Тема пекла не перестає бути актуальною навіть і сьогодні – у бурхливий час розвитку науки і техніки. Критика християнського вчення про пекло майже завжди та ж сама, лише з новими акцентами і доволі категоричними судженнями, що приводить вірних до розгубленості, а, отже, вимагає адекватної відповіді від Церкви. Головні закиди щодо пекла сьогодні можна звести до таких вагомих тверджень:
• Пекло – це велика несправедливість, що суперечить усім принципам сучасного права, в тому числі принципам багатьох конституцій західноєвропейських держав. Замість того, щоб перевиховати винного, що було б справедливо, пекло безповоротно засуджує його до вічної кари. Навіть Бог не виглядає у найкращому світлі. Він нагадує такого собі батька, що замикає своїх нечемних дітей у хліві і викидає геть ключ, – назавжди! Пекло проголошує цілковиту неспроможність Божої педагогіки!
• Католицьке пекло – непомірна кара щодо вчинених провин, тому що можна потрапити у пекло через дріб’язкові гріхи, а зокрема через невчинений гріх, як наприклад, первородний.
• Критики зазначають, що думка «пекло є, але воно порожнє» – це теза, якою хочуть вирішити дану проблему так, аби «вовки були ситі і вівці цілі». Стверджувати існування пекла – значить триматися Бога і його догм. Вважати пекло порожнім – означає врятувати справедливість і милосердя Боже.
• Більшість католиків сьогодні не вірить у пекло. Що сказати у відповідь на ці тези, однакові у своїй суті, що репрезентують думку багатьох католиків сьогодні? Скидається на те, що у їх основі лежить помилкове поняття про пекло: уявлення базується насамперед на народних традиціях, аніж на Божому об’явленні, уміщеному у Святому Письмі та в догматичному навчанні Церкви. Чого ж навчає Церква про пекло? Уже в перших символах віри ІІІ століття говориться про Ісуса Христа, «що прийде у славі судити живих і мертвих». Про це вже виразно заявляє Нікейсько-Константинопільський Символ віри. Наприкінці V століття про вічне покарання говорить Дамаський Символ віри та визнання віри ІV Лятеранського собору у 1215 році, у якому стверджуєтся, що Христос «прийде у кінці світу, щоб судити живих і мертвих та віддати кожному по його ділах, – як грішним, так і праведним: усі воскреснуть у своїх теперішніх тілах, щоб отримати згідно зі своїми вчинками: одні (грішні) – вічну кару з дияволом, а інші (праведні) – вічну славу з Христом». Ця правда католицької віри підтверджується догматичною конституцією «Благословенний Бог» Венедикта ХІІ у 1336 році: «Нашою апостольською владою ми визначаємо, що, згідно із загальним Божим розпорядженням, душі тих, хто вмирає у стані смертного гріха, негайно після смерті йдуть у пекло, де вони терплять пекельні муки, вічний вогонь». Ця правда віри підтверджується Флорентійським (1439) та Тридентійським (1563) соборами. У ІІІ столітті Оріген запропонував гіпотезу «апокатастазису», згідно з якою засуджені до пекла – людські особи і демони – після визначеного періоду терпінь примиряться з Христом. Ця гіпотеза, хоч і підтримана деякими Отцями Церкви – Климентієм Олександрійським, Григорієм Нісським, Дідимом Сліпим, Григорієм Богословом (меншою мірою) і Максимом Ісповідником – була засуджена Константинопольським собором у 543 році, підтвердженим папою Вігілієм: «Якщо хтось заявляє, що муки демонів і проклятих тимчасові і колись припиняться, що настане апокатастазис чи реінтеграція демонів і проклятих із самим Богом, то нехай йому буде анатема». Це рішення не представляє ізольованого факту між іншими документами Учительського Уряду Церкви, який, використовуючи найменшу нагоду, навчає про долю людини, що фіксується безпосередньо після смерті. Як Святе Письмо, так і офіційні документи Церкви не дають причини для інтерпретації у широкому значенні вічності пекельних мук, немовби йшлося про довгу тривалість, однак не обов’язково безконечну. Замінити вічність тимчасовістю означає не поглиблення, а радикальну зміну його сенсу, що зачепило б саму суть Божого післанництва. Отже, у цьому житті, і тільки у цьому, реалізуємо дефінітивний характер останнього рішення людської свободи. Пекло вічне не тому, що так цього хоче Бог, а тому, що таке рішення людина приймає свідомо впродовж свого життя і підтверджує у момент смерті – бути з Богом чи без Бога, що за своєю природою є остаточним і невідкличним. Церква ніколи не проголошувала числа тих, котрі добровільно вибирають пекло. Св. Августин говорить про маси проклятих щодо малого числа спасенних; св. Григорій Великий та інші Отці і Вчителі Церкви згадують про незліченну кількість тих, що йдуть до погибелі. Церква у своїй доктрині уникає будь-яких заяв, торкаючись цього питання. Коли авторитетно проголошує героїчну святість окремих осіб – мучеників і страстотерпців – стверджує спасіння і вічну прославу з Богом, але ніколи не проголошує конкретну особу засудженою до пекла. Адже пекло – це реальна можливість для кожної людини, про яку не раз «забувається» на проповідях, а тому не можна допускати автоматичності спасіння. Церква молиться за спасіння всіх і доручає безмежному Божому милосердю своїх грішних дітей. Можна сподіватися на милосердя Боже до них, але не можна мати певності, що всі спасуться. Тому немає сенсу стверджувати, що існує реальна можливість прокляття, але конкретно ніхто не йде до погибелі. За основу догматичної доктрини існування пекла Церква бере повчання Нового Завіту. У багатьох місцях згадується про засуд тих, хто не приймає Ісуса Христа і його посланців (Пор. Мт. 10:14-15) або не вірує в Ісуса: «Хто ж не вірує, – той уже засуджений» (Ів. 3:18). Ніхто не уникне «суду Божого», на якому Бог «судитиме тайні вчинки людей через Ісуса Христа» (Рм. 2:3.16), оскільки «усі ми станемо перед судилищем Божим» і «кожний з нас сам за себе дасть відповідь Богові» (Рм. 14:10.12). Христос говорить про місце загибелі, про пекло (Пор. Мт. 10:28). Ап. Павло і ап. Іван розповідають про «гнів» Божий, що людина стягає на себе: «Хто вірує в Сина – живе життям вічним. Хто не вірує в Сина, той життя не побачить, – гнів Божий над таким перебуває» (Ів. 3:36). «Та ти жорстокістю твоєю і нерозкаяністю серця збираєш гнів на себе у день гніву, коли об’явиться правдивий суд Бога, що віддасть кожному за його вчинками: тим, що витривалістю в добрім ділі шукають слави, честі і нетління, – життя вічне; а сварливим та неслухняним правді, але слухняним кривді – гнів та обурення» (Рм. 2:5-8). Ісус говорить про дорогу, «що веде на погибель» і про дорогу, «що веде до життя» (Мт. 7:13-14); ап. Павло згадує про ворогів Христа, яких «кінець – погибель» (Флп. 3:19). У другому листі до Солунян апостол стверджує, що ті, які не коряться Євангелії, «зазнають кари – вічної погибелі, – віддалені від обличчя Господа, від його слави й могутності» (2 Сол. 1:9). У притчах про царство Боже Христос використовує образ весільного бенкету, з якого деякі будуть викинуті «геть у темряву кромішню» (Мт. 22:13). А наприкінці Христос скаже тим, хто не чинив діл милосердя: «Ідіть від мене геть, прокляті, у вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його… І підуть ті на вічну кару, а праведники – на життя вічне» (Мт. 25:41.46). Так новозавітнє об’явлення зрозуміло пояснює можливість вічного засудження для тих, хто утверджується у злі і не хоче навернутися до Бога, каючись і підкоряючись Євангелії. Можливість вічної загибелі є цілком реальною. Господь не вигадує таких прикладів, аби лиш налякати людину заради її навернення. У цьому випадку загроза прокляття виглядала б як байка про Бабая, яким деякі батьки лякають своїх нечемних дітей. Така поведінка була б не достойною Бога у ставленні до людини. Однак тут постає проблема, що тривожить багатьох християн: як пов’язати безмежну доброту і милосердя Боже з існуванням вічного пекла? Якщо Бог – безконечна Любов, тоді як Він може засуджувати до вічних мук людські єства, які створені з любові і задля яких Христос помер на хресті? Якщо Бог – безконечно справедливий, тоді як може карати вічними муками немічні людські душі? Адже не видно відповідності між важкими провинами людей і їх вічним покаранням. Тому, щоб захистити доброту і справедливість Бога, багато християн заперечують існування вічного пекла. Бог – вічна Любов, і його діяльність завжди спасительна. Бог не засуджує, не карає, а лише бажає спасіння усіх людей. Йому не байдуже, чи буде спасенна людина чи проклята. Він хоче тільки її спасіння. Тому задіює всю свою безмежну мудрість і могутність, щоб спасти людей, даючи усім необхідну для цього благодать. У своїй свободі людина може відкинути Божу благодать, учиняючи марною спасительну волю Божу. Справді, спасіння не є чимось автоматичним: спасительна благодать повинна бути вільно прийнята людською особою. Бог не бажає нав’язувати спасіння, заставляючи людину врятувати свою душу і, отже, любити Його, бо спасіння вимагає від людини акту любові до Бога, а Бог нікого не хоче примушувати любити Його, адже любов не може бути насильною. «Але, – скаже хтось, – Бог, знаючи жахливу участь грішника і відчуваючи до нього безмежну любов, не міг би примусити його уникнути пекла? Батько, бачачи сина, що намагається кинутись у прірву, хіба не стримає його проти його ж волі, захищаючи від такого божевільного вчинку?» Відповідаючи на це запитання, слід пам’ятати дві речі, які ми часто забуваємо. По-перше, Бог абсолютно не хоче загибелі людської душі і застосовує для цього свою всемогутність. Однак, створивши людину вільною, яка б свобідно вибирала свою долю, Бог шанує людську свободу, бо тільки вона є виявом найвищої гідності людини. Таким чином, Бог не може ставитися до людини, як до несвідомої дитини чи до якогось недоумкуватого, якого слід рятувати від небезпеки, про яку бідолаха навіть не підозрює. Бог ставиться до людини, як до дорослої особи, свідомої свого вибору. Це єдиний, гідний Бога, спосіб ставлення до людини. По-друге, по-дитячому думають ті, хто вважає, що людина йде до загибелі через дріб’язкові гріхи. Бог не підглядає у засідці, щоб за найменший гріх запроторити грішника до пекла. Вибір проти Бога, що веде до вічної загибелі – це повністю ясний і свідомий вибір, до якого не приходять випадково. До такого фундаментального скоєння зла людина йде все своє життя, повне гріхів, відкидаючи Божу благодать і, можливо, ненавидячи самого Бога. Такий вибір є наслідком затвердіння людини в грісі, свідомого уникання добрих діл, підтриманого власним сумлінням, зневаги Бога і людей. Отже, грішник засуджується не через дрібнички, а через найважчий гріх, який людина може вчинити: свідоме і свобідне ігнорування Божої любові; бажання жити без Бога та вічно існувати далеко від Нього. Чому так стається? Чому людина свідомо вибирає вічне існування поза Богом і Його Царством? Тут проаналізуємо найзагадковіший аспект вічного прокляття. Вияснити дещо про цю страшну таємницю допоможе, з одного боку, усвідомлення природи гріха, а з другого, - істинної природи свободи. Сповняючи свідомо і добровільно важкий гріх, людина виявляє гордість і зарозумілість, оскільки ставить себе на місце Бога, що насамперед означає самоствердження, заперечення Бога. Така природа гріха чинить те, що людина не тільки сповнює гріх, але «залишається» у ньому, тобто гріх стає у ній не лише вчинком, але станом, – осідає в людині, «зацементовує» її. Отже, існування вічного пекла показує серйозність людського життя. У ньому, можна сказати, людина будує свою вічну долю спасіння чи прокляття. Крім того, виявляється весь трагізм гріха, тобто небезпечно не тільки чинити гріх, але і вперто залишатися у стані гріха, відкидаючи Божу благодать, яка запрошує до навернення. Такий стан гріховності веде до затвердіння серця і чинить, якщо не неможливим, то максимально важким вибір Бога у момент смерті. Хто все життя відкидав Бога, залишаючись у грісі, неймовірно важко обере Бога у фінальному рішенні, навіть якщо залишається віра у спасительну благодать Бога, яка переважить найзавзятішу впертість людини. Ось чому ніколи не слід втрачати надію на спасіння, однак потрібно виховувати у себе та інших «страх» Господній, про який згадують ап. Павло: «Працюйте над спасінням вашим у страсі та трепеті» (Флп. 2:12) і ап. Петро: «Поводьтеся з острахом за час вашого вигнання» (1 Пт. 1:17). Страх – це не страх перед Богом і Його карою, але страх бути слабким і відкинути Божу благодать. Стверджувати можливість загибелі при «порожньому» пеклі як з богословської, так і з пасторальної точки зору не є правильно, бо, мовляв, безмежне Боже милосердя спасає всіх. Таке міркування цілком суперечить Святому Письму, позбавляє усякої серйозності людське життя, скасовує героїчні людські зусилля у вірності Богові, аби не втратити Його навіки, людина втрачає пильність через несерйозність та лінивство: навіщо вдаватися до великих жертв, якщо спасіння запевнене усім – праведним і грішним? У питанні про пекло є ще одна проблема: чому людина, яка у момент смерті свобідно прийняла рішення проти Бога і отримала свій засуд, не може змінити своєї думки і покаятися, аби спастися? Відповідь на це питання слід шукати у природі самої свободи. Поки людина живе, її свобода обумовлена і обмежена, а отже, підлегла змінам – як до доброго, під впливом Божої благодаті, так і до злого, під впливом пристрастей і спокус. У момент смерті, коли відбувається розмежування духовного принципу (душі) від матеріального принципу (тіла), свобода звільняється від усякого обмежуючого впливу та отримує свою повноту буття і здатність повного свобідного рішення. Тоді наступає момент, коли духовне єство може зробити остаточний вибір, – при ясному розумі і повній свободі. Отже, зі смертю припиняється можливість змінити рішення, прийнятого у повноті розуму і волі. Воно фіксується назавжди на предметі свого вибору. Вибір Бога або вибір себе замість Бога є невідкличним, і Бог не в силі змінити його. В іншому випадку Бог мав би знищити людську свободу, що є найбільшим даром, отриманим людиною у сотворенні, і якого Бог підтримує, навіть коли людина вибирає своє існування проти нього. Хотілося б, щоб ця книжка кинула маленький промінчик світла на таємницю вічного пекла, показуючи, що його існування не суперечить любові і милосердю Божому, бо не Він є причиною засуду до пекла чи, ще гірше, «помсти» тому, хто Його відкидає, наносячи жахливі муки, але людина, що, противлячись волі Бога, вільно вибирає пекло, до останнього моменту відкидає Божу благодать, яка кличе її до навернення. Отже, причину пекла не слід шукати у «злостивості несправедливого і мстивого» Бога, але у впертій лукавості та в затвердінні людського серця. Трагічною правдою є те, що людина «творить» пекло вже тут, на землі: проводить спустошливі війни, винищує людське життя та природу, пригнічує бідних, розповсюджує наркотики, експлуатує чужу робочу силу; «творить» його в іншому житті остаточним відкиданням Бога у годину смерті. Рукопис, що пропонуємо увазі нашого читача, – це аркуші списаного паперу, які були знайдені у келії жіночого монастиря після смерті однієї монахині. Прізвища, назва міста та інші дані про цю особу не згадуються з етичних міркувань. Рукопис мав великий успіх серед читачів. Тому завжди виникала потреба перевидати його, аби знову донести до рук усе більшого читацького кола. Люди, які з великим зацікавленням поставилися до прочитаного, належно оцінили записи, адже рукопис залишив позитивний слід у їхніх душах, наповнюючи їх зворушливим тремтінням, побожними та моторошними почуттями. Живі та жахливі сторінки рукопису розкривають звичайний людський і повсякденний досвід земного життя, у якому виявляються специфічні риси сучасної релігійності. А ще вони при відкривають завісу загадкової та страшної таємниці, яка нас очікує у кінці життя. Цей рукопис не можна переглядати збайдужіло чи лише з цікавості, адже у ньому людина повинна осмислити дійсність своїм розумом і волею. У драмі, зображеній тут, в особливий спосіб постає перед нами вся людська і божественна дійсність, у якій реалізовується та розвивається наше буття. Охоче пропонуємо увазі українського читача цей захоплюючий документ життя, який, сподіваємося, знайде своє належне місце у серцях читачів, а отже, зможе вплинути на важливий духовний вибір у їхньому житті. Вибір щодо Бога і свого ближнього.

ЛИСТ З ПОТОЙБІЧНОГО СВІТУ
Український Центр Молитовного братства "Жива Вервиця”