Ісус, даючи пізнати нам правду про вогненне пекло, водночас з усією Божою непогрішимою повагою до Свого слова відкрив, що у пеклі панує пітьма. У Євангелії св. Матея Він називає пекло кромішньою темрявою: “Киньте геть у темряву, - говорить Він про чоловіка, що не був вбраний у весільну одіж, - у темряву кромішню! Там буде плач і скрегіт зубів”(Мт 22, 13). В іншому місці Святої Євангелії, у Апостольських листах, дияволи називаються “князями темряви, силами ночі”. У листі до Солунян св. Павло пише: “Всі ви - сини світла й сини дня. Ми не належимо ані ночі, ані темряві” (1 Сол. 5, 5).
Темрява пекла матеріальна, почуттєва, як і пекельний вогонь. Ці дві істини не заперечують одна одну. Адже природа й дух пекельного вогню - це щось абсолютно відмінне від світла. Правда, вогонь у своєму природному стані, створюючи із газів полум’я, звичайно дає світло, але у пеклі стихія вогню, залишаючи незмінною свою природу, набуває ще й інших надприродних властивостей, яких немає у цьому світі.
Так, посилаючись на св. Василія Великого, навчає нас св. Тома Аквінський: “Силою Бога, - говорить він, - світло вогню буде відокремлено від його властивості палити. Та його палюча сила й стане мукою для проклятих”. Далі святий додає: “Всередині землі, де знаходиться пекло існує лише темний, понурий, наповнений димом вогонь”. Вогонь, що подекуди вивергається з кратерів вулканів, підтверджує це припущення.
Отже, у пеклі пануватиме, “кромішня темрява”, а в поодиноких просвітах прокляті бачитимуть страшні знаряддя своїх страждань. “Вони бачитимуть, - говорить св. Григорій Великий, - у вогні й темряві при світлі пекельного полум’я тих, кого вони потягли за собою у вир на прокляття, і це примножуватиме їхні страждання”. Страх, який викликає темрява вже тут, на землі, це лише слабкий відбиток того, якими страшними є страждання, породжені лише пекельною темрявою.
Свята Тереза Авільська розповідає, що під час однієї з’яви Ісус Христос запевнив її у вічному спасінні, якщо вона й далі служитиме й любитиме Його. Однак, щоб підсилити страх гріху й пекельних мук, які тягне за собою гріх, показав їй місце, у якому вона опинилася б у пеклі, якщо б схилилась до забав й марноти.
“Якось, - говорить св. Тереза, - під час молитви я, невідомо як, перенеслася разом з душею і тілом у пекло. Я відразу зрозуміла, що Ісус Христос хотів показати мені місце, яке приготували мені дияволи і на яке я би заслуговувала за свої гріхи, якщо б не змінила свого життя. Це тривало лише мить, але до кінця життя я не зможу цього забути.
Вхід у цю катівню був схожий на піч: низький, темний та тісний. Дно скидалося на огидну смердючу калюжу, наповнену отруйними зміями. У кінці виднівся мур, а у вибитому в нім отворі я побачила себе. Жодними словами неможливо передати того, що я там вистраждала. Цього просто не в силі збагнути. Я відчувала у своїй душі якийсь вогонь, котрий важко описати, і разом з тим моє тіло корчилося від страшних мук. У своєму житті я перенесла чимало різних страждань, на думку лікарів, найтяжчих з можливих (нервові судоми, під час яких я втрачала координацію рухів), проте це було ніщо в порівнянні з пекельними муками. Та тілесні муки здаються мізерними в порівнянні з муками душі. Це були такі болючі терзання й стискання серця, такий розпачливий і страшний сум, що мені його не можливо описати. Там кожна хвилина наповнена смертельним страхом. Не знаходжу слів, щоб змалювати той внутрішній вогонь і розпач. У тому страшному місці зникає будь-яка надія на потіху. Там дихають їдким смердючим повітрям. Так я страждала у тісному куті, де була ув’язнена. І самі стіни цього темного льоху, на які страшно було дивитись, гнітили мене своїм тягарем. Усе тебе там душить, ані промінчика світла, лише темрява найчорнішої ночі. Проте, о страшна таємнице, хоча не блимне там найменший вогник, видно усе найогидніше для людського ока.
Наступного разу Господь показав мені глибше пекло із тортурами значно жахливішими, призначеними за певні провини. Позаяк, я не каралася ними, вони не лякали мене так сильно. У першій візії Небесний Учитель дав мені відчути не лише внутрішні, але й зовнішні муки. Без сумніву, моє тіло страждало. Не знаю, як це сталося, але я зрозуміла: це була велика ласка, мій Спаситель продемонстрував, від яких покарань мене врятувало Його Милосердя. Все, що можна почути про пекло, що розповідають нам книги про різноманітні покарання і страждання, якими дияволи мучать проклятих грішників - усе це ніщо в порівнянні з дійсністю. Різниця між ними така сама, як між людиною та її портретом. Горіти у вогні на цьому світі набагато приємніше, ніж у тому вогні, в якому грішники палатимуть у потойбічному світі. Після цього видіння, - пройшло вже більше шести років, - але і тепер, пишучи це, мене охоплює такий жах, що стигне кров у жилах. У терпінні мені досить лише пригадати ці моторошні картини, і відразу усі страждання на цьому світі здаються мені дріб’язковими. Я навіть вважаю, що ми часто скаржимося без причини.
Я просто дивуюся, що прочитавши стільки книжок про пекельні муки, мала про них таке далеке від істини уявлення. Я не боялася їх так, як слід було б. Мій Боже, про що я думала і як могла вести такий спосіб життя, який неминуче штовхав мене у страшну безодню? О, мій Божественний Спасителю, будь благословенний навіки! Ти відкрив мені, що полюбив мене більше, ніж я сама себе! Скільки разів Ти рятував мене від того чорного льоху, і скільки разів я поверталась туди всупереч Твоїй волі!
Це видіння збудило в моїй душі невимовний біль за душі грішників, що йдуть на прокляття. Воно наповнило мене палким прагненням працювати задля їхнього спасіння. Відчуваю, що тисячу разів пожертвувала би своїм життям, аби врятувати хоч би одну душу від цих страшних мук.
О, коли б віра кожного з нас могла змінити те видіння! Якщо б згадка про “кромішню темряву”, у яку потрапляють, наче ганебні трупи і погорда між мерцями (Муд. 4, 19), прокляті, змогла б завадити нашим спокусам й зробила б з нас справжніх дітей світла!”
Крім вогню і темряви, у пеклі існують інші покарання і муки. Цього вимагає Божа справедливість. Позаяк прокляті по-різному грішили, й кожне з їхніх почуттів провинилося у більшій чи меншій мірі, то і в осудженні повинна торжествувати Божа справедливість, аби було покаране те, що согрішило, згідно зі словами Святого Письма: “Чим хто грішить, тим і карається” (Муд. 11, 16).
І знову вогонь, страшний і надприродний, стане знаряддям різних мук. Цей вогонь особливо каратиме те почуття, яке спричинило найбільше до гріха. І за кожний свій гріх, за кожну свою негідну пристрасть, вкинутий у вогонь і кромішню темряву, проклятий - як говорить Євангелія - скреготітиме зубами у безмежному розпачі й гірко плакатиме над своїм минулим, яке вже не виправити. “Там буде плач і скрегіт зубів” (Мт. 24, 51). Це слова Самого Бога!
“Цей плач проклятих, - як стверджує св. Тома, - це плач душі, а не тіла”. Навіть після воскресіння, коли тіла проклятих набудуть людських ознак, вони все ж будуть вже здатні до якихось дій і вчинків. Наприклад, фізична реакція організму виділяти сльози там затратиться”.
А тепер, любий читачу, уяви собі, що станеться під впливом вогню і темряви з очима проклятого. Ті самі очі, які стільки років служили йому для заспокоєння гордості, марнотності, хтивості й розкомплексованості! А з його вухами, відкритими до сороміцьких розмов, до брехні, наклепів і безбожних глузувань! А з його язиком, устами - знаряддям стількох гріхів, стількох гріховних насмішок, такої ненаситності! А з його руками, що шукали, писали і розносили чимало негідних речей, вчиняли злочини (Зокрема найогидніші в історії людства - вбивство ненароджених дітей!!! - прим. Ред. ). З його розумом - знаряддям мільйонів найрізноманітніших думок! З його серцем - місцем зіпсутої волі та злих почуттів. З усім його тілом, задля якого він жив, забаганки, прагнення і пристрасті якого так радо задовольняв!
Все в ньому каратиметься окремою мукою, крім загального покарання прокляттям, Божого осудження і вогню. Який жах!
Але і це ще не все! Св. Тома, посилаючись на святих Отців, пише: “На кінцевій стадії очищення світу відбудеться повний поділ стихій. Все чисте і шляхетне перебуватиме у Небі для слави благословенних. Все брудне і низьке піде у пекло для покарання проклятих. Отже, як усе для вибраних даруватиме радість, так проклятим усе завдаватиме страждання”.
І нарешті Сам Ісус Христос виголосив вирок, який винесе на Останньому Суді: “Ідіть від Мене геть, прокляті, у вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його” (Мт. 25, 41). У вогненній пекельній безодні прокляті приречені вічно перебувати в огидному товаристві диявола та його ангелів. Якщо на цьому світі людині подекуди легше, бо вона не самотня у стражданні, то проклятому перебування у товаристві злих духів та інших грішників лише помножуватиме розпач, озлобленість духа й тілесний біль.
Ось той мізер, відомий нам з Божого Одкровення і науки Церкви про різні муки, котрі терпітимуть безбожники, богохульники, грішники, злодії, пияки, вбивці, пихаті, лицеміри, - усі закоренілі й затяті грішники.
Та найжахливіше те, що ці муки триватимуть вічно.
Наведені нижче видіння - сни св. Івана Боско про пекло, є уривками з книги під назвою “Сни і видіння св. Івана Боско”. Ці видіння мали надприродний характер, бо Сам Господь Бог промовляв до св. Івана Боско. Про це неодноразово підкреслював святий, таким їх визнала й Свята Церква.
Сон про пекло справляє страшне і приголомшуюче враження. Упродовж сну отцем Боско керують безпосередньо сили з Неба. Правда у ньому показана ясно і конкретно. Хто грунтовно вивчить його і як слід задумається, той перестане легковажно говорити про гріх і про пекло. Провідник чітко накреслив демаркаційну лінію о. Боско, за межами котрої не існує ані любові, ані приязні, ані жодної потіхи. Там панує лише розпач тих, хто йшов за голосом зіпсутого світу.
В неділю, ввечері, 3 травня 1868р., в урочистість опіки Святого Йосифа, о. Боско відновив розповідь серії снів, про які він попередньо розповів своїм духовним синам і вихованцям.
Я прагну розказати вам новий сон, котрий глибоко пережив. Це - підсумок тих видінь, про які я розповідав вам останнього четверга і п’ятниці, і які жахливо мене втомили. Вночі, 17 квітня, огидна жаба ледь не проковтнула мене. Опісля якийсь голос промовив до мене: “Чому їм про це не розказуєш?” Я повернувся і побачив шляхетного чоловіка, що стояв біля мого ліжка. Відчуваючи провину перед своїми хлопцями, я спитав: “Про що ж я маю їм розповісти? “
- Все, що бачив і чув у своїх останніх снах, про що хочеш довідатися, і що бачитимеш завтра вночі!” Після цих слів постать зникла.
Увесь наступний день я провів у роздумах про страшну ніч, що була переді мною. Коли ж настав вечір, я не відважувався лягти у ліжко. Сама думка про нічні жахи наповнювала мене страхом. Нарешті, не без зусиль, я ліг.
Прагнучи відтягти момент занурення у сон, я приклав подушку до спинки ліжка і так, напівсидячи, заснув. Та сама особа, яку я бачив попередньої ночі, одразу з’явилась біля мого ліжка. (Отець Боско часто називав її “Людина у шапці”).
- Встань і йди за мною! - сказав він.
Я поспішив за ним. “Куди ти мене ведеш”, - запитав у нього.
- Неважно. Побачиш сам.
Він завів мене на широку безмежну рівнину. Справжня пустеля, без ознак життя. Я не побачив там ані єдиного дерева, ані найменшого струмочка, ані живої душі. Навкруги були лише рештки рослинності. Я не здогадувався, де знаходжуся і що тут робитиму. За мить я втратив з поля зору мого провідника, тоді моя душа наповнилася страхом: загину самотньо. Нарешті я побачив своїх друзів: о. Руа, о. Франческо й інших, що наближалися до мене. Я з полегшенням зітхнув і запитав:
- Де я?
- Йди за мною і сам побачиш!
- Гаразд, я піду за тобою.
Провідник вів, а я мовчки йшов за ним. Нарешті я побачив якусь дорогу.
- А тепер куди? - запитав я у провідника.
- Туди, - відповів він коротко.
Ми вийшли на чудову, широку, з бездоганно викладеною бруківкою дорогу. “Дорога грішників викладена камінням, а на її кінці - прірва пекельна” (Сир. 21, 10). Уздовж дороги тягнувся красивий живопліт, оздоблений чудовими квітами. Найчастіше троянди вихиляли свої голівки із зеленого тину. На перший погляд дорога виглядала рівною і зручною. Я вийшов на неї, нічого не підозрюючи, але дуже скоро побачив, що вона майже непомітно похиляється донизу. І хоча я не зауважив, що ця дорога стрімка, проте відчував, що рухаюся так швидко, начебто я пересувався в повітрі. Дійсно, мене щось несло так, що ногами я майже не торкався землі. У моїй голові промайнула думка про повернення: воно буде, напевно, довге і мозолисте.
- Як повернутися в Ораторій?4 - голосно крикнув.
- Не турбуйся”, - відповів мій провідник. - Всемогутній вчинить, що повернешся. Той, хто скеровує тебе сюди, спроможний повернути назад.
Однак дорога і далі повела донизу. Під час цього спуску вздовж уквітчаного тину я усвідомив собі, що багато ораторіянців, а також інших невідомих мені хлопців, йдуть за мною. Раптом я опинився посеред них. Вдивляючись в їхні обличчя, я побачив, як щомиті хтось з них падав на землю. Однак якась невидима сила волочила їх далі й втягувала у прірву, схожу на розпалену піч.
- Чому ці хлопці падають? - запитав я у свого супутника. “Горді сховали на мене тенета... і розп’яли сітку при дорозі” (Пс. 140, 6).
- Придивись краще, - відповів провідник.
Я зробив, як він радив, і побачив пастки, одні при самій землі, інші на рівні очей, але всі досконало замасковані. Хлопці, не усвідомлюючи небезпеки, потрапляли у сіті. Вони спотикалися за них, переверталися у паніці по землі, розмахуючи ногами і руками у повітрі. Якщо їм вдавалося встати на ноги, якась невидима сила тягнула їх до прірви. В одних ці сіті огортали голову, в інших шию, руки, ноги, плечі. У будь-якому випадку раніше чи пізніше їх все одно валили на землю. Приховані пастки при самій землі було дуже важко зауважити, вони були зіткані з тоненьких й делікатних, наче павутиння, ниток. Здавалося, були дуже крихкими й не становили небезпеки. Я був дуже здивований, бо кожен хлопець, який встрявав у них, падав на землю.
Зауваживши моє здивування, провідник сказав:
- Ти знаєш, що це?
- Різновид волокна, плетиво, сітка, - відповів я.
- Ні, - сказав мій супутник, - це просто людський погляд.
Глянувши на безліч хлопців, що потрапили у сіті, я спитав:
- Чому ж стільки хлопців дозволило себе у них спіймати? Хто валив їх на землю?
- Підійди ближче і побачиш, - відповів він.
Я підійшов, але не зауважив нічого особливого.
- Дивись краще, - наполягав провідник.
Я підніс одну з пасток, що сили потягнув й відчув міцний опір. Почав змагатися з нею вже рішучіше, але через те, що не тримав в руках натягнутих ниток, не знаю, коли сам заплутався у цих тенетах, впав і відчув, що лечу додолу. Я не чинив сильного опору і скоро опинився перед входом до страшної величезної прірви. Там зупинився, бо не мав найменшого бажання потрапити досередини. Нитки підтягнув поближче до себе, вони лише трішки піддалися через велике зусилля з моєї сторони. Я продовжував борсатися, і за хвилину з’явилося велике і жахливе чудовисько, яке тримало у пазурах мотузку, до котрої були причеплені усі тенета. Це воно невпинно тягло униз тих усіх, хто потрапив у його сіті.
- Не буду тягатися силою з ним, - подумав я собі, бо, напевно, програю. Переможу його знаком Святого Хреста і палкими побожними зітханнями.
Тоді я повернувся до свого провідника.
- Ти вже знаєш, хто це?.
- Так, знаю. Це - сам сатана!
Докладніше оглянувши тенета, побачив, що на кожному з них надпис: пиха, непослух, заздрість, нечистота, крадіжка, ненаситність, лінь, злість та інші. Я роздивився навколо, щоб побачити, який гріх найчастіше і найбільше заплутував хлопців. Виявилося, що найнебезпечнішими були нечистота, непослух і пиха. Усі три тісно між собою перепліталися. Інші пастки також чинили велике спустошення і зло, але найбільше - перших два. Старанно роздивившись довкола, я зауважив, що багато хлопців біжать швидше від інших.
- Звідки цей поспіх? - перепитав я.
- Вони впали у тенета людської немочі. Я придивився краще і зауважив, що між сітями розкидані ножі. Якась рука Провидіння розклала їх там, даючи змогу звільнитися. Одні, досить значних розмірів, символізували розважання, і дозволяли без зусиль знищити пута пихи. Інші, трохи менші, означали духовні читання. Два спеціальні мечі - набоженство до Найсвятіших Тайн, часте Св. Причастя і набоженство до Божої Матері, молоток - Святу Сповідь. На декількох менших ножах виднілися написи: набоженство до св. Йосифа та інших святих. За допомогою цих засобів багато хлопців, які мали добру волю, спромоглися звільнитися від принизливої неволі.
Декотрі, о диво, цілком безпечно проходили серед усіх пасток. Це чудово їм вдавалося, бо вони вміло обминали тенета, перш ніж ті починали рухатись.
Мій провідник був задоволений, адже я зрозумів все як слід, і він вів мене далі уздовж живоплоту, заквітчаного трояндами. Та чимдалі ми просувалися, троянди зустрічалися все рідше, а на їхньому місці з’являлися гострі терни. Живопліт, такий зелений напочатку, перетворився на висушений, випалений сонцем, безлистий і тернистий. Сухі галузки тину розкидані тепер уздовж дороги, засмічуючи її й заступаючи прохід. Ми дійшли до ущелини, стрімкі стіни якої не дозволяли побачити, що криється на самому дні. Дорога все ще тягнулась донизу і ставала більше нерівною, закиданою уламками скель. Я втратив зв’язок з моїми хлопцями. Більшість з них залишили цей небезпечний шлях і пішли іншими стежками.
Я сам продовжував свою мандрівку, але чимдалі просувався, тим важчою і похилішою ставала дорога. Декілька раз похитнувся і нарешті впав. Змучений, я лежав до тих пір, поки знову не набрався сил. Мій провідник допомагав мені підвестися. Я відчував, як розвалюються мої суглоби і тріщать кістки. Задихаючись від надмірного зусилля, я сказав провіднику: “Добрий чоловіче, мої ноги не зроблять більше ані кроку. Я не можу йти далі”.
Але він, не звертаючи уваги на мої слова, мовчки йшов. З неймовірним зусиллям я плівся за ним. Дивлячись, як я потію від безсилля, він завів мене на малу галявину біля дороги. Я присів, трохи відпочивши, відчув себе набагато краще. Лише звідси я побачив, що пройдений нами шлях стрімкий і завалений різними каміннями. Однак розкривався страшний вид перед нами. Від жаху я заплющив очі.
- Повертаймо, - благав я. - Якщо ми підемо далі, то як повернемося додому? Адже не подолаємо цієї кручі!
- Ти хочеш, щоб я залишив тебе тут самого, коли ми так далеко зайшли? - запитав у мене провідник.
Я перелякався цієї погрози і майже з плачем закричав: “Що ж я зроблю без твоєї допомоги?”
- Тож, йдемо далі!
Ми рушили далі. Дорога весь час схилялася додолу, а завали на ній перешкоджали іти в повний зріст. І тоді, на самому долі цієї прірви, перед входом до темної долини перед нашими очима з’явився великий будинок. Його могутні двері були щільно закриті й знаходилися навпроти дороги. Коли ж ми, нарешті, дійшли до самого низу, мені забракло повітря від задушливого жару. Жирний зеленуватий дим з червоними іскрами виходив з цих могутніх стін, що грізно височіли, немов найвищі гори.
- Де ми? Що це? - запитав я у провідника.
- Читай написи на дверях і дізнаєшся.
Прочитавши гасло: “Місце, де немає спасіння”, я, нарешті, усвідомив, що ми біля брами самого пекла. Провідник обвів мене навколо цього страшного місця. Час від часу в різних місцях виднілися бронзові двері, подібні до перших. На кожних був напис такого або подібного змісту: “Ідіть від Мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його” (Мт. 25, 41) або “Всяке дерево, що не родить доброго плоду, рубають і в вогонь кидають” (Мт. 7, 19).
Я хотів занотувати їх у своєму записнику, але провідник спинив мене: “Немає потреби. Все це ти маєш у Святому Письмі. Деякі з цих речень прикрашають навіть твої коридори”.
Тоді я захотів повернутися в Ораторій. Я спробував навіть це вчинити, але мій провідник не звертав уваги на моє зусилля. Після виснажливої мандрівки через долину безконечного яру ми знову опинилися на дні прірви навпроти першого порталу. Провідник несподівано звернувся до мене.
- Дивись, - сказав він.
(продовження)
о. Л. Г. де Сегюр
