Гріх — це свідоме і добровільне порушення Божої заповіді.
Адам і Єва порушили заповідь Божу. Вони добре знали ту заповідь, і ніхто, навіть вуж, не змушував їх, щоб вони її порушили. Отже, вони скоїли гріх добровільно.
До Божих заповідей відносимо і заповідь виконувати вчинки милосердя; окрім цього — усі закони, видані від імені Бога. Заповіді певні чинності забороняють, а певні — наказують виконувати. Відповідно до цього розрізняємо гріхи переступлення і гріхи залишення. Оскільки заповіді Божі передбачають або звеличення Бога або добро наше чи ближнього, то і гріх може бути спрямований або проти Бога, або проти нас самих, або проти ближнього.
Гріх — це вияв непослуху щодо Бога. Гріх — це непослух щодо небесних заповідей (св. Амвр.). Грішник, скидає з себе ярмо Бога і каже: "Не буду служити" (Єр. 2, 20). Хто допускається гріха, той веде боротьбу проти Бога (Сузо). Грішник, скоюючи гріх, розпинає Христа, робить Його Кров марно пролитою (Євр. 6, 6). Злоба грішника вражає Христа болючіше, ніж Його гіркі страсті.
Хто грішить, цей є ворогом власної душі (Тов. 12, 10). Нерозумно чинить той, що ображає особу, від якої залежить усе його майбутнє щастя; ще більш нерозумно чинимо, коли ображаємо Того, чиєї допомоги завжди потребуємо, від кого залежить наше майбутнє вічне спасіння. Коли б хтось, хто стоїть на високій вежі, держав тебе, завішеного на шнурі, у повітрі, чи відважився б ти його образити? Отож, твоє життя висить, наче на тонкій ниточці, і повністю залежить від Божої волі — кожної хвилі Бог може перетворити тебе у ніщо, а ти, немудрий, гнівиш Його (Людв. Іран.). Нам, нужденним людям, важко зносити образи, завдані нам такими ж людьми. Самі ж ми, однак, легко зневажаємо небесного Господа (Сальвіян).
Людина грішить і тоді, коли свідомо дозволяє на гріх.
Припустимо, що двохрічна дитина чує якісь погані слова і повторює їх. Така дитина ще не може відрізнити добра від зла, не усвідомлює значення слів, які вимовляє, і отже, не поповнює гріха. Ной не згрішив п'янством, бо не знав, що вино має силу п'янити. Як, з однієї сторони не ж грішить та людина, яка не усвідомила, що саме вона робить, так, з другої сторони, допускається гріха той, хто є недбалим у набутті потрібних йому знань щодо праведного життя. Наскільки ж злісною є людина, що навмисне ухиляється від набуття необхідної для неї науки, щоб унаслідок цього вільно грішити. "Бо одне — не знати, і цілком інше — не хотіти знати. Хто відвертається від правди, щоб її не пізнати, цей є переступником закону" (св. Гр. В.). Отже, хто втікає від слова Божого, той колись не матиме оправдання в очах Бога.
Гріх за своєю сутністю — це недозволена прив'язаність людини до будь-чого, яка відвертає її від Бога.
Земні створіння — це лише засоби для осягнення вічного спасіння, отже, вони не можуть бути останньою метою людини. Створіння подібні до ліків; прийняті в міру — допомагають, надмірно ж прийняті — шкодять і у досягненні найвищої мети. Тому Бог дозволив прив'язуватись до створінь чи використовувати їх в щоденному житті тільки в означених межах і то лише настільки, наскільки це є потрібним або корисним для осягнення вічного спасіння. Бог дозволив, напр., споживати їжу з метою підтримання життя, але заборонив непоміркованість; дозволив посідати певну власність, але заборонив посягати на власність чужу і т.д.
Хто поводиться зі створеним Богом інакше, ніж це дозволив Бог, цей віддаляється від Бога і від своєї останньої мети, міняє вічні розкоші на розкоші, що минають (Прем. 2, 1-9). Такий чинить, як дитина, яка, маючи до вибору шматок цукру і шматок золота, хапає цукор. Грішник покидає Бога — джерело живої води — і копає собі діряві колодязі (Єр. 2, 13). Отже, гріх є свого роду ідолопоклонством, бо грішник бажає створіння замість Бога. Скільки хтось має тяжких гріхів, стільки має богів (св. Єр.). Стільки кожний вшановує богів, скільки допустився тяжких гріхів (Св. Ант. Пад.). Через гріх людина стає слугою створіння або потрапляє у залежність від нього. Грішник — як та риба, що, спіймана на вудку, вже не може увільнитися. "Кожен, хто гріх чинить — гріха невольник" (Йоан 8, 34). Та з грішником, навіть, є гірше, ніж із невільником, бо невільник може утекти від господаря, а куди ж утече невільник гріха? Куди б не втікав, всюди тягне за собою свій гріх (св. Авг).
Гріх — це найбільше зло на землі, бо лише через гріх може людина потрапити до вічної нужди.
Люди, звичайно, вважають, що терпіння і дочасні негаразди — це зло, але ж насправді — це для нас ласка, бо через них не втрачаємо нічого у Бога, а, навпаки, багато користаємо. А багато хто думає, що найбільшим злом є вічне осудження, я ж буду навчати безустанно, що найбільшим злом є образа Ісуса Христа (св. Золот.). Тільки гріх може понизити і знеславити людину. Лише злі люди кажуть, що праця або убогість принизливі.
Св. Франц Ксаверій, Апостол Індії, апостольський легат, мав звичку сам собі прати білизну; коли хтось звертав йому увагу, що це принижує його, відповідав: "Одне лише принижує людину — гріх" (Мег. IV, 18).
Через гріх людина втрачає надприродну красу душі, стає подібною до диявола і нещасливою вже тут, на землі.
Через гріх втрачаємо надприродну красу душі.
Як тіло забруднюється, коли зіткнеться з якимось брудним предметом, так блякне і надприродна краса душі (яка полягає в освячуючій ласці), коли людина віддасть перевагу створінню. Ту красу душа втрачає цілком або частково (св. Тома з Акв.). Сніжнобілий одяг забрудниться одразу, коли зіткнеться з болотом; так само людина втягує в себе нечистоту дочасних речей, відвернувшись від Бога і схилившись до дочасних речей через непорядну любов (Люд. Гран.). Коли св. Францішці Шанталь, котра доглядала прокажених, звертали увагу, що може легко заразитися, та відповідала: "Я боюся лише однієї прокази — гріха" (Мег. III. 61).
Через гріх людина стає подібною до диявола. Грішники наслідують диявола (Прем. 2, 35). Через гріх людина утотожнюється з дияволом. "Хто чинить гріх — той від диявола..." (І Йоан. З, 8). Через гріх людина стає сином диявола (І Йоан 3, 10). Тому Христос говорить до фарисеїв: "Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити" (Йоан 8, 44).
Грішник їсть страву диявола (св. Кипр.). Гріх робить людину нещасливою вже тут, на землі. Коли б небесні тіла зійшли зі своїх шляхів, то зіткнулись би і розбились. Коли поїзд сходить із рейок, стається нещастя. Так само потрапляють у нещастя розумні створіння, люди, коли переступають Божі заповіді. Грішник повстає проти ладу свого розуму, проти ладу людської суспільності і проти ладу Божої управи світом, тому й мусить терпіти муки совісті, зносити покарання від начальства та кари Божі (св. Тома з Акв.).

Не одразу валяться будівлі; наперед непомітно входять у мур краплі води, розм'якшують вапно і розмивають поволі мур, аж врешті розвалюється вся будівля. Щось подібне творить диявол із нашою душею (Родрицій). Як саме виник гріх, бачимо на прикладі гріха первородного.
Гріх чинимо переважно у такий спосіб: на нас находить якась зла думка; вона сама по собі ще не є гріхом, а стає ним тільки тоді, коли припадає нам до душі.
У нас самих є ніби дві істоти із цілком протилежним способом мислення; що одна хвалить, те ганить друга. Одна істота — це мислення, друга — совість. Тому одразу, як лише виникне у нас якась зла думка, починається внутрішня боротьба. Совість застерігає і стримує нас перед поганим учинком, а похіть тягне до злого. Ми не в силі позбутися поганих думок зовсім, але ми можемо боротися з ними. У цьому нам допоможе молитва, згадка про смерть чи страшний суд. "У всіх ділах твоїх пам'ятай про твою кончину — повіки не згрішити (Сир. 7, 36). Можна також роздумувати про сумні наслідки гріха. Не один гірко шкодував, скоївши гріх, що не подумав, як слід, перед тим. Тому ми повинні негайно відволіктись від поганих думок, якщо вони в нас появляються. "Вбий ворога, поки він малий і слабкий" (св. Єр.). "Придуши злу думку ще в зародку, як тільки усвідомиш її в собі" (св. Берн.).
Часом виникає уподобання у злому; воно стає гріхом, коли усвідомимо його, але не позбудемось.
Уподобання є смертним гріхом тоді, коли людина добровільно кохається в чомусь, що є забороненим заповідями.
Злочинне бажання, якщо не відкинемо його, теж приводить нас до гріха.
Добровільне злочинне бажання — чинність волі. А що походить із серця (злої волі) — це гріх (Мат. 15, 19). У Бога "хотіти" значить те саме, що "робити". Хто добровільно плекає злочинне бажання, той допускається злого вчинку в своїй душі (Мат. 5, 28). Будь-які злочинні бажання є смертним гріхом (Соб. Трид. 14, гл. 5).
Гріхом є і рішення зробити щось погане.
Бажання було лише прагненням чогось грішного. Рішення ж веде до здійснення задуманого. Брати Йосифа, вирішивши вбити його, вже допустилися тяжкого гріха, хоч свого рішення і не виконали.
Вищезгадані гріхи називаються внутрішніми.
Зовнішні гріхи, наслідки яких набагато гірші, є тяжчими, ніж внутрішні.
Зовнішній гріх озлоблює нашу волю, вбиває в людині почуття сорому, негативно впливає на інших.
Скоївши смертний гріх, людина залишається в стані гріха доти, доки не навернеться.
Якщо людина часто повторює якийсь тяжкий гріх, то в неї виробляється звичка до того гріха.
Тяжкий гріх, який допускаємо п'ять разів у місяць, стає грішним нахилом. Грішник, часто повторюючи гріх, набуває певної легкості у його скоєнні, а його воля вже не протидіє злому.
Кожний тяжкий гріх і кожний грішний нахил спричиняються до нових гріхів і нахилів до злого.
Людина, яка скоїла тяжкий гріх, втрачає Божу ласку, але не втрачає спокуси.
Спокусу ж подолати без Божої ласки неможливо, тому грішник падає все нижче і щораз більше грузне у гріхах. Злий вчинок плодить наступне зло.
Злий нахил, укорінившись у душу грішника, призводить до розпусти і беззаконних вчинків (т.з. гріхів, що взивають до неба за помстою). Душа грішника кам'яніє (а це гріх проти Св. Духа).
 
Розрізняємо гріхи думки, слова і вчинку, а також гріхи власні і чужі.
Власні гріхи — це гріхи, скоєні нами самими.
Чужі гріхи — це гріхи, до яких ми якимось чином спонукаємо когось. Чужого гріха допускається той, хто наказує зробити щось погане; радить учинити гріх; хвалить когось за гріх; дозволяє вчинити гріх; допомагає у злому, обстоює якусь погану справу, заохочує до злого, замовчує гріх або не карає за гріх, замість того, щоб перешкодити скоєнню злого вчинку.
Хто винен у чужому гріху, той заслуговує на таку саму кару, як і той, хто його здійснив, або й на більшу.
Спаситель застерігає: "А хто спокусить одного з тих малих, що вірують у мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию, і він був утоплений у глибині моря. Горе світові від спокус. ...горе тій людині, через яку спокуси приходять!" (Мат. 18, 6-7).


Не всі гріхи є однаково тяжкими. Розрізняємо смертні і повсякденні гріхи.
Кожна людина грішить. "Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає" (І Йоан 1, 8). "Всі ми прогрішуємося чимало" (Яків 3, 2). Але один гріх відрізняється від іншого. Є гріхи незначні, повсякденні. Їх допускаються і праведні люди, не тратячи, однак, через них своєї праведності. Гріхи проти заповідей Божих призводять смерть душі, тому вони називаются смертними. Ті, що здійснили подібний гріх, втрачають право на вічне життя.
Про те, що не всі гріхи є однаковими, свідчить і наука св. Церкви. Св. Церква відкинула науку Бая, котрий говорив, що немає гріха, який би за своєю природою був малим, і що кожний гріх заслуговує вічного покарання.
На те, що не всі гріхи є однаковими, вказує нам також сам розум. Деякі гріхи є такими малими, що вони не порушують моральних норм поведінки, не знищують у Божу прихильність до людини і не повинні прирікати людину на вічну загибель. Чи ж можливо, щоб людина, напр., через якесь мізерне слово, була засуджена на вічне пекло? Отже, із сказаного вище випливає, що є смертні гріхи і гріхи повсякденні.
Джерелами, які допомагають нам пізнати міру гріха, є св. Письмо; висловлювання св. Католицької Церкви; наука св. Отців і Богословів; сама природа вчинку.
У св. Письмі сказано: "Ані розпусники, ані Ідолопоклонники, ані перелюбники, ані рознуздані, ані мужоложники, ані злодії, ані зажерливі, ані п'яниці, ані злоріки, ані грабіжники — Царства Божого не успадкують" (І Кор. 6, 9-10). Отже, перелічені тут гріхи є смертними. До смертних належать і такі гріхи, про які св. Письмо говорить, що Господь Бог ними бридиться, ненавидить їх; які варті вічної кари або смерті, а також ті, які супроводжуються погрозами та прокляттями.
До тяжких гріхів належать гріхи, які кривдять Господа Бога; завдають великої шкоди людям, св. Церкві, державі, призводять до моральних чи фізичних терпінь; загрожують особистому життю людини — як духовному, так і тимчасовому.
Не поспішаймо вирішувати — тяжкий чи повсякденний гріх скоїла та чи інша людина. Ніхто не має права самовільно визначати, що хтось скоїв тяжкий гріх. Зробивши це, можна людину довести до відчаю або й штовхнути на хибну дорогу. Разом з тим, ми повинні бути дуже обережними з тими людьми, які говорять, що нема гріха там, де і розум, і совість вказують на гріх.
Є тяжкі гріхи, легкі гріхи і гріхи, міру яких визначаємо, виходячи з ситуації.
Деякі гріхи є завжди тяжкими.
Напр., лжесвідчення є тяжким гріхом не лише тоді, коли людина присягає у великій справі, але навіть тоді, коли б людина лжесвідчила в найменшій справі. Чому? Тому що ніколи не можна брати Господа Бога за свідка фальшиво.
Такими гріхами є невір'я та єресь, ненависть до Бога, бахвальство і фальшиве шанування Бога, напр., богохульство, симонія (права Божого), розпуста і т.д.
Легкі за своєю природою гріхи можуть стати тяжкими гріхами лише тоді, коли перебіг подій робить той малий гріх смертним. Якщо хтось, напр., понад міру вживає алкоголь, той скоює малий гріх; однак якщо, зловживаючи алкоголем, він чинить шкоду своїй родині — скоює тяжкий гріх.
Є гріхи, які можуть бути легкими або тяжкими в залежності від ситуації. Гріх, який стосується великої справи, відповідно, буде великим (тяжким), малої справи — малим. Якщо, напр., хтось у неділю або свято пропустить невелику частину служби Божої, то він скоїть малий гріх, якщо велику — великий.


Якщо нам відомо чи із св. Письма, чи з науки св. Кат. Церкви, чи з науки св. Отців і Богословів, чи, зрештою, з природи самої речі, що той чи інший гріх є тяжким, то цього ще не достатньо, щоб ми звинуватили людину, яка скоїла щось подібне, у смертному гріху. Оцінюючи той чи інший вчинок, треба брати до уваги совість тієї людини, котра його здійснила. Якщо людина зробила щось дуже погане, але зробила це ненавмисне або несвідомо, то не можна її судити так само, як людину, котра діяла свідомо, з власної волі. Напр., якщо хтось, забувши, що п'ятниця, їв м'ясо, то він не скоїв гріха; хто ж свідомо це зробив — скоїв тяжкий гріх.
Знову ж таки, знаючи з тих самих джерел, що той чи інший гріх є малим, ми теж не повинні поспішати з висновками. У такому випадку теж треба брати до уваги совість людини. Можливо, вона не скоїла жодного гріха, — якщо не знала, що те, що зробила, є гріхом. А, може, скоївши малий (як може здаватися, виходячи з оцінок вищезгаданих джерел) гріх, згрішити тяжко, якщо вона переконана, що те, що вона робить, є гріхом, але все ж чинить по-своєму.


Передумовами тяжкого гріха є сприймання тієї чи іншої дії як тяжкий гріх; усвідомлення того, що та чи інша дія є тяжким гріхом, повний дозвіл самому собі здійснити те, що вважаєш тяжким гріхом.
Через незнання ми можемо вважати ту чи іншу дію важким гріхом (хоч насправді так не є). Якщо ми так вважаємо і все ж грішимо—здійснюємо тяжкий гріх. Напр., якщо хтось у неділю або свято пришиває до одягу ґудзики і вважає, що це тяжкий гріх (хоч це не так), то він грішить тяжко.
Ми здійснюємо тяжкий гріх, коли при повній свідомості робимо те, що вважається тяжким гріхом.
Може бути несвідоме скоєння тяжкого гріха. Напр., хтось може бути настільки зайнятий якоюсь пильною справою, що не помічає, що йому на думку спадає річ, яка є тяжким гріхом. Несвідома готовність до тяжкого гріха є й тоді, коли грішні думки приходять до напівсонного, напівп'яного, напівбожевільного або до людини, яка в даний момент не усвідомлює, що вона робить. Неусвідомлені дії є й тоді, коли людина грішить у стані нервового збудження чи гніву або в стані запаморочення і після скоєного не може пригадати, що саме вона робила. Неусвідомленими можна вважати дії і такої людини, яка, скоївши, сказавши чи подумавши щось грішне, роздумує про це і приходить до висновку, що вона не зробила б цього, якщо б попередньо усвідомила, що це тяжкий гріх.
Коли хтось розуміє, що робить зле, але не думає над тим, тяжкий це гріх чи ні, здійснює малий гріх.
Хто ж сумнівається, тяжким чи легким гріхом є те, що він задумав, і, не вияснивши, яким він є насправді, все ж здійснює його, той тяжко грішить. Така людина свідомо ризикує важко образити Бога. Вона усвідомлює, що своїм учинком може тяжко образити Бога, а, однак, не відмовляється від нього.
Повний дозвіл самому собі здійснити тяжкий гріх є тоді, коли воля людини, яка усвідомлює, що збирається здійснити тяжкий гріх, дозволяє це зробити. Дозвіл тісно пов'язаний з усвідомленням. Якщо усвідомлення було повне, то дозвіл теж буде повним, якщо ж учинок здійснений несвідомо, то дозвіл буде неповним.
Неповний дозвіл є тоді, коли гріх здійснила людина, яка сторониться гріха як вогню, яка швидше вибрала б смерть, аніж тяжкий гріх (ця обставина свідчить про те, що гріх був скоєний несвідомо); коли людина, роздумуючи над тим, що зробила, непокоїться, сумує, відвертається від злих думок і бажань; коли людина після скоєння гріха сама не знає, чи дозволила вона собі на гріх свідомо чи ні (тут треба зважати на совість людини).
Хто, знаючи, що річ, яку він задумав, є дуже грішною, серйозно роздумує над тим, здійснити її чи ні, грішить дуже тяжко, бо він порівнює Бога зі створінням і роздумує над тим, кого поставити вище — Бога чи створіння.
Отже, тяжкий за своєю природою гріх може стати малим, коли він був незначним (напр., здійснено малу крадіжку — вкрадено незначну річ); коли не було повного усвідомлення того, що робиться; коли не було повного дозволу; коли хтось був переконаний (з незнання), що не грішить тяжко.


Передумовами малого гріха є трактування (свідоме чи несвідоме) якоїсь дії як малий гріх, усвідомлення того, що скоюєш гріх, і згода власної волі на скоєння гріха.
Малий за своєю природою гріх може стати тяжким, якщо його скоїла людина з нечистою совістю; якщо людина, здійснюючи його, переслідувала дуже грішну мету; якщо, здійснивши цей гріх, людина дуже погано вплинула на оточуючих; якщо цей вчинок був здійснений із метою зневаги чи всупереч праву або наказу керівника; якщо цей вчинок міг спричинити тяжкий гріх; якщо цей гріх був викликаний надмірною прив'язаністю до якоїсь речі.
Грішить тяжко людина, яка, скоюючи легкий гріх, переконана, що це — тяжкий гріх.
Грішить тяжко людина, яка скоює малий гріх, щоб легше їй було скоїти тяжкий (напр., напивається, щоб скривдити іншого).
Грішить тяжко людина, яка, скоївши малий гріх, подає поганий приклад іншим; яка зневажає Божі права; яка сама себе наражає на небезпеку скоєння тяжкого гріха (напр., перебуваючи в поганому товаристві).
Грішить тяжко той, хто настільки прив'язаний до якоїсь речі, що готовий швидше Бога образити, аніж її втратити. Напр., хтось настільки любить розваги (не грішні), що жертвує заради них недільною чи святковою Службою Божою.
Не всі смертні гріхи є однаково тяжкими і не всі повсякденні гріхи є однаково малими. Найтяжчими гріхами є гріхи проти Св. Духа і гріхи, котрі волають до неба за помстою/
 Гріхи проти Св. Духа здійснює той, хто свідомо постійно чинить опір впливу Св. Духа.
Св. Дух часто своїм впливом заохочує нас до молитви або до інших добрих справ, але ми не йдемо за тим голосом, або не усвідомлюючи його, або турбуючись земними справами. Та це ще не гріх проти Св. Духа. Грішить проти Св. Духа той, хто свідомо і вперто опирається голосу Св. Духа, котрий промовляє до його душі, — І в тій протидії вмирає. Так грішили фарисеї і законовчителі за часів Христа. Вони були свідками чудес Христа, святості Його життя і здійснених у Ньому пророцтв, чули Його досконалу науку, Його власні слова про те, що Він є надісланий Богом, обіцяним Месією, однак, через свою надмірну гордість не хотіли цього визнати, тому що, визнавши, були б змушені змінити свій спосіб життя. Незважаючи на те, що вони бачили правду краще від інших, вони твердили, що Спаситель "навіжений" (Йоан 8, 48), приписували Йому диявольські справи (Мат. 12, 24) І завзято переслідували Його (тобто протистояли пізнаній правді). Тому св. Стефан сказав євреям перед тим, як його було укаменовано: "Ви твердошиї та необрізані серцем і вухом! Ви завжди противитеся Духові Святому! Які батьки ваші, такі й ви" (Діян. Ап. 7, 51). Фараон уперто не хотів випустити ізраїльтян з Єгипту, хоча добре знав, що це правдивий Бог бажає, щоб ізраїльтяни вийшли із Єгипту.
Можна сказати, що гріхи проти Св. Духа — це найтяжчі прогрішення проти трьох Божих чеснот: проти віри (опір пізнаній правді), проти надії (надмірне сподівання і розпука), проти любові до Бога (закаменілість і нерозкаяність) і проти любові до ближнього (ненависть до побожних людей).
Гріх проти Св. Духа є, переважно, наслідком дуже злого життя.
Сутність смертного гріха полягає в тому, що він затьмарює розум і відвертає волю від Бога. Чим більше людина грішить, тим більше затьмарюється її розум, а воля, відвернена від Бога, стає щораз більше закам'янілою (Людов. Гран.). Наша душа — наче замкнена кімната; грішні вчинки перешкоджають світлу Св. Духа потрапити до неї (Галюра). Про фараона говорить св. Письмо: "І закам'янив Господь серце у фараона" (Вихід 9, 12), тобто Бог наслав на нього цю закам'янілість як кару за його гріхи (св. Авг.).
У людей, які багато грішать, і думки грішні, тому на них Св. Дух не може вплинути, і вони не можуть навернутися.
Хто грішить проти Св. Духа, той не може заслужити у Бога прощення гріхів, тому що він відштовхує милість Божу, необхідну для навернення.
Христос говорить: "Хула на Духа не проститься... Коли хтось скаже проти Святого Духа, йому не проститься ні в цьому світі, ні на тому" (Мат. 12, 31-32). Очевидно, що той, хто навіть не хоче говорити про навернення, не може заслужити прощення. Тяжко вилікувати хворого, якщо він не приймає ліків; тяжко позбутися гріхів, коли хворий душевно відштовхує єдиний засіб порятунку — милість і ласку Бога (Рим. Кат.). Нерозкаяність — це єдиний злочин, якого Бог не прощає (св. Єр.). Нерозкаяність ображає Бога тяжче, ніж гріх (св. Золот.).
На людей, котрі грішать проти Св. Духа, після смерті чекає вічне осудження.
Господь Бог порівнює себе із виноградарем, котрий зробив все можливе для свого виноградника; якщо ж він все-таки не плодоносить, то виноградар розбирає огорожу, щоб люди спустошували і витоптували виноградник (Іс. 5,1-7). Гріх проти Св. Духа не є гріхом безсилля, але гріхом диявольської злоби і тому заслуговує найважчого покарання. Фараон загинув у Червоному морі разом із усім своїм військом (Вихід 14). Євреї, котрі чинили опір пророкам і навіть вбивали їх (Мат. 23, 27), тяжко спокутували в 70 р. після Христа. їх спіткало таке нещастя, якого не було від початку світу і не буде більше (Мат. 24, 21). Римляни зруйнували Єрусалим, понад мільйон євреїв загинуло від голоду, епідемій, міжусобиць або від меча римлян (Йос. Флав.). Бог чинить так, як розумний лікар, котрий не перестає приписувати хворому ліки, незважаючи на те, що вони відразу не допомагають, або хворий не хоче їх приймати; він докладає усіх своїх зусиль, щоб урятувати недужого (св. Золот.). Якщо ж хворий, нехтуючи усіма стараннями лікаря, все ж таки не хоче приймати ліків, або навіть викидає їх, тоді лікар перестає його лікувати. Так само чинить Бог із тими, котрі постійно чинять опір Його діючій ласці. Він залишає їх. Саме таких людей стосуються слова пророка Самуїла, які він сказав царю Савлу: "Ти відкинув Господнє слово, й Господь тебе відкинув" (І Сам. 15, 26).
Душа, яка уникає впливу Св. Духа, кам'яніє, вона приречена на вічне осудження (А. Штольц).
Гріхами, які волають до неба за помстою, є навмисне вбивство, заподіяння кривди убогим і немічним, затримання зарплати і гріх сод омський.
Ці гріхи настільки бридкі, що викликають у людей огиду. Коли Каїн убив свого брата Авеля, Бог сказав йому: "Голос крові брата твого кличе до мене з землі" (Буття 4, 10). У законах всіх держав за вбивство передбачені найтяжчі покарання.
Гріхом, який волав до неба за помстою, було жорстоке ставлення фараона до ізраїльтян (Вихід 3, 7). Подібно грішили фарисеї, кривдячи убогих (Мат. 23, 14). Так само грішать і ті, хто користає з нещастя інших.
Тяжким гріхом є кривда, заподіяна вдовам і сиротам (Вихід 22, 22; Сир. 34, 26). Життя вдів саме по собі є нелегким, адже вони повинні виконувати і чоловічі обов'язки (дбають і про дітей, і про господарство). Тому вони заслуговують на милосердя і допомогу ближніх; хто ж кривдить вдів — той тяжко грішить.
Грішить тяжко і той, хто вчасно не платить робітникам, які на нього працюють (Второзак. 24,14); хто безпідставно знижує заробітну плату (Як. 5, 4) чи не забезпечує робітникам нормальних умов праці.
Гріх содомський отримав свою назву від назви міста Содому. Мешканці цього міста задовільняли свої тілесні пристрасті неприродним способом (Юд. 7). За це вони загинули у Божому вогні (Буття 18). До сьогодні Мертве море є сумним пам'ятником того огидного гріха.
З повсякденними гріхами не слід плутати певні людські недоліки — неввічливість, схильність до немудрих жартів, розсіяність під час молитви і т.п.
"Джерелом повсякденних гріхів є зла воля, недоліку — людське безсилля" (св. Франц. Сал.). Недоліки людського характеру не є гріхами, але і їх треба позбуватися.