До попередніх фактів слід додати третій, взятий із Записок Товариства Ісуса. Йдеться про чудо, що трапилося з братом-коад'ютором цього Товариства, який помер в опінії святості 1 серпня 1645 р. в Еворському Коледжі в Португалії. За сорок шість років перед тим, у 1599 р., після п'яти років новіціату, цього брата спіткала смертельна хвороба на одному з Азорських островів - острові Святого Михаїла. Через кілька секунд після того, як він прийняв останні Святі Тайни, в присутності всього згромадження, яке допомагало йому витримувати страждання, він віддав духа і незабаром став холодний, як труп. Лише те, що з'явилося ледь відчутне биття серця, зупинило негайний його похорон. Тіло ченця залишили на три дні на його постелі, з'явилися виразні ознаки тління, але раптом на четвертий день після всього він відкрив очі, зітхнув і почав говорити.
Потім, виконуючи обітницю послуху, він змушений був розповісти своєму настоятелеві отцеві Людовіку Перейрі все, що з ним сталося від моменту останніх хвилин агонії. Ми подаємо тут короткий звіт про це, власноручно ним написаний.
"Спочатку я побачив, - говорить він, - зі смертної постелі мого духовного батька, святого Ігнатія: з кількома нашими отцями - священиками з Небес він прийшов відвідати своїх хворих дітей, шукаючи тих, кого він вважав гідними, щоб бути запрошеними ним і його супутниками до нашого Господа. Коли він наблизився до мене, я на мить повірив, що він візьме мене, і моє серце затріпотіло з радості, але він сказав, що мені треба виправитися, перш ніж бути ощасливленим цією великою благодаттю".
Однак, за дивовижною волею Божого Провидіння, душа брата Перейри блискавично відділилася від тіла, і до нього відразу наблизилася юрба огидних демонів, сповнюючи його жахом. У цій же хвилі його Ангел-Хоронитель і святий Антоній Падевський, його співвітчизник і покровитель, зійшли з Небес, відігнали ворогів і запросили його піти з ними, щоб побачити радощі і страждання вічності та пізнати їх. "Вони поперемінно повели мене до прекрасного місця, де показали вінець, що сяяв незрівнянним світлом, якого я ще не заслужив; потім до краю безодні, де я побачив занурені у вогонь вічний душі нечестивих, яких млинове колесо, що безперервно крутилося, роздроблювало, як зерна пшениці. Пекельне провалля було, наче піч для гашення вапна, де постійно палає полум'я, яке погасає, коли в нього кидають величезну масу матеріалів, але підсилює цим вогонь так, що він розгоряється зі ще жахливішою жорстокістю". Звідти його відвели до Престолу Верховного Судді, де Антоніо Перейра почув свій вирок: вогонь Чистилища; і ніщо, запевняє він нас, не в змозі передати ні страждань, ні того стану агонії, в якому перебувають там душі через спрагу оглядання Бога, якої неможливо погасити, і через відтермінування насолоди від Його святої присутності.
Коли з волі Божої його душа з'єдналася з тілом, страждання від хвороби відновилися ще на цілих шість місяців, посилюючись додатково мукою від вогню і заліза, змушуючи тіло (вже невиліковно інфіковане через тління при його першій смерті) розкладатися на частини; проте ні це, ні страшні покути (епітимії), які він постійно накладав на себе упродовж сорока шести років свого нового життя, наскільки дозволяла на це обітниця послуху, не могли вгамувати його спраги страждань і покути. "Усе це, - сказав він, - ніщо порівняно з тим, що правосуддя і безмежне милосердя Боже не лише показали мені, а й дали відчути".
Печаттю правдивості багатьох чудес було те, що брат Перейра докладно відкрив своєму настоятелеві таємні задуми Провидіння щодо майбутнього відродження Португальського Королівства за понад півстоліття до того, як це відбулося. Але можна впевнено ствердити, що головним підтвердженням усіх цих чудес був дивовижний ступінь святості, яку брат Перейра не переставав удосконалювати з дня на день.
Розгляньмо подібний приклад, що підтверджує кожен пункт щойно прочитаного. Ми знаходимо його в Житті поважної слугині Божої Анжели Соломі, домініканської монахині (Rossignoli, Merveilles, 7). Її воскресив рідний брат, і вона засвідчила суворість судів Божих бездоганно відповідно до вищеописаного випадку.
Блаженний Джованні Батіста Соломі (Marchese, Sagro Dіагіо Dominicano, Napoli, 1672, tom. III. р. 483, еt tom VI, р. 22), унікальні чесноти і дар чудо творення якого зображають на наших вівтарях, мав сестру, Анжелу Соломі, героїчна чеснота якої теж була визнана Церквою. Вона тяжко захворіла, і її святий брат ревно молився за її зцілення. Господь відповів, як колись сестрі Лазаря, що Він не зцілить Анжелу, а сотворить більше; Він воскресить її після смерті на добро душ і для слави Божої. Вона померла, довірившись молитвам свого святого брата.
Коли її несли в труні, блаженний Джованні Батіста, поза всяким сумнівом, покірний натхненню Святого Духа, підійшов до неї і повелів своїй сестрі встати в ім'я Господа Ісуса Христа. Вона негайно пробудилася, ніби з глибокого сну, і повернулася до життя.
Ця свята душа виглядала враженою жахом, а те, що вона розповіла про суворість судів Божих, змусило нас затремтіти. Вона водночас почала жити життям, яке підтверджувало правдивість її слів. Її покута наводила жах. Не вдовольняючись звичайною практикою святих (піст, відмова від сну, волосяниця і криваві умертвлення тіла), вона пішла так далеко, що кидалася у вогонь і переверталася в ньому, доки її тіло не було повністю вкрите опіками. Її виснажене тіло стало об'єктом співчуття і жаху. Її картали й звинувачували в тому, що своєю надмірністю вона руйнує поняття правдивої християнської покути. Однак вона продовжувала своє покаяння і відповідала: "Якби ви знали суворість судів Божих, то так би не говорили. Чим є моя дрібна покута в порівнянні з терпіннями, приготованими в майбутньому житті за ту зрадливість, яку ми так легко собі дозволяємо в цьому світі? Чим вона є? О, якби я могла зробити в сотні разів більше!"
Тут, як бачимо, мова йде не лише про ті муки, що їх зазнають великі грішники, які навернулися перед смертю, але й про кари, які Бог накладає на ревних монахів за найменші переступи.
Греко-Католицька Традиція №11(195), листопад 2013 р.Б. / http://www.saintjosaphat.org
