Приголомшений, я побачив удалині, як хтось летів по стежці вниз із шаленою швидкістю. Коли він опинився ближче, я упізнав його: це був один з моїх хлопців. Його волосся стояло дибки, стирчало на голові, він розмахував руками, начебто був у воді й намагався втриматись на поверхні, та це йому не вдавалося, і, вдаряючись об каміння, він падав усе швидше.
- Допоможімо, треба його зупинити, - кричав я, надаремно простягаючи руки.
- Залиш його, - відповів провідник.
- Чому?
- Хіба не знаєш, яка страшна Божа справедливість? Ти вважаєш, що зумієш затримати когось, хто утікає від Його гніву?
Тим часом хлопець озирнувся, наче хотів переконатися, що Божий гнів все ще його переслідує, відтак упав і, катуляючись до самого дна яру, щосили вдарився у бронзовий портал. Здавалося, це була найкраща схованка в його божевільній втечі.
- Чому він з таким жахом обертається назад? - запитав я.
- Бо Божий гнів пронизує брами пекла, щоб досягнути і мучити грішника навіть серед пекельного вогню!
Коли хлопець вдарився в браму, пекло негайно відчинилося з глухим скреготом, немов тисяча внутрішніх дверей, на котрі з невидимою й незбагненною силою дуже сильна нестримна віхола. Тріскочучи, відкривалися бронзові брами, що були одна від одної на видимій відстані. Вони відкривалися з блискавичною швидкістю. Десь далеко я побачив щось подібне на отвір печі, звідки вискакували вогняні кульки саме у той момент, коли хлопець впав усередину. І так, як швидко вони відкрилися, таким же чином гучно із поспіхом зачинилися. Я знову спробував записати прізвище бідного хлопця, але провідник не дозволив зробити це і на цей раз.
- Зачекай, - наказав він, - і дивись!
Троє інших моїх вихованців, знепритомнівши від жаху, з простягнутими руками падали додолу один за одним, наче могутнє каміння. Я зауважив, що їхні тіла також вдарилися у вхідну браму. За мить вона відкрилася і за нею тисяча внутрішніх дверей. Безмежний коридор втягнув трійко хлопців під акомпанемент відлуння. Потім двері знову зачинилися. Інші хлопці падали додолу за ними. Я бачив нещасного, котрого кинули вниз його приятелі. Інші падали самі або тримали за руки один одного. Кожен на своєму чолі мав назву вчиненого ним гріха. Я кликав і кричав навіть тоді, коли вони падали, але вони не чули мене. Знову з шумом, подібним до грому, відкривалися двері й закривалися з глухим грюкотом. Запанувала мертва тиша!
“Погане товариство, погані книжки і грішні звички, - пояснював мені мій провідник, - ось, як правило, причини вічного прокляття”.
Пастки, які я бачив спочатку, знищували хлопців. Дивлячись на таку кількість хлопців, що йшли на прокляття, я невтішно кричав: “Якщо стільки наших хлопців так закінчують, то ми даремно працюємо. Як можна запобігти цій трагедії?”
- Це стан, в якому вони тепер знаходяться, - відповів мій провідник. - Вони, безперечно, пішли би туди, якщо б тепер померли.
- Тож дозволь мені записати їхні прізвища, щоб я міг застерегти їх і скерувати на дорогу до Неба.
- Ти справді віриш, що це вразить бодай деяких з них, адже вони скоро про це забудуть, говорячи: “Це був тільки сон”. І стануть ще гіршими. Інші переконані, що ти їх не викрив, приступатимуть до Таїнства Сповіді без глибокої побожності, просто за звичкою. Ще інші прийдуть на Сповідь через страх перед пеклом, але грішити не перестануть.
- Отже, немає виходу для цих нещасних? Благаю, скажи, що я можу ще для них зробити?
- Вони мають настоятелів, нехай їх слухаються. Мають правила, нехай їх дотримуються. Мають Святі Таїнства, нехай до них приступають.
У цю мить нова група хлопців під натиском впала униз, а двері моментально відкрилися.
- Увійдеш в середину? - спитав провідник.
Я з жахом відступив, побоюючись, що не зможу повернутися в Ораторій застерегти моїх хлопців, щоб принаймні інших вберегти від загибелі.
- Йди, - наполягав провідник, - ти багато чому навчишся. Але спочатку скажи мені: “Хочеш піти зі мною, чи сам?”
Він запитався, знаючи про мій жах, бо, зрештою, відчував, що я потребую його приязного товариства.
- Зовсім сам у цьому жахливому місці? - запитав я. - Яким же чином я віднайду дорогу назад без твоєї допомоги?
Одночасно у моїй голові промайнула втішна думка: “Перш, ніж хтось буде приречений на пекло, його спочатку мають судити. А наді мною суду ще не було”.
- Йдемо, - відважно відповів я.
Ми увійшли до цього страшного коридору і блискавкою перелетіли через нього. Над усіма внутрішніми брамами було видно надписи, сповнені погроз. Останні з них провадили на велике похмуре подвір’я, котре у глибині закінчувалося неймовірно великим і страшним виходом. Над ним був надпис:
“Нашле вогонь і черву на їхнє тіло, і вони плакатимуть у муках повіки”(Юд. 16, 17). “... і мучитимуться день і ніч на віки вічні” (Од. 20, 10.). “Дим мучення їхнього на віки вічні здіймається” (Од. 14, 11). “Немає, - каже Господь, - для злих миру” (Іс. 48, 22). “Буде плач і скрегіт зубів” (Мт. 8, 12).
Тоді, коли я читав всі ці страшні ствердження, провідник став посеред подвір’я. Потім підійшов до мене і сказав: “Відтепер вже ніхто не матиме тут ані приятеля, який допоможе, ані доброго знайомого. Не зустріне кохаючого серця ані жалісного погляду, ані слова доброго не почує. Це все пропало вже назавжди. Чи хочеш на це тільки подивитись, чи може пізнати особисто? “
- Хочу лише побачити, - відповів я.
- Тоді йди за мною, - відповів мій приятель, тягнучи мене за собою
Ми перейшли через браму у коридор, наприкінці котрого стояла вежа для спостереження, оточена величезним кришталевим склом. Коли лише ступив на поріг вежі, відчув такий неймовірний страх, котрий мене наче паралізував, і я не відважився зробити ще один крок.
Десь високо над собою я побачив щось, що нагадувало величезну печеру. Вона поступово пропадала, створюючи якесь заглиблення, що западало далеко, далеко в гірських надрах.
Гори палали, але іншим вогнем, ніж ми знаємо, тобто вогненними язиками.
Уся печера і все у ній: стіни, стеля, грунт, залізні речі, каміння, дерево і вугілля - все було розпечено до білого жару. Цей вогонь не спалював, а спопеляв. Я просто не знаходжу слів, щоб переказати жах цієї безодні. “Бо вже давно Тофет готовий, призначений він і цареві: яма глибока і широка, вогню і дров у ній багато. Подув Господній її підпалить, наче сірчаний потік” (Іс. 30, 33).
Мої думки почали шалено плутатися, бо я побачив, як один хлопець розбився об браму. Він жахливо закричав, наче хтось, хто впав у бочку з розпаленим до білого металом. А далі він скотився на саму середину печери. Там відразу ж завмер і залишився вже так, розжарений температурою цього вогню. Лише тільки відлуння страшного стогону довго чути було у печері.
Приголомшений цим всім, якусь мить я придивлявся до нього. Мені здавалося, що це один з моїх хлопців.
- Чи це той хлопець? - запитав я у провідника.
- Так, - була відповідь.
- А чому він завмер так нерухомо? Чому розпікся аж до білого кольору?
- Але ж ти хотів лише подивитись, - відповів він, - нехай тобі цього вистарчить.
“Бо кожен вогнем посолиться” (Мк. 9, 49). Раптом з шаленим поспіхом впав у печеру інший хлопець, і повис там у нерухомій позиції, проте від його жахливого крику роздиралося серце. Його стогін змішався з виттям іншого хлопця, який його випередив.
Потім інші мої вихованці, кількість яких все збільшувалась, впадали і в одну мить гинули у безодні. З неймовірним криком вони негайно завмирали і палали великим вогнем.
Я зауважив, що перший хлопець був, наче прибитий до місця, а одна його рука і нога зависли у повітрі.
Друга рука лежала на підлозі, дивно зігнута удвоє. Інші також мали найрізноманітніші пози: балансували на одній нозі або руці, лежали або сиділи боком, стояли прямо або на колінах, або хапалися за волосся.
Ця сцена нагадувала відому скульптурну групу Лаоокона, де молоді люди були зображені у страшних, сповнених страждання позиціях. Все нові хлопці падали у піч. Декотрих я знав, інших бачив вперше. І тоді я пригадав собі слова зі Святого Письма:
“Дерево... воно лежатиме на місці, де впало”(Проп. 11, 3).
Ще більш приголомшений, я спитав у свого провідника: “Чи хлопці знали, коли падали у прірву, куди попадуть?”.
- Безперечно, їх стільки раз перестерігали. Однак вони самі обрали цей шлях. Вони не відчували відрази до гріха, ані поборювали його. Гірше! Вони легковажно ставилися і відкидали Боже Милосердя, яке закликало їх до покути. Цим вони провокували Божу Справедливість!
- О, як страждають ці нещасні від думки, що нема вже жодної надії, - закричав я.
- Якщо справді хочеш знати їхні почуття, їхній розпач і лють, підійди ближче, - зауважив провідник.
Я зробив декілька кроків уперед і побачив, що багато хто з тих бідних проклятих запекло билися між собою, наче оскаженілі пси. Інші дряпали своє тіло, обличчя і руки, і з огидою відкидали його від себе. І тоді уся стеля печери зробилася прозорою, наче кришталь. З’явився клаптик Неба, а на ньому їхні приятелі, що сяяли вічним щастям.
Нещасні прокляті палали люттю у своєму шаленстві й дихали ненавистю, бо колись глузували з Справедливого. “Бачить те грішник і злиться, і мучиться, скрегочучи зубами, та бажання грішників пропаде”(Пс. 112, 10).
- Чому я не чую жодного голосу? - запитався я у провідника.
- Підійди ближче, - порадив він.
Через кришталеве скло я почув крики і блюзнірство на адресу святих. Їхні голоси зливалися докупи. Навколо було чути галас злого крику і нарікань.
“Коли вони усвідомлюють благословенну долю своїх добрих приятелів, - сказав мій супутник, - вони вимушені кричати: “Це той, кого ми колись на кпини брали і з нього глузували. Які ж ми дурні! Життя його вважали за божевілля, а смерть - безчестям. Яким чином його зараховано до синів Божих і чому перебуває між святими? Це ми збилися з правдивої дороги”. (Муд. 5, 4-6).
Тому вони кричать: “Ми наситилися стежками беззаконня й погибелі, проходили через пустині непрохідні, а Господньої ж дороги - ми не пізнали. І що нам допомогла гординя?... усе те, немов тінь, минуло...” (Муд. 5, 7-9).
Таким є їхнє трагічне терпіння, котре повторюватиметься упродовж вічності. Проте надаремні усі їхні крики, скарги і будь-які зусилля. “Всяке нещастя впаде на нього”(Іов 20. 22).
“Для них вже немає часу, лише вічність”.
Дивлячись і слухаючи все це, я раптом запитав у себе: “Чи можуть бути проклятими ці хлопці? Адже вчора ввечері вони ще веселилися в Ораторії?”
- Хлопці, яких ти тут бачиш, уже напівмертві для Божої Ласки. Коли б вони померли у цю мить або не захотіли зійти зі своїх пагубних доріг, були би прокляті. Але ми гаємо час. Йдем далі!
Мене провадили далі. Коридором ми зійшли вниз до низько розташованої печери. Над її входом був надпис: “Черв’як їхній не помре, вогонь їхній не погасне” (Іс. 66, 24). “Господь Вседержитель скарає їх... нашле вогонь і черву на їхнє тіло” (Юд. 16, 17).
Лише тут я усвідомив, які потворні докори сумління мучили вихованців наших шкіл. Вони зносили нелюдські муки, пригадуючи кожен невідпущений гріх і справедливе покарання за нього. Адже вони могли використовувати численні й незвичайні засоби для виправлення свого життя, тривати у чесноті й збирати заслуги для Неба. Однак з жахом пригадували собі, як легковажно відкинули щедрі ласки, якими наділяла їх Пресвята Діва Марія... Переживали справжню гієну, розуміючи, що так легко можна було спастися, а тепер вони назавжди загинули. На згадку їм приходили стільки добрих настанов, котрих, на жаль, вони ніколи не виконали. Пекло дійсно вистелене добрими намірами!
У нижній печері я знову побачив у вогненній печі своїх хлопців: декілька і зараз перебувало там, інші були вихованцями або зовсім незнані мені. Зблизька я зауважив, що їх обліплюють різноманітні черв’ячки, котрі в’їдалися у їхні серця, очі, руки, ноги з такою жорстокістю, що неможливо описати. Безрадні й нерухомі хлопці ставали здобиччю різних тортур. Сподіваючись, що мені вдасться з ними поговорити і дізнатися про причини їхнього прокляття, я наблизився до них, проте жодний з них не промовив ані слова, і, навіть, не подивився на мене. Я запитав у свого провідника про причину такої поведінки, а він пояснив, що прокляті цілком позбавлені свободи. Кожен мусить зносити покарання у повному обсязі.
- А тепер, - додав він, - мусиш також увійти до наступної печери.
- О, ні! - протестував я. - Перед тим, як людина потрапить у пекло, повинен відбутися над нею суд. Я ще не був осуджений і не хочу туди іти!
- Послухай, - відповів провідник, - ти маєш вибір: або увійти до пекла і врятувати своїх хлопців, або залишитися назовні й залишити їх в муках. Що вибираєш?
Я вагався хвилину мовчки: “Зрозуміло, я люблю своїх хлопців і сильно прагну допомогти їм спастися, - відповів я, - але чи немає іншого способу?”
- Є спосіб, - промовив провідник, - але за умови, що ти зробиш усе, що буде у твоїх силах.
Я з полегшенням зітхнув і відразу ж собі сказав, що охоче зроблю все, щоб звільнити моїх улюблених духовних синів від цих тортур.
- Тоді увійди в печеру, - сказав мій приятель, - придивись, як добрий Всемогутній Господь милостиво дарує тисячу засобів, аби допровадити твоїх хлопців до справжнього каяття і врятувати від вічної смерті.
Він взяв мене за руку і запровадив до печери. Через декілька кроків мені здалося, що я несподівано опинився у великій парадній залі, скляні двері котрої закривали ще пару виходів.
На одному з них я прочитав: “Шоста заповідь”. Вказуючи на них, мій провідник пояснив: “Порушення цієї заповіді спричинилося до вічної смерті багатьох хлопців”.
- Чи вони не сповідалися?
- Так, вони сповідалися, але або гріх затаїли, або неповністю у ньому призналися. Одні через сором називали неправдиву кількість гріхів. Інші грішили цим ще у дитинстві, але пізніше забракло їм відваги повністю признатися в них перед священиком.
Частина з них, насправді, ніколи не каялася у своїх провинах або нещиро вирішила уникати їх у майбутньому.
Не бракувало і таких, хто замість перевірки свого сумління і щирого покаяння, всі свої зусилля скерували на те, якими словами переказати свої вчинки і ошукати сповідника. Кожен, хто помирає у такому душевному стані, добре це розуміє. Тепер же зноситиме трагічні наслідки упродовж цілої вічності. Лише щире каяття загладжує ці гріхи і запевнює вічне щастя.
Чи хочеш знати, чому наш милосердний Господь запровадив тебе сюди?
Він підніс завісу, і я побачив групу хлопців з Ораторія. - Я досконало знав їх всіх, хто знаходився тут саме через цей гріх. Багато з них відомі були в Ораторії, як дуже добрі вихованці.
- Ти, мабуть, дозволиш мені тепер записати їхні прізвища, щоби міг перестерегти їх індивідуально, - закричав я.
- Це необов’язково!
- Що тоді ти мені пропонуєш, що повинен їм сказати?
- У проповідях завжди говори про гріхи супроти чистоти. Таких загальних застережень вистарчить. Зрозумій, навіть, якщо ти індивідуально будеш їх перестерігати, вони охоче пообіцяють тобі виправитися, але тільки на словах. Для справжньої настанови потрібна Божа Ласка, але така, котру не відкинуть твої хлопці. Якщо вони будуть молитися, Бог дарує їм Свою любов, пробачить і забуде їхні падіння. Ти зі свого боку також молися і багато покутуй. А щодо твоїх хлопців, нехай вони прислуховуються до цих повчань і свого сумління. Воно підкаже їм, що необхідно робити.
Наступних півгодини ми розмовляли про умови доброї сповіді. Потім мій провідник прокричав сильним голосом: “Avertere! Avertere! “
- Що це означає? - запитав я.
- Зміни життя!
Збентежений, я схилив із заклопотанням голову і хотів відійти, але він затримав мене.
- Ти не бачив ще всього, - пояснив і підніс іншу завісу, за котрою я прочитав такі слова: “А ті, що хочуть багатіти, впадають у спокусу та в тенета” (1 Тим. 6, 9).
- Це не відноситься до моїх хлопців, - твердо відповів я, - вони такі самі бідні, як і я. Ми не багаті й не хочемо ними бути. На багатство не звертаємо жодної уваги.
Однак, коли завіса піднялась, я побачив групу хлопців, добре мені відомих. Вони зносили подібні тортури, як і попередні. Мій провідник вказав на них зі словами: “Як бачиш, надпис відноситься також і до твоїх хлопців”.
- Як це можливо?
- Зараз я поясню тобі:
“Серцями деяких хлопців оволодіває така сильна спокуса мати матеріальні речі, що маліє в них любов до Бога. Звідси народжуються гріхи проти любові, побожності й лагідності. Вже саме прагнення багатства може отруїти серце, особливо, якщо воно провадить до несправедливості.
Твої хлопці бідні, але пам’ятай, що жадність і лінивство погані порадники. Один з твоїх вихованців здійснив серйозну крадіжку у своєму рідному місті. Він міг це виправити, але зовсім про це не подумав. Інші намагалися дістатися до кімнати економа. Не бракує і таких, хто риється у сумках своїх приятелів та забирають їм їжу, гроші й інші речі, не говорячи вже про крадіжку книжок та інших предметів...”
Він назвав багато прізвищ, а потім продовжив: “Деякі знаходяться тут, бо вкрали одяг, білизну, ковдри і плащі з гардероба, щоб відправити додому своїм батькам. Інші покутують тут за вчинену і свідому кривду або за те, що не повернули речей чи позичених грошей. Тепер ти все знаєш, тому зверни на це їхню увагу. Вони повинні перемогти всі свої марнотні й шкідливі прагнення, дотримуючись Божих заповідей і дбаючи про своє чисте сумління. Інакше, жадність може допровадити їх до ще більших гріхів...”
Я роздумував над тим, чому саме таке страшне покарання отримали хлопці за провини, про котрі вони майже не думали. Мій провідник розбудив мене з мого розважання: “Пригадай собі, що вже відкрито тобі, коли ти бачив знищені грона на виноградній лозі”. У цю мить він підняв ще одну завісу, за котрою було багато моїх хлопців, яких я відразу ж впізнав. Над завісою був такий надпис: “Корінь усякого зла”.
- Знаєш, що це означає? -запитав він у мене. - Про який гріх йде мова?
- Гордість?
- Ні!
- А мені завжди говорили, що гордість - це корінь усякого зла.
- На загал це так, але з іншого боку ти добре знаєш, що підштовхнуло Адама і Єву здійснити гріх, за що вони були вигнані з раю.
- Непослух?
- Власне! Непослух є коренем усякого зла!
- А що мені сказати хлопцям на цю тему?
- Слухай уважно: хлопці, яких ти бачив, приготували собі такий трагічний кінець саме через непослух. Цей і той, коли ти думав, що вночі спокійно сплять, залишали спальню, щоб волочитися. Всупереч правилам, вони блукали по небезпечних територіях і, навіть, по будівельному риштованню, наражаючи своє життя і здоров’я на небезпеку. Інші, щоправда, йшли до церкви, але всупереч порадам погано себе поводили. Вони занедбували молитви, мріяли про щось, заважали іншим або дрімали на Богослужінні. Горе тим, хто занедбує молитву! Хто не молиться, той ступає на дорогу, котра провадить до прокляття. Знайдеш тут і таких, хто, замість співати псалми або акафіст до Пресвятої Богородиці, читали світські заборонені книжки.
Він перерахував також й інші порушення дисципліни.
Після його слів моя душа наповнилася смутком і пригніченістю.
- Чи можу про це нагадати моїм хлопцям? - запитав я, дивлячись йому просто в очі.
- Так, можеш усе, що тільки запам’ятаєш.
- Що маю їм ще порадити, щоб уникнули такої трагедії?
- Нагадуй їм завжди, що через послух Богові, Церкві, своїм батькам і настоятелям навіть у малих справах, вони можуть спастися.
- І більше нічого?
- Перестерігай також їх перед неробством. Давид через свої лінощі впав у гріх. Якщо вони постійно будуть зайняті, дияволу забракне нагоди, щоб спокусити їх.
Я схилив голову і пообіцяв, що так зроблю. Майже втративши свідомість від страху, я лише спромігся прошепотіти. “Дякую тобі, що був для мене такий добрий. Прошу, виведи тепер мене звідси”.
- Добре, йди за мною.
Він взяв мене за руку, щоб додати мені відваги й підтримати мене, бо я ледь тримався на ногах від безсилля. Ми вийшли із зали, і у зворотньому швидкому темпі повернулися на страшне подвір’я і довгий коридор. А коли проходили через останній бронзовий портал, провідник затримав мене і сказав: “Тепер, коли ти вже побачив, як страждають інші, повинен також пізнати на собі жах пекла”.
- Ні! - закричав я.
Проте він наполягав на своєму, хоча у мене виникло бажання кудись утекти. “Не бійся, - сказав він, - просто спробуй і доторкнись до цього муру”.
Я не міг відважитись і намагався відійти далі, але він затримав мене.
- Спробуй, - наполягав він далі і, міцно тримаючи мене за руку, потягнув мене до стіни.
- Доторкнися хоч раз, то ж матимеш право розповісти не лише, що бачив, але що і торкався стін, за котрими люди зносять вічні муки. Зрозумієш, яким страшним повинен бути останній мур, якщо вже перший такий нестерпний. Подивись на цю стіну!
Я уважно подивився на неї. Вона здалася мені неймовірно товстою.
- Тисяча таких стін знаходиться між нею і справжнім пекельним вогнем, - поснював мій провідник. - Тисяча мурів оточує її, кожен має тисячу мір товщини і на такій же відстані знаходиться один від одного. Одна міра має тисячу миль. Цей перший мур віддалений на мільйон мільйонів миль від пекельного вогню. Це дуже далека межа самого пекла.
Слухаючи це, я інстинктивно відсунувся, але він схопив мою долонь, розкрив її з силою і притягнув до першого з тисячі мурів. Я відчув такий страшний біль, що зі стогоном відскочив назад і прокинувся у своєму ліжку. Долоня сильно пекла, і я повинен був тримати її, щоб зменшити біль. А зранку, коли підвівся, то зауважив, що вона уся набрякла. І хоч я лише уві сні торкався муру, з моєї долоні облазила шкіра.
Щоб сильно вас не налякати, я оминув опису багатьох страшних деталей, хоча їх бачив і пережив. Упродовж наступних семи ночей я не міг заснути, настільки жахливим й неймовірним було моє враження від того сну. Знаємо, що нам Добрий Бог змальовував завжди пекло у символах, бо, коли б показав нам його у всій правді, ми не спроможні були б його збагнути. Ніхто зі смертних не може зрозуміти цих справ.
1 Тюїльрі - палац Катерини Медичі з XVIст. , поблизу Лувра, під час Паризької Комуни його спалили. Зараз парк.
2 Тартар -у грец. міфології означає найнижчу, темну частину Гадису, місце страти, де перебувають душі, які зносять найтяжчі муки.
3 Прим. Авт. : середина землі (ядро), або центральна частина земної кулі, згідно з сучасними науковими твердженнями, знаходиться на глибині 2900км, складається з заліза, нікеля й сірки. У ньому співіснують рідкий і твердий стани, панує надзвичайно висока температура 4000-6500 0С й величезний тиск, який доходить до 4000000 атмосфер.
4 Ораторій - зал або будинок, призначений для молитви
о. Л. Г. де Сегюр
