник так навчає про лагідність: "Лагідність - це непорушний стан душі, що залишається незмінним серед лиха й добра, в пониженні і похвалі. Раннє світло випереджає сонце, а предтеча всякої покори - це лагідність... Лагідність - це скеля, що стоїть у морі неспокою, ломить усі хвилі, що вдаряють об неї, сама, однак, залишається непорушною. У лагідному серці Господь перебуває, а неспокійна душа є оселею диявола. Лагідна душа - це престол простоти, а гнівливий розум - це творець лиха" (св. Йоан Ліствичник, Слово 24).
Любов не заздрить нічому, чим людину обдарував Господь Бог: ні зовнішньому добру, ні успіхам у навчанні і праці, ні в речах матеріальних і духовних. Тому що це суперечить її природі. Бажати іншим людям добра, щастя, благословення, успіхів, благополуччя - завдання людини, яка любить. Хоч сам я можу не посідати тих речей, але радію, коли мій ближній їх посідає.
Любов не чваниться - не виноситься над іншими. Так багато у своєму житті зустрічаємо чванливих людей. Це люди, які себе ставлять вище інших у словах, ділах, судженнях, манерах, поведінці, завжди "сунуть свого носа до чужого проса"; вчинки такої людини здебільшого є легковажними, без всякої розсудливості і поміркованості, які приносять іншим неспокій, тривогу, залишають після себе слід замішання, непорозуміння і гніву. І навпаки: людина, яка любить, діє дуже обачливо, помірковано, спокійно, розважливо, зважає нате, щоб нікому не завдати болю, шукає, якби робити добро для інших, але в цьому не виноситься, а все робить без реклами, галасу, в спокої.
Любов не надимається - не гордиться. Там, де є правдива любов, ніколи немає найменшого прояву гордості, бо: "Гордість - це вершина зла, корінь і джерело всякого нечестя..Хоча б ми визначалися постом, молитвою, милостинею, чистотою або якоюсь іншою чеснотою, - все те без покори розпадеться і загине" (святий Йоан Золотоустий, Гомілія 15, на Мт. 5,1-3). Людина, яка живе в любові, ніколи не може бути гордою, бо всі дари, які має, приписує як заслугу не собі, а Господу Богу.
Любов не бешкетує. Любов невередлива, вона приймає все, ніким не погорджує, для добра ближнього вона буде виконувати найтяжчу, найпринизливішу працю, аби це було на благо ближніх.
Любов не шукає свого. Найвищий ступінь смирення, покаяння, благоговіння, вірність і відданість Господу Богу виявляється у поклонінні і падінні ниць. Молитва на колінах, лицем до землі бере свій початок зі Старого Завіту. Так робить патріарх Авраам, коли Господь сказав йому: "Я - Бог всемогутній. Ходи зо мною і будь бездоганний. Я зроблю союз мій між мною й тобою й розмножу тебе вельми-вельми". І припав Аврам на лице своє до землі, а Бог сказав до нього: "Ось мій союз з тобою: Ти бо станеш батьком многоти народів. Отож уже більше не зватимешся Аврам, лише Авраам буде твоє ім'я, бо батьком многоти народів я тебе зроблю" (Бут. 17,1-5).
Як вчинив Мойсей, коли Господь Бог об'явився йому на горі Хорив у вигляді палаючого куща? "Побачив Господь, що він наближався подивитись, тай кликнув до нього з-посеред куща: "Мойсею, Мойсею!" І відповів той: "Я тут!" І сказав: "Не наближайся сюди! Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш - земля свята". А далі: "Я - Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова". І закрив Мойсей лице своє, боявся бо дивитися на Бога" (Вих. 3,4-6).
Впавши лицем до землі, Мойсей і Арон просять помилування для ізраїльського народу: "І припали вони обличчям до землі й сказали: "О Боже, Боже духів усіх живих! Один чоловік согрішив, а гнів би Твій мав бути на всю громаду?" (Чис. 16, 22). Цар Соломон заносить молитву до Господа Бога при посвяченні святині: "І став Соломон перед жертовником поперед ізраїльської громади й зняв свої руки, - Соломон зробив був мідне підвищення, 5 ліктів завдовжки, 5 ліктів завширшки й 3 лікті заввишки, й поставив його серед двору, - тож став він на ньому, припав на коліна поперед ізраїльської громади, простягнув руки до неба і промовив.!'. (2 Хр. 6,12-13).
У Новому Завіті ми ще більше зустрічаємо прикладів молитви-благання на колінах. Мудреці, які прийшли із Сходу до Божої Дитини: "Увійшли до хати й побачили Дитятко з Марією, матір'ю Його, і, впавши ниць, поклонились Йому; потім відкрили свої скарби й піднесли Йому дари: золото, ладан і миро" (Мт. 2,11). Коли Христос Спаситель пішов в околиці тирські та сидонські, жінка ханаанянка вийшла з тих околиць і кричала за Ісусом, щоб Він оздоровив її дочку, яку страшенно мучив біс. В який спосіб вона підійшла до Ісуса? Слово Боже нам говорить: "Та ж підійшла і, вклонившись Йому в ноги, каже: "Господи, допоможи мені!" (Мт. 15,25). В іншому місці читаємо: "Коли ж прийшли до народу, тоді приступив до Нього один чоловік і, припавши Йому до ніг, каже: "Господи, змилуйся над моїм сином, бо він причинний і тяжко нездужає: часто кидається в огонь, часто й у воду" (Мт. 17, 14-15.) Біснуватий: "Побачивши здалека Ісуса, він прибіг, уклонився Йому і закричав великим голосом: "Що мені, тай тобі, Ісусе, Сину Всевишнього Бога? Заклинаю тебе Богом: Не муч мене!" (Мр. 5,6-7). Про старшину синагоги Яіра читаємо: "Аж ось приходить один із старшин синагоги, Яір на ім'я, а побачивши Його, упав Йому до ніг і благав Його вельми, кажучи: "Дочка моя вже на сконі. Прийди, поклади лишень на неї руки, щоб видужала й жила" (Мр. 5, 22-23). Що вчинила жінка, яка дванадцять років страждала на кровотечу?: "Жінка ж, налякана й тремтяча, - знала бо, що сталося з нею, - приступила, впала перед Ним та й повіла всю правду. А Він же їй: "Дочко, тебе спасла віра твоя. Іди в мирі й будь здорова від своєї недуги" (Мр. 5, 33-34). Після невдалої ловитви риби, коли Апостоли за наказом Христа ще раз закинули свої сіті у воду і "піймали велику силу риби, і їхні сіті почали рватися": побачивши це, "Симон Петро, припав до колін Ісуса й каже: "Іди від мене, Господи, бо я грішна людина" (Лк. 5, 8). Хворі, як тільки бачила Христа Спасителя, приходили до Нього з великою покорою: "І от, як Він був в однім з міст, з'явився чоловік, увесь у проказі. Побачивши Ісуса, він упав ниць і почав Його благати: "Господи, якщо Ти хочеш, можеш мене зробити чистим" (Лк. 5,12). Марія, сестра Лазаря,". прийшовши туди, де був Ісус, і побачивши Його, впала Йому до ніг і сказала Йому: "Господи, якби Ти був тут, то мій брат не вмер би!" (Йо. 11,32).
Апостоли, яких вибрав Спаситель для того, щоб голосили слово Боже і проповідували благу вість усьому сотворінню, були найближчі до Христа Спасителя. Вони разом з ним ділили радості і переживання, голод і холод. Вони настільки стали близькими, рідними до Христа Спасителя, що Він на Тайній Вечері промовив такі слова: "Це моя Заповідь, щоб ви любили один одного, як Я вас полюбив. Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає. Коли ви робите все, що Я вам заповідаю, то ви-друзі мої. Тож слугами вже не називатиму вас: слуга не відає, що його пан робить. Називаю вас друзями, бо все Я вам об'явив, що чув від Отця мого. Не ви мене вибрали, а Я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли, та щоб тривав ваш плід, а й щоб усе, про що б ви тільки попросили в Отця в моє ім'я, дав вам. Ось, що вам заповідаю: щоб ви любили один одного!" (Йо. 15, 12-17). Хоча Ісус Христос називає Апостолів своїми друзями, проте вони свідомі того, що Він є Богочоловік. І ставляться до Нього, як до Божого Сина, якому належить від грішної людини честь, слава і поклоніння.
Апостоли Петро, Яків та Йоан, котрих Ісус Христос взяв із собою на гору Тавор, де преобразився, почули голос із-за хмари: "Це - мій улюблений Син, що Я Його вподобав: Його слухайте". Почувши це, учні впали обличчям до землі й злякались вельми" (Мт. 17,5-6). В іншому місці читаємо, як учні Христові перепливали на другий бік моря, і коли їхній човен стали кидати хвилі врізнобіч, бо вітер був супротивний, вони вельми налякалися за своє життя. Тоді Ісус іде до них по воді. Між ними зчинилася велика паніка, вони почали кричати, що бачать привида. Христос їх заспокоїв, щоб вони не боялися, що то Він, їх Учитель. Тоді Апостол Петро промовив: "Господи, коли це Ти, повели мені підійти водою до Тебе!" "Підійди!" - сказав Ісус. І вийшов Петро з човна, почав іти по воді і підійшов до Ісуса; але, побачивши, що вітер сильний, злякався, почав потопати й крикнув: "Господи, рятуй мене!" Ісус же притьмом простягнув руку, вхопив його і мовив до нього: "Маловіре, чого засумнівався?" І як увійшли до човна, вітер ущух. А тоді ті, що були в човні, вклонилися йому до ніг, кажучи: "Ти істинно - Син Божий!" (Мт. 14,28-33).
Приклад молитви на колінах дає наш Спаситель Ісус Христос: "Тоді вийшов Він і пішов, як звичайно, на Оливну гору. Слідом за Ним пішли і Його учні. Як же прибув на місце, Він сказав їм: "Моліться, щоб не ввійти в спокусу". І сам відійшов від них так, як кинути каменем і, ставши на коліна, почав молитися: "Отче, коли Ти хочеш, віддали від Мене цю чашу, тільки хай не моя, а Твоя буде воля!" Тоді з'явився Йому Ангел з неба, що підкріплював Його. Повний скорботи та тривоги, ще пильніше молився, а піт Його став, мов краплі крови, що падали на землю" (Лк. 22, 39-44).
Дзвін з Фатіми 2(37), березень-квітень 2008 р.Б. / http://www.saintjosaphat.org
