Покірним називаємо того, хто усвідомлює свою власну нікчемність і марноту усіх тимчасових речей і відповідним чином поводиться.
Чималу покірність виявив сотник з Капернауму, сказавши до Христа: "Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово і слуга мій видужає" (Мат. 8, 8). Так невисоко себе оцінював, хоча займав почесний пост, володів великим маєтком і зробив багато добра (збудував євреям синагогу). Отже, покірність є двох видів. Перший стосується розуму (людина чітко усвідомлює свою марноту), другий стосується волі (людина чинить згідно з цим усвідомленням) (Скар.). Фальшивою була б покірність, якби ми проявляли її лише назовні (тобто не відчували б її серцем). Покірність — це добровільне приниження самого себе внаслідок усвідомлення свого безсилля (св. Бонав.).
Покірною стає людина тоді, коли усвідомлює велич Бога і марноту земних речей.
Убогий найкраще усвідомлює своє убозтво, коли порівнює себе з багатим. Св. Августин волає до Бога: "Коли б я пізнав Тебе, то пізнав би й себе". Найкраще усвідомлюємо велич Бога, пізнаючи створені речі (Пс. 19, 2). Людина повинна враховувати і те, що Бог створив її душу і тіло з нічого. Все земне проминає, як тінь, і не має перед Богом жодної вартості. "Гріб — це школа, котра навчає покірності" (св. Золот.).
Людина не повинна пишатися тим, що вона багата, бо може втратити своє багатство за одну ніч (як цар Крез), а втратить остаточно при смерті. Не слід людині пишатися і своїм здоровим і гарним тілом, бо будь-яка хвороба може споганити його. Не повинна людина пишатися і своїми знаннями, бо багатьох речей зовсім не знаємо і не будемо знати. Видатний астроном Ньютон, котрий так багато зробив для прогресу людства, одного разу сказав так: "Мені здається, що я мала дитина, котра бавиться на березі моря і час від часу знаходить гладкий камічик або гарну мушлю, а, тим часом, великий океан лежить перед нею недослідженим". "Якщо часом знаєш багато, пам'ятай, що існує далеко більше речей, яких зовсім не знаєш" (Тома з Кемп.)- Зрештою, наше знання порівняно із знанням Бога є незнанням (св. Авг.). Людину не повинна робити пихатою земна слава; натовп найчастіше сьогодні кричить "хвала", а завтра — розпни його!" Як багато земних правителів раптово втратили свою силу і значення (напр., Наполеон).
Навіть Божою ласкою не повинна пишатися людина, бо, по-перше, вона може втратити її кожної хвилини, по-друге, вона (ласка) також є чимось незначним порівняно з тим, що може дати Бог; зрештою, чим більше ласк, тим більша відповідальність. Врешті, людина не повинна пишатися і своїми добрими справами, бо Бог не потребує їх (Пс. 16, 2). Ми завжди є невигідними слугами (Лука 17, 10). Чим би людина не володіла, вона не володіє власне, нічим, або дуже малим. Саме тому покірність ніколи не є лукавством, лише належним пізнанням самого себе.
Покірна людина ніколи не вважає себе кращою від інших, не віддається цілковито земним благам, уповає лише на Бога і не боїться людей.
Покірний любить приниження; ніколи без причини не звертає на себе уваги інших; не чваниться своєю покірністю. Свою покірність така людина завжди носить у серці, не виявляючи її назовні з метою привернути увагу, в разі потреби, проявляє її просто і з цілковитою свободою. Така людина ніколи не називає себе найбільшим грішником, остерігається засуджувати саму себе. Засудження самого себе є найчастіше ознакою гордості.
Покірний ніколи не хизується своїми позитивними якостями, бо знає: що людина відкриває, те Бог приховує, а що людина затаює, те Бог виявляє (св. Авг.). Св. Антоній з Падви довго приховував свою ученість, аж виявив її Бог. Покірний ніколи не вважає себе кращим від інших, а, навпаки, оцінює інших вище, ніж себе (Филип. 2, 3); покірний ніколи не говорить про чужі недоліки; ніколи не прагне бути на першому місці (Лук. 14, 10); радіє навіть тоді, коли не зважають на нього, відсувають його на другий план і упокорюють. Він добре знає, що за це піднесе його Бог (Лук. 14, 11). Таку покірність виявив митар, котрий молився у храмі (Лук. 18, 13). Покірний піклується лише про вічні блага, а не віддається цілковито проминаючим речам. Земні блага (багатство, шана, утіхи, людська слава) не приваблюють його і не спокушають; він знає, що ці речі не зроблять його кращим перед Богом, а легко можуть стати причиною втрати вічного щастя. "Якщо б ми хотіли покірного відзначити, то він би щиро засмутився" (св. Григ. В.). Тимчасові прикрощі (глузування, приниження, дорікання, переслідування) не зможуть розчарувати покірного; навпаки, вони його втішать, тому що, завдячуючи їм, заслужить щастя на небі. Він нехтує зневагою, бо вона не може йому завдати шкоди. Тому говорить св. Павло: "Для мене то найменша річ, щоб ви мене судили чи якийсь суд людський; та й сам себе я не суджу... Хто мене судить — це Господь" (І Кор. 4, 3) — Покірний уповає лише на Бога; він усвідомлює своє безсилля, тому при здійсненні добрих справ не покладається ні на власні сили, як Петро під час Тайної Вечері, ані на свою силу, як Голіаф, а тільки на Божу ласку. Так учинили Йосифа, коли мав намір розповісти свій сон (Буття 41, 16), і Давид перед поєдинком із Голіафом. Покірний не приписує самому собі набутих доброчесностей і добрих справ, а лише Богу; він знає, що це Бог чинив через нього. Покірний належно оцінює Божі добродійства і приписує їх Богові, як Мати Божа, коли сказала: "Велике бо вчинив мені Всемогутній" (Лук. 1, 49). Саме це усвідомлення збільшує в ньому любов до Бога. Без такого усвідомлення буде неможливим прогрес на шляху до досконалості. "Нічого значного не зробить для Бога той, хто не знає, що значні речі отримав від Бога" (св. Тер.). А оскільки покірний усвідомлює свою нікчемність, отримані ним Божі дари роблять його ще більш покірним. Покірний не боїться людей тому, що не звертає уваги на зневаги, які може від них зазнати. Він також знає, що Бог опікується ним і не дозволить скривдити його, бо: "тим, які люблять Бога... усе співдіє на добро" (Рим. 8, 28). Покірний згоджується з усім, що Бог вважає добрим. Боягузтво і брак відваги ніколи не були ознаками покірності. "Боязлива покірність — фальшива покірність" (св. Франц Сал.). Якщо б Апостоли не були покірними, вони б ніколи не відважилися боротися з іновірцями.
 Найкращий приклад покірності дав нам Спаситель. Син Божий став слугою, добровільно жив у приниженні, був надзвичайно ввічливим у стосунках з оточуючими і врешті, знеславлений, добровільно помер на хресті.
Христос принизився, прийнявши образ слуги, тобто людську природу (Филип. 2,7). Коли б царський син добровільно на усе життя пішов у неволю, щоб врятувати своїх підданих, то світ дивувався б його добровільному приниженню. Значно більше принизився христос через Утілення; ще більше — у Пресвятій Євхаристії адже тут приймає Христос образ страви. А при хрещенні Ісуса Христа Св. Дух уподібнився голубу. Устами пророків наказує Христос називати Його "Агнцем Божим". Отже, бачимо, що сам Бог є надзвичайно покірним. На землі Христос жив у постійному приниженні. Місцем народження обрав Собі не царську палату, а стаєнку і ясла; не цариця, а убога дівиця була Його Матір'ю, убогий тесля — опікуном; Апостолами обрав простих рибалок, а не якихось філософів і т.п. У спілкуванні з людьми Христос був надзвичайно ввічливим; охоче розмовляв із дітьми; приятелював навіть із найбільшими грішниками (про це свідчить розмова з самарянкою біля криниці; приязна зустріч Марії Магдалини, котра прийшла з повинною; захист чужоложниці, яку фарисеї хотіли укаменувати). Під час Тайної Вечері Христос без вагань умив Апостолам ноги; на прохання сотника з Капернаум спішить оздоровити його слугу (Мат. 8, 7). Врешті, Христос добровільно обирає Собі смерть на хресті, котра вважалася в той час найганебнішим покаранням (Ціцерон). Отже, власним прикладом Христос переконує нас у тому, що покірність — це царська дорога, яка веде до Бога (св. Григ. В.).
До покірності закликав Христос також у своїх повчаннях. Він говорив: "Найбільший з вас буде вам слугою. Хто себе вивищить, той буде принижений, а хто себе принизить, той буде вивищений" (Мат. 23, 11, 12); в іншому місці говорить: "Як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити" (Лука 17, 10).
Приклад покірності показує нам Христос і в притчі про митаря та фарисея, котрі молилися у храмі (Лук. 18, 13). А одного разу звернув увагу на малу дитину і сказав присутнім: "Хто стане малим, як ця дитина, той буде найбільший у Небеснім Царстві" (Мат. 18, 4). Врешті, усе життя Христа є взірцем покірності; Ісус сам говорить: "Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, то знайдете полегшу душам вашим" (Мат. 11, 29). Покірним обіцяє Христос возвеличення (Лук. 14, 11) і вічне щастя (Мат. 5, 3).
Покірність приводить до досконалості, возвеличення І вічного щастя. Завдяки покірності досягаємо просвітлення розуму, справжнього спокою душі, відпущення гріхів, вислухання молитов, а також легко -перемагаємо будь-які спокуси.
Бог завжди разом із покірними. "Той, хто мало про себе думає і ставить себе нижче від інших, без сумніву, має в собі Св. Духа" (Скар.). Саме тому покірний легко досягає досконалості (усвідомлює своє безсилля і намагається бути щораз кращим). Досконала людина є, одночасно, і покірною, і смиренною, а та, котра небагато вартує, є гордою. "Хто думає, що вартує багато, не вартий нічого; а хто переконаний, що вартує мало, той вартує багато" (св. Тер.). Чим більша святість, тим більша покірність. Покірність веде до возвеличення. Після Великого Посту приходить Великдень. Покірність — це щабель до возвеличення (св. Авг.). Ісус Христос говорить: "Кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, буде вивищений" (Лук. 14, 11). "Смиріться перед Господом, і він вас підійме" (Як. 4,10). Матір Божа отримані від Бога великі милості приписує своїй покірності: "бо він зглянувся на покору слугині своєї, ось бо віднині ублажатимуть мене всі роди" (Лук. 1, 48). Покірність веде до вічного щастя, бо Христос говорить: "Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне" (Мат. 5, 3), тобто блаженні ті, котрі усвідомлюють, що, незважаючи на усі земні блага, вони таки є убогими перед Богом. "Вузькими є ворота до неба, і лише малі або покірні можуть через них увійти" (св. Берн.). Покірні досягають просвітлення розуму через Св. Духа; лише вони в силі глибоко пізнати духа науки Христа. З цією думкою молиться Христос до Бога: "Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив це немовлятам" (Мат. 11, 25). "Бог гордим противиться, а покірливим дає благодать" (І Петро 5, 5). З довірливими і щиросердними Бог розмовляє, тобто научає їх. Не раз наївні і простодушні люди краще розуміють науку Христа, ніж освічені люди. Пастирі знали про народження Ісуса Христа на відміну від законовчителів і фарисеїв. Той, хто хоче черпати з криниці милостей Божих, повинен схилитися. Покірний досягає справжнього спокою душі. Бог втішає покірних (П Кор. 7, 6). Покірний не буде зарозумілим у щасті і легкодушним у біді. "Якою б великою не була покірність, вона ніколи не зробить нас неспокійними" (св. Тер.). Покірний здобуває прощення гріхів. Митар у храмі лише бився в груди і говорив: "Боже, будь милостивий до мене грішного...", і, вже зовсім прощений пішов додому (Лук. 18, 13). Віз, повний гріхів, але запряжений у покірність, їде на небо; і, навпаки, віз, повний добрих справ, але запряжений у гордість, веде до пекла (св. Верн.). Молитви покірного вислуховуються відразу. Поганського сотника з Капернауму завдяки його покірності Бог вислухав відразу (Мат. 8). Молитва покірної людини пробиває хмари (Сир. 35, 21). Покірний легко перемагає будь-які спокуси. Найкращою зброєю проти диявола є покірність (св. Фр. П.). Нічого так не боїться диявол, як покірної людини (св. Ант. Пуст.). Покірність — це єдина доброчесність, якої диявол не може наслідувати.

Гордовитою називаємо таку людину, котра переоцінює свої власні сили, є високомірною, самозакоханою і ці риси виявляє назовні.
Пихатим був велетень Голіаф, бо переоцінив свої сили (І Сам. 17). Чимало людей переоцінюють достоїнства свого тіла (пишаються своїм ростом, очима, голосом і т, п.); інші переоцінюють вартість свого майна, свої знання, ще інші — доброчесності і т. д. Гордівливий схожий на п'яницю (Євр. 2. 5), тому що обидва зарозумілі і чванливі (св. Вінк. Ферн.); обидва не здатні на якусь добру і розумну справу, ніколи не можуть насититися і врешті-решт деградують.
Гордовитість виявляється назовні таким чином: людина намагається звернути на себе увагу інших своїми розмовами, одягом, прагне почестей, нагород, земних благ, нехтує допомогою і ласкою Бога та покладається лише на себе і на тимчасові блага.
Гордовита людина деколи навіть спеціально зневажає себе, щоб здобути цим ще більшу шану. Пихатий та зарозумілий обмовляє інших і вважає їх недобрими; так зробив гордовитий фарисей у храмі (Лук. 18, 40). Він бачить тріску в оці ближнього, і не бачить поліна у своєму оці (Мат. 7, 4). Зарозумілі люди звертають на себе увагу також стилем одягу; обвішуються зайвими прикрасами, намагаються наслідувати моду, не розуміючи, відповідає це їхньому стану і душі, чи ні. Чистий і відповідний одяг не є ознакою гордовитості. Найчастіше зовнішня чистота є ознакою внутрішньої чистоти, і, навпаки, бруд є ознакою ледащого життя. Пихатий та зарозумілий нехтує допомогою і ласкою Бога; він покладається лише на себе і на тимчасові речі; ні у що не вірить. Гордовитість починається з віддалення від Бога (Сир. 10, 14). Такі люди не моляться, не приймають св. Тайн і т. д.; не хочуть усвідомити своєї нікчемності і гріхів, а коли, навіть, усвідомлюють їх, не спішать до лікаря, але хочуть вилікуватися самостійно (св. Амвр.). Тому Бог є ворогом гордівливих і чинить їм опір (І Петро 5, 5). Гордівливих не любить ні Бог, ні люди (Сир. 10, 7). А яке ж це нещастя — мати Бога своїм ворогом!
Гордовитість стає причиною багатьох недобрих учинків і дурниць, веде до зневаги і до вічного осудження; знецінює добрі справи.
Гордовитість — причина будь-яких гріхів (Сир. 10, 15). Зокрема, гордовитість стає причиною непослуху (як у Авессалома), жорстокості (як у Ірода). Гордовита людина віддаляється від Бога і віри; пихатість є причиною суперечок, заздрощів, невдячності, нечистоти. І саме для того, щоб така людина усвідомила свою нікчемність і схотіла виправитися, Бог доводить її до тяжких гріхів. Отже, той, хто переможе гордовитість, переможе і всі інші головні гріхи. Пихатість також призводить до приниження людини. "Кожний, хто виноситься, буде принижений" (Лук. 14,11). Зарозумілість є причиною падіння держав і народів. Бог стирає навіть пам'ять про гордовитих. Прикладом цього є історія побудови вавилонської вежі (Буття 10). Пихатого чекає вічне засудження. Гордівливість прогнала багатьох Ангелів із неба, а перших людей з раю (св. Берн.). Зарозумілість знецінює добрі справи. Гордовитий уже отримав свою нагороду (Мат. 6, 5).

Слухняним є той, хто задля Бога охоче готовий виконувати накази своїх керівників.
Отже, послух не полягає лише в тому, щоб узагалі виконувати накази, але щоб виконувати їх охоче, з радістю (св. Він. з П.). Ми часто виконуємо накази, але робимо це неохоче. Такий послух не є доброчесністю, бо до нього примішана злість (св. Ігн. Л.). Про доброчесність послуху можна говорити лише тоді, коли людина піддається волі іншого з огляду на Бога (Бл. Гумберт). Взірцем послуху став Авраам, коли готовий був пожертвувати своїм сином Ісааком (Буття 22). Навіть Син Божий був слухняний, бо був відданий людям, Марії і Йосифові (Лука 2, 51). Творець неба залежав від ремісника, Бог вічної слави — від убогої дівиці. Хто чув щось подібне? (св.Верн.). Йосиф був опікуном Ісуса, отже, убогий може бути настоятелем величнішого, а підлеглий може бути кращим від настоятеля (Оріг). Христос у всьому слухав свого небесного Отця аж до смерті на хресті (Филип. 2, 8). Ще на горі Оливній говорив: "Отче, не Моя, а Твоя воля нехай буде!" Завдяки послуху одного, багато людей стали оправданими (Рим. 5, 19). Слухняним був на землі Той, хто панує в небі над Святими.
Діти повинні слухати старших, насамперед своїх батьків і родичів, жінки — чоловіків, слуги — своїх господарів, усі люди — своїх духовних наставників і світських керівників.
У четвертій заповіді Бог наказав дітям слухати своїх батьків і родичів. Батьків і родичів необхідно слухати, бо вони є заступниками Бога на землі. Св. Павло говорить: "Діти, слухайтеся батьків у всьому" (Кол. З, 20); а в іншому місці говорить, що неслухняні діти вартують смерті (Рим. 1, ЗО, 32). В школі заступниками родичів є вчителі.
Жінки повинні слухати своїх чоловіків. Так розпорядився Бог, сказавши до Єви у раю: "І тягти буде тебе до твого чоловіка, а він буде панувати над тобою" (Буття 3, 16). Адже жінка створена з чоловіка, отже, є його власністю.
Слугам нагадує св. Петро про послух такими словами: "Слуги, з глибокою пошаною коріться панам вашим, і то не тільки добрим та лагідним, але й прикрим" (І Петро 2, 18). Про послух щодо духовних наставників говорить так: "Коли ж не схоче слухати й Церкви, нехай буде для тебе як поганин і митар" (Мат. 18, 17). Християни повинні бути підвладними своїм духовним наставникам, тому вірних Христос називає вівцями, а наставників — їх пасти-рями. Ми повинні бути послушними і щодо світських керівників тому що їх влада походить від Бога. Св. Павло говорить: "Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була би від Бога; і ті, Існуючі влади, установлені Богом. Тим то, хто противиться владі, противиться Божому велінню..." (Рим. 13, 1-2).
Згадаймо, що сказав Ісус Пилату: "Не мав би ти надо мною ніякої влади, якби тобі не було дано згори" (Йоан 19, 11).
Однак, послух має певні межі. Нема потреби слухати начальників у таких справах, у яких ми не є їм підпорядковані; також ми не повинні їх слухати тоді, коли вони наказують робити те, що заборонено Богом.
Напр., батьки не мають права примушувати дітей обирати професію, до якої вони не мають покликання, бо покликання дає нам Бог. Також батьки не мають права примушувати дітей до шлюбу. Духовні наставники не мають права радити у чисто світських справах, а світські начальники не мають права радити в чисто духовних справах. Ми не повинні слухати своїх керівників, коли останні наказують робити те, що забороняє Бог. Миродайними для нас нехай будуть слова Апостолів, коли Висока Рада заборонила їм проголошувати нове вчення: "Слухатися слід більше Бога, ніж людей!" (Діян. Ап. 5, 29). Якщо наказ місцевої влади співпадає з наказом верховної, то треба слухати верховну владу; якщо ж наказ верховної влади не відповідає наказу Бога, то треба слухати Бога (св. Авг.). Спіткав би нас Божий гнів, якщо б ми більше боялися людей, аніж Бога (св. Авг.). Троє юнаків у Вавилоні не послухали наказу і не вклонилися ідолу, хоча за це їх було кинено до вогненної печі.
Бути послушним важко, але послух — найвизначніша з усіх моральних доброчесностей (св. Тома з Акв.).
Послух — чеснота, яка вимагає багатьох зусиль. Майже всі люди від природи володіють даром мовлення, але мало хто вміє по-справжньому вислухати (св. Франц Сал.). Послух вимагає жертви власної волі (св. Бонав.); людина мусить чимось поступитися, особливо тоді, коли отримає наказ, котрий суперечить її переконанням та інтересам (Альф. Род.). Послух — це покута розуму (св. Франц Сал.). Послух — це добровільна смерть (св. Іван Кл.). Послух — найвизначніша доброчесність. "Нічого більшого не в змозі дати людина Богу, як свою волю підкорити волі Бога з огляду на Бога" (св. Тома з Акв.).
Підкоряючись, найкраще виконуємо Божу волю і швидше досягаємо досконалості.
Підкоряючись, найкраще виконуємо Божу волю, бо наші наставники — це заступники Бога, отже, їх накази є наказами Бога. Коли їх слухаємо, то слухаємо не стільки людей, скільки Бога (Еф. б, 7). Треба зважати не на особу, котра наказує, а на волю Бога, котра оголошується через наших керівників (св. Франц з Ас). Слухняний не буде звітуватися про свої вчинки, звіт буде складати його керівник. "Тебе не будуть запитувати про те, чи добрим був наказ, — за це відповідатиме той, хто наказував" (Родр.). Послухом (як і обітницею) ми заслуговуємо на Божу нагороду. Найнезначніший вчинок, здійснений із послуху, цінується Богом більше, ніж найбільша добровільна покута.
Слухаючись, швидше досягаємо досконалості. Послух береже нас перед багатьма гріхами (св. Григ. В.). Послух — це засіб проти гордині (св. Альб. В.). А перемога над гординею є, одночасно, перемогою над багатьма гріхами. Справедливо, що слухняні торжествують над спокусами пекла, бо завдяки послуху вони стоять над злими духами, котрі постраждали через непослух (св. Григ. В.). Послух уселяє в нашу душу інші доброчесності (св. Григ. В.). Саме тому всі досконалі душі є послушними (св. Франц Сал.). Зважмо, що чесноти — це ніщо інше, як послух наказам Бога. "Послух — найбільша чеснота, матір і початок усіх чеснот" (св. Авг.). У пеклі буде покарана лише зла воля; отже, хто через послух зрікається власної волі, той не може потрапити до пекла (св. Лавр. 10).
Щоб стати слухняним щодо свого керівництва, треба вчитися згоджуватися з прагненнями рівних собі людей (св. Франц Сал.). Якщо ж ти комусь наказуєш, то роби це ввічливо (св. Франц Сал.). Крім того, ти не повинен довго роздумувати, коли тобі слід бути слухняним.
Непослушним є той, хто не хоче виконувати справедливих наказів свого керівництва.
Першим непослухом був непослух наших прародичів.
Непослух є причиною тимчасового або й вічного нещастя людини.
Непослух робить людину нещасною вже тут, на землі. Згадаймо про сумні наслідки первородного гріха! Непослух Адама зашкодив усьому людському родові (Рим. 5, 12 і наст.).
Непослушного чекає і вічне нещастя. Непослушна людина повинна бути готовою до суворого суду, бо, зневажаючи свого керівника, зневажає не власне його, а Того, на чиє місце він поставлений (св. Авг.).
Непослушний втрачає усі свої заслуги перед Богом. "Будь-яка чеснота неприємна Богові, якщо вона заплямлена непослухом" (Блозій).
Непослушний втрачає багато Божих милостей.
Доброзичливим називаємо того, хто з любові до Бога не обурюється, коли його кривдять.
Доброзичливість не є чеснотою, якщо вона викликана страхом або бажанням особистої вигоди.
Доброзичливий ніколи не обурюється, — він мовчить, коли його кривдять чи ображають; більше того, він увічливий і люб'язний щодо своїх кривдників.
Бог також доброзичливий і лагідний. Бог має владу, але не застосовує її проти тих, хто Його ображає. Він мириться з гріхами людей, терпляче чекаючи на їх навернення.
Доброзичливий приємний Богові (Сир. 1, 35). Саме своєю доброзичливістю сподобався Богові Мойсей (Сир. 45, 4).
Доброзичливістю приваблюємо до себе ближніх, здобуваємо спокій душі і вічне спасіння.
Ісус Христос говорить: "Блаженні тихі (лагідні), бо вони посядуть землю", тобто здобудуть Царство небесне. Доброзичливий (лагідний) полонить серця людей. Доброзичлива відповідь угамовує гнів (Прип. 15, 1). Добра розмова робить добрими злих людей (св. Макар.). Св. Франца Ксаверія, апостола Індії, одного разу закидали камінням, коли він проголошував християнське вчення. Але святий спокійно продовжував говорити. Іновірці здивувалися і стали уважніше прислухатися до його слів, а ті, хто кидав каміння, охрестилися першими. Св. Франца Салезія, єпископа Женеви за його доброзичливістю називали "переможцем диких". Лагідністю та доброзичливістю досягнемо більшого, ніж гнівом, бо гнів — це хвороба душі.
Доброзичливість забезпечує спокій душі. Христос говорить: "...навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим" (Мой. 11, 29). Доброзичливий та лагідний — завжди веселий.
Доброзичливістю здобуваємо для себе вічне спасіння. Бо землею, котру Христос обіцяє доброзичливим, є небо (Пс. 37, 11).
Доброзичливими станемо лише тоді, коли навчимося володіти собою, ретельно працюючи над собою і часто думаючи про вічну нагороду.
Ми повинні бути доброзичливими і лагідними передусім щодо наших близьких; відповідно повинні поводитися і керівники зі своїми підлеглими.
Керівники, які хочуть гнівом вплинути на своїх підлеглих, схожі на людей, які, замість того, щоб рятувати потопаючого, тонуть разом із ним (св. Франц Сал.). Керівник повинен бути суворим до себе, а до підлеглих — лагідним (св. Золот.). Саме доброзичливістю та лагідністю керувалися у своїх діях Апостоли, і тому говорить їм Христос: "Оце я посилаю вас, немов овець серед вовків" (Мат. 10, 16).
Доброзичливість повинна бути головною рисою кожного християнина.
Христос називає вірних вівцями (Йоан 10, 1) і ягнятами (Йоан 21, 15); а ці тварини є смирними та лагідними.
Близькими до доброзичливості та лагідності рисами є ще дві доброчесності — терплячість і миролюбність.
Терплячим називаємо того, хто з любові до Бога охоче зносить життєві незгоди.
Однак є люди, котрі тільки здаються терпеливими; інші зносять терпляче лише частину страждань. Дехто, напр., терпляче зносить хворобу, але його непокоїть те, що через хворобу стає тягарем для інших. Така терплячість не є правдивою. Найкращим взірцем терпеливості є сам Ісус Христос. Бог Отець також є взірцем терплячості. Він зносить навіть таких грішників, як богохульники і лжесвідки. Великою терплячістю відзначалися Йов і Товит. Теплячий наче скеля серед моря, об яку розбиваються хвилі.
Ми повинні терпляче зносити хвороби, нещастя, повернення до гріха, тяжкі службові обов'язки.
Хвороби й інші нещастя, які спадають на нас, не є справжнім злом. Навпаки, таким чином Бог виявляє Свою ласку до нас, бо зсилає їх лише для добра нашої душі. Тому ми повинні зносити їх терпляче і тішитися ними. Не повинно нас гнітити й те, що ми внаслідок своєї людської природи не можемо опиратися гріхам — згрішивши раз, повторюємо свій гріх; помилившись раз, помиляємося вдруге. Ми повинні бути терпеливими не тільки до інших, але й до себе. Наше терпіння обов'язково буде нагородженим.
Не повинні нас дратувати і часом занадто важкі чи неприємні службові обов'язки. Не поспішаймо, бо поспішність завжди шкодить. Намагаймося бути подібними до Ангелів, які служать людям, — вони завжди є погідними, спокійними, ніколи не поспішають. Терпляче чекаймо кінця життя і вічних розкошів (Рим. 8, 25).
Терпеливість виявляємо тим, що не гніваємося, не сумуємо надто, не нарікаємо.
Ніколи не треба гніватися. Гнів затемнює розум і часто є причиною несправедливості (Як. 1, 20). Не слід сумувати, коли щось не складається в житті. Сумувати можемо тільки тоді, коли усвідомлюємо, що втратили вічні  речі. Тому говорить Ісус Христос: "Блаженні засмучені, бо будуть утішені" (Мат. 5, 5). Але тут ідеться не про звичайний смуток, а про смуток з приводу щодо втрати дочасних речей. Такий смуток є немилим Богові, "...смуток цього світу — смерть спричинює" (II Кор. 7, 10). Зі смутку не маємо жодної користі.
Ми не повинні нарікати, коли зазнаємо життєвих невдач. Надмірне нарікання на долю є ознакою самолюбства і боягузтва. "Тільки перед Богом можна скаржитися на свої терпіння так багато і так довго, як хто хоче, бо така скарга є взиванням до Бога за допомогою" (Мар. Лят.). Така скарга навіть є приємною Богові. Приятелеві може швидко надокучити розмова про твої нещастя, Бог завжди тебе вислухає і пошле таку потіху, що забудеш про свій біль. Тому каже Ісус Христос: "Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас" (Мат. 11, 28).
Деякі люди не є нетерплячими, але вони хочуть, щоб їх втішали і шкодували у стражданнях, або щоб їх хвалили за терпеливість; така терпеливість є скритою гордістю (св. Франц Сал.). Якщо хтось цікавиться, то треба щиро і відверто розповісти про своє горе, не перебільшуючи його (св. Франц Сал.).
Завдяки терпеливості легко перемагаємо будь-які страждання і спокуси.
Якщо терпляче зносимо дрібниці, здобуваємо відвагу і силу для великих справ (св. Тер.). Лише завдяки терпеливості домігся Йов такої чудової стійкості у стражданнях. Терплячий наділений такою силою, як св. Мученики. Терплячість — це корінь і вартовий усіх чеснот; тому що, здійснюючи будь-яку добру справу, зустрічаємо перешкоди, котрі можемо перемогти лише великою терпеливістю (св. Григ. В.)- Терпеливість береже нас від гріха. Ісус Христос говорить: "Вашим стражданням ви спасете душі свої" (Лук. 21, 19). Не втратимо своєї душі, якщо озброїмося терпеливістю. А оскільки з терпеливістю пов'язані тимчасові утіхи, тому говоримо: хто терплячий, той щасливий.
Той, хто хоче терпляче зносити життєві незгоди, повинен чітко уявити собі страждання Христа, а також завжди пам'ятати про те, що терпіння є ласкою Бога.
Поміркуємо над стражданнями Христа. Христос страждав сам, щоб ми не боялися страждань (Теаф.). Думай часто про Розп'ятого; твої страждання неможливо порівняти з Його стражданнями (св. Франц Сал.). Згадка про хрест Спасителя робить людину терплячою. Терпіння — Божа ласка. Доказом цього є історія життя Йосифа єгипетського і старого Якова. Тому говорить Архангел Рафаїл Товитові: "Я був посланий до тебе, щоб випробувати тебе" (Тов. 12, 13). Без терпіння нема спасіння, бо "через багато страждань нам треба ввійти в царство Боже" (Діян. Ап. 14, 21).
Отже, страждаючи, пам'ятай про вічні заслуги, і тоді будеш терпляче зносити будь-які страждання. — Порівняй себе з Мучениками і з тими, хто страждає більше, ніж ти, — тоді твої страждання здадуться тобі квітами (св. Франц Сал.). Однак, не треба у будь-якій дрібниці закликати на допомогу терпеливість (св. Франц Сал.). Врахуй також і те, що через свою нетерпеливість втрачаєш усі заслуги. "Хочеш, чи ні, ти повинен терпіти; якщо терпиш охоче, отримаєш нагороду; якщо терпиш неохоче, то твоє терпіння не зменшиться, а збільшиться" (св. Золот.).