Смертний гріх робить людину нещасливою. Той, хто грішить, зазнає багато горя (Пс. 32, 10). Бог говорить грішникові: "Твоя власна безбожність тебе покарає, і твої відступства докором тобі будуть. Знай же і зрозумій, яке це лихо, яка гірка це річ, що покинув ти Господа Бога твого" (Єр. 2, 19).
З людиною, котра відвертається від Бога, відбувається те саме, що було з євреєм, який залишив Єрусалим (оселю живого Бога) і помандрував через пустелю до Єрихону.
Скоївши смертний гріх, людина втрачає освячуючу ласку, її душа вмирає для неба.
Св. Дух покидає людину, яка скоїла смертний гріх. Безбожники самі говорять Богові: "Йди від нас" (Іов 22, 17). Смертний гріх — це злодій в оселі душі, який краде дорогоцінний скарб ласки (св. Бонав.). Отже, душа людини, яка скоїла смертний гріх, умирає для неба. Скоєний гріх породжує смерть (Як. 15). Смертний гріх — це смерть безсмертної душі (св. Вас.).Отже, бачимо, що людина може жити, однак бути мертвою. "Грішники померли вже, хоча ще живуть; праведники живуть навіть тоді, коли вже померли" (св. Золот.). Оплакуєш тіло, яке залишила душа, але не оплакуєш душі, яку покинув Бог.
Господь Бог покидає душу людини, яка скоїла смертний гріх; разом із Творцем покидає Душу і освячуюча ласка.
З утратою освячуючої ласки людина втрачає надприродну красу душі, любов до Бога і до ближнього; стає нечистою перед Богом; її розум затьмарюється, а воля слабне; така людина сама себе позбавляє заслуг за усі здійснені нею добрі справи, а за добрі справи, які здійснить у стані тяжкого гріха, не отримає в майбутньому житті жодної нагороди. Такою людиною керує диявол, штовхаючи на чергові тяжкі гріхи.
Людина, котра живе у смертному гріху, "не приймає того, що від Духа Божого походить" (І Кор. 2, 14). Грішник засліплений, він не усвідомлює своєї нікчемності, не усвідомлює і небезпеки, яка йому загрожує.
Душа, жива духовно, відчуває найменший гріх; грішна душа не здатна відчути жодних докорів сумління.
Смертний гріх послаблює волю людини. Скоївши смертний гріх, людина втрачає будь-яке бажання робити добро. Смертний гріх — це сильце, в яке ти потрапляєш, як птах (св. Бонав.).
Скоївши смертний гріх, людина втрачає заслугу за всі здійснені попередньо добрі справи. Бог говорить через пророка: "Коли праведник відвернеться від своєї справедливості, творитиме кривду й коїтиме всі ті гидоти, що коїть грішник, — то чи йому жити? Ні, не пригадається йому більше вся його справедливість, що чинив" (Єз. 18, 24). Як сильний нічний приморозок нищить квіти, так смертний гріх перекреслює усі наші добрі діла і заслуги (св. Франц. Сал.). За добрі діла, скоєні в стані тяжкого гріха, не отримає людина в майбутньому житті жодної нагороди. Гілка, відрізана від стовбура, в'яне і не плодоносить; так само не може й людина, котра втратила Св. Духа, здійснити жодної справи, яка заслуговувала б на небо (св. Єр.). Як не може працювати тіло, якого покинула душа, так не може здійснювати добрих справ людина, котра втратила життя душі, тобто освячуючу ласку. Душа грішника — наче пустеля, в якій нічого не росте.
Коли Бог залишає душу людини, у неї вселяється чорт (св. Амвр.). Скоївши смертний гріх, людина віддає себе дияволу (св. Золот.), тобто починає йому служити (Рим. 6, 16). Диявол дозволяє собі робити з душею грішника що завгодно, бо "Бог його покинув,... бо визволителя не має!" (Пс. 71, 11). Тому той; хто скоїв один тяжкий гріх, легко скоїть більше.
Людина, яка скоїла смертний гріх, заслуговує на вічну смерть, на неї чекає вічний осуд.
Як ми відкидаємо гниле яблуко, так і Бог відштовхує людину, яка тяжко згрішила. Той, хто скоїв смертний гріх, втрачає освячуючу ласку таку людину кинуть у темряву кромішню (Мат. 22, 13). Смертний гріх — це образа величі Царя царів, і тому тяжким є покарання за нього. "Хвилину триває блаженство, а кара — цілі віки" (св. Амвр.).
Людину, яка скоїла смертний гріх, Господь карає і тимчасовими карами.
Тимчасовими карами Бог карає грішника, щоб допомогти йому прозріти, схаменутися. Бог чинить, як розумний лікар (Сир. 18, 15).
Однією з тимчасових кар за смертний гріх є внутрішнє невдоволення. Смертний гріх нищить спокій І радість душі, як шторм — спокій і прозорість морської поверхні. "Безбожники ж — немов розбурхане море, що втихомиритись не може, а хвилі його викидають багнюку й болото" (Іс. 57, 2).
Людина, котра живе в тяжкому гріху, носить у собі пекло (св. Золот.). Згадаймо братовбивцю Каїна (Буття 4, 14). Нечиста совість щодня запитує грішника: "Де Бог твій?" (Пс. 42, 2, 4). Як може бути спокійним грішник, знаючи, що всемогутня рука завжди проти нього озброєна? (св. Золот.). Грішника так мучить побожна молитва праведника, як лякає його яскрава блискавка або гуркіт грому; на кожному кроці йому здається, що чує вирок засудження (Мег.). Духовні і тілесні втіхи — як вогонь і вода — не можуть співіснувати (св. Верн.). Хто кохається в радощах світу, той не спроможний відчути духовного блаженства (св. Франц. Сал.). Смертний гріх стягає на грішника також інші нещастя; найкращим доказом цього є доля наших прародичів. Адам і Єва змушені були залишити рай, тяжко працювати, стали смертними, вразливими до хвороб і т.д. Подібна доля чекає кожного грішника. Св. Письмо говорить: "Гріх — сором народів" (Прип. 14, 34).
Карою за гріхи є і хвороби. Христос каже до зціленого Ним: "Оце ти видужав, — тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталось" (Йоан 5, 14).
Бог карає грішників голодом (згадаймо блудного сина) (Лук. 15). Ідолопоклонників часів пророка Іллі Бог покарав посухою, котра тривала три з половиною роки і викликала великий голод у цілій країні (І Цар. 17).
Бог знаходить для грішників також інші кари, карає їх втратою майна або людської поваги.


Повсякденний гріх здається дрібницею, але це не так. Повсякденний гріх позбавляє нас багатьох благ.
Повсякденний гріх може стати причиною тяжкого гріха і втрати освячуючої ласки.
Св. Письмо говорить: "Хто нехтує малим, той поволі занепаде" (Сир. 19,1). Як хвороба мостить дорогу смерті, так повсякденний гріх мостить дорогу тяжким гріхам (Люд. Гран.) Одяг нищиться, якщо не чистити його від пороху і бруду; подібне робиться з душею, якщо незважаємо на її дрібні плями (св. Ізид). Остерігайся малих гріхів, бо з них виникають великі (св. Золот.). З малого починається, а великим закінчується — хто в малому несправедливий, той несправедливий і в більшому (Лук. 16, 10). Повсякденний гріх стає причиною тяжких гріхів, бо позбавляє нас багатьох діючих ласк, без котрих важко перемогти спокусу. Запорошене дзеркало не відтворює образу; не може дзеркало душі яскраво відбивати променів сонця справедливості, якщо його покриває порох тимчасових гріхів (Люд. Гран.). Повсякденні гріхи плямують душу. Остерігайся повсякденного гріха, бо він позбавляє тебе багатьох ласк, які Бог послав би тобі, якби ти не грішив (Марія Лят.). Повсякденний гріх послаблює наше прагнення чинити добро, послаблює нашу волю. "Як хмари стримують тепло сонячних променів, так повсякденні гріхи послаблюють вогонь Божої любові" (св. Тома з Акв.) і роблять людину байдужою і лінивою у служінні Богу (св. Бонав.). А тоді здійсняться слова св. Письма: "Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ні зимний, то вивергну тебе з уст моїх" (Одкр. З, 16).
За повсякденний гріх чекають на нас тимчасові кари або вже тут, на землі, або після смерті в чистилищі.
Захарій онімів, бо не хотів повірити Ангелу (Лук. 1, 20). Мойсей не потрапив до обіцяної землі, тому що засумнівався в Божих словах (Левіт 20, 10). "Повинні перейти через полум'я чистилища всі ті, що у хвилину смерті знаходились у полоні повсякденних гріхів, щоб заслужити прощення" (Марія Лят.). Саме тому Святі тяжко покутували за найменші гріхи (св. Григ. В.). Отже, повсякденний гріх є великим злом, якщо Бог, найдоброзичливіший і найлагідніший із усіх батьків, карає його так суворо, а саме тимчасовим відлученням від свого Царства та тяжким покаранням у чистилищі (Люд. Гран.).


Людина, котра скоїла тяжкий гріх, нагадує нам смертельно хворого; а порочна людина подібна до трупа, котрий розкладається.
Злі нахили — це грішна звичка до скоєння зла, схильність волі до злого.
Злом є все, що протистоїть Божій волі. Віл або кінь, запряжений перший раз до воза, намагається скинути ярмо. Однак поступово звикає до нього, а відтак, якщо його лише відв'язати від жолоба, добровільно йде до воза, хоча знає вже, наскільки це тяжко. Так і з гріхом людини (св. Авг.). Віл і кінь поступово звикають тягнути віз, грішник звикає до недобрих учинків.
Злий нахил набути легко, позбутися ж його надзвичайно важко. Боротися зі злими нахилами тим важче, чим довше людина піддається їм.
До злих нахилів пливемо за течією, до доброчесностей — проти течії (Люд. Гран.). Добрі справи вимагають багатьох зусиль, злі даються легко.
Багато зусиль треба докласти, щоб позбутися злих нахилів. Зійти з гори легше, ніж піднятися на гору (св. Берн.). Грішника обплутує диявол так, як павук муху, і нелегко вибратися з цих пут. Подолати злі пристрасті так само важко, як приборкати наляканого коня (Беляр.).
Чим довше зла пристрасть володіє людиною, тим сильніший її вплив на людину і тим тяжче людині навернутися. Чим глибше вб'ємо цвях, тим важче його витягнути; чим довше перебуваємо в грішній пристрасті, тим важче її позбутися (Люд. Гран.). Недобра звичка вкорінюється так міцно, що позбутися її пізніше дуже тяжко, а навіть неможливо (К. Гуго). Постійно повторюваний гріх стає звичкою, яка породжує постійний потяг до злого і неможливість відірватися від гріха. Остання приводить людину до відчаю, до вічного осуду (св. Авг.).
Людина, якою оволоділи злі нахили, не може виправитися самостійно, їй необхідна допомога. А допомогти їй може тільки Божа ласка. Щоб виправитися, людині потрібні неабиякі зусилля волі і тривала праця над собою. Насамперед необхідно побороти ту пристрасть, якій людина найбільше віддається.
Того, хто впав на дно гріха, може врятувати лише Божа ласка (св. Верн.).
В Євангелії читаємо про три випадки воскресіння — доньки Ліра, юнака з Наш і Лазаря. Двоє перших є образом людини, яка щойно тяжко згрішила; а Лазар, котрий протягом чотирьох днів лежав у труні, — образом закоренілого грішника. Двох перших неважко було Ісусу Христу воскресити з мертвих. Дівчину Він взяв за руку і наказав встати; так само вчинив, воскрешаючи юнака. Коли ж воскрешав Лазаря, був дуже стурбований, сумував, плакав, наказав відвалити камінь і голосно кликав Лазаря. Воскрешения Лазаря свідчить, що найтяжче воскресити до духовного життя закоренілого грішника (св. Авг.). Св. Моніка слізно молилася про навернення свого сина Августина протягом 18 років (Мег. 1, 39).
Закоренілий грішник, який хоче виправитися, повинен спочатку просити в Бога ласки, бо інакше ніколи не навернеться. Було б дуже добре, коли б його ближні допомогли йому в цьому. Багато зусиль треба докласти грішникові для того, щоб навернутися. Пристрасть долається лише пристрастю (Тома з Кемп.). Запущеної хвороби тіла можна позбутися тільки тривалим лікуванням. Запущені хвороби душі можна усунути, лише приклавши певних зусиль.
Навіть відпокутувавши, людина залишається схильною до злого. Але якщо людина здатна навчитися ходити по линві; то може і побороти зусиллям волі злі звички. Почати треба з найгіршої звички.
Перемігши одну злу пристрасть, перемагаємо і всі інші. Якщо би ми щороку позбувалися хоча б однієї вади, то швидко досягли б досконалості (св. Тома з Кн.). На жаль, багато хто намагається позбутися другорядних недоліків, і дозволяє щораз сильніше вкоренитися одній  пристрасті, зате потрапляє у сіті іншої; вони чинять як невільники, котрі звільняються від одного деспота, щоб потратити у неволю до другого (св. Григ. Наз.).
Людина, котрою заволоділи пристрасті, дуже нещасна, бо не має освячуючої ласки, а діючої ласки не сприймає; життя її нікчемне, а після смерті чекає на неї засудження.
Св. Дух не оселяється в закоренілому грішникові. Порядні люди не відвідують такі заклади, де панує розпуста і сваволя, бо добрий не любить приятелювати із злими; і Бог також не хоче та й не може перебувати у заплямованій гріхом душі (св. Макар.).
Пристрасна людина повністю залежить від диявола.
Праведник є вільним, хоча би й був у неволі; людина, якою оволоділи злі пристрасті, є і залишиться невільником, хоча б сиділа на престолі; вона двигає стільки безчесних пут, скільком пристрастям віддається (св. Авг.). Пристрасна людина не здатна сприйняти ласку. Сучасникам Ноя не допомогли його проповіді і навчання, фарисеїв не навернули ні повчання, ні чудеса Ісуса Христа. Пристрасна людина — це хворий на запущену хворобу — йому вже не допоможуть жодні ліки. Зла пристрасть робить людину нікчемною — вона позбавляє маєтку, доброго імені, здоров'я, викликає незадоволення собою і життям, є причиною душевної тривоги (згадаймо долю блудного сина).
Як кару за гріхи Бог зсилає на людей заразні хвороби, голод, війни, землетруси і т.п.
Люди, якими оволоділи злі пристрасті, ніколи не потраплять на небо (І Сам. 6, 9). "Коли живете за тілом, то помрете" (Рим. 8, 13). Ті, хто догоджає тілу, не здобудуть Божого царства (Гал. 5, 19-21).
Людина із злими нахилами позбавлена освячуючої ласки, її розум затьмарений, а воля ослаблена. Грішник не усвідомлює, що він знаходиться в путах гріха.
Пристрасті, що гніздяться в серці грішника, нагромаджують хмари перед його духом І затьмарюють його розум (св. Теоф.). Якщо дивимося через жовте скло, все здається нам жовтим; подібно і пристрасна людина судить про речі не за їх власними прикметами, а слухаючись свого хворого розуму (св. Кир. Єр.). Пристрасна людина ніколи не в змозі пізнати саму себе; вона подібна до води, розбурханої бурею, в якій ніхто не побачить свого справжнього обличчя (св. Вінк, Фер.). Пристрасна людина не раз настільки засліплена, що вважає найсоромніші вчинки доброчесними справами, а ще й висміює і ганьбить того, хто звертає їй увагу на недобрі пристрасті, попереджає про сумні наслідки (св. Авг.). Воля пристрасної людини дуже ослаблена; така людина не має сили робити добро. "Чим більше хто згрішив, тим слабшим стає" (св. Дорот.). Якщо людину, котра міцно спить, потрясемо і розбудимо криком, то вона розплющить очі і спробує встати, але тут же знову засинає. Так само з людиною, котра знаходиться у гріховному сні. Її можна напоумлювати, лякати смертю, судом, пеклом і вічністю; вона слухає, визнає рацію того, хто їй це каже і навіть намагається виправитись, але знову грішить, бо її спокушає недобра звичка (Люд. Гран.). Призвичаєний до злого не може творити добра так само, як негр не може змінити кольору своєї шкіри (Єр. 13, 23). Пристрасна людина вже й не намагається протистояти гріху. "Перша, друга і третя пляма на одязі дратує нас; але відтак уважаємо одяг брудним і не робимо нічого, щоб вичистити його, хоча би навіть він повністю був забруднений" (св. Золот.).
До злих нахилів належать сім так званих головних гріхів, а саме: гордість, жадібність (захланність), гнів, заздрість, ненажерливість і пияцтво (непомірність в їжі та питві), нечистота і лінь.
Ці сім грішних пристрастей є джерелом усіх гріхів людини. Всі інші гріхи випливають із них, як із джерела. Справедливо називаємо їх пристрастями, бо вони спричиняють постійний розлад душі. Вони називаються також гріхами, бо проявляються зовні або як тяжкий гріх, або як гріх повсякденний. Як одиничні добрі справи, напр., милостиня, ще не говорять про щедрість душі, так і одиничні недобрі справи, напр., гнів, ще не творять гріха гніву. Називаємо ці гріхи головними гріхами, тому що кожний із них — це неначе голова багатьох інших гріхів та пристрастей. Кожний головний гріх — це отруйний корінь, котрий народжує отруйні плоди. Нахили нашого розуму зв'язані між собою, як ланки одного ланцюжка; якщо потягнемо за одну ланку, то одночасно порушимо всі інші (св. Григ. Наз.) Злі пристрасті виникають із пожадливості тіла, пожадливості очей і гордині життя (І Йоан 2, 16). Майже неможливо визначити докладно всі пристрасті, котрі заслуговують назви головних, бо кожна окрема людина має свою, особливу вдачу (св. Тома з Акв.) і найрізноманітніші злі нахили. Папа Григорій Вел. та інші визначають 8 головних гріхів, включаючи до їх складу також пусте бажання слави, смуток і т.п. Всі і завжди на перше місце ставлять гордість, як "царицю усіх злих учинків".
Людина, котра постійно віддається порокам, є ідолопоклонником (Еф. 5, 5), бо робить будь-яке створіння або створену річ (напр., себе, ближнього, гроші і т.п.) останньою метою всіх своїх прагнень. Така людина любить світ, а не Бога, а Христос говорить: "Не можете Богові служити і мамоні" (Мат. 6, 24). Головні гріхи загороджують нам вступ на небо, подібно, як 7 народів загородили євреям вступ до обіцяної землі (Второз. 7, 1). Сім головних гріхів — це 7 чортів, котрих вигнав Ісус із Марії Магдалини (Мар. 16, 9); то 7 злих духів, котрі вертаються в душу людини, якщо остання втратить освячуючу ласку (Лук. 11, 26). Сім головних гріхів — то 7 тяжких недуг душі, які загрожують їй смертю. Гордість схожа на божевілля, жадібність (захланність) — на параліч, гнів — на лихоманку, заздрість — на сухоти, непомірність — на водяну пухлину, нечистота — на заразну хворобу, лінь — на нервові розлади.


Спокусою називаємо внутрішній потяг до гріха, викликаний зіпсованою людською природою або впливом ворога душі, диявола.
Внаслідок первородного гріха містяться в нашій природі три недобрі нахили: пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя (І Йоан 2, 16). Ці нахили пробуджуються в нас із різних причин. Деколи спокушає нас злий дух, як спокушав Єву і Спасителя. Потрійне зваблення Христа було якраз справою пробудження пожадливості тіла, пожадливості очей і пихи. Св. Письмо називає диявола "спокусником" (Мат. 4, 3), бо він намагається звабити людей до скоєння зла. Всі Святі змушені були зносити сильні спокуси. Св. Гуга, єпископа з Гренобля (+1132), довгий час переслідували богохульні думки. Св. Франца Салезія (+1622) постійно мучила думка, що Бог його засудить.
Святими часто оволодівали спокуси у справах віри, які могли тривати роками.
Спокусою є і такий стан людини (напр., перед сповіддю або іншою доброю справою), коли нею оволодівають острах або лякливі думки.
— Бог не спокушає нікого (Як. 1, 13), лише допускає спокусу. Тут, на землі, ми повинні боротися з піднебесними духами зла (Еф. 6, 12). Ми оточені розбійниками і не одному випадає така доля, як тому євреєві, котрий ішов із Єрусалиму до Єрихону. Боротьба із злим духом не є легкою, бо вона ведеться потайки і до того ж із сильним супротивником, котрий не знає, що таке праця або сором (Св. Кассід.). Деколи людиною оволодівають спокуси незаслу-жено (Йов); частіше винна сама людина через свою нерішучість, легковажність або недбалість (Єва.). Злий дух найчастіше використовує слабі сторони нашого характеру або нашу прихильність до земних речей. Диявол чинить із нами так, як полководець, котрий штурмує фортецю в тому місці, де вона найслабше захищена.
Сприяють впливові злого духа на нас і тілесні хвороби. Кожний знає, що хворі часто надокучливі, нетерплячі, невдячні і т.п.
Диявол часто діє дуже хитро: приймаючи образ Ангела світлості (II Кор. 11, 14), засліплює людину мнимою правдою й побожністю, як це робив із гонителем християн Савлом. Те, що він вдається до хитрості, свідчить про його безсилля, бо якщо б він мав достатньо сили, то не застосовував би хитрість (св. Єфр.).
Стаємо грішниками не тоді, коли нами оволодіває спокуса, а тоді, коли піддаємося їй.
Не доторкнувшись до розпеченого вугілля, не обпечемося; відігнавши від себе злі думки, не згрішимо. Тому не лякайтеся, коли відчуєте потяг до гріха — покладіться на Бога і скажіть: "Господи, прийди до мене на допомогу! Ісусе, Маріє, врятуйте мене!" Острах перед спокусою — це доказ недостатнього уповання на Божу допомогу. Боягуза злий дух мучить ще більше. Хто не в змозі зберегти спокою, не може перемогти. "Така людина не в силі боронитися так само, як не в силі боронитися від ворога держава, ослаблена внутрішніми незгодами" (св. Франц. Сал.). Вона подібна на птаха, спійманого в сильце — намагаючись звільнитися, він ще більше заплутується (св. Франц. Сал.).
Боріться зі спокусами. Спаситель обіцяє: "Вашим стражданням ви спасете душі свої" (Лук. 21, 19).
Бог допускає спокуси заради добра нашої душі, даючи нам таким чином нагоду для набуття нами заслуг перед Ним.
Злий дух, спокусник, має зовсім іншу мету — він прагне нашої загибелі (згадаймо історію Йова).
Спокуса є виявленням прихильності і ласки Бога. Архангел Рафаїл говорить Товиту: "Я був посланий до тебе, щоб випробувати тебе" (Тов. 12, 13).
Бог наділяє своїм довір'ям того, на кого зсилає спокуси. Саме тому найбільше спокус переживають люди богобоязкі. Диявол спокушає не того, кого вже мае у своїх руках, а того, хто хоче від нього втекти або хто йому перешкоджає. Можна припустити, що той, кого дуже переслідують спокуси, є приятелем Бога і ворогом диявола. Саме тому всі святі змушені були терпляче зносити тяжкі спокуси.
Спокуси пробуджують нас із байдужості (отже, є для нас тим, чим острога для коня); утримують нас у покорі, бо дають нам змогу пізнати наше безсилля; примножують наші сили; збільшують у нас любов до Бога; зменшують наші майбутні покарання в чистилищі; врешті, дають підстави надіятися на наше майбутнє щастя (зрозуміло, лише в тому випадку, коли ми долаємо їх). Отже, бачимо, що диявол є в деякій мірі нашим слугою, а його спокуси є для нас лише щаблями драбини, котра веде на небо. Кого непокоять спокуси, той ніколи не повинен молитися про цілковите їх усунення, але повинен просити сили для боротьби з ними. Саме тому шосте прохання в "Отче наш" треба також розуміти так: Боже, не допусти, щоб ми піддалися спокусі.
Бог допускає спокуси щодо кожної людини; однак ніколи не дозволяє спокутувати нас понад наші сили.
"Хто прагне Царства небесного, мусить бути спокушуваний" (св. Петро Дам.). Не може бути увінчаним лаврами переможця той, хто не переміг; ніхто не може перемогти без боротьби; боротися можемо лише з ворогом. Отже, спокуси необхідні (св. Авг.). Тому спокушав Бог людей і після їх гріхопадіння — найкращим доказом цього є Йов і Товит.
Однак, Бог ніколи не дозволяє спокутувати нас понад наші сили (І Кор. 10, 13). Бог — як добрий батько, який не примусить дитину нести більше, ніж вона може. Допускаючи тяжкі спокуси, Бог одночасно наділяє людину ласкою, щоб вона могла встояти перед ними (II Кор. 12, 9). Чим сильніше спокуса, тим більша ласка; чим більша небезпека, тим значніша Божа допомога. Тому ніхто, вчинивши гріх, не повинен виправдовуватись, що спокуса була великою і що не було сили встояти перед нею (М. Лят.)
Для боротьби зі спокусами ми повинні озброїтись ретельністю у праці, частими роздумами про Бога і постійною працею над собою.
Для захисту фортеці необхідні міцні оборонні мури і пильна сторожа; коли ж на фортецю нападає ворог, її треба мужньо і стійко боронити. Так само треба охороняти і нашу душу, щоб до неї не вдерся ворог. Оборонним муром для нашої душі, найкращим засобом проти будь-якої спокуси є постійна праця. Диявол сторониться працьовитих людей. Кожен із нас повинен пам'ятати, що початком будь-якого пороку є лінь. Тому не дозволяймо лінуватися ні тілу своєму, ні душі.
Можемо протистояти спокусам і роздумуючи про Бога. Той, хто постійно думає про Бога, остерігається, щоб не образити Його ні думкою, ні вчинком. Тому нагадує нам Ісус Христос, щоб ми повсякчас думали про Бога: "Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу, бо дух бадьорий, але тіло немічне" (Мат. 26, 41).
Диявол — вуж, який повзає по землі, тому він не може досягнути того, хто підноситься до неба (св. Авг.). Беремо верх над злим духом доти, доки, за прикладом Мойсея, тримаємо руки здійнятими до Бога; коли ж їх опустимо, переможе ворог нашої душі (св. Єфр.). Побожні душі потрапляють у блуд найчастіше тому, що не хочуть пам'ятати про присутність Бога (св. Франц. Сал.).
Долати спокуси допомагає нам і постійна праця над собою — подолання надмірної цікавості, захланності і т. п. Христос недаремно постив перед тим, як дозволити дияволові спокушати себе — тим самим Він дав нам приклад, як чинити, щоб подолати ту чи іншу спокусу. Постійна боротьба з самим собою виробляє в нас силу волі, необхідну в боротьбі з дияволом. Той, хто занадто прив'язаний до земних речей, легко піддається спокусам. Така людина схожа на подорожнього, котрий узяв на себе непосильну ношу і тому не може, напр., утекти від розбійників (св. Верн.).
Людина, відчувши, що нею оволоділи спокуси, повинна відразу звернутися до Бога через молитву або згадати про останні речі чи прикрі наслідки гріха.
Якщо ворог, незважаючи на оборонні мури і пильну сторожу, все ж відважиться напасти на фортецю, то його треба відбити. Дуже важливо, щоб відбити вже перший наступ ворога. Чим рішуче боронимося, тим більше збиваємо ворога з пантелику.
Диявол чинить, як ворог, котрий, здобувши гармати противника, відразу починає ними відстрілюватися. Тому кожному з нас треба бути постійно насторожі. "Той, хто відразу не чинить опір спокусам, уже наполовину переможений" (св. Гр.). Якщо ж нам не вистачає для боротьби зі спокусами власних зусиль, то треба просити Божої ласки або молитись. Чиньмо, як Апостоли під час бурі на Генезаретському озері; або як мала дитина, котра, побачивши великого пса, відразу біжить до матері (св. Франц. Сал.). Адам згрішив, бо, спокушуваний, не звернувся за допомогою до Бога (св. Тома з Акв.).
Коли нами оволодівають спокуси, слід відмовити "Богородице Діво" або бодай промовити побожно "Ісусе" або "Маріє". Ці слова мають внутрішню силу проти диявола, ці імена є жахом для пекла (св. Золот.).
Молитва є сильнішою від усіх дияволів, бо завдяки молитві здобуваємо Божу ласку. А Божій силі ніщо не може протистояти (св. Берн.). Молитва допомагає нам встояти перед спокусою, просвітлює розум і зміцнює волю.
Велику силу проти злого духа має і знак святого хреста, і свячена вода. Чорт утікає від знаку хреста, як пес від костура. Багато святих хрестилися відразу, як тільки відчули спокусу і таким чином долали її. Св. Тереса проти спокус завжди вживала свячену воду.
Спокусу можна побороти, почавши думати про щось інше, зокрема, про смерть, суд і вічне покарання. Будь-кого відверне від гріха думка про смерть. Св. Письмо говорить: "У всіх ділах твоїх пам'ятай про твою кончину — повіки не згрішиш" (Сир. 7, 36). Допомагає і згадка про сумні наслідки гріха. Римляни говорили: "Що б ти не робив, роби швидко і пам'ятай про кінець". Хто щось робить не задумуючись, той наражається на великі неприємності. У деяких випадках, особливо при спокусах проти віри і проти чистоти, варто просто зневажити спокусу. Пихатих і зарозумілих (отже, і диявола) найлегше перемогти, зневажаючи їх. Якщо у нас виникають грішні думки, то треба з ними повестися так, як з опалим листям — не помічати їх. Якщо подорожній не зважає на пса, то він перестає брехати (св. Золот.). Можна теж відігнати від себе злі думки, як це зробив Ісус Христос, промовивши: "Геть, сатано!" (Мат. 4, 10). Св. Яків нагадує нам: "Противтеся дияволові, і він утече від вас" (Як. 4, 7). Можна також перемогти спокусника Божим словом (Лук. 4, 4).
Св. Петро радить нам, щоб ми чинили опір дияволу, зміцнюючи свою віру (І Петро 5, 9). Диявол немічний, як мурашка, щодо тих, хто чинить йому опір, і сильний, як лев, щодо тих, хто йому підтакує (св. Григ. В.).
Щоб побороти спокуси, ми повинні упокоритися перед Богом. "Бог бо гордим противиться, а покірливим дає благодать" (І Петро 5, 5). Св. Августин молився в момент спокуси: "Господи, я порох і слабке створіння". Нехтуючи всім, що проминає, ми завжди переможемо диявола (Віянней). Тому в момент тяжких спокус сповідаймося в тих тяжких гріхах, які найбільше нас непокоять — таким чином відженемо найбільшу спокусу. Диявол спонукає нас мовчати, а Бог, навпаки, хоче, щоб ми його натхнення піддавали оцінці наших настоятелів і душпастирів (св. Франц Сал.). Розповідаючи сповідникові свої недобрі думки, вже наполовину перемагаємо спокусу (св. Фил. Н.).
Той, хто переможе спокусу, заслужить від Бога і вічної нагороди.
Поборовши спокусу, здобуваємо нові, особливі докази Божої ласки. Коли Христос прогнав від Себе диявола, "Ангели приступили й почали йому слугувати" (Мат. 4, 11).
Той, хто перемагає спокуси, заслуговує на вічну нагороду.
Бог говорить: "Переможному дам споживати від дерева життя, що в Божому раю" (Одкр. 2, 7), "Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя" (Одкр. 2, 10).


Спокуса — це внутрішній потяг до гріха. Потяг до гріха може бути і зовнішнім — це т. зв. зла нагода.
Злою нагодою називаємо місце, особу або яку-небудь річ, котра спонукає нас до скоєння гріха.
Деякі речі є для будь-якої людини нагодою до скоєння гріха, напр., товариство розпусних людей, читання безбожних книжок. Деякі речі, знову ж таки, є нагодою для гріха лише для деяких людей, котрі так чи інакше схильні до цього або іншого недоброго діла; корчма, напр., є злою нагодою для пияка. Зла нагода може бути добровільна або недобровільна. Корчма є добровільною нагодою для пияка, котрого ніхто не примушує туди йти; зате для схильного до пияцтва господаря корчми вона є нагодою недобровільною.
Той, хто легковажно шукає злої нагоди, вже тим самим грішить. Така людина відразу втрачає Божу ласку і легко впадає в гріх.
Петро на подвір'ї архієрея легковажно приєднався до ворогів Христа. За це Бог відібрав у нього свою ласку, і Петро відразу тяжко згрішив. "Тяжко знаходитись у вогні і не обпектися; так само тяжко мати злу нагоду і не згрішити" (Іннок. XI). Хто любить небезпеку, загине (Сир. З, 27). Хто доторкається до смоли, забрудниться (Сир. 13, 1). Нагода народжує грішників.
Той, хто випадково натрапить на злу нагоду і відразу не втече від неї, хоча може це зробити, теж тяжко грішить; він втрачає Божу ласку і скоює тяжкий гріх.
Саме тому Єва у раю згрішила вже тим, що не відійшла відразу від дерева — Бог відібрав за це від неї свою ласку, і Єва скоїла тяжкий гріх. "Перші люди не повинні були навіть торкатися забороненого плоду" (св. Авг.).
Хто не хоче зректися нагоди до гріха, той не здобуде прощення гріхів ні тепер, ні в майбутньому житті.
Така людина не може щиро шкодувати, що вчинила гріх (не може відвернутися від створіння і звернутися до Бога), а це є обов'язковою умовою прощення гріхів. Хто може без особливих зусиль зректися нагоди до гріха, але не робить цього, не отримає від сповідника розгрішення. Звичайно, раз чи два сповідник може дати розгрішення, якщо той, хто розкаюється, щиро обіцяє виправитися і шкодує, що згрішив; але якщо він не виправиться, а далі скоює той самий гріх, то сповідник може не дати розгрішення при наступній сповіді. Сповідник повинен дати розгрішення тому, хто не може зректися злої нагоди, бо це було б причиною втрати ним честі, майна або становища, або нанесло б їм певної шкоди. Але якщо і така людина не знайде можливості виправитися, то священик має право не дати їй розгрішення доти, доки не зречеться злої нагоди. Людині, яка не зречеться злої нагоди, загрожує осудження. Це випливає із слів Ісуса Христа: "Коли твоя рука або нога стає тобі причиною падіння, відітни її і кинь геть від себе: ліпше тобі ввійти в життя одноруким чи кульгавим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкиненим у вогонь вічний" (Мат. 18, 8). Це означає, що ти повинен зректися всього, що є для тебе нагодою до гріха, навіть якщо це для тебе є дуже милим і приємним, інакше потрапиш у пекло. На жаль, люди не в силі зректися того, що може бути причиною вічного осудження душі. "Люди, щоб зберегти тимчасове життя, не шкодують ніяких коштів. А для того, щоб здобути вічне життя, не хочуть принести найменшої жертви" (св. Авг.). Хворий легко погоджується на ампутацію руки чи ноги, рятуючи життя тіла. Так само грішник повинен зректися найдорожчих речей, якщо вони служать причиною гріха, щоб урятувати душу.
Святі ніколи не наражалися на небезпеку гріха. Вони говорили: "У втечі спасіння". Коли розпочалося переслідування християн, св. Петро хотів залишити Рим. Він боявся, що при злій нагоді знову згрішить. І лише коли біля воріт міста з'явився перед ним Христос і наказав вертатися, він сміливо глянув в очі небезпеці. Святі завжди були обережними. А ти, немічна людино, вважаєш обережність зайвою? Не вмієш плавати, а стрибаєш у воду? Пам'ятай, що втеча від нагоди до гріха не є боягузтвом, а є ознакою вірності Богові.
Той, хто змушений наражатися на злу нагоду у зв'язку зі службовими обов'язками або з необхідності, може розраховувати на опіку Бога. Не можуть розраховувати на Божу ласку ті, хто наражається на небезпеку гріха без вагомої на те причини (св. Франц Сал.).
Найчастіше нагодою до гріха є корчма, танці, кіно, шкідливі часописи та книжки.
Прочитавши це, можете сказати: "Отже, я повинен жити, як пустельник?" На це питання дає відповідь св. Августин" "Кращі і досконаліші від тебе уникали подібних розваг. Вони могли це робити, то чому не можеш цього робити і ти?"
Ті, хто присвятив своє життя Богові, не позбавляють себе приємностей, вони замінюють їх іншими, досконалішими (св. Авг.). Далі св. Августин говорить: "Великою втіхою є для мене те, що я можу обходитися без марних насолод цього світу! Я колись боявся їх утратити, а тепер радію, що втратив їх". А св. Бернард так говорить про грішних людей: "Вони бачать наше горе, але не бачать наших радощів". Справжню радість може дати лише Творець; у порівнянні з нею будь-яка інша радість є смутком (св. Берн.).
Корчма є небезпечною насамперед для тих, хто без потреби щоденно її відвідує і дуже довго в ній перебуває.
Відвідування корчми не є саме по собі чимось недозволеним; не раз буває просто необхідним, напр., під час мандрівок. Однак, треба вибирати порядні корчми, наскільки це можливо, такі, де є відповідне товариство. Також треба остерігатися надмірного вживання спиртних напоїв та непристойних або безбожних розмов. На жаль, для багатьох людей відвідування корчми вже стало пристрастю. Досвід вчить, що такі люди спиваються, стають жорстокими, сварливими, програють чи розтринькують останні гроші, наживають собі багато ворогів, грузнуть у боргах, занедбують свої службові обов'язки і забувають про добро душі. "Корчма — це толока для овець диявола; тут пасуться вони доти, доки потовстіють для пекла" (Котте).
Танці є небезпечними для тих, хто надто часто і довго танцює, або для тих, для кого танець уже був нагодою для тяжкого гріха.
Танці самі по собі не є недозволеною або недоброю розвагою — це приємний відпочинок після втомлюючої праці. У євреїв танці навіть були складовою частиною релігійних обрядів. Цар Давид натхненно танцював перед Кивотом Завіту (II Сам. 6, 14), єврейські дівчата танцювали під час деяких релігійних торжеств (Суд. 21, 21; Вихід 15, 20), навіть Ангели на небі повинні танцювати перед Божим престолом (св. Вас; св. Григ. В.).
Однак не слід танцювати тоді, коли це забороняє робити св. Письмо і наука Церкви (під час Служби Божої, під час посту, тиждень після Великодня та між Різдвом і Йорданом). Не слід також танцювати з особами сумнівної поведінки, а також слід уникати танців, які можуть викликати грішні почуття чи бажання. У багатьох людей сьогодні танець перероджується у пристрасть, викликає у них недобрі потяги, вбиває в них дух побожності і призводить до щоразу більшого морального падіння. Тому багато відомих священиків засудили танці взагалі, кажучи вслід за св. Єфремом: "Де танці, там смуток для Ангелів і радість для чортів". Деколи важко відмовитися від танців, напр., під час весільних або інших радісних урочистостей, якщо бажає того чоловік, наречений, рідня або батько чи матір. Тоді танцюй, але недовго і нечасто (св. Франц Сал.). Не забувай під час танцю про всюдиприсутність Бога. Для кого танці вже були колись причиною тяжкого гріха, той нехай на майбутнє остерігається, якщо це можливо, цієї нагоди до гріха, бо інакше, не отримає від жодного сповідника розгрішення. У такому випадку найкраще не слухати жодних намовлянь, жодних заохочень, а сказати коротко, але зрозуміло: "Це мені шкодить". Треба пам'ятати слова Спасителя: "Коли твоя рука або нога стає тобі причиною падіння, відітни її і кинь геть від себе"